Творчість як фактор соціально-психологічної адаптованості

Адаптацію (від лат. аdaptаre – пристосовувати) розуміють як процес ефективної взаємодії людини і середовища; пристосування органу, організму, особистості або групи до змін зовнішніх умов [22]. Адаптаційний процес охоплює біологічні (соматичні), психологічні (особистісні) та соціальні (соціально-психологічні) аспекти життєдіяльності, регулятором яких виступає психічне здоров’я. Описуючи значення поняття адаптації для психології особистості, Г. О. Балл вказує, що встановлення рівноваги між компонентами реальних систем, відповідаючи принципу законоузгодженості буття, має універсальний характер та присутнє на всіх рівнях розвитку матерії та в усіх формах її руху [10].

Психологічний аспект адаптації частково перекривається поняттям адаптації соціальної – пристосування людини до існування в суспільстві відповідно до вимог цього суспільства та власних потреб, мотивів та інтересів [20]. Соціальна (соціально-психологічна) адаптація – це процес ефективної взаємодії із соціальним середовищем. Вона тісно пов’язана із соціалізацією, в процесі якої індивід опановує паттерни соціальної поведінки та засвоює соціальні норми, установки, що мають адаптивне значення [163].

За Ж. Піаже, адаптація розглядається як єдність протилежно спрямованих процесів: акомодації та асиміляції [150]. Акомодація означає модифікацію функціонування організму або дій суб’єкта відповідно до властивостей середовища. Процес асиміляції змінює компоненти середовища, переробляючи їх згідно із структурою організму або включаючи у схеми поведінки суб’єкта. Зазначені процеси тісно пов’язані та зумовлюють один одного.

Т. Шибутані (1969) відзначає, що особистість характеризується комбінацією прийомів, які дозволяють долати труднощі, і ці прийоми можуть розглядатися як форми адаптації (adaptation). На відміну від пристосування (adjustment), адаптація належить до більш стабільних рішень, організованих способів справлятися з типовими проблемами, прийомів, які кристалізуються шляхом послідовного ряду пристосувань [215]. Варто розрізнювати ситуативну адаптацію та загальну адаптацію до типових проблемних ситуацій.

Існує різниця між поняттями адаптації як процесу та адаптованості як результату цього процесу. У процесі адаптації активно змінюються як особистість, так і середовище, внаслідок чого між ними встановлюються відносини адаптованості. Добре адаптованою Г. Гартманн вважає людину, в якої не порушені продуктивність, здатність насолоджуватися життям та психічна рівновага [235].

Разом із різноманітними процесами адаптації існує явище дезадаптації. Це процес, який призводить до порушення взаємодії із середовищем, посилення проблемної ситуації та супроводжується внутрішньоособистісними та міжособистісними конфліктами [163, с. 124]. Поряд із дезадаптацією, спрямованою назовні (міжособистісною), існує внутрішньоособистісна дезадаптація, при якій поведінка людини відображає невдоволення собою, неприйняття себе як цілісної та значущої особистості. Наявність у поведінці людини схильності до дезадаптації свідчить про можливість психічної патології (за П. Б. Ганнушкіним). Існують патерни поведінки, що не сприяють повноцінній адаптації людини в суспільстві, у вигляді конфліктності, незадоволеності взаємодіями з оточуючим середовищем, протистояння чи протиборства з реальністю, соціально-психологічної ізоляції [48].

Згідно інтеракціоністській концепції адаптації (Л. Філіпс, 1968), усі різновиди адаптації обумовлені як внутрішньопсихічними, так і середовищними факторами. Адаптованість людини виражається двома типами відповідей на вплив середовища: а) прийняття й ефективна відповідь на соціальні очікування, що постають перед кожним у відповідності з віком і статтю; б) гнучкість і ефективність за нових і потенційно небезпечних умов, а також здатність давати подіям бажаний напрямок. Адаптація означає, що людина успішно користується умовами для здійснення своїх цілей, цінностей і прагнень. Адаптивна поведінка характеризується успішним прийняттям рішень, проявом ініціативи і ясним визначенням власного майбутнього [245].

Ознаками ефективної адаптованості є: а) адаптованість у сфері «позаособистісної» соціально-економічної активності, де індивід здобуває знання, уміння і навички; б) адаптованість у сфері особистих відносин, де встановлюються емоційно насичені зв’язки з іншими людьми, а для успіху адаптації необхідні чутливість, знання мотивів поведінки, здатність до тонкого і точного відображення змін взаємин.

За визначенням А. А. Налчаджяна (1988), соціально-психічну адаптованість можна охарактеризувати як стан таких взаємин особистості і групи, коли особистість без тривалих зовнішніх і внутрішніх конфліктів продуктивно виконує свою провідну діяльність, задовольняє основні соціогенні потреби, йде назустріч тим рольовим очікуванням, що пред’являє до неї еталонна група, переживає стан самоствердження і вільного вираження своїх творчих здібностей [137].

У сучасній психологічній практиці часто використовується термін «психологічне благополуччя», яким позначається якість життя особистості. Це багатофакторний конструкт, що представляє складний взаємозв’язок культурних, соціальних, психологічних, фізичних, економічних і духовних факторів. К. Ріфф (1995) пропонує узагальнену модель психологічного благополуччя, що включає: позитивне ставлення до себе й свого минулого життя (самоприйняття); наявність цілей і занять, що надають життю зміст; здатність виконувати вимоги повсякденного життя (компетентність); невпинне почуття розвитку і самореалізації (особистісне зростання); взаємини з іншими, пронизані турботою й довірою (позитивні стосунки з іншими); здатність триматися власних переконань (автономність) [251]. На думку В. М. Духневича (2002), психологічне благополуччя є одним з основних елементів психічного здоров’я [73]. Психологічне благополуччя є результатом переживання людиною успіхів чи досягнень у професійній реалізації, гармонії в особистому житті, реалізації власного потенціалу тощо. Така оцінка може бути когнітивною (наприклад, задоволеність життям чи сімейне благополуччя) або емоційною (радість, щастя або депресія тощо).

І. С. Ревасевич (2007) пропонує модель пристосування особистості в системі структурованого вітакультурного простору і психодуховного світу. Згідно з нею, розгортання адаптивних можливостей спричинюється не лише зовнішніми чинниками, а й індивідуальною унікальністю внутрішніх метасфер – розуму, соціальності, креативності і духовності. Певною межею між пристосуванням у довкіллі та внутрішньою адаптивністю є так звана «актуальна лінія адаптації», діапазон якої по-різному формовиявляється в кожного індивіда. Чим він ширший, тим краще і швидше пристосується особистість до мінливих вимог оточення і самоадаптується у власному психодуховному світі [173].

Останнім часом у розумінні психологічної адаптації поширені такі тенденції: все більше розмежовуються поняття пристосування та власне адаптації; рух від пасивного пристосування до побудови продуктивної взаємодії особистості і середовища; від гомеостатичної рівноваги, уникання конфліктів – до самоактуалізації та самореалізації в соціальному середовищі (К. О. Абульханова-Славська, Г. А. Балл, Б. Г. Паригін, А. О. Реан, А. А. Налчаджян, С. Т. Посохова) [10; 171; 137; 156].

У сучасній психології часто підкреслюється роль творчості в адаптаційних процесах як передумови їхньої ефективності. Цей погляд найбільше демонструють психологи гуманістичної спрямованості. А. Маслоу писав: «Поняття креативності (творчої здібності) та поняття здорової, самоактуалізованої, цілком людяної особистості сходяться все ближче і ближче, й, можливо, виявляться одним і тим самим» [118, с. 60]. На думку Н. Роджерс, творчий процес є трансформуючою силою, що сприяє позитивній самооцінці й забезпечує розвиток індивіда. Перекрити цей процес – значить викликати хворобу як на рівні окремого індивіда, так і на рівні культури в цілому [250]. Р. Ділтс називає креативність природним необхідним та безперервним процесом, який протягом усієї історії людства виступав вирішальним фактором виживання та успіху. «Уява і творчість – ось рушійні сили змін, адаптації та еволюції» [67, с. 29].

Класичні роботи вітчизняних психологів також підтримують цю думку. Так, В. О. Моляко пише, що творча обдарованість – це своєрідна міра можливостей людини адаптуватися до життя, визначених генетично та через досвід [127]. Розглядаючи зв’язок творчості з адаптованістю, В. А. Роменець визначає творчість як дещо ширше та досконаліше за адаптивну поведінку: «Перехід від адаптації до творчості знаменує перехід від царства тварин до царства людей» [177, с. 184]. Якщо при адаптивній поведінці відбуваються поступові переходи живої системи з одного стану в інший, то творчий акт передбачає значний та різкий стрибок уперед, внаслідок якого виявляється далекосяжна орієнтація у знаннях, моралі і т. п.

В. П. Кутішенко (2005) підкреслює безперервний розвиток творчої особистості, вказуючи, що зріла особистість за своєю суттю не може не бути творчою; та пропонує характеризувати творчу особистість як цілісність, певну духовну одиницю, яка постійно не збігається сама з собою [105].

Оригінальне трактування творчості як форми засвоєння та переживання часу особистості дає П. П. Горностай (1999). Творчість виступає одним із способів збагачення психологічного простору – часу через створення уявлюваних світів (ці світи, в які здатна проектувати себе людина, являють собою просторово-часові згустки, в яких минуле, сучасне та майбутнє можуть поєднуватися, мінятися місцями, програватися у безлічі варіантів тощо) [56–58]. Розширюючи межі свого буття, людина набуває можливості додаткової самореалізації, умовно стаючи тим, ким у реальному житті їй стати не судилося.

Рольовою децентрацією (ідентифікацією себе з образом творчої уяви) компенсується обмеження власного реального життєвого світу, що зумовлює терапевтичний ефект творчості. Здатність до рольової децентрації є компонентом життєвої компетентності людини, від якої залежить цілісність та загальна адаптивність особистості, її здатність долати життєві кризи. Творча особистість несе в собі багатий внутрішній світ, який дозволяє їй не втратити ідентичності, якщо зовнішній світ зазнав руйнівних деформацій. «В результаті – художник чи артист, незважаючи на те, що зовні він справляє враження зовсім непристосованої до життя і непрактичної людини, переживає критичні (а часом і драматичні та трагічні) періоди життя краще, ніж досконалий прагматик, котрого може зовсім зламати невдача в галузі власної справи чи кар’єри, в якій концентрується все життя цієї людини» [57].

Така точка зору збігається з поглядами Л. С. Виготського (1922) на творчий акт як необхідний розряд нервової енергії та складний прийом врівноважування організму і середовища в критичні хвилини поведінки [46].

У результаті 40-річного дослідження життєвого шляху креативних дітей Дж. Уотсон, Дж. Херджелі та ін. (2002) називають дві ознаки креативності: здатність самому створювати події свого життя і знаходити шляхи вирішення проблем, коли для інших вони не видимі. Учасники дослідження розповіли, що найважливішими речами, які вони засвоїли щодо своєї креативності замолоду, були: значущість досвіду випробування себе в різних видах діяльності; необхідність застосування своїх здібностей; і нарешті, те, що креативність – це величезна сила в боротьбі з життєвими труднощами [263].

Р. М. Грановська (2006) також підкреслює роль творчості у здатності вирішувати конфлікти і долати життєві кризи [60]. Творчість – соціально прийнятний та схвалюваний спосіб самоактуалізації, який може дати тривале, необмежене в часі задоволення, яке не супроводжується самознищенням.

Водночас у науці існує думка про неоднозначність взаємодії творчих проявів з адаптаційними процесами.

Розглядаючи адаптацію як процес врівноваження у функціонуванні особистості етапів пристосування та перетворення середовища, Г. О. Балл (1989) мовить про адаптацію як передумову творчості. На основі концепції психічних рівнів О. Ф. Лазурського він робить висновки про те, що процес творчості (асиміляція) відбувається у поведінці особистостей вищого рівня, а для особистостей середнього рівня визначальну роль грають процеси акомодації [10].

Схожу позицію висловлює Я. Козелецький у трансгресивній концепції особистості (2001). Трансгресія – це дії або розумові процеси (зазвичай навмисні та свідомі), які виходять за межі існуючих матеріальних, символічних та соціальних можливостей і досягнень людини та стають джерелом нових і важливих цінностей. Партикулярна, приватна трансгресія полягає у подоланні межі того, що людина досі самостійно робила або відчувала; такі дії повсякденні та дозволяють отримувати цінності, необхідні для збереження рівноваги (гомеостазу), вони приносять задоволення, розвивають творчі здібності та формують особистість. Історичні трансгресії, базуючись на партикулярних, полягають у проведенні змін, що переходять матеріальні та символічні межі, які досі ніхто не перетинав. Трансгресивні (творчі) дії автор протиставляє діям адаптаційним. Перші є реакцією на помічені можливості, орієнтовані на зміну, другі – дією, що обумовлена необхідністю пристосовуватися; перші є внутрішньокерованими, другі керуються зовні [55; 165; 239].

Існують погляди, які протиставляють поняття творчості та нормальної адаптації. Девіантна адаптація об’єднує способи адаптації особистості, що забезпечують задоволення її потреб неприйнятним для групи способом (нонконформістська девіантна адаптація призводить до конфліктів з групою; новаторська (творча) девіантна адаптація супроводжується створенням нових способів вирішення проблемних ситуацій) [163, с. 123]. Часто поняття творчості пов’язують із руйнуванням.

Е. Фромм доводив, що деструктивність виникає як можлива реакція на психічні потреби людини проникнути в глибини соціального й природного буття, бажання вирватися з рамок, у які вона загнана. Людина не дозволяє, щоб її вважали пасивним об’єктом, не хоче втратити свою суб’єктність. Для цього вона постійно підтримує в собі та оточуючих відчуття своєї дієздатності і досягає відчуття щастя в матеріальному виробництві, інтелектуальній та художній діяльності, в міжособистісних відносинах, ставленні до природи, до ідей [204]. Причому потреба в дії може штовхнути людину і на подвиг, і на злочин (щодо речей людина прагне або будувати щось, або руйнувати). Ці альтернативи є різними реакціями на одну й ту саму екзистенціальну потребу діяти.

На думку патопсихологів, творчість і антигромадські, руйнівні дії є взаємопов’язаними різновидами девіацій. Зв’язок творчої й деструктивної діяльності пояснюється як загальними спонукальними мотивами, так і загальним сутнісним змістом. Створюючи нове й руйнуючи наявне, людина не обмежується відтворенням відомих їй способів діяльності, виходить за рамки звичної поведінки [110]. І деструкція, і творчість сприяють задоволенню потреби особистості в самореалізації.

В. М. Дружинін (1995), пояснюючи природу відносин творчості та діяльності як принципово протилежних форм людської активності, називає дві основні форми взаємодії суб’єкта з об’єктом (рис. 1.1). У випадку адаптивної активності суб’єкт пристосовується до оточуючого світу, асимілюючи його якості, включаючи об’єкт у систему своєї активності і змінюючи свої власні якості. Перетворююча поведінка має два підтипи: творча поведінка, конструктивна активність, що створює нове середовище; та руйнування, дезадаптивна поведінка, яка не створює нове середовище, а знищує існуюче.

Рис. 1.1. Класифікація типів активності за В. М. Дружиніним [70].

Творчість, як і руйнування, амотивне, спонтанне, безкорисливе; це не цілеспрямована діяльність, а спонтанний прояв людської сутності. Але і творчість, і руйнування мають певну соціокультурну оболонку. Щоб творити, треба засвоїти взірець активності людини, що творить; шляхом наслідування вийти на новий рівень володіння культурою, для чого необхідні особистісні пізнавальні зусилля. Якщо сил немає, взірці адаптивної поведінки дискредитовані, а до творчості людина не підготовлена, то вона «зривається у прірву руйнування» [70].

Дослідження С. В. Максимової (2006) доводять тезу про поєднання в творчому акті неадаптивної та адаптивної активності. У результаті неадаптивної активності відбувається народження образу (цілі), в результаті адаптивної – його реалізація. Якщо ж цілі не втілюються в соціально прийнятному продукті, то це здійснює деструктивний вплив на суб’єкта, і він намагається реалізувати свої творчі імпульси в асоціальній сфері. У процесі онтогенезу виникає дисбаланс неадаптивної та адаптивної активності: в дошкільному віці ці дві форми урівноважені, а в шкільному – розходяться. Перевага неадаптивних проявів творчої активності (творча нереалізованість) призводить до дезадаптації особистості і найбільше виявляється в осіб, що страждають на наркозалежність [113].

В. Т. Куєвда стверджує, що узвичаєні поведінкові нормативи і приписи жорстко регламентують і регулюють поведінку людини, здійснюючи захисну та регламентуючу функції. Порушення вимог традиційності може призводити до глибоких психічних потрясінь, включаючи нервові розлади та інші психосоматичні порушення [99]. Дані досліджень І. А. Дубиніна свідчать про наявність протилежного зв’язку: соціальна адаптивність може призводити до внутрішніх конфліктів особистості, перешкоджати розвиткові її креативності [72].

Соціальна норма є категорією, в якій найчіткіше проявляється протиставлення понять креативності та соціально-психологічної адаптованості. У загальному розумінні нормою вважається будь-який взірець поведінки, який є типовим або репрезентативним для групи чи суспільства [172]. Тому природно, що здібності, які значно перевищують середньостатистичні, виходять за межі норми. Креативна поведінка може вважатися особливим типом девіантної поведінки – супранормністю [159].

Я. І. Гілинський концентрує увагу на дослідженні позитивної девіацїї, під якою розуміє соціальну творчість, різні форми соціальної активності й новаторства, які можуть суперечити або не відповідати сформованим у суспільстві нормам, стандартам, але водночас містять прогресивний початок, й у зв’язку із цим зустрічають в суспільній думці схвалення або нейтральне ставлення. Ці форми відхилень містять в собі високі моральні, політичні, етичні форми, відображають цінності більш високого рівня, для широкого вияву яких суспільство ще не дозріло. Позитивна соціальна девіантність зумовлюється природною обдарованістю, геніальністю або ж «вибухом» позитивних емоцій [50; 68].

С. Д. Клюєва [83], аналізуючи девіантність творчої особистості, підкреслює, що з точки зору співвідношення норми й відхилення, будь-який творчий акт має на меті подолання наявного та адаптованого аж до протистояння, крайньої опозиції до нормативності. Девіантна поведінка може мати позитивні наслідки для суспільства, оскільки сприяє перегляду існуючих стандартів соціальної поведінки.

Феноменологічний підхід в оцінці поведінкової норми дозволяє говорити про нормативну і гармонійну поведінку, що протистоїть девіантній і патологічній, а також про ідеальну поведінкову норму [123]. Ідеальна поведінкова норма передбачає не тільки «відповідність поведінки», а її творчу спрямованість, або плодотворність. Особистість не може бути виведена лише з пристосувальної діяльності. Гармонія не може ґрунтуватися лише на «критерії здатності до виживання» – здатності людини бути адаптивною. Ідеальною поведінковою нормою варто визнати сполучення гармонійної норми з креативністю індивіда. На думку В. А. Петровського, людину можна вважати творчою та ідеальною, якщо її можуть притягати небезпека, невизначеність успіху, незвідане [149]. Подібна надлишкова діяльність – надситуативна активність – віднесена до нормативної, адже прогрес значною мірою пов’язаний із готовністю людей до непристосувальної (гнучкої і нешаблонної) поведінки.

Одною з форм такої поведінки є пошукова активність, спрямована на задоволення потреби в новій інформації, в нових переживаннях, розширенні свого досвіду (О. М. Подьяков, В. С. Роттенберг, В. В. Аршавський) [152; 178]. Обиватель, як типовий носій нормативної і гармонійної (у плані пристосувальних здібностей) поведінки, не схильний до пошукової активності. Він прагне уникнути ризику і, відповідно, нових ситуацій, інформації, досвіду. Девіант, навпаки, надто допитливий, нестабільний і схильний до ризику й існування в невизначеності.

Девіантна та ідеальна поведінка можуть мати подібні риси. Багато осіб із девіантною поведінкою – творчі люди; їхня поведінка є активним творчим пошуком, що має, однак, неадаптивну і, найчастіше, саморуйнівну спрямованість. Відмінність полягає в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволення полягає в самому процесі пошуку, а негативний результат збільшує знання про предмет і сигналізує про напрямок пошуку, тоді як для девіантного різновиду пошукової активності основною метою є результат – задоволення.

Відхилення вбік обдарованості часто супроводжуються девіаціями у повсякденному житті: людина нерідко виявляється непристосованою і непідготованою до побутового життя, не здатна правильно сприймати та оцінювати поведінку інших людей, виявляється наївною, залежною. Обдаровані діти за параметрами інакшої психофізіологічної організації й соціальної поведінки часто виділяються у групу ризику або, у західній термінології, – групу осіб з особливими потребами (С. О. Терепищий, В. С. Юркевич, M. Хардман та ін.) [140; 221; 236].

За В. Д. Менделевичем, девіантна поведінка на основі гіперздібностей має в своїй основі ігнорування реальності та виражається найчастіше у подальших клінічних формах [123]: зловживання речовинами, що викликають змінені стани психічної діяльності (алкоголізація, наркотизація, тютюнопаління тощо); аномалії сексуальної поведінки; надцінні психологічні захоплення (трудоголізм, гемблінг, колекціонування, фанатизм тощо); характерологічні реакції; комунікативні девіації; неестетична поведінка. Г. Чхартішвілі [212] поповнює цей список аутоагресією та відносить людей творчих професій до групи високого суїцидального ризику.

За Д. Саймонтоном, у творчої особистості можна виділити сім базових векторів, їх зіставлення з критеріями діагностики аддиктивного типу девіантної поведінки вказує на істотну близькість цих різновидів поведінки (див. табл. 1.1) [253; 123].

Таблиця 1.1

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: