Типова картина законної торгівлі

Містер Гейлі і Том помалу їхали собі далі труською дорогою, занурені кожен у свої думи. Та дивовижна річ: ці двоє сиділи поряд в одному візку, мали однакову людську подобу, перед очима їх проходили самі краєвиди — але як різнились їхні думки!

Містер Гейлі, приміром, спочатку міркував про Тома — про його зріст, міць і статуру, — прикидаючи в думці, скільки можна буде за нього вторгувати, якщо зберегти його до продажу при тілі та в доброму здоров’ї. Міркував він і про те, як збиратиме свій новий гурт негрів, про різницю в цінах на чоловіків, жінок і дітей та про всілякі інші речі, пов’язані з його комерцією. Потім став думати про себе, про те, який він добрий і людяний. Ще б пак, онде інші торговці сковують своїм неграм руки й ноги, а він надів на Тома лиш ножні кайдани, а руки залишив вільні — доти, доки той пристойно поводитиметься. Містер Гейлі аж зітхнув на думку про людську невдячність: певне ж, Том не цінує його ласки, так само як не цінували її інші негри, до яких він виявляв прихильність. Скільки вже разів він на них помилявся! Аж дивно, що й досі лишився такий добросердий!..

Діставши з кишені кілька газет, містер Гейлі почав пильно переглядати об’яви. Але читати він був не великий мастак, ото читаючи, півголосом проказував слова, немовби хотів вивірити на вухо те, що бачили очі.

В цей-от спосіб він і прочитав помалу таку об’явку:

ТОРГИ НА НЕГРІВ!

Згідно з судовою постановою, у вівторок, лютого, у місті Вашингтоні 1, штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер — 60 років, Джон — ЗО років, Бен — 21 рік, Сол — 25років, Олберт — 14 років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м-ра Джесса Блачфорда.

Семюел Морріс, Томас Флінт, заповітні виконавці.

1 У США, крім столиці, міста Вашінгтона, в кількох штатах є міста з такою самою назвою.

— Треба буде глянути, — сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника. — Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в’язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.

Том вислухав ту «приємну» звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в’язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в’язниці.

Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали — кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об’яві під ім’ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.

— Не бійся, тітонько Ейджер, — мовив до неї найстарший із негрів. — Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.

— Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна, — озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки. — Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну… Ти скажи їм про це, скажи! — наполегливо просила вона.

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м’язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.

— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. — Так я й повірив!

Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.

— Ну, то що ви про них скажете? — запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.

— Та що ж, — сплюнувши, відказав Гейлі, — Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.

— Вони хочуть продати хлопця разом із старою, — сказав чоловік.

— Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.

— То ви її не купите? — спитав чоловік.

— Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.

— А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду, — замислено мовив чоловік.

— Нема дурних, — відказав Гейлі. — Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.

— А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.

— От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно, — сказав Гейлі.

— Вона дуже побиватиметься, — мовив чоловік. — Та певне, — холодно відказав торговець.

Їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. Це був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина, — Притиснись міцніше до матусі, Олберте… ще міцніше… Тоді вони поставлять нас разом, — сказала вона. — Ой мамо, не захочуть вони, — озвався хлопчик. — Захочуть, синку. А як ні — то не жити мені на цім світі, — нестямно мовила стара.

Розпорядник гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє них дісталися Гейлі.

— А тепер ти, малий, — сказав розпорядник і тицьнув на хлопчика своїм молотком. — Іди-но сюди й покажи, на що ти здатний.

— Поставте нас разом, разом… благаю вас, паночку, — обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.

— Ану геть! — гримнув розпорядник, відкидаючи її руки. — Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! — І він штовхнув хлопчика до підвищення.

Позаду розлігся тяжкий стогін. Хлопчик обернувся, але стояти не було коли, і, рвучко втерши від сліз свої великі гарні очі, він миттю скочив на підвищення.

Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось розпорядник стукнув молотком. Хлопчика придбав Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні,руки.

— Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас… Бо як не купите, то я помру!

— От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба, — відказав Гейлі. — Ні! — І одвернувся.

Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав досить жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.

Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.

— Чи не могли вже залишити мені хоч одного?.. Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть… завжди казав… — гірко ридаючи, повторювала вона.

— Мамо, мамо! Не треба! — мовив хлопчик. — Кажуть, вас купив добрий пан.

— Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?

— Та заберіть же її хтось, чуєте? — різко сказав Гейлі.

— Добра їй з того однаково не буде.

Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.

— Ну! — сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в’язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в’язниці.

За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.

«Красуня Огайо», найшвидше й найпоказніше з суден, що будь-коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі — всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.

— Гей, хлопці, — сказав Гейлі, швидко підходячи до них, — сподіваюся, ви тут у мене всі р доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих облич, зрозуміло? Не журіться, хлопці! Будьте до мене по-доброму, то й вам буде добре.

«Хлопці» озвалися своїм незмінним «Еге ж, пане», вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той — матір, а той — сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.

— Я маю жінку, — поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як «Джон, тридцяти років». — То вона й досі нічого не знає, бідолашна.

— А де вона живе? — спитав Том.

— В одному заїзді, тут недалеко по річці, — відказав Джон. — Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! — додав він.

Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.

Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.

А нагорі, в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.

— Ой мамо! — сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби. — нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.

— От бідолашні! — мовила його мати з жалістю і обуренням.

— Що м таке? — спитала інша дама.

— Внизу їде кілька нещасних рабів, — відказала хлопчикова мати.

— І всі в кайданах, — докинув хлопчик.

— Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! — мовила та дама.

— Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти, — обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд. — Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.

— З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано, — визнала дама, що говорила перед нею. — Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.

— Авжеж, це справді недобре, — погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки-но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому. — Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.

— Ого, ще й як часто! — гаряче заперечила перша дама. — Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?

— Не можна порівнювати наші почуття з їхніми, — відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.

— Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей, — із запалом мовила перша дама. — А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.

— Он як! — озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: — І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.

— Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям, — докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.

— От і чудово! — обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік. — Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? — обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови. — Атож, — провадив далі довготелесий, — ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? — знову звернувся він до Гейлі.

— Ніколи про це е думав, — відказав Гейлі. — Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.

— А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?

І довготелесий незнайомець — то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні, — сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.

Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.

Тільки-но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як «Джона, тридцяти років». То був її чоловік.

Цю сцену спостерігав високий молодий пан з чутливим та виразним обличчям. Раптом він обернувся до (Гейлі, що стояв поряд, і хрипким від хвилювання голо сом сказав;

— Чоловіче добрий, як ви можете, як ви смієте торгувати людьми? Погляньте на цих нещасних! Ось я тішуся собі з того, що їду додому, до жінки й дитини. Але ж той самий дзвін, що звелить пароплавові везти мене до них, назавжди розлучить цього знедоленого чоловіка з його дружиною. Бійтеся бога, ще відплатиться вам за все!

Торговець мовчки відвернувся і перейшов на другий кінець палуби. Там він дістав з кишені записник і зайнявся підрахунками, до яких так часто вдаються, щоб заспокоїти нечисте сумління.

Тим часом пароплав повільно одійшов від берега, і на ньому знову стало весело, як і раніш. Чоловіки тинялися по палубі, розмовляли, читали, курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав сунув собі далі.

Одного ранку, коли він зупинився біля пристані якогось містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег в одній невеличкій справі.

Том, хоч він і мав на ногах кайдани, міг помалу ходити. Отож він пришкандибав до поруччя і став, байдужно втупивши очі перед себе. Через деякий час він побачив торговця, що хутко простував назад, ведучи за собою чорношкіру жінку з малим дитинчам на руках. Вона була пристойно вдягнена, і за нею слідував негр, несучи невелику скриньку. Жінка йшла весело, балакаючи про щось із чоловіком, що ніс її скриньку, і так само піднялася сходнями. Задзвонив дзвін, засичала пара, машина застогнала, крекнула, і пароплав рушив далі за водою.

Опинившись на нижній палубі, захаращеній ящиками та паками бавовни, жінка знайшла вільну місцинку, сіла й почала бавити дитину.

Гейлі раз чи два пройшовся кругом по палубі, тоді підсів до жінки й тихо заговорив до неї.

Том помітив, як враз спохмурніло її чоло, і вона швидко й збуджено щось відказала.

— Не вірю!.. Не може бути! — почув Том. — Ви мене просто морочите. (

— Коли не віриш мені, то гляди сюди, — сказав Гейлі, витягаючи з кишені якийсь папір. — Оце тобі купча, а отут підпис твого хазяїна. І щоб ти знала, я виклав за тебе чималий гріш, отак-то!

— Не вірю, щоб хазяїн так обдурив мене, це неправда! — вигукнула жінка, дедалі дужче хвилюючись.

— Ну, то спитай хоч кого, хто вміє читати. Гей, пане! — звернувся він до якогось чоловіка, що саме проходив повз них. — Ану прочитайте, що тут написано. Бо ця дівуля мені не вірить.

— Це купча за підписом Джона Фосдіка, — сказав чоловік, — а в ній говориться, що негритянка Люсі та її дитина переходять у вашу власність. Як на мене, все тут по закону.

Розпачливі вигуки жінки зібрали коло неї гурт цікавих, і торговець коротко пояснив їм, у чому тут річ.

— Він же сказав мені, що я поїду в Луїсвілл і наймуся куховаркою до заїзду, де робить мій чоловік! Ось що сказав мені хазяїн, це його слова, і я не вірю, щоб він мені збрехав! — невгавала жінка.

— Але він продав тебе, бідолашна, це правда, — сказав якийсь добросердий на вигляд чоловік, уважно прочитавши купчу. — Ось його підпис, усе правильно.

— Ну, коли так, то нема про що й балакати, — мовила жінка, раптом опанувавши себе.

Міцніше пригорнувши до себе дитину, вона сіла на свою скриньку, відвернулася й незворушно втупила очі на річку.

— Дарма, перемелеться! — сказав торговець. — Дівуля, як я бачу, не з плаксивих.

Пароплав ішов собі далі, і жінка начебто зовсім заспокоїлась. Легенький теплий вітерець пестливо торкався її чола, немовби хотів розрадити, — лагідний вітерець, що з однаковою ніжністю обвіває і чорні і білі обличчя. Вона бачила сонячні блищики, що золотавими брижами мінилися на воді, чула довкола себе веселі, безжурні голоси, та на серці в неї лежав важкий тягар. Дитинча зіп’ялося на ніжки й гладило рученятами її щоки; воно підстрибувало, весело агукало, щось белькотало, неначе хотіло будь-що розважити матір. Раптом вона рвучко й міцно стиснула його в обіймах, і сльози одна по одній закапали на його здивоване й перелякане личко. Та трохи згодом вона помалу заспокоїлась і почала няньчитися з малим.

Той десятимісячний хлопчик був навдивовижу великий і дужий як на свій вік. Він ні хвилини не сидів спокійно, і матері доводилося весь час притримувати й вгамовувати його.

— Оце-то молодець! — сказав якийсь чоловік, раптом спинившись проти них. — Скільки ж це йому?

— Десять місяців з половиною, — відказала мати.

Чоловік свиснув до малого й протягнув йому цукерку. Той миттю вхопив її і тут-таки потягнув до рота, цієї найпершої немовлячої скарбнички.

— Хвацький хлопчина! — мовив незнайомець. — Тямить, що до чого!

Він свиснув ще раз і пішов собі. На другому боці палуби він знайшов Гейлі, що сидів на зіставлених докупи ящиках і курив.

Незнайомець дістав сірники і, запалюючи сигару, сказав:

— А ви, чужинцю, непогану негритянку придбали.

— Та начебто, — відказав Гейлі, пахкаючи сигарою.

— Везете на пониззя? — спитав незнайомець. Гейлі кивнув головою і курив собі далі.

— На плантації?

— Еге ж, — відказав Гейлі. — Я маю замовлення від радної плантації, то, певне, і її туди збуду. Мені казали, що вона добра куховарка, то, може, й там її до цього діла приставлять. А ні — то збиратиме бавовну. Пальці в неї на те годящі, я дивився. Так чи так, а візьмуть її охоче.

— А от малий на плантації, певне, ні до чого, — сказав незнайомець.

— Я позбудусь його при першій же зручній нагоді, — озвався Гейлі, запалюючи нову сигару.

— Гадаю, небагато за нього заправите? — спитав незнайомець, і собі вмощуючись на ящиках.

— Та не знаю, — відказав Гейлі. — Хлопчисько ж добрячий, такий здоровань, увесь як натоптаний!

— Ваша правда. Але ж скільки того клопоту й витрат, доки його виростиш.

— Дарма! — мовив Гейлі. — Вони ростуть самі собою, і клопоту з ними не більше, ніж з цуценятами. А цей малий десь за місяць уже бігатиме.

— Я маю де їх вирощувати, отож і хотів би прикупити ще одного-двох, — сказав незнайомець. — Наша куховарка на тому тижні поховала свого малого — втопився в балії, поки вона вішала білизну. То можна б віддати їй цього, нехай би вигодовувала.

Якусь хвилю обидва мовчки курили. Жоден не хотів перший зачіпати головного питання. Нарешті незнайомець сказав:

— Коли вже вам однаково треба збути його з рук, то, мабуть, десять доларів вистачить?

Гейлі похитав головою і промовисто плюнув.

— Ні, так діла не буде, — відказав він і знову взявся курити.

— Яка ж ваша ціна, сер?

— Та бачите, — мовив Гейлі, — я й сам міг би виростити цього хлопчиська чи десь його влаштувати. Він на диво здоровий та гарний, і десь за півроку за нього можна буде хапнути цілу сотню, а за рік — то й дві. Отож я й тепер не віддам його менше як за п’ятдесят.

— Ну, чужинцю, та це ж просто смішно!

— Отак, як сказав! — ствердив Гейлі, вперто хитнувши головою.

— Даю тридцять, — мовив незнайомець, — і ні цента більше.

— Ось що, — рішуче сказав Гейлі і знову плюнув. — Нехай буде ні по-вашому, ні по-моєму: давайте сорок п’ять. Це моє останнє слово.

— Згода! — трохи подумавши, відказав незнайомець.

— От і гаразд, — мовив Гейлі. — Де вам сходити?

— В Луїсвіллі, — відповів незнайомець.

— В Луїсвіллі…— проказав за ним Гейлі. — Чудово. Ми будемо там, коли вже стемніє. Хлопчисько спатиме, отже, все гаразд. Ви його тихенько заберете, щоб він і не писнув, — і по всьому. Я завжди люблю, щоб було тихо. Терпіти не можу всякої колотнечі та галасу.

Кілька банкнот перейшли з гамана незнайомця до гамана Гейлі, і торговець знову взявся до сигари.

Уже вечоріло, коли пароплав зупинився біля пристані в Луїсвіллі. Жінка сиділа, тримаючи на руках дитину. Малий міцно спав. Почувши назву міста, вона швидко підхопилася, простелила в закапелку між ящиками свій плащ і поклала дитину в ту колиску, а сама пішла до борту, сподіваючись побачити серед готельних служників, що з’юрмилися на пристані, свого чоловіка. Вона протиснулась до самих поруччів і перехилилася далеко вперед, пильно вдивляючись у людський вир на пристані, а тим часом натовп заступив від неї дитину.

— Ну, саме час, — мовив Гейлі, піднімаючи сплячу дитину й віддаючи її незнайомцеві. — Глядіть тільки, щоб воно не прокинулось і не запищало, бо тоді буде нам мороки з тою бісовою дівкою.

Незнайомець обережно взяв загорнуту дитину й за мить загубився в натовпі, що сходив на берег.

Коли пароплав, сапаючи, крекчучи та бухаючи димом, відчалив од пристані й поволі рушив далі своєю дорогою, жінка повернулася на місце. Там сидів лиш торговець. Дитина зникла!

— Що таке?.. Де?.. — почала була жінка, приголомшена несподіванкою.

— Люсі, — мовив до неї торговець, — малого твого нема, і нехай ти вже одразу все знатимеш. Тобі однак не можна було везти його з собою на пониззя, а тут трапилась нагода продати його в добру родину. Там йому буде куди краще, ніж при тобі.

Жінка кинула на нього нестямний погляд, сповнений болю та розпачу. Він міг би збентежити когось менш досвідченого, але для Гейлі то була не первина. За своє життя він бачив сотні таких поглядів. Отож і тепер, помітивши гримасу пекельної муки, що спотворила чорне обличчя жінки, її конвульсивно стиснуті руки та хрипкий, уривчастий віддих, він сприйняв усе те за цілком звичайні речі, невід’ємні від його торгівлі, і його непокоїло лиш одне: чи не почне вона голосити й не збере коло себе натовп, — бо, як і інші поборники деяких наших принципів, він рішуче не полюбляв непорядку.

Та жінка не закричала. Тяжко вражена в самісіньке серце, вона не мала сили плакати й голосити.

Не тямлячи себе, вона сіла на місце. Руки її безпорадно впали, невидющі очі втупились у простір. Наче вві сні, вона чула навколишній гук та гомін, хрипке сапання машин. Та серце їй немов заціпеніло від болю, в неї не було навіть сліз, щоб виплакати своє горе. І вона сиділа незворушна, байдужа до всього.

Торговець, маючи на оці свій інтерес, був, як і дехто з наших політиків, зовсім не від того, щоб показати при нагоді свою людяність, і спробував якось розрадити нещасну жінку.

Я знаю, Люсі, спершу трохи боляче, — мовив він, — але такій тямущій жінці, як ти, негоже собі попускати. Ти ж сама розумієш, що так було треба, і нічого тут не вдієш. ‘

— Ой, не кажіть мені, пане, такого! — озвалася вона здушеним голосом.

— Ти метка жіночка, Люсі, — невгавав торговець, — і я тебе не скривджу. Ось приїдемо на пониззя, я тебе влаштую в добрий маєток, а там і чоловіка нового собі знайдеш. Ти ж он яка красуня…

— Ой пане, та не говоріть ви до мене! — мовила жінка, і в голосі її бринів такий пронизливий біль, що торговець відчув: тут його звичний метод нічого не зарадить. Він підвівся, а жінка відвернулась і затулила обличчя плащем.

Торговець походжав по палубі, час від часу спиняючись і позираючи на жінку.

— Добре-таки їй дошкулило, — пробурмотів він сам до себе. — А проте мовчить. Ну, та дарма, пожуриться трохи — і помалу заспокоїться.

Том бачив усе, що діялося на палубі, й одразу збагнув, у чім річ. Він підійшов ближче й намагався заговорити до жінки, та вона лиш стогнала у відповідь.

Настала ніч. Тиха, незворушна й урочиста, вона всіяла небо незліченними мерехтливими зорями, ясними й прекрасними, але байдужими до людських страждань. Мало-помалу завмирали ділові розмови та згуки веселощів, скоро все довкола поринуло в сон, і стало виразно чути легенький плюскіт хвилі, яку розтинав ніс пароплава. Том і собі простягся на ящику, і до нього раз у раз долинав приглушений стогін чи тихе тужіння вбитої горем матері: «Ой, як же я тепер житиму? О боже, зглянься на мене, нещасну!» — і так знов і знов, аж доки замовк і той шепіт.

Десь серед ночі Том зненацька прокинувся. Щось чорне шаснуло повз нього до поруччів, і він почув сплеск води. Ніхто, крім нього, цього не помітив. Том підвів голову. Жінки на місці не було! Він устав і пошукав її довкола, та намарне. її стражденна душа знайшла нарешті спочинок. А річка текла собі неквапливо та безжурно, як і раніш, ніби нічого й не сталося…

Торговець прокинувся на світанку в доброму гуморі і вийшов подивитися на свій живий товар. Та тепер довелось і йому вражено вирячити очі.

— Де ж це вона, в біса, поділася, та дівуля? — запитав він Тома.

Том, навчений досвідом не базікати зайвого, визнав за краще лишити свої здогади при собі й відказав, що нічого не знає.

— Зійти десь на берег вона ніяк не могла. Коли пароплав зупинявся, я не спав і був насторожі. В таких справах я ні на кого не звіряюся.

Він промовляв до Тома, наче до спільника, якого все те дуже обходить. Том нічого не відповів.

Торговець оббігав увесь пароплав, від носа до корми, шукав між ящиками, паками, бочками, в машинному приміщенні, коло димарів — та все дарма.

— Слухай, Томе, признайся по щирості, — сказав він, повернувшись після тих марних пошуків. — Не може бути, щоб ти нічого не знав. Не огинайся, я певен, що ти знаєш. Я сам бачив, дівка була тут близько десятої, потім, над північ, тоді між першою і другою. А десь о четвертій раптом зникла, і ти ж увесь час спав тут-таки. Ні, ти напевне щось знаєш, отож розказуй.

— Гаразд, пане, — сказав Том. — Я собі спав, аж десь над ранок щось наче шмигнуло біля мене. Я ще й очі не встиг розплющити, аж чую — шубовсть! Прочнувся — а її вже нема. Оце все, що я знаю.

Томова розповідь не вразила й не злякала торговця. Як ми вже казали, він звик до багатьох таких речей, що нам з вами й не снилися. Навіть страшна тінь смерті не змусила його здригнутись. Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції. Тож і тепер він тільки вилаяв жінку клятою дурепою і сердито пробурчав, що йому страх як не щастить і, коли так піде далі, він не заробить цього разу ані цента. Одне слово, він почував себе несправедливо скривдженим, проте вдіяти нічого не міг, бо та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави. Отож роздратованому торговцеві не лишалось нічого іншого, як витягти свій записник і занести пропащі тіло й душу в рубрику збитків.

Розділ ХІІІ

Селище квакерів

Тепер перед нами мирна картина. Велика простора кухня з чисто побіленими стінами. На гладенькій та лискучій жовтій підлозі — ані порошинки. Чепурна кухонна плита й начищений до блиску олов’яний посуд наводять на думку про дивовижно смачні страви. Вилискують зеленою фарбою старі, але ще міцні дерев’яні стільці. Біля вікна — невелике крісло-гойдалка з плетеним сидінням, укритим дбайливо пошитою з клаптиків різноколірної вовни м’якою підстилкою; поруч — ще одне, більше крісло, з широкими бильцями, що немовби гостинно запрошують вас відпочити на його пухких подушках, — справжнє старовинне крісло, зручне та затишне і варте з цього погляду доброго десятка отих новомодних плюшевих кріселець, що стоять нині по всіх вітальнях.

У цьому-от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди-годи підводить свої глибокі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.

Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов’яна таріль, і вона уважно перебирає сушені абрикоси. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, яким літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно-білий чіпець з обшивкою і така сама перкалева хустка, кінці якої вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку 1. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі, ясні карі очі, і досить тільки поглянути в них, щоб відчути, яке добре, щире серце б’ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славили й оспівували дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться на нашого доброго друга Рейчел Геллідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі-гойдалці.

1 Квакери — релігійна секта, що стояла за визволення.

Крісло те весь час тріщало й рипіло — чи то воно застудилося замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, в нього просто розладналися нерви, але за кожним рухом господині воно видавало такі рипи, що десь в іншому місці їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Геллідей не раз казав, що для нього вони не гірші за будь-яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років з двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай бог її благословить!

— То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? — спитала господиня, повагом зводячи очі від своїх абрикосів.

— Так, пані, — твердо відказала Еліза. — Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.

— Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.

«Моя доню» — як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей. Адже сама вона була живий образ матері.

Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:

— Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.

— Ти можеш жити тут скільки захочеш, — мовила Рейчел.

О, дякую! — озвалась Еліза. — Але… — вона показала Гаррі, — я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір… — І вона аж здригнулася на ту згадку.

— Бідолашна дитина! — мовила Рейчел. — І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.

В цю мить відчинилися двері, на порозі з’явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум’яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.

— Рут Стедмен! — радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч. — Як справи, Рут? — спитала вона, привітно потискаючи руки гості.

— Чудово, — відказала Рут.

Вона скинула невеличкий темний капор і дбайливо витерла його кінцем хусточки. Квакерський чіпець сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла його своїми пухкими рученятами, і з-під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.

Причепурившись, гостя відвернулася від дзеркала, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип’ятилітню жіночку, таку квітучу й добродушну щебетуху, здатну звеселити серце кожному!

— Рут, оце наш новий друг. Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.

— Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада, — мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі. — То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника. — І простягла малому коржик у вигляді сердечка.

Хлопчик підійшов дивлячись на неї з-під кучерів, і боязко взяв гостинця.

— А де твій малий, Рут? — запитала Рейчел.

— Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.

В цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері — мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері, великими карими очима. На руках у неї була дитина.

— Ага, ось він! — мовила Рейчел, підходячи А беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика. — Ач, який здоровань! А виріс як! — Та певно ж, — підтакнула Рут.

Вона взяла малого на руки й почала швидко знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кофтинки та іншу теплу одежину. Тоді, покрутивши, обсмикнувши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу, щоб він прийшов до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо в ту ж мить застромив палець у рот (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом заглибився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.

— Мері, чи не принесла б ти води на чай? — лагідно загадала господиня.

Дівчинка взяла чайник і пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примостили на плиту каструлю з абрикосами.

Рейчел дістала чисту білу стільницю, одягла фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки:

— Мері, чи не сказала б ти Джонові, щоб він попатрав курку?

— І Мері побігла виконувати доручення.

— А як там Ебігел Пітере? — запитала Рейчел, пораючись біля коржиків.

— Та їй уже полегшало, — відказала Рут. — Я була там сьогодні, вранці, перестелила постіль, прибрала в домі. А потім прийшла Лі Гіллз, напекла хліба та пирогів на кілька днів. Я ще ввечері її навідаю.

— Ну, а я піду до неї завтра. Може, треба щось опорядити чи полагодити, — сказала Рейчел.

— Еге ж, це добре, — озвалася Рут. — Я чула, що Гана Стенвуд занедужала. Мій Джон був там учора ввечері. Треба буде завтра й собі піти.

— Нехай Джон приходить до нас завтра обідати, якщо ти сидітимеш у неї цілий день, — запропонувала Рейчел.

— Дякую, Рейчел. Там буде видно… А от і Саймон! До кухні зайшов Саймон Геллідей, високий кремезний чолов’яга в грубій куртці та крислатому капелюсі.

— Як живеш, Рут? — привітно мовив він, забираючи пухку ручку гості в свою широку долоню. — А як твій Джон?

— О, Джон живе гаразд, та й ми всі непогано, — весело озвалася Рут.

— Що там чувати, старий? — запитала Рейчел, садовлячи коржики в піч.

— Пітер Стебінз казав мені, що ввечері вони приведуть нових друзі в, — значливо відповів Саймон, миючи руки над мискою за дверима.

— Он як! — замислено мовила Рейчел і позирнула на Елізу.

— Ти, здається, казала, що твоє прізвище Гарріс? — запитав Саймон в Елізи, повернувшись до кухні.

Рейчел швидко метнула оком на чоловіка.

— Так, — тремтливим голосом підтвердила Еліза, гадаючи, що, мабуть, про неї вже повивішували об’яви.

— Жінко! — покликав Саймон, виходячи за двері.

— Чого тобі, старий? — озвалася Рейчел і, витираючи з рук борошно, пішла за ним.

— її чоловік у селищі й буде тут сьогодні ввечері, — сказав Саймон.

— Та що ти кажеш! — вигукнула Рейчел, і обличчя її засвітилося радістю.

— Справді так. Пітер їздив учора візком до другого поселення й застав там стару жінку та двох чоловіків. І один з них сказав, що його звуть Джордж Гарріс, а з його розповіді про себе я переконався, що то він. Гарний, меткий такий молодик… То що, скажемо їй про це зараз? — спитав Саймон.

— Ану порадьмося з Рут, — відповіла Рейчел. — Гей, Рут! Іди-но сюди!

Рут відклала своє плетиво і швидко вийшла за двері.

— Слухай, Рут, як нам бути? — запитала Рейчел. — Ось старий каже, що з новими втікачами прийшов Елізин чоловік і сьогодні ввечері буде тут…

Радісний вигук маленької квакерки перепинив їй мову. Рут сплеснула руками й так підскочила від захвату, що два непокірних кучерики вислизнули з-під чіпця і впали на білу хустку. ‘

— Цить, люба, цить, — лагідно мовила Рейчел. — Ну, то як — сказати їй про це зараз?

— Та певне! Цю ж мить! Ти уяви собі, як би я зраділа, коли б це був мій Джоні Зараз же скажи їй.

— Їй-право, Рут, ти тільки любов’ю до ближнього й живеш, — обізвався Саймон, потішено дивлячись на Рут.

— Аякже. Хіба не на те ми всі створені? Якби я не любила Джона й свою дитину, то навряд чи вболівала б так за неї. Ну йди вже, скажи їй! — І вона наполегливо торкнула Рейчел за руку. — Забери її до спальні і там скажи, а курку я сама засмажу.

Повернувшись до кухні, де Еліза сиділа над шитвом, Рейчел відчинила двері до невеличкої спальні й лагідно мовила:

— Ходімо зі мною, доню. Я маю для тебе звістку. Бліде обличчя Елізи враз спалахнуло. Злякано затремтівши, вона глянула на свого хлопчика.

— Ні, ні! — сказала Рут, підбігаючи до неї і беручи її за руки. — Не бійся, Елізо, це добра звістка. Іди, іди!

Вона легенько підштовхнула Елізу до спальні й зачинила за нею двері. Тоді обернулася, підхопила на руки малого Гаррі й почала його цілувати.

— Ти побачиш свого тата, синку! Чуєш! Твій тато скоро прийде сюди, — знов і знов проказувала вона, а хлопчик зачудовано глипав на неї очима.

Тим часом у спальні відбувалась інша сцена. Рейчел Геллідей пригорнула Елізу до себе й сказала:

— Господь зглянувся на тебе, моя дитино. Твій чоловік порятувався з рабства. к

В обличчя Елізі бурхливою хвилею вдарила кров, тоді так само бурхливо відлинула від серця. Бліда як крейда, трохи не зомліваючи, вона сіла на стілець.

— Мужайся доню, — мовила Рейчел, поклавши руку їй на плече. — Він серед друзів, і сьогодні ввечері його приведуть сюди.

— Сьогодні ввечері! — проказала за нею Еліза. — Сьогодні!

Слова втратили для неї всякий сенс. У голові в неї запаморочилось, очі повив туман…

Отямившись, вона побачила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою, а маленька Рут розтирає їй руки камфорою. Вона розплющила очі в солодкій дрімотній млості, немов людина, що довго несла важелезний тягар, а тепер скинула його з себе й може перепочити. Нервове напруження, що не полишало її ні на мить від першої ж хвилини втечі, нараз послабло, і тепер її огорнуло незвичне відчуття спокою та безпеки. Лежачи отак з розплющеними очима, вона, мов уві сні, дивилася на все, що діялось навколо. У відчинені двері до кухні вона бачила накритий сніжно-білою скатертиною стіл; чула заколисливе воркотання чайника, що закипав на плиті; бачила Рут, що легко снувала по кухні, несучи до столу то тарілку з коржиками, то блюдечко з варенням, і раз у раз спинялась біля Гаррі, щоб вкласти йому в руку коржик, погладити по голівці чи поворушити своїми білими пальчиками його довгі кучері Вона бачила опасисту постать Рейчел, коли та час від часу підходила до її ліжка і дбайливо поправляла ковдру чи подушку, бачила її великі ясні карі очі, що немовби випромінювали сонячне сяйво. Вона бачила, як прийшов чоловік Рут і як Рут підскочила до нього й почала щось гаряче шепотіти, раз у раз промовисто показуючи пальчиком на двері до спальні. Бачила, як Рут сідала до столу зі своїм немовлям на руках; бачила їх усіх за столом, і свого малого Гаррі на високому стільчику під надійним крилом Рейчел; чула тиху розмову, ніжний брязкіт чайних ложечок, мелодійний дзенькіт чашок — і зрештою все те змішалося в солодкому життєдайному сні. Еліза спала так, як ні разу ще не спала від тієї моторошної години, коли вона взяла на руки свого хлопчика й подалася в холодну зоряну ніч. їй ввижався прекрасний край, сторона миру та спокою — зелені береги, Чарівливі острівці, веселі сонячні блискітки на воді. Там стояв гарний будинок, і чийсь приязний голос сказав їй, що то її домівка. А в тій домівці грався її хлопчик, вільний та щасливий. Потім вона почула ходу свого чоловіка. Він підступав усе ближче, і ось його руки вже обняли її, і сльози його впали їй на обличчя — і тут вона прокинулась! Ні, то був не сон. День давно вже згас, і в кімнаті тьмяно світила свічка. її хлопчик тихо спав поряд з нею, а в узголів’ї, припавши лицем до подушки, ридав її чоловік.

Ранок другого дня удався в квакерському домі радісний та щасливий. Мати встала на світанку і тепер поралася в кухні, оточена працьовитими хлопчиками та дівчатками, з якими ми не встигли познайомити читача напередодні. Усі вони слухняно скорялись її лагідному звертанню «Зробив би ти…» чи ще лагіднішому «Чи не зробила б ти…», бо сніданок у тих буйнозелених долинах штату Індіана — річ дуже непроста, що потребує чимало допоміжних рук. І поки Джон бігав до криниці по воду, Саймон-молодший просіював кукурудзяне борошно на оладки, а Мері молола каву, сама Рейчел повагом місила тісто чи патрала курчат, немовби осяваючи все довкола ясним і м’яким світлом. Час від часу, коли через надмірну старанність її малолітніх помічників виникала небезпека сварки, вона спокійно промовляла: «Годі, годі!» чи «Мені це не подобається», — і цього було досить, щоб погамувати пристрасті.

Тим часом як відбувалися всі ці приготування, Саймон-старший стояв у сорочці перед невеличким дзеркалом у кутку, заклопотаний такою важливою для суспільного поступу справою, як гоління. Усе в тій великій кухні діялося напрочуд злагоджено, спокійно та одностайно, кожен робив своє діло з очевидною приємністю, і така вчувалася там взаємна довіра та доброзичливість, що навіть ножі й виделки по дорозі до столу брязкали влад, а курчата й шинка так весело шкварчали на сковороді, неначе тішилися з того, що їх смажать. І коли Джордж, Еліза та малий Гаррі вийшли до кухні, їх зустріли так привітно й радісно, що їм здалося, ніби все те ввижається уві сні.

Нарешті всі посідали до сніданку, тільки Мері лишилася біля плити пекти оладки, і, коли вони постигали й вкривалися хрусткою золотаво брунатною скоринкою, їх тут-таки, просто з жару, подавали на стіл.

Ніколи не світилось обличчя Рейчел таким щирим щастям, як тоді, коли вона сиділа за столом у своїй кухні. Навіть у тому, як вона передавала комусь тарілку з оладками чи наливала чашку кави, було стільки щирої материнської дбайливості, що ті оладки чи кава немовби ставали смачнішими від самого дотику її рук.

Уперше в житті Джордж сидів як рівний за одним столом з білими людьми. Спочатку він почував себе насторожено й ніяково, але дуже скоро ті почуття розвіялись від простодушної доброзичливості господарів, наче вранішній туман від сонячного проміння.

— Тату, а що, як тебе знову застукають? — спитав Саймон-молодший, намазуючи маслом оладку.

— Заплачу штраф, — спокійно відказав батько.

— А якщо тебе посадять у тюрму?

— Хіба ж ви з мамою не впораєтеся з господарством? — усміхнувся Саймон-старший.

— Мама впорається з чим хочеш, — сказав хлопчик. — От тільки як їм не соромно вигадувати такі закони!..

— Сподіваюся, хазяїне, вам ніщо через нас не загрожує? — стурбовано запитав Джордж.

— Не журися, Джордже. На те ми й живемо на світі. Якби ми не ризикували задля добра, то чого були б варті?

— Але ж ви ризикуєте через мене! — мовив Джордж. — Не можу я цього допустити.

— Хай тебе це не тривожить, Джордже. Ми ризикуємо не через тебе, а в ім’я справедливості, — відказав Саймон. — Отож перебудеш тут до вечора, а десь годині о десятій Файнес Флетчер відвезе тебе до дальшого поселення, тебе і твоїх супутників. За вами йде погоня, і зволікати не можна.

— Коли так, то навіщо дожидати вечора? — спитав Джордж.

— Удень тут нема чого боятися, бо кругом друзі і всі насторожі. Та й безпечніше їхати поночі.

Розділ XIV

Єванжеліна

Міссісіпі! Як невпізнанно, мов справді чарами, змінилися твої береги, колись такі безлюдні й дикі, сповнені небачених див природи! Здається, ще так недавно була ти річкою первісної романтики й чарівної казки, а сьогодні твої води плинуть у світі реальності, одначе не менш химерної і дивовижної. Справді бо, чи є десь інша річка, що несе на своїх грудях багатства й набутки такої великої країни? І як не порівняти її могутню, бурхливу, піняву бистрінь з тим буйним розливом діяльності, що його виплеснула на ці береги найенергійніша та найзаповзятливіша нація, яку будь-коли бачив старий світ. Та ба! Несуть її води й інший вантаж, гіркий і моторошний, — сльози гноблених, стогін знедолених, жалі нещасних…

Скісне проміння призахідного сонця міниться на широкому, як море, річковому просторі. Золотисте сяйво повиває прибережні зарослі тремтливого очерету й стрункі чорні кипариси, пообвішані жалобними гірляндами темного моху. Тяжко навантажений пароплав іде далі за водою.

Вщерть завалений паками бавовни з незчисленних плантацій, на віддалі він здається безформним сірим громадищем, що важко суне вперед. Нам доводиться чимало поблукати його залюдненими палубами, щоб розшукати нашого доброго приятеля Тома. Аж ось нарешті ми бачимо його на верхній палубі, в невеличкому закапелку між паками бавовни.

Почасти завдяки похвальним рекомендаціям містера Шелбі, а почасти своєю навдивовижу лагідною і покірливою поведінкою Том несподівано для себе здобув неабияку довіру навіть у такої людини, як Гейлі. Спочатку торговець цілими днями не спускав його з ока й ніколи не залишав на ніч розкутого. Та врешті мовчазне терпіння, з яким Том зносив ті утиски, переконало його, і, звірившись на Томове слово, Гейлі дозволив йому вільно ходити по всьому пароплаву.

Завжди тихий і доброзичливий, готовий у будь-яку мить прийти на допомогу судновій обслузі, Том швидко здобув симпатію всіх матросів і годинами працював з ними разом так само охоче й старанно, як колись у панському маєтку в Кентуккі. А коли ніякого діла для нього не знаходилось, він сідав собі в закапелку між паками бавовни на верхній палубі й брався читати свою біблію, як оце й тепер.

Десь за сотню миль перед Новим Орлеаном рівень Міссісіпі піднімається, і цей могутній потік плине вище берегів між двома великими насипами у двадцять футів заввишки. З верхньої палуби пароплава, наче з вежі якоїсь пливучої фортеці, можна озирнути всю околицю на багато миль навкруги. Отож і перед Томовими очима проходила плантація за плантацією, являючи картини того життя, якого йому судилося скоро зазнати.

Він бачив удалині рабів, що гнули горба в полі, бачив їхні вбогі хижки, що рядами бовваніли ген осторонь пишних панських будинків, оточених зеленими парканами; перед ним поволі змінювались краєвиди, а його бідне нерозважливе серце поривалося назад, до рідного кентуккійського маєтку з тінястими буками та просторими панськими покоями, до яких притулилась невеличка хатина, оповита рясноцвітними трояндами та бігноніями. Йому ввижалися знайомі з дитинства обличчя товаришів, заклопотана дружина, що поралась біля плити, готуючи йому вечерю; він чув дзвінкий сміх своїх пустотливих хлопчаків та веселе белькотіння малої донечки в нього на колінах… Та раптом ті привиддя зникли, і він знову бачив лиш буйні хащі очерету, чорні кипариси і все нові й нові плантації; знову чув хрипкий стогін пароплавної машини, і все воно незаперечно говорило про те, що ті щасливі дні минули без вороття…

Серед подорожніх на пароплаві був один багатий та високородний молодий пан, житель Нового Орлеана, на прізвище Сен-Клер. ним їхала маленька дочка, років п’яти-шести, за якою наглядала поважна дама, — очевидно, їхня родичка.

Дівчинка часто потрапляла Томові на очі. Вона була з тих жвавих непосид, яких, вдержати на місці не легше, аніж сонячний зайчик чи легкий літній вітерець. До того ж, раз побачивши, її важко було забути.

Ця дівчинка могла правити за досконалий взірець дитячої краси. Сповнена чарівливої грації, вона скидалася на неземне, казкове створіння. Личко її вабило не так своєю довершеною вродою, як дивовижною, мрійливою одухотвореністю, що вражала навіть людей грубих і нечутливих, хоч вони й самі того не усвідомлювали. Зграбна голівка, благородний вигин шиї та обрис плечей, пишні золотисто-каштанові кучері над високим чолом, глибокі й розумні фіалково-голубі очі, відтінені довгими віями, — все це вирізняло її з-поміж інших дітей і привертало до неї захоплені погляди. Вона й хвилини не сиділа на місці й легко, мов пір’їнка, літала сюди й туди, завжди з ніжним усміхом на рожевих устах, завжди щось тихенько собі наспівуючи, немов у щасливому сні. Батькові й поважній доглядачці весь час доводилось шукати дівчинку, та навіть коли вони її врешті знаходили, вона тут-таки зникала знову. Та хоч би що вона виробляла, ніхто й разу не насваривсь на неї ані словом, отож вона й далі гасала собі, як хотіла, по всьому пароплаву. Завжди вдягнена в біле платтячко, вона, мов легенька хмаринка, з’являлась то тут, то там, і ніде до неї не брався ніякий бруд. Не було такого куточка нагорі чи внизу, де б не мелькала її чарівна золотиста голівка та ясні голубі очі.

Кочегар, на хвильку розігнувши спину, щоб утерти піт з чола, часом перехоплював заворожений погляд тих очей, втуплених в огненні надра топки, а тоді вони з ляком і жалем зверталися на нього, ніби йому загрожувала хтозна-яка страшна небезпека. Часом і стерновий на мить спиняв своє колесо й усміхався, побачивши у віконці перед собою ту гарненьку голівку. Непрохані лагідні усмішки закрадались і на інші суворі обличчя щоразу, як дівчинка з’являлася десь поблизу, а коли вона безбоязно потикалась у небезпечні місця, зашкарублі, вимазані в сажу руки мимохіть тяглися до неї, щоб уберегти її від біди.

Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори. Отож і тепер він з дедалі більшою цікавістю придивлявся до цієї маленької істоти. Вона здавалась йому особливим, мало не потойбічним створінням, і коли її голубі очі боязко визирали на нього з-за паки бавовни чи в прогалину між ящиками, він майже вірив, що бачить перед собою ангела небесного.

Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в кайдани невільники Гейлі. Посмутніла на личку, вона тихо скрадалася між ними й поглядала на них з подивом і глибокою недитячою тугою. Часом вона піднімала своїми тендітними рученятами їхні кайдани, а тоді, жалісно зітхнувши, нечутно йшла геть. Кілька разів вона раптом з’являлася поміж них з повними руками солодощів, горіхів та апельсинів, радісно роздавала їм ті ласощі й швидко зникала.

Том довго спостерігав, поки зважився на перший крок до знайомства. Він знав безліч нехитрих способів зацікавити й привернути до себе малечу і взявся до діла завбачливо та помірковано. Він умів робити гарненькі крихітні кошички з вишневих кісточок, кумедні личка з горіхової шкаралупи, смішних стрибунців з бузинового осердя, а щодо всіляких свищиків і прискавок — то на них він був просто-таки неперевершений мастак. В кишенях у нього й досі було повно різних забавок, нароблених ще вдома для дітей свого господаря, тож тепер він розважно й ощадливо став виймати їх одну по одній, щоб почати знайомство та приязні стосунки.

Хоч яка велика була спокуса, та спершу дівчинка трималася насторожено, і приручити її було нелегко. Вона, мов канарка, вмощувалась на якомусь ящику поблизу і з цікавістю роздивлялася згадані дрібнички, але приймала їх від Тома боязко й невпевнено. Та зрештою він таки здобув її довіру.

— Як панночку звуть? — спитав Том, вважаючи, що таке запитання вже цілком доречне.

— Єванжеліна Сен-Клер, — відказала дівчинка. — Але тато і всі вдома звуть мене Євою. А тебе як звати?

— Том. У Кентуккі, там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.

— Тоді і я зватиму тебе так, бо, знаєш, ти мені сподобався, — мовила Єва. А куди ти їдеш, дядечку Томе?

— Не знаю, панночко Єво.

— Не знаєш? — здивовано перепитала Єва.

— Ні. Мене везуть, щоб комусь продати. А кому— я не знаю.

— Тебе може купити мій тато, — швидко сказала Єва. — Якщо він тебе купить, тобі буде добре. Ось я попрошу його, сьогодні ж.

— Дякую, маленька панночко, — мовив Том.

Тут пароплав зупинився біля якоїсь пристані, щоб узяти дрова, і Єва, почувши внизу батьків голос, мерщій гайнула туди. Том підвівся і пішов запропонувати свою допомогу матросам. За хвилину він уже вантажив дрова разом з ними.

Єва та її батько стали біля поруччів, щоб подивитися, як пароплав одчалюватиме від пристані. Його велике колесо почало повільно обертатись у воді, коли раптом від якогось різкого руху дівчинка втратила рівновагу і впала за борт. її батько, майже не тямлячи, що робить, метнувся був за нею, та його притримали ті, що стояли позаду: вони вже бачили, що до дитини наспіла надійніша допомога.

Коли сталося нещастя, Том був на нижній палубі, якраз проти того місця. Він побачив, як дівчинка впала й зникла під водою, і в ту ж мить кинувся за нею. Такому здоровому й дужому чоловікові було за іграшку продержатись на воді, доки дівчинка зрине на поверхню, а тоді він підхопив її рукою і поплив до пароплава, де сотні рук одностайно простяглись, щоб узяти її. За хвилину Євин батько вже поніс її, мокру й непритомну, до жіночої каюти. Як завжди буває в таких випадках, доброзичливе жіноцтво, сповнене щонайкращих намірів, зчинило страшенну метушню і хоч несамохіть, а всілякими способами заважало відходжувати дівчинку.

Наступний день випав гарячий та душний. Пароплав підходив до Нового Орлеана. Всіх охопили Нетерплячка й збудження. Подорожні метушилися в каютах, збираючи речі й готуючись сходити на берег. Суднова обслуга взялася мити, шкребти і всіляко чепурити свій красень пароплав до прибуття у велике місто.

Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на нижній палубі і час від часу занепокоєно позирав на купку людей у протилежному кінці пароплава.

Там стояла чарівна маленька Єванжеліна. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але більше ніщо в ній не нагадувало про лиху пригоду, що спіткала її напередодні. Поруч неї, недбало зіпершись ліктем на паку бавовни й поклавши перед собою розкритий гаманець, стояв високий і стрункий молодий пан. Досить було одного погляду, щоб напевне сказати: то Євин батько. Така сама благородна постава голови, такі ж великі голубі очі, таке саме золотисто-каштанове волосся. Одначе вираз обличчя в нього був зовсім інший. Його великим голубим очам, дуже подібним до доччиних кольором і формою, бракувало її глибокої імлистої замріяності — вони дивилися на світ ясно, впевнено і жваво. На його гарних устах блукав ледь помітний гордовитий і трохи глузливий усміх, а в кожному його жесті й русі була невимушена, навіть весела зверхність. Він поблажливо, з насмішкуватою зневагою, слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.

— Одне слово, повна збірка чеснот у чорній сап’яновій оправі, — мовив він, коли торговець скінчив говорити. — Ну гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Або, іншими словами, що я маю заплатити? Скільки ви думаєте злупити з мене? Кажіть!

— Ну що ж, — сказав Гейлі. — Якби я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші, ото й тільки. Щира правда!

— От бідолаха! — сказав молодий пан, глузливо втупивши в нього свої голубі очі. — Та, певне, з особливої до мене поваги ви таки віддасте його за ці гроші?

— Бачте, ось і панночка його вподобала, та й не дивно.

— О, ще б пак, тим-то ви й стали такий добрий, приятелю! Ну, а коли ви справжній благодійник, то скільки ще можете скинути, щоб зробити приємність панночці, яка так його вподобала?

— Та ви самі посудіть, — мовив торговець. — Онде погляньте, яка статура: широчезні груди, міцний, наче кінь. А голова яка! Зразу видно тямущого негра, здатного до всякої роботи. Це я вже віддавна запримітив. Та й сама така статура коштує чимало, навіть коли б він був зовсім дурний. А тут іще голова, та й неабияка, це я можу вам довести. Ну, то звісно, що він має коштувати дорожче. Щоб ви знали, цей хлопець порядкував у свого хазяїна всім господарством. У нього просто дивовижний хист до всіляких таких справ.

— Оце й кепсько, дуже кепсько. Надто вже він тямущий, — зауважив молодий пан з тим самим глузливим усміхом. — Це просто нікуди не годиться. Отакі меткі хлопці завжди тікають від хазяїв, крадуть коней і взагалі не шануються. Як на мене, то не завадило б скинути сотні дві за його розум.

— Воно б, може, й так, якби не його сумирна вдача. Коли хочете, я покажу вам рекомендацію від його хазяїна, то самі побачите, який він тихий і побожний, цебто по-справжньому побожний. Там, де він жив, усі прозивали його проповідником.

— То, виходить, я матиму в домі власного пастиря, — сухо зауважив молодий пан. — Дуже до речі. Релігія у нас дома — рідкісний товар.

— Ви здорово жартуєте.

— З чого ви взяли? Адже ви самі щойно сватали його на проповідника… Ну-бо, показуйте ваші папери.

Якби торговець не бачив у його великих голубих очах веселих вогників і не був певен, що всі ті жарти зрештою обернуться для нього чималим прибутком, у нього, можливо, вже урвалося б терпіння. Та він витяг свій засмальцьований гаманець, поклав його на паку бавовни й заходився переглядати якісь папери. Тим часом молодий пан стояв поруч, насмішкувато дивлячись на нього.

— Таточку, купи його! Ну що тобі з того, скільки він коштує! — тихенько прошепотіла Єва, залізши на ящик і обнявши рученятами батькову шию. — У тебе ж грошей багато, я знаю. А мені він так потрібен!

— Навіщо, ясочко? Ти хочеш, щоб він був тобі за брязкальце чи за дерев’яного коника?

— Я хочу, щоб йому було добре.

— Оце-то причина, справді!

В цю мить торговець подав йому лист за підписом містера Шелбі. Молодий пан узяв його пучками довгих пальців і недбало перебіг очима.

— Благородна рука, — мовив він, — і з правописом гаразд… Ну що ж, лічіть ваші гроші, приятелю! — І подав торговцеві пачку банкнот.

— Усе правильно, — сказав Гейлі, аж сяючи з утіхи. Діставши з кишені пляшечку з чорнилом, він узявся заповнювати купчу і за кілька хвилин подав її молодому панові.

— Цікаво, а що, як і мене розкласти отак по артикулах, — сказав той, побіжно переглядаючи документ, — то скільки б за мене можна дати? Скажімо, стільки-то за поставу голови, за високе чоло, стільки-то за руки й ноги, потім окремо за освіченість, здібності, доброчесність… А втім, останнє, мабуть, недорого коштує. Ну що ж, ходім, Єво, — обернувся він до дочки і взяв її за руку.

Він перейшов палубу, підступив до Тома і, легенько торкнувши пальцем його підборіддя, добродушно мовив:

— Ану поглянь, Томе, як тобі подобається твій новий хазяїн?

Том підвів голову. Навряд чи хто не відчув би приємності, дивлячись на те молоде, гарне й веселе обличчя. На очі Томові навернулися сльози, і він щиро сказав:

— Хай благословить вас Господь, пане!

— Сподіваюся, що благословить. Отже, тебе звуть Том? Ти вмієш правити кіньми, Томе?

— Я до коней змалечку звичний, — відказав Том. — Містер Шелбі завжди мав їх багато.

— От і гаразд. Тоді я, мабуть, поставлю тебе кучером. Тільки за умови, що напиватимешся ти не частіше, ніж раз на тиждень, не беручи до уваги особливих нагод.

Том здивовано і трохи ображено мовив:

— Я зовсім не п’ю, пане.

— Цю байку, Томе, я вже чув. А втім, побачимо. Коли так, то це буде чимала вигода для нас. Ну, годібо, друже, — добродушно додав він, побачивши, що Том засмутився. — Я певен, що ти й справді шануватимешся.

— Авжеж, пане.

— Тобі в нас буде добре, — сказала Єва. Тато хороший, тільки він завжди з усіх кепкує.

— Тато дуже тобі вдячний за таку рекомендацію, — засміявся Сен-Клер і, повернувшись на підборах, пішов собі

Розділ XV

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: