ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Форми державного устрою 2 страницаШ. -Л. Монтеск'є (1689-1753 рр.) виділяв три форми правління: республіку, монархію, деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний розмір території держави: монархії - невеликі, республіки - середнього розміру, імперії - величезні. Республіці притаманні недостатньо ієрархізований порядок, поміркованість, законність, участь усіх у реалізації вищої влади. Монархія вирізняється ієрархічністю, диференціацією громадян, проте тут також була й поміркованість та законність. Для деспотій характерна відчуженість громадян від влади, беззаконня, страх перед сваволею правителя. Ш.-Л. Монтеск'є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову: одна влада має стримувати іншу, бо це є необхідна умова політичної свободи. Справді, і в демократіях народ... робить, що хоче. Але політична свобода полягає не в тому, щоб робити те, що хочеться. У державі, тобто суспільстві, де існують закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого слід хотіти... і не бути зобов'язаним робити те, чого не слід хотіти... Свобода є право робити все, що не заборонено законами. Шарль Луї Монтеск'є
Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.) вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є єдиним сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах. Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони нібито перешкоджають висловленню громадянами "головної загальної волі". К. А. Гельвецій(1715-1778 рр.) обґрунтував ідеї політичної свободи, рівності усіх перед законом, свободи слова, друку, думки, совісті. Виникнення держави та законів він пов'язував із існуванням суспільних інтересів. Держава повинна захищати інтереси більшості, "щастя народу". Його політичним ідеалом була федеративна республіка. Гельвецій першим висловив ідею про те, що індивідуальний інтерес є джерелом будь-якої діяльності. Йому належить авторство концепції виховання як засобу переходу до розумного, справедливого суспільного ладу.
Я називаю урядом, або верховним управлінням, законне виконання функцій виконавчої влади, а правителем або володарем орган або людину, якій надана ця влада... Народні депутати не є й не можуть бути представниками народу, тільки його комісарами: вони нічого не можуть постановляти остаточно; будь - який закон, якого народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон … Жан-Жак Руссо 19. Політичні вчення в США в період боротьби за незалежність
Чимало американських просвітників водночас стали ідейними натхненниками першої американської революції 1775-1783 рр. і батьками-засновниками США, авторами конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 р., Статтей конфедерації 1777 р., Конституції США 1787 р. та ін. документів.
Політична думка США цього періоду представлена такими мислителями, як Т. Пейн, О. Гамільтон, Дж. Адамс, Т. Джефферсон та ін. Т. Пейн (1737 – 1809 рр.) вважав, що: · держава є результатом розвитку суспільства; · завданням уряду є забезпечити безпеку, права і свободи громадянам; · лише просвічений народ дає підстави для демократичного управління ним, а тому одне із головних завдань уряду – зробити все для підвищення освітнього рівня нації.
О. Гамільтон (1757 – 1804 рр.) · сформулював концепцію сильної централізованої влади, яка дала б можливість реалізувати американській федерації свій власний шлях розвитку; · підтримував думку, що народ поділяється на правлячу меншість і підпорядковану більшість, а держава має будуватися на "згоді народу"; · підтримував думку, що у державі одне з провідних місць повинна зайняти судова влада, бо навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатними. Дж. Адамс (1735 – 1826 рр.) · вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи людей над іншими; · критично ставився до демократії, зауважуючи, що "демократія ніколи не є такою бажаною, як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою, ніж: монархія. Пам'ятайте, демократія ніколи не триває довго "; · відстоював думку, що виконавча влада є вищою за законодавчу. Т. Джефферсон (1743 – 1826 рр.) · запропонував ввести систему балансів та утримуючих чинників, які б регулювали відносини між різними гілками влади, і тим самим гарантували б політичну стабільність; · намагався поширити права людини на рабів, але це завдання йому не вдалося виконати; · виступав за демократичну виборчу систему, при якій право голосу надавалося б усьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. 20. Політико-правові вчення в Німеччині у ХУШ - XIX ст. ст.
Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях /. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля. І. Кант (1724-1804 рр.) найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму і є одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. "Верховною" він називає владу, яка продукує закони і належить "колективній волі народу". Виконавча влада має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом була конституційна монархія. Благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.
Й. Фіхте (1762-1814 рр.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Державу Й. Фіхте розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, па думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню. Г. Гегель (1771-1830 рр.) був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке розумів як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні. У молоді роки Г. Гегель вважав, що "не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...", виступав за необхідність подолання засилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. Державу ("дійсність моральної ідеї") він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв'язує суперечності між його членами. "Метою держави є всезагальний... інтерес". В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини. 21. Розвиток світової політичної думки I-ї половини XX ст. Наприкінці ХIX - на початку XX ст. ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Кантом (1798-1857 рр.), Г. Спенсером (1820-1903 рр.), Е. Дюркгеймом (1858-1917 рр.). Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм. У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У. Ліппманом (1881-1939 рр.) концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі (І859-1928рр.), теорії еліт Г. Моски (1876-1941 рр.) та В. Парето (1848-1923 рр.), дослідження політичних партій Р. Міхельса (1876-1936 рр), та М. Острогорського (1875-1934 рр.), теорію панування М. Вебера (1864-1920 рр.). Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі (1880-1944 рр.), обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики. 22. Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни
До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки - не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку. В цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи, виділимо деякі із них: · теорія демократії (Р. Даль, Дж, Сарторі); · теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер); · структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон); · концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бернхем, К. Байлі); · концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, К Арон, К. Дойч); · дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт); · вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел); · ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер); · теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін); · концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, З. Бжезінський, С. Ліпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс); · модель "відкритого суспільства" (К.Поппер); · концепція політичного нормативізму (Г.Кельзен); · концепція глобалізації (Т. Парсонс, У- Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).
Процес глобалізації - це розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них. Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками. Ентоні Гіденс 23. Загальна характеристика політичної думки України
24. Політична думка Київської Русі Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, "Руська Правда " Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Повість минулих літ " літописця Нестора, "Ізборник 1076р." та ін. Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники - Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція"князівського одновладдя" (представники - митрополити Іларіон та К. Смолятич).
Автори першої концепції сформулювали: · ідею "духовного проводу над світською владою"; · ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; · ідею божественної природи влади.
Автори другої концепції вважали, що: · сильна монархічна влада князя є запорукою територіальної цілісності держави; · церква повинна служити державі, охороняючи загальнодержавний централізм; · "закон" і "благодать" суперечать одне одному: закон роз'єднує народ, бо підносить одних і пригнічує інших, а благодать подарована всьому людству; · християнство повинно служити консолідації країни, а церква - державі та її володарю.
Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі. Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби. 25. Політична думка України в XIV – першої половини XVI ст. ст.
Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450 -1492 рр.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513 -1566 рр.) У праці Ю. Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету " висловлено думки: 1. про зміцнення сильної королівської влади; 2. про зверхність світської влади над церковною. Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С. Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т. зв. "піраміди влади ". С. Оріховський: · виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблем політичної влади; · зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології; · розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Піраміда влади С. Оріховського
26. Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави У цей період розвитку українська політична думка була, насамперед, представлена полемічною літературою (М.Смотрицький, X. Філалет, І. Вишенський, З. Копистенський та ін.), її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали появу тенденцій до церковної унії. Крім полемічної, розвивалася культурно-освітня, наукова література (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом. У полемічній літературі виділялися два напрямки: 1. був орієнтований на унію православної та католицької церков (П. Скарга); 2. виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (X. Філалет). Головною тезою книги "Про єдність церкви Божої", автором якої є Петро Скарга, була критика православної церкви через пихатість константинопольських патріархів, тиранію візантійських імператорів, шлюби духовенства, за втручання світської влади в церковні справи тощо. На його думку, все це впливає на рівень християнської науки, розхитує моральні основи східного духовенства. Виступаючи за унію церков, П. Скарга вважав, що для цього 1. визнання влади папи православною церквою; 2. єдність віри; 3. послух перед папою. X. Філалет, на противагу П.Скарзі: · відстоював ідею демократизації церкви; · захищав право світських людей на участь в духовних справах; · виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість; · вважав незаконним втручання Папи Римського в світські справи. Видатний український полеміст І. Вишенський (1550-1620 рр.): · виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти; · висував концепцію колективної соборності правління християнською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом; · заперечував як абсолютизм духовної влади (Папи Римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів). 27. Політична думка України у козацько-гетьманську добу Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат ", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська " та ін. Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник Могила (1596 -1648 рр.), який: · розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві; · виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, · був проти втручання держави у церковні справи; · в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника. Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, оправдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні". Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу. Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу. 28. Українська політична думка XIX ст.
На першу половину XIX ст. припадає початок національного відродження, зростає політична активність громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства. Члени цієї організації - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркевич, Т. Шевченко та ін. - згуртувалися довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації. Ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). Аналізуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення "політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації", бо "державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою". Суть його програми політичної боротьби для українства полягала у тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини, виходячи з того, що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М. Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу. Одним із представників революційно-демократичної течії у політичній думці був І. Франка (1856-1916 рр.). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема.
Він виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів. Визначне місце в історії української політичної науки XIX - початку XX ст. ст. посідає М. Грушевський (1868-1934 рр.). М. Грушевський еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної - до самостійницької. Він вважав, що держава - "це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвитку громадянства ". 29. Українська політична думка першої половини XX ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873-1924рр). На його думку, "державна самостійність є головною умовою існування нації". Він пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить максималістське гасло: "Україна - для українців!". Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського "Самостійна Україна" "була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми". У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми. У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків, зокрема, консервативний (В. Липинський, С. Тома-шівський, В. Кучабський), державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький), інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сці-борський, С. Бандера, Я. Стецько). В. Липинський(1882-1931рр.) є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень: · політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї; · особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії; · суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей; · реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму; · в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.
Д. Донцов (1883 - 1973 рр.) увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: · вольовий принцип; · постійне прагнення до боротьби за незалежність; · романтизм і фанатизм у національній боротьбі; Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|