Діяльність «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського

Братства. Тарас Шевченко

Українці зазнавали національного гноблення як у Російській так і в Австрійській імперії. Ці дві частини України були відірвані одна від одної і мали певні особливості історичного розвитку.

На відміну від Наддніпрянщини, де все ж пам’ятали про славні демократичні козацькі часи, західні українці не мали такого історичного досвіду. Носіями ідеї національного відродження на Західній Україні були не представники козацької старшини, чи українські дворяни, а греко-католицькі священики та їх діти – як найосвіченіша верства української нації. Сформований завдяки ліберальним реформам цісарів Австрійської імперії: Марії-Терезії (1740 – 1780) та Йосипа II (1780 – 1790), цей суспільний прошарок виступав проти утисків української мови та культури з боку австрійської влади.

У 1816 році у м. Перемишлі на Львівщині, під патронатом єпископа Михайла Левицького (1801 – 1860), його помічник у шкільних справах Іван Могильницький (1774 – 1831) заснував перше просвітницьке товариство греко-католицьких священників. Поряд з іншим, воно ставило своїм завданням удосконалення української мови, друкування нею різноманітних книжок для народу. Товариство видало декілька підручників, у тому числі перші граматики з української мови. Завдяки зусиллям товариства у краї протягом 15 років було відкрито близько 400 шкіл.

Визначною сторінкою українських суспільно політичних рухів та процесу національного відродження була діяльність «Руської трійці» (Див. рис. № 10). Ця культурно-просвітницька організація заснована студентами львівського університету Маркіяном Шашкевичем (1811 – 1843), Іваном Вагилевичем (1811 – 1866) та Яковом Головацьким (1814 – 1888) існувала впродовж 1833 – 1837 рр. в Галичині. Її лідером був Маркіян Шашкевич, який спрямував зусилля своїх молодих колег на підвищення культурно-освітнього рівня українців, а також національної самосвідомості. Особи які входили до цієї організації (близько 23 чоловік), демонстративно розмовляли українською мовою, ходили по селах і збирали народний фольклор.

Опрацювавши зібрану інформацію члени «Руської трійці» прагнули донести ці духовні надбання до українського народу шляхом публікації етнографічних альманахів та літературних збірок. Після невдалої спроби видати збірку поезій «Зоря», яку не пропустила австрійська цензура у 1837 році в Будапешті українською мовою був надрукований історико-географічний альманах «Русалка Дністрова». Патріотичний тон цього альманаху, заклики до возз’єднання та боротьби проти гноблення українських земель та української нації, робили його своєрідним патріотичним памфлетом українського визвольного руху на Західній Україні. Побоюючись, що подібна акція викличе зародження українського національного руху (з перспективою загрози територіальній цілісності австрійської імперії) діяльність «Руської трійці» було припинена, тираж альманаху (крім 250 примірників) знищено, його авторів притягли до кримінальної відповідальності і тривалий час переслідували. Після розправи над «Руською трійцею» подальший поступ національного відродження дещо призупинився, але невдовзі отримав новий імпульс для розвитку після революції 1848 – 1849 рр.

Процес українського національного відродження складний і багатогранний. Його виникнення саме в XIX ст. було не випадковим, адже антиукраїнська і антинаціональна політика імперських властей, ставила за мету знищення їх національної самобутності, яка є духовно-патріотичною основою будь-якої нації. Нащадки українських козаків та козацької старшини «розчинилися» в середовищі російського дворянства і відмовилися від боротьби хоча б за національне самозбереження, не кажучи вже про боротьбу за українську державність.

Русифікаторська політика царських властей була спрямована на цілковите знищення української культури, що привело б до зникнення українського народу. Культура є своєрідною «візитною карткою» нації, яка вирізняє її серед інших. Ліквідація власної культури і насадження чужої (хоч і схожої, східнослов’янської), означало не просто духовне поневолення українців, а й знищення їх національної ідентичності, котра притаманна кожному окремому етносу.

Тому не дивно, що саме у цей час проблема національного самозбереження, національного відродження – нарешті національного визволення набула неабиякої актуальності. Але національно-визвольний рух кожного народу неможливий без духовної основи, якою є національна ідея (Див. табл. № 8, 9).

Amp; ДОВІДКА

Отже українська козацька еліта втратила якості провідної верстви свого народу; носія вищих духовно-патріотичних цінностей, здатність керувати і вести націю до висот омріяних в піснях, думах та легендах, окроплених кров’ю борців за свободу та незалежність. З початку 40-х років XIX ст. місце козацької еліти займають освідченні і патріотично налаштовані вихідці з різноманітних соціальних верств – представники різночинної інтелігенції, яка прийняла естафету від своїх попередників у боротьбі за національне відродження. Саме представниками української різночинної інтелігенції, такими як український історик і педагог Микола Костомаров (1817 – 1885), письменниками: Пантелеймоном Кулішем (1819 – 1897), Миколою Гулаком (1822–1899) та ін., на початку січня 1846 року в Києві було засноване Кирило-Мефодіївське товариство (назва походить від імен давньоруських просвітителів, творців слов’янської писемності Кирила та Мефодія). Братство. яке складалось з 12 найбільш активних членів діяло таємно. Лідерами товариства були вищезазначені особи: М. Костомаров, В. Білозерський (1825 – 1899), членом товариства був також і Тарас Шевченко (1814 – 1861) та ін. (Див. рис. № 11).

Головним ідеологом товариства був М. Костомаров, який розробив концепцію єдності пригноблених слов’янських народів на основі перебудови імперії на принципах федералізму і рівноправ’я. Пантелеймон Куліш виступив як історик і етнограф (саме його перу належить переклад Біблії українською мовою), котрий досліджуючи історію намагався довести національну особливість українського народу.

Найбільш рішучу, можна сказати революційну, позицію займав Т. Шевченко (членство якого в цій організації остаточно не доведено). Його полум’яні вірші, малюнки та ідеї справляли значний вплив на формування політичних програм кирило-мефодіївців, адже саме Шевченко виступав за визволення слов’янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної України. Основні погляди членів Кирило-Мефодіївського товариства були викладені в їх програмних документах: «Книзі буття українського народу» та «Статуті Св. Кирила і Мефодія». «Книга буття українського народу» являла собою аналог підручника з історії України від найдавніших часів до середини XIX ст. Авторство цього документу приписують М. Костомарову.

Головний його зміст, крім опису історичного шляху української нації, розкриває її месіанську роль, сутність якої зводиться до того, що саме українці покликані підняти на боротьбу об’єднати та визволити від соціально-економічного і духовного поневолення залежні слов’янські народи.

«Статут слов’янського товариства Св. Кирила та Мефодія» складався з двох частин: «Головні ідеї» і «Головні правила». «Головні ідеї» передбачали створення республіканської слов’янської федерації рівноправних народів. З 11 головних правил найбільшу увагу привертають ті, в яких йдеться про поширення вищевикладених ідей через літературно-освітню сферу суспільного буття, збільшення членів товариства шляхом агітації.

Культурно-просвітницькі методи в досягненні мети повинні були знищити будь-яку суспільну експлуатацію пригноблених народів. Результатом діяльності товариства стало те, що саме кирило-мефодіївці заклали підвалини у формуванні тієї української національної ідеї, що з часом стане духовним базисом всього українства.

Ідеї кирило-мефодіївців царський уряд вважав шкідливими для суспільства. В березні – квітні 1847 року за доносом студента Петрова, Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, а всі його члені піддані арештам. Судовий вирок був відносно лояльним. З усіх арештантів найбільше постраждав Тарас Шевченко, якого визнано державним злочинцем і не стільки за членство і навіть не за ідеї, скільки за написану їм поему «Сон» в якій поет безжалісно критикував царську сім’ю і царське самодержавство. На 10 років Шевченка було віддано в солдати і заслано, спочатку в Оренбург (Росія), а потім на пів-в Мангишлак (Казахстан) із забороною писати і малювати. Історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що це була перша українська політична організація, яка сповідувала лише українські національні ідеї, які стануть сенсом і метою боротьби наступних поколінь українських інтелігентів.

Постать Тараса Шевченка, який був «духовним Мойсеєм» українського народу є унікальною. Пройшовши важкий і тернистий життєвий шлях від кріпака до видатного українського письменника, художника, громадсько-політичного діяча, великий «кобзар» зробив неоціненний внесок у розвиток української літературної мови, української національної ідеї, еталоном і ідеологом боротьби за національне визволення українського народу від його економічного, а головне духовного поневолення! Думки поета, викладені в його творах і малюнках, стали взірцем, духовно-політичним орієнтиром в боротьбі проти гноблення своєї нації, яка відкрито заявила про свої право на існування.

Перша половина XIX ст. стала дуже складним етапом буття, справжнім історичним випробовуванням для нашого народу, який незважаючи на рабський статус поступово піднімався з колін претендуючи на право бути самим собою і творцем своєї власної долі.