Найважливіші моральні та етичні вчення

Практичне функціонування моралі в реальному контексті людського життя пов'язано з двома основними проблемами людського існування: 1) у який спосіб доброчинність суміщаєть­ся з щастям, орієнтація на абсолютні цінності - з необхідністю задоволення відносних благ, досягненням життєвого успіху; 2) яким чином мораль, що є виявленням свободної волі люди­ни, набуває загальнозначущого характеру, в результаті чого слу­жіння іншим людям виявляється одночасно служінням самому собі. Осмислення цих проблем стало основним завданням і основними труднощами етики.

Давньоіндійський мислитель Конфуцій запропонував нор­мативну програму гідного життя, яку можна стисло охаракте­ризувати як етику ритуалу, що здатний поєднати доброчинність і щастя, волю окремої людини та узгоджене життя всіх у суспільстві. Головним у етиці Конфуція є поняття «жень» (гу­манність) - моральний закон, що визначає взаємини людей у сім'ях, суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем.

Питання про практичні шляхи етичного удосконалення дуже досконало розроблене у буддизмі. Це - вчення про так званий «восьмирічний шлях», про вісім «доблестей», котрі дося­гаються тими, хто пройде цим шляхом. Ці доблесті зводяться до правильних поглядів, суджень, мови, поведінки, устремлінь, життя, уваги, зосередження. Засуджується як життя, присвя­чене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези та самознищен­ня. Успіх буддизму був у тому, що він став релігією порятунку, він наповнював душі віруючих надією на те, що страждання може бути переможене. Мета життя - звільнення від пере­втілень і досягнення нірвани (стану абсолютного спокою, де відсутні всі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання). Головним моральним ідеалом виступає любов до всього живого і утримання від завдання йому шкоди.

У давньоіндійській етиці існування тіла людини пов'язане водночас і з насолодою, і з стражданням. Повністю ліквідувати страждання, як вважали філософи локаята, неможливо, але можна їх звести до мінімуму, а насолоду зробити максималь­ною. Неминучість страждання, що супроводжує насолоду, не може спричинятися до відмови від насолоди за все, заперечен­ня існування потойбічного життя, закону карми і сансари. В етичних поглядах санкх'я виходила з ідеї універсальності страждання, яке проголошувала найвищою сутністю тілесного існування. У звільненні душі від пут емпіричного світу, в за­гальмуванні всіх природних прагнень та споглядальному аске­тизмі вбачали теоретики санкх'я мету людського життя. Йога розробила принципи етики, заснованої на співчутті всім фор­мам і видам життя, сформулювала правила, що забороняють завдавати шкоди живій істоті. Серед правил йоги є низка рац­іональних, якоюсь мірою перевірених досвідом наказів, що сто­суються гігієни дихання, режиму харчування.

Законодавець та вчитель єврейського народу, засновник релігії іудаїзму Моїсей стверджував, що шлях до людського бла­гополуччя та злагоди лежить через справедливий суспільний устрій, верховенство закону. З ім'ям Моїсея пов'язаний один з найдавніших і найрозповсюдженіших кодексів моральної пове­дінки, що складається з десяти заповідей, що й стало його по­значенням: Десять заповідей (Десять мовлянь, Десятислів'я, Декалог).

Основою етико-нормативної програми засновника мусуль­манської релігії і цивілізації Мухаммеда є ідея єдиного Бога. На його думку, передумовою і гарантією індивідуального щастя та суспільної злагоди є безумовна віра в Бога в тому вигляді, у якому сам Бог вважав необхідним відкритися людям. Проповіді пророка Мухаммеда склали «Коран» - священну книгу мусуль­ман, їх духовний та діяльніший канон.

Сократ зводив доброчинність до знання. На його думку, шлях до щастя та людської злагоди у суспільстві лежит через пізнавальний розум. Якість життя задається свідомими зусилля­ми самої людини і виявляється в поняттях доброго, прекрасно­го, справедливого. З ім'ям Епікура пов'язана одна з традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізму (від грецьк. eudaimonia - щастя). Епікур вважав, що рішення етичної про­блеми полягає в правильному тлумаченні щастя, адже тільки щасливі люди здатні бути доброчинними та щедрими.

Вершиною доброчесності, на думку кініків, є автаркія - ав­тономія моральної особи. Для їх етики характерні індивідуалізм, утилітаризм, проголошення принципової рівності всіх людей, вимога повернення до «природного стану», заперечення тради­ційних соціальних зв'язків та культурних цінностей. На думку Діогена, філософія повинна готувати людину до різних випро­бувань долі, вчити відмовлятися від насолод. Діоген жив у бочці, він привчав себе до фізичних позбавлень і морального прини­ження, просив подаяння у статуй, щоб привчити себе до відмо­ви, бо люди подають жебракам, а не філософам; жебраком може стати кожна людина, а філософом - ні. Діоген підкреслював зверхність мудреця над простими людьми. Розповідають, що коли царь Македонський запропонував, щоб Діоген попросив у нього все, що хоче, мудрець відповів: «Не затіняй сонце». Після цієї зустрічі Македонський став говорити, що якби він не був царем Македонським, то хотів би стати Діогеном.

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доб­рочесність - єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відрізняється терпимістю і стрима­ністю, а його щастя - «у тому, що він не бажає ніякого щастя». Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчення про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи принцип підкорення долі.

Німецький філософ Іммануїл Кант своєрідність своєї ети­ки вбачав у тому, що вона аналізує людину, що підкорена своє­му власному і в той же час загальному законодавству. Для Кан­та обов'язок - це чистота морального мотиву і стійкість моральних переконань. Через обов'язок стверджується і за­гальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля, на думку Канта, може трансформуватися у загальну, а доброчинність поєднатися зі щастям у тому випад­ку, коли особистість у самій собі знайде ту моральну опору, котру раніше вона шукала зовні - у природі, у богові, у сусп­ільному середовищі. Етика Канта систематизовано розроблена в трьох творах: «Основоположення до метафізики правів», «Критика практичного розуму», «Метафізика нравів».

Англійський філософ Джон Стюарт Мілль обгрунту­вав особливу етичну доктрину - утилітаризм (від грецьк. utilitas - користь). Початок їй поклав Бентам, який вважав, що в основі моралі лежить загальне благо, тобто щастя більшості людей. Формула загального блага - найбільше щастя для найбільшої чисельності людей.

Самим незвичайним серед моралістів виступив Фрідріх Ніцше, який стверджував мораль через її критику, навіть ради­кальне заперечення. Ті форми моралі, що історично склались і є панівними в Європі, одначе утворюють основні перешкоди на шляху звеличення людини та установлення між людьми щирих стосунків. Джерелами етики Ніцше є не тільки книги, в назвах яких містяться моральні терміни - «Людське, надто людське». «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», але і всі основні філософські тексти: «Так говорив Заратустра», «Народження трагедії з духу музики».

На думку Л. Толстого, життя людини сповнюється мораль­ним смислом у тій мірі, в якій вона підкоряється закону любові, що тлумачиться як ненасильство. Не відповідати злом на зло, не противитися злу насильством - така основна вимога толстовської програми гідного життя.

Альберт Швейцер сприймав мораль як благоговіння перед життям у всіх його формах. Проте, таке благоговіння суперечить егоїзмові в розумінні самоствердження людини, прагнення до щастя. Мораль і щастя мають однакові владні домагання на лю­дину, і водночас вони взаємно доповнюють один одного. Швей­цер розводить ці поняття в часі, вважаючи, що першу половину життя людина повинна присвятити своєму щастю, а другу -віддати моральному сподвижництву. Причому, чим краще люди­на послужить собі в першій - егоїстичній - половині життя (змо­же розвити свої здібності, уміння), тим краще зможе служити іншим людям у другій - моральній - її половині.

Загальний погляд на різноманітні моральні учення та. етико-культурні моделі поведінки дозволяє виділити те загальне, що притаманне різним загальнокультурним і філософським версіям моралі: 1) всі моралісти розглядали мораль як взаємність добра, виявлену в золотому правилі моралі; 2) всі теоретики і практики моралі звеличували її до абсолютного пріоритету, що практично задає порядок людських благ; 3) вони ставили здійсненість моралі в залежність від людських зусиль із її запровадження.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: