Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Маленька наставниця




Було недільне надвечір’я. Сен-Клер сидів на веранді, простягшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись від москітів за прозорою флеровою завісою. В руці вона тримала гарно оправлений молитовник. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.

— Знаєш, Огюстене, — мовила вона, прочнувшись від дрімоти, — треба буде послати до міста по мого давнього лікаря, доктора Позі. Я певна, що в мене погано з серцем.

— Та навіщо ж тобі посилати по нього? Лікар, що їздить до Єви, теж цілком тямущий.

— Я не звірилася б на нього в разі небезпеки, — відказала Марі. — А як я розумію, становище моє досить небезпечне. Я ось уже кілька ночей про це думаю. У мене страшні напади болю і якісь такі дивні відчуття.

— Ой Марі, це все просто з нудьги. Я не вірю, що в тебе хворе серце.

— Де ж би ти повірив! — сказала Марі. — Я так і знала, що почую від тебе саме це. Ти тривожишся, тільки-но Єва раз кашляне чи ще щось їй трохи не так, а до. мене тобі байдуже.

— Коли вже тобі так хочеться мати хворе серце — гаразд, я згоден, — мовив Сен-Клер. — Та до сьогодні ж воно було здорове.

— Щоб не довелося тобі пожаліти про ці слова, коли вже буде пізно! — сказала Марі. — Ти собі хоч вір, хоч не вір, а тривога за Єву і всі мої зусилля заради цієї любої крихітки лиш прискорили те, про що я давно вже догадувалася.

Які зусилля мала на увазі Марі, збагнути було важко. Те саме подумав собі й Сен-Клер і спокійнісінько курив далі, мов бездушний лиходій, аж поки до веранди під’їхала коляска і з неї вийшли міс Офелія та Єва, що їздили з Томом на прогулянку.

Міс Офелія, як звичайно, передусім рушила до своєї кімнати зняти чіпець і шаль, а Єва підійшла до батька й примостилася в нього на колінах.

Трохи згодом у кімнаті міс Офелії, що так само виходила дверима на веранду, почулися голосні вигуки й звернені до когось гнівні докори.

— Якого ще лиха накоїла там Топсі? — обізвався Сен-Клер. — Б’юсь об заклад, що весь цей галас через неї!

В наступну мить на веранді з’явилася до краю обурена міс Офелія, тягнучи за собою малу винуватицю.

— Іди, іди сюди! — примовляла міс Офелія. — Ось я все розкажу твоєму хазяїнові!

— Що там таке? — спитав Сен-Клер.

— А те, що я не можу більше терпіти цього знущання! Це вже просто над усяку силу! Я замкнула її в кімнаті й сказала вивчити молитву. А вона що? Підгледіла, де я ховаю ключа, залізла в шафу, витягла звідти оздобу для чіпців і всю порізала на плаття своїм лялькам! Ні, такої лихої дитини я ще зроду не бачила!

— Я ж казала вам, сестрице, — обізвалася Марі, — що з цими створіннями по-доброму не можна. Коли б оце моя воля, — додала вона, докірливо поглянувши на Сен-Клера, — я б звеліла як слід відшмагати цю малу негідницю. Так відшмагати, щоб вона й на ноги не звелася!

— Не сумніваюся, — мовив Сен-Клер. — Ось і розказуйте після цього про лагідну жіночу вдачу! Дайте жінці волю, то вона вам і коня мало не до смерті заб’є, а не те що слугу!

— Та вже ж не ходитиму коло та навколо так, як ти! — відрубала Марі. — Сестриця розумна жінка і сама це збагнула не гірше за мене.

Міс Офелія, як і кожна дбайлива господарка, не могла стримати обурення, коли дівчинка своїми витівками марно переводила добро. Та й багато хто з наших читачок на її місці напевне відчули б те саме. Однак слова Марі аж ніяк не вкладалися в її поняття, І вона враз прохолола.

— Я б нізащо не дозволила вчинити таке над дитиною, — мовила вона, — але кажу вам, Огюстене, я справді не знаю, що робити. Навчала я її навчала, товкмачила одне й те ж до знемоги, і шмагала її, і карала як тільки могла — а вона все така сама, як раніше!

— Топсі, ану йди сюди, мавпеня! — покликав дівчинку Сен-Клер.

Топсі підійшла до нього. її круглі гострі оченята блимали винувато і в той же час, як завжди, лукаво.

— Чому ти так поводишся? — запитав Сен-Клер, несамохіть потішаючись виразом її обличчя.

— Та, мабуть, тому, що я лиха, — шанобливо сказала Топсі. — Так каже міс Фелі.

— Хіба ти не бачиш, скільки добра зробила тобі міс Офелія? Вона каже, що зробила все можливе.

— Ой, та звісно ж, пане! Ось і та моя хазяйка завжди так говорила. Вона й лупцювала мене страх як сильно, і за волосся скубла, і головою об двері стукала, та й то мені не помагало! Та мені, мабуть, хоч би й усе волосся геть по вискубти, то однак добра не буде. Така вже я погана! А все того, що я негритянка, оце ж тільки того!

— Ні, я таки мушу від неї відмовитись, — сказала міс Офелія. — Годі вже з мене цієї мороки.

Єва, що до останньої хвилини мовчки спостерігала всю цю сцену, нишком дала знак Топсі йти за нею. В кінці веранди була невелика засклена комірчина, що правила Сен-Клерові за читальню, і Єва з Топсі зникли за її дверима.

— Що це там Єва надумала? — спитав Сен-Клер. — Ану піду подивлюся.

Він навшпиньки підступив до комірчини, відхилив завіску, що закривала скляні двері, й зазирнув туди. А тоді, приклавши палець до уст, знаком показав міс Офелії, щоб і вона підійшла подивилася.

Обидві дівчинки сиділи на підлозі боком до дверей. На обличчі Топсі був звичайний лукавий і безтурботний вираз, зате в Єви, що сиділа проти неї, личко аж пашіло від хвилювання, а у великих очах блищали сльози.

— Чому ти так погано поводишся, Топсі? Хіба ти не можеш постаратися бути хорошою? Невже ти нікого не любиш, га, Топсі?

— Не знаю я, як це любити. Я люблю цукерки, ото і все, — відказала Топсі.

— Але ж своїх батька й матір ти любиш?

— Та в мене їх ніколи й не було. Я ж вам казала, панночко Єво.

— Так, я знаю, — сумно промовила Єва. — Ну, то, може, в тебе є братик чи сестричка, або тітка, або ж…

— Ні, нема… Ніколи нікого не було.

— Але, Топсі, якби ти тільки постаралася бути хорошою, ти могла б…

— Хоч би як я старалася, а однаково завжди була б негритянка, — сказала Топсі. — От якби мені злупити з себе шкуру й зробитися білою, отоді б я вже постаралася.

— Але ж люди можуть любити тебе й чорну, Топсі. І міс Офелія тебе любила б, якби ти була хороша.

Топсі уривчасто хихотнула — то був її звичайний спосіб виявляти свою недовіру.

— Ти не віриш? — спитала Єва.

— Ні. Вона мене терпіти не може, бо я негритянка! їй до мене доторкнутися — все одно що до жаби. Та й ніхто не може любити негрів, вони не варті, щоб їх любили. А мені й начхать! — сказала Топсі й почала свистіти.

— Ой Топсі, бідолашка, та я ж люблю тебе! — вигукнула Єва з раптовим спалахом співчуття і поклала свою тендітну білу ручку на плече Топсі. — Я люблю тебе, бо ти не маєш ні батька, ні матері, ані друзів… бо ти нещасна, скривджена дитина! Я люблю тебе і хочу, щоб ти була хороша. Я хвора, Топсі, і, мабуть, жити. мені лишилося зовсім мало. То дуже мене смутить, що ти отака неслухняна. Прошу тебе, постарайся бути хорошою, ну хоч би задля мене. Вже ж недовго мені бути з тобою разом.

Меткі круглі оченята маленької негритянки сповнилися слізьми. Важкі прозорі краплі одна по одній скочувались по її щоках і падали на Євину білу ручку. Топсі похилила голову на коліна й гірко заридала.

— Панночко Єво! Люба панночко Єво! — проказувала вона крізь сльози. — Я старатимусь! Ось побачите, як старатимусь! Раніш мені було все одно.

Сен-Клер спустив завіску.

— Сьогодні Єва нагадала мені мою матінку… — мовив він до міс Офелії.

— Я завжди мала упередження проти негрів, — сказала міс Офелія. — Ніде правди діти — мені таки було гидко доторкнутися до цієї дитини. Але я й подумати не могла, що вона про це знає.

— О, діти одразу відчувають такі речі, — сказав Сен-Клер, — від них цього не приховаєш. Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як піклувалися про неї, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою. Дуже дивно, але це так.

— Не знаю, як мені себе перебороти, — промовила міс Офелія. — Вони ж і справді мені неприємні, а ця дитина особливо. Як я можу позбутися цього почуття?

— А от Єва, здається, знає як.

— Ну, вона така щиросерда! — сказала міс Офелія. — Якби ж то я могла стати такою, як вона! Певно, мені є чого в неї повчитися.

— Коли так, то ви не перша, кого напроваджує на розум дитина, — зауважив Сен-Клер.

Розділ XXVI

Смерть

Простора спальня Єви, як і всі кімнати в будинку, виходила на широку веранду. З одного боку вона примикала до покою батьків, з другого — до кімнати міс Офелії, Сен-Клер сам наглядав за умеблюванням та оздобленням доччиної кімнати й подбав про те, щоб усе там відповідало вдачі її маленької господині. На вікнах висіли рожеві та білі муслінові завіси. Підлогу вкривала квітчаста мата, зроблена в Парижі за малюнком самого Сен-Клера: по краях рожеві пуп’янки в зеленому листі, а посередині — пишні троянди в цвіту. Ліжко, стільці і крісла були бамбукові, тонкої мистецької роботи. Над узголів’ям ліжка на алебастровій консолі стояла красива фігура ангела із згорнутими крилами й миртовим вінком у простягнутій руці. З вікна на ліжко спадала рожева флерова запона, прошита срібною ниткою, — захисток від москітів, який є неодмінною приналежністю кожної спальні в тій місцевості. На вишуканих бамбукових кріслах не бракувало рожевих атласових подушок, а з рук гіпсових статуй на них спадали такі самі флерові запони, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв легкий бамбуковий столик, а на ньому — тонка порцелянова ваза у формі білої лілеї, завжди повна квітів. На цьому столику були Євині книжки та всілякі дрібнички, а також гарно вироблене письмове приладдя, що його подарував їй батько, помітивши, як старанно вона вправляється у краснописі. На полиці над каміном стояли чудові статуетки дітей, а обабіч них — дві мармурові вази, в які Том щоранку ставив свіжі букети квітів. Стіни прикрашало кілька чарівних картин, що зображували різні дитячі забави. Одне слово, кожна річ у цій кімнаті наче промовляла про безжурне дитинство, красу та спокій. Все, на що падало око маленької господині, коли вона вранці прокидалася від сну, тішило душу й навіювало радісні думки.

Оманлива снага, що на якийсь час підбадьорила Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу, і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в неспокійні хвилі озера.

Одного дня, лежачи отак у кріслі з розгорнутою книжкою на колінах, Єва раптом почула на веранді сердитий голос матері:

— А це що таке, негіднице? Знову в шкоду? Пообривала квіти, он як?

І Єва почула лункий звук ляпаса.

— Ой пані! Та це ж для панночки Єви! — обізвався голос, що належав Топсі.

— Для панночки Єви! Ач що вигадала! Ти думаєш, їй потрібні твої квіти, нікчемна чорна мавпо? Ану забирайся геть!

Єва миттю підхопилася з крісла й вибігла на веранду.

— Ой, не треба, мамо! Я хочу ці квіти, нехай дасть їх мені! Вони мені потрібні.

— Та ну, Єво, в тебе й так їх повна кімната.

— Мені квіти ніколи не зайві, — відказала Єва. — Неси їх сюди, Топсі.

Топсі, що, понуривши голову, стояла осторонь, підійшла до Єви й оддала їй квіти. На обличчі в неї був нерішучий, соромливий вираз, зовсім не схожий на її звичайні зухвалі гримаси.

— Який чудовий букет! — сказала Єва, розглядаючи квіти.

Насправді той букет був скорше чудний — пучок червоногарячих гераній і серед них одна-єдина біла камелія з лискучим темним листям. Квіти явно були дібрані за протилежністю кольорів і дбайливо складені пелюстка до пелюстки.

Топсі аж засяяла з утіхи, коли Єва сказала:

— Топсі, ти дуже гарно добираєш квіти. Осьде в мене порожня ваза. Я хочу, щоб ти щодня приносила для неї букет.

— Що за химера! — вигукнула Марі. — Ну навіщо це тобі?

— Нехай собі рве квіти, мамо. Чи тобі не однаково, якщо Топсі робитиме це для мене? Однаково ж, правда?

— Та звісно, коли ти цього хочеш, люба!.. Топсі, ти чуєш, що каже твоя маленька хазяйка? Гляди мені, слухайся її!

Топсі швидко кивнула головою і опустила очі. Коли вона оберталась, щоб іти, Єва побачила, як по її темній щоці скотилася сльоза.

— Ось бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хоче зробити для мене щось приємне, — сказала вона.

— Ет, дурниці! Просто це ще одна зловмисна витівка, які вона так полюбляє. Вона знає, що не можна рвати квіти, і робить наперекір, ото й тільки. Та коли вже тобі цього забаглося, то нехай буде так.

— Мамо, по-моєму, Топсі дуже змінилася. Вона старається виправитись.

— Довго їй треба буде старатись, поки вона виправиться! — зневажливо засміявшись, промовила Марі.

— Бідна Топсі! Ти ж знаєш, мамо, як її кривдили все життя.

— Ну, відколи вона тут, їй нема на що нарікати, аж ніяк. І навчали її, і умовляли, й упадали всі коло, неї як тільки могли, а їй хоч би що! Яка була капосна, така й лишилась і завжди така буде. Нічого вже з неї не зробиш!

— Але ж, мамо, одна річ — зростати так, як я, серед друзів, у добрі та ласці, і зовсім інша — так, як довелося їй, аж поки вона потрапила сюди!

— Можливо, — сказала Марі, позіхаючи. — Ой, ну ж і пече сьогодні…

— Мамо, — знов обізвалася Єва, — я хочу, щоб мені зрізали трохи кучерів… Тобто не трохи, а чимало.

— Навіщо? — запитала Марі.

— Я хочу пороздавати їх своїм друзям, мамо, поки ще можу зробити це сама. Чи не попросила б ти тітоньку прийти і підстригти мене?

Марі гукнула міс Офелію, що була в сусідній кімнаті.

Коли та прийшла, дівчинка підвелася з кушетки і, струснувши на плечі свої довгі золотисто-каштанові кучері, з усмішкою мовила:

— Ану, тітонько, пострижіть овечку.

— Що це тут діється? — спитав Сен-Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.

— Нічого, тату. Просто я хочу, щоб тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.

Міс Офелія принесла ножиці.

— Обережно, не зіпсуйте! — сказав батько. — Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері — моя втіха.

— О тату! — скрушно мовила Єва.

— Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі на той час, коли повезу тебе на дядечкову плантацію побачитися з Анріком, — весело провадив Сен-Клер.

— Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?

— Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, Єво? — спитав батько.

— Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то може, звикнеш до цього, як і я.

Сен-Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди-годи занепокоєно позираючи на батька.

— Оцього я завжди боялася, — промовила Марі. — Оце й підточувало день у день моє здоров’я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен-Клер, що я таки мала рацію.

— І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! — неприязно й гірко відказав Сен-Клер.

Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.

Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.

Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен-Клер підійшов і сів поруч неї.

— Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!

— Кажи, доню, кажи, — мовив Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.

— Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, повинна сказати, — провадила Єва.

Гаразд, — покірливо згодився Сен-Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.

Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.

Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі — все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.

Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.

— Любі мої друзі, — промовила Єва, — я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися… Я залишаю вас. Десь тижнів через два ви мене більше не побачите…

Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.

Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:

— Якщо ви мене любите, то не перебивайте…

— Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!.. — одностайно озвалися всі.

— Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила…

Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.

Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.

Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.

— Ось, дядечку Томе, — промовила Єва, — поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню! — додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.

— Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! —. вигукнула віддана служниця. — Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! — І няня гірко заридала.

Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.

— А ти звідки взялася? — суворо запитала вона.

— Я весь час тут, — відказала Топсі, витираючи сльози з очей. — О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?

— Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на… Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!

— Ой панночко Єво, я так стараюся! — поважно промовила Топсі. — А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..

Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.

Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.

Сен-Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.

— Тату! — мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.

Він аж стенувся, але нічого не відповів.

— Любий тату! — знову сказала Єва.

— Ні, я не можу! — вигукнув Сен-Клер, підводячись. — Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!

В голосі його була невимовна туга.

— Тату, ти краєш мені серце! — сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми. — Не треба так побиватися!

І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.

— Та ну ж бо, Єво… ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач…

І невдовзі Єва, мов зморена пташка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею, втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.

Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.

— А мені кучерика ти, Єво, так і не дала, — сумно всміхнувся Сен-Клер.

— Вони всі твої, тату, — з усміхом відказала Єва. — Твої і мамині. І любій тітоньці дасте скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, щоб і вони мали щось на згадку про мене…

Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже ніхто не сумнівався в цьому, і марно було плекати хоч якусь надію. її гарну кімнату вже неприховано обернули на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в домі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй справжню ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, безпомилкове чуття часу, ясна голова й бездоганна пам’ять, в якій не губилося жодного припису чи настанови лікаря, — усе це зробило її найпершою його помічницею. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та не такі, як їхні, звичаї, тепер мусили визнати, що вона справді незамінна людина.

Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувала себе трохи краще, він носив її по саду в затінку апельсинових дерев або сідав з нею в одному з їхніх улюблених куточків і наспівував їй старовинних пісень.

Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:

— Тату, нехай візьме мене Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!

— Мені теж, Єво, — відказував батько.

— Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Дома це єдина змога прислужитися мені. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!

Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у домі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.

Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати на це хвилини. Марі заявила, що від тривоги за дочку на неї напало безсоння, і певна річ, що давати спати комусь іншому було б проти її звичаю. По двадцять разів на ніч вона будила няню, щоб та розтерла їй ноги, чи поклала на чоло мокрий рушник, чи знайшла хусточку, чи подивилася, що там за гамір у Євиній кімнаті, чи спустила завісу, бо в спальні надто світло, чи підняла завісу, бо в спальні надто темно. А вдень, коли няня намагалася хоч чим-небудь допомогти коло своєї крихітки, Марі знову знаходила для неї безліч всіляких справ чи то по господарству, чи при власній персоні, і сердешній жінці лише вряди-годи випадало крадькома побачити Єву й перемовитися з нею кількома словами.

— Тепер я вважаю за свій обов’язок особливо пильно піклуватися собою, — казала Марі. — Я ж така нездорова, слабосила, а тут ще мушу доглядати свою любу дитину.

— Ще б пак, голубонько, — промовив Сен-Клер. — Та тільки мені здавалося, що сестриця Офелія звільнила тебе від турбот про дитину.

— Ти міркуєш суто по-чоловічому, Сен-Клер. Неначе матір можна звільнити від турбот про дитину, коли вона в такому стані! А втім, нічого дивного, — адже ніхто не знає моїх почуттів! Я ж нездатна так легковажити цими речами, як ти.

Сен-Клер посміхнувся. Нехай читач дарує йому цю посмішку — він не зумів стримати себе. Так, Сен-Клер ще міг посміхатися. Бо Єва відходила так легко й спокійно, аж не вірилось, що то наближається смерть. Вона не мучилась — її лиш дедалі більше огортала тиха, закрадлива слабість, що майже невідчутно зростала з кожним днем. Дівчинка була така мила й лагідна, така щиросерда й безжурна, що кожен мимоволі скорявся миротворному духові невинності та спокою, яким, здавалося, дихало все навколо неї. І на Сен-Клера теж зійшло якесь дивне вмиротворення. То не була надія — для неї не лишалося місця; то не була й покора, а просто собі спочинок у сьогоденні, яке видавалось йому таким прекрасним, що про майбутнє і думати не хотілося. Таке відчуття спокою огортає нас у ясному й тихому осінньому лісі, коли дерева палають золотим багрянцем, а понад струмком одцвітають останні квіти, і ми ще дужче тішимося всією тією красою, бо знаємо, що скоро, дуже скоро вона одійде в небуття.

Єдиний, хто знав чи не всі Євині думки й передчуття, був її вірний друг Том. Дівчинка повіряла йому все, що не наважувалася казати навіть батькові, щоб не засмутити його.

Зрештою Том перестав ночувати в своїй комірчині, а лягав на веранді, щоб схопитися на перший поклик.

— Дядечку Томе, з чого це ти надумав спати де попало, мов той бездомний собака? — спитала міс Офелія. — Мені здавалося, що ти чоловік поважний і звик спати в ліжку.

— Та воно так, міс Фелі, — таємниче відказав Том. —. Але тепер…

— Що «тепер»?

— Не говоріть так голосно, бо нас може почути хазяїн. Знаєте, міс Фелі, треба, щоб хтось чатував…

— Про що це ти, Томе?

— Панночка Єва казала мені, що їй була ознака… Я повинен бути тут, міс Фелі, бо скоро ця благословенна душа полине від нас.

— Томе, хіба панночка Єва казала, що їй сьогодні погіршало?

— Ні, але вона сказала, що її кінець уже близько…

Ця розмова відбулася десь між десятою і одинадцятою годиною вечора, коли міс Офелія, приготувавши все на ніч, пішла замкнути надвірні двері й побачила Тома, що простягся біля порога на веранді.

Вона мала міцні нерви й добре володіла собою, але Томів урочистий і зворушений тон дуже вразив її. Того вечора Єва була на диво жвава й весела і довго сиділа в ліжку, перебираючи свої дрібнички й призначаючи, кому з її друзів що віддати. Вона мала помітно бадьоріший вигляд і гучніший голос, ніж протягом багатьох останніх тижнів. Батько весь вечір був коло неї, і зауважив, що вона майже така сама, якою була колись, ще до хвороби. Поцілувавши її на добраніч, він сказав міс Офелії:

— Може, ми все-таки врятуємо її, сестрице. Сьогодні їй безперечно краще, — і пішов з такою полегкістю в серці, якої давно вже не відчував.

Але опівночі — о цій незбагненній таємничій годині, коли відхиляється заслона між тлінним сьогоденням та безвічним майбуттям, — смерть подала знак!

У Євиній кімнаті почався якийсь рух. Спочатку звідти долинули звуки чиєїсь швидкої ходи. То була міс Офелія, що вирішила сидіти біля хворої до ранку і саме над північ помітила те, що досвідчені доглядальниці значливо називають «поворотом». Вона рвучко розчинила надвірні двері, і Том, що чатував на веранді, миттю підхопився на ноги.

— Біжи по лікаря, Томе! Не гай ні хвилини! — звеліла міс Офелія.

Потім тихо постукала в двері кімнати Сен-Клера.

— Огюстене! — сказала вона. — Ви мені потрібні.

Ті слова впали йому на серце, наче грудки землі на віко домовини. За мить він був уже біля ліжка й схилився над Євою, що й досі спала. Серце в нього боляче стислося.

Що ж він побачив? Чому ні він, ні міс Офелія не сказали одне одному ні слова? На це може відповісти лише той, хто сам бачив на обличчі дорогої йому істоти отой особливий вираз, який безсумнівно свідчить, що ця найлюбіша в світі душа вже не належить тобі.

Вони стояли над сплячою дівчинкою, не спускаючи з неї очей, і в моторошній тиші чути було тільки надміру лунке цокання годинника.

За кілька хвилин повернувся Том з лікарем. Увійшовши до кімнати, лікар поглянув на хвору і так само мовчки став поряд з іншими.

— Коли відбувся цей злам? — пошепки спитав він міс Офелію.

— Десь над північ, — відказала вона. Прокинувшись від звуку лікаревої ходи, із своєї кімнати квапливо вийшла Марі.

— Огюстене! Сестрице! Ой!.. Що тут?.. — поспіхом заговорила вона.

— Помовч! — хрипло мовив Сен-Клер. — Вона помирає!

Ці слова почула няня й побігла будити слуг. Незабаром уся челядь була на ногах — замелькало світло, зчинилася метушня, на веранді показалися стривожені обличчя, що з острахом зазирали до кімнати крізь скляні двері. Та Сен-Клер нічого не бачив і не чув — він бачив лише отой вираз на личку сплячої дитини.

— О, якби вона прокинулась і сказала що-небудь! — мовив він і, нахилившись до дочки, тихенько покликав: — Єво, ластівко!..

Великі голубі очі розплющились. По обличчю Єви перебіг усміх. Вона силкувалася підвестись і заговорити.

— Ти впізнаєш мене, Єво?

— Любий тату… — останнім зусиллям проказала дівчинка і обняла його за шию.

Але в ту ж мить рученята її знов упали, і коли Сен-Клер підвів голову, то побачив, як личко їй викривила передсмертна судома. Єва насилу дихала й поривалася звести рученята догори.

— Який жах! — з мукою в голосі мовив Сен-Клер і, ледве тямлячи, що робить, схопив Тома за руку. — Томе, друже мій, я цього не знесу!

Том стиснув руку господаря в своїй. По його чорному обличчю котилися сльози.

— Скоріше б уже кінець! — провадив Сен-Клер. — Це розриває мені серце!

— Уже!.. Уже по всьому, любий хазяїне! — сказав Том. — Погляньте на неї.

Дівчинка, задихаючись, лежала на подушках, уже зовсім знесилена. її великі ясні очі підкотилися й застигли. Та на личку був такий урочистий спокій, таке осяйне блаженство, що змовкли навіть гіркі ридання. Всі, затамувавши віддих, збилися навколо неї.

— Єво! — лагідно покликав Сен-Клер. Вона не озивалася.

— О Єво, скажи нам що-небудь! — благав батько. Ясний, променистий усміх осяяв її личко, і вона уривчасто прошепотіла:

— Любов… радість… спокій…

Тоді востаннє зітхнула й затихла назавжди.

 

Розділ XXVII

Остання путь

Статуетки й картини в Євиній кімнаті були закриті білими серветками. Тишу порушували тільки притамовані зітхання і ледь чутні звуки ходи. Крізь затінені вікна до кімнати проходило неясне урочисте світло.

Ліжко було задраповане білою матерією, і там під фігурою пониклого ангела, лежала дитина, що заснула вічним сном.

Вона лежала убрана Б просте біле платтячко, що його так полюбляла за життя, і рожевий відсвіт од спущених завіс осявав її непорушне мертве личко теплою барвою. Важкі вії м’яко припали на білі щічки, а голівка трохи схилилася набік, неначе дівчинка просто спала. Та вираз неземного блаженства й спокою, що проймав кожну рисочку її личка, непомильно свідчив, що то не звичайний дочасний сон, а вічний спочинок.

Такі, як ти, люба Єво, не підвладні смерті! Вони не поринають у смертельний морок, а лиш примеркають, наче вранішні зорі в золотому сяєві світанку…

Чи не так думав собі Сен-Клер, що стояв, згорнувши руки на грудях, і невідривно дивився на дочку? А втім, хто може сказати, про що він думав? Від самої тієї хвилі, коли біля смертельної постелі пролунало слово «Одійшла», все для нього ніби огорнулося темним туманом, важкою запоною смутку. Він чув коло себе голоси, його про щось запитували, і він відповідав. Його спитали, на коли він хоче призначити похорон і де її поховати, і він роздратовано відказав, що йому однаково.

Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі, чутливі, і, тим часом як міс Офелія наглядала за прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.

Скрізь, як і перед тим, були квіти — білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька разів перелаштовували кожну складнику завіс і драпування. Ось і тепер, поки Сен-Клер стояв, заглиблений у свої думи, Роза тихо зайшла до покою з кошиком білих квітів. Побачивши господаря, вона відступила й шанобливо спинилася. Та, пересвідчившись, що він її не помічає, підійшла до „ліжка й стала викладати квіти коло небіжчиці. Немов уві сні, Сен-Клер бачив, як вона вклала Єві в рученята жасминову гілочку, а рештою квітів з тонким смаком оздобила ліжко.

Двері знову відчинились, і на повозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з припухлими від сліз очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.

— Іди геть! — ще рішучіше мовила пошепки Роза. — Тобі тут нема чого робити!

— Ой, пусти мене! Я принесла квітку… таку гарну! — сказала Топсі. — Дозволь мені покласти там, тільки оцю одну.

— Іди геть! — ще рішучіше мовила Роза.

— Не чіпай її! — обізвався Сен-Клер, раптом тупнувши ногою. — Нехай зайде.

Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу біля ліжка і зайшлася голосним плачем.

До кімнати квапливо зайшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.

— Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти… так хочу!

У голосі її бринів відчайдушний розпач. Кров прилинула до блідого, наче мармурового обличчя Сен-Клера, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.

— Встань, дитино, — тихо промовила міс Офелія, — не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі…

— Але ж я її не побачу! — відказала Топсі. — Я ніколи більше її не побачу! — І знову заридала.

Якусь хвилю всі стояли мовчки.

— Вона казала, що любить мене! — голосила Топсі. — Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!

— А й правда, — сказав Сен-Клер. — І все ж таки, — обернувся він до міс Офелії, — постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.

— Ой, краще б мені й світу білого не бачити! — не вгавала Топсі. — Нащо він мені, нащо!

Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самої з очей капали сльози.

— Топсі, нещасна ти дитино, — сказала вона, привівши її до своєї кімнати, — не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.

Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали по її щоках. Від тієї хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.

«О люба моя Єво, чи зробив хто-небудь стільки добра, як ти за своє коротке життя? — думав Сен-Клер. — А яку відповідь дам я сам за всі мої довгі літа?»

Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ходу тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі люди; скрізь були білі шарфи й стрічки, жалобні пов’язки, чорні убори; лунали слова молитов. І Сен-Клер жив, ходив, рухався, мов людина, що вже виплакала всі сльози. До останньої хвилини він бачив лиш одне: доньчину золотисту голівку в труні. Та потім її запнули покривалом і наклали на труну віко. І він покірливо пішов разом з іншими до затишного куточка в кінці парку, де біля лавочки з дерну, на якій так часто сиділи Єва з Томом, була маленька яма. Сен-Клер стояв обіч неї, втупивши додолу безтямні очі. Він бачив, як спускали маленьку труну, невиразно чув урочисті слова молитви і, навіть коли яму закидали землею, не міг повірити, що там навік сховано від очей його Єву…

А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.

— Сен-Клер не зронив ні сльозинки, — казала вона. — Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність, — адже він знав, як тяжко вона страждала.

А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.

Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен-Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.

Через кілька днів Сен-Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан „„.

Сен-Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх — лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.

— Містер Сен-Клер — дивовижна людина, — скаржилася Марі міс Офелії. — Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.

— Кажуть, тиха вода греблі рве, — промовила міс Офелія пророчим тоном.

— Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен-Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!

— Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть, — обізвалася няня. — Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! — додала вона, втираючи очі.

— Може й так, але до мене йому байдуже, — сказала Марі. — Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь-які батьківські!

— Кожне серце знає своє горе, — поважно промовила міс Офелія.

— От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! — І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.

Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки-но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.

 

Розділ XXVIII

Возз’єднання

Один по одному збігали тижні в будинку Сен-Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання — одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.

Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен-Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви — купувати, поліпшувати, змінювати, опоряджати, влаштовувати, — що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.

Та до одного діла Сен-Клер усе-таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.

— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення, — я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.

Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе «Хвалити бога!» трохи збентежили Сен-Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.

— Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів, — сухо мовив він.

— Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану — ось чого я радію!

— А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?

— Ой ні, що ви, пане! — гаряче заперечив Том. — Аж ніяк!

— Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.

— Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все — зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!

— Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене, — трохи невдоволено промовив Сен-Клер. — Та й чого б тобі тут лишатися, справді! — додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.

— Я не поїду, поки в пана горе, — сказав Том. — Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.

— Поки в мене горе, Томе? — перепитав Сен-Клер. — Ти й справді думаєш чекати так довго? — Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече. — Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.

— Я вірю, що цей день настане, — поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.

Марі Сен-Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою — доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-блискавиці.

Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.

Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.

Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.

— Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! — сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.

— Не чіпайте, міс Розо! — відказала Топсі, пручаючись. — Не ваш це клопіт!

— Ану не огризайся! — гримнула Роза. — Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!

І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен-Клер.

— Вона щось украла! — сказала Роза.

— Неправда, нічого я не крала! — заволала Топсі, гірко ридаючи.

— Ану дай мені що там у тебе є, — рішуче звеліла міс Офелія.

Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.

Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник — подарунок Єви — і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.

Ці пам’ятки дуже вразили Сен-Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.

— Чому ти загорнула книжку в оце? — спитав Сен-Клер, піднімаючи стрічку.

— Тому… тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! — сказала Топсі.

Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.

То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який золотистий кучерик — і гіркі сльози Топсі.

Сен-Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.

— Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! — сказав він.

Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.

— Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече. — Будь-яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.

— Дівчинка дуже змінилася на краще, — сказала міс Офелія. — Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене, — додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?

— Та я ж подарував її вам, відказав Сен-Клер.

— Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право, — не вгавала міс Офелія.

Ого, сестрице! — мовив Сен-Клер. — Ви хочете стати рабовласницею!

— Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.

— Який жах, сестрице, чинити зло в ім’я добра! Ні, я не можу цього допустити.

— Ви б не жартували, а добре подумали, — сказала міс Офелія. — Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.

— Ну гаразд, — сказав Сен-Клер, напишу.

Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.

— Але я хочу, щоб ви зробили це зараз, — наполягала міс Офелія.

— До чого такий поспіх?

— Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз, — сказала міс Офелія. — Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.

Сен-Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.

— Та що це ви, справді! — мовив він. — Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!

— Просто я хочу бути певна, — сказала міс Офелія. — Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.

— Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.

І Сен-Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.

— Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? — мовив він, подаючи їй лист.

— Молодець, — усміхнулася міс Офелія, — Але ж його треба засвідчити?

— Ой клопіт! Та треба ж… Марі, — сказав він, відчиняючи двері до покою дружини, — сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.

— Що це? — спитала Марі, перебігаючи очима папір. — Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи, — додала вона, недбало підписавши листа. — Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.

— Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею, — сказав Сен-Клер, віддаючи лист міс Офелії.

— Не більше, ніж дотепер, — заперечила міс Офелія. — Але принаймні я можу її захистити.

— Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом, — докинув Сен-Клер.

Він повернувся до вітальні й сів читати газету.

Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.

— Огюстене, — раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках, — чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?

— Ні, — відказав Сен-Клер, не підводячи очей від газети.

— Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:

— Та оце збираюся якось зробити запис.

— Коли? — спитала міс Офелія.

— Ну, десь цими днями.

— А що, як ви помрете раніш?

— Та що це з вами, сестрице? — запитав Сен-Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію. — Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?

— І в полудень життя на нас чатує смерть, — нагадала йому міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. «Смерть!» — машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: «Смерть!..»

«Як дивно, — подумав він, — що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе — запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань, — а завтра її немає і більш ніколи вже не буде!»

Сен-Клер випростався й почав замислено походжати по веранді Заглибившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвінок до чаю, перш ніж господар звернув на нього увагу.

За столом Сен-Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не озиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.

Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись від москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала спицями. Сен-Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи згодом він висунув одну з шухляд, дістав звідти старий нотний зошит і почав гортати пожовклі від часу сторінки.

— Ось подивіться, — мовив він до міс Офелії, — це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Вона переписала сюди уривки з Моцартового «Реквієму» 1.

1 «Реквієм» — твір славнозвісного німецького композитора Вольфганга Амадея Моцарта (—), написаний у формі жалобної меси на латинські тексти.

Міс Офелія встала й підійшла до нього.

— Вона часто співала це, — сказав Сен-Клер. — Я натче й тепер чую її голос.

Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латиський гімн.

Том, зачувши з веранди звуки музики, підійшов до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звичайно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.

Сен-Клер вкладав у кожне слово всю свою душу. Йому здавалося, що відкинулась темна заслона літ, що він знову чує материн голос і вторує йому. І спів, і музика бриніли живим почуттям, несхибно відтворюючи ті чарівні звуки, що за задумом Моцартового генія мали стати його посмертною піснею.

Закінчивши співати, Сен-Клер якусь хвилю сидів, підперши голову руками, а тоді встав і заходив по кімнаті.

Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен-Клера було сумне й замріяне.

— Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку, — мовив він. — Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все думаю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам’яті минуле!

Він ще якийсь час задумано походжав по кімнаті, потім сказав:

— Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах, — і, взявши капелюх, вийшов надвір.

Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.

— Ні, друже, — відказав Сен-Клер. — Я десь за годину повернуся.

Том пішов назад на веранду. Був гарний місячний вечір. Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у фонтані, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м’язи на своїх темних руках — так, скоро вже вони належатимуть йому самому і, коли треба, зрушать гори, щоб визволити його сім’ю. Потім він подумав про свого благородного молодого господаря, а тоді й про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, що йому аж стало ввижатися, ніби він бачить у струмені фонтана її ясне личко й золотисті кучері. В тій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем наближалася до нього — точнісінько так, як завжди, — з жасминовою гілочкою в кучерях з розпашілим личком і радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей… В цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.

Він побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том раптом дико закричав від подиву й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх галереях, а прибульці зі своєю ношею рушили до розчинених дверей вітальні, де міс Офелія і досі сиділа з плетінням.

Виявилося, що Сен-Клер зайшов у кафе переглянути вечірню газету. Поки він читав, поруч спалахнула бійка між двома чоловіками, що були вже трохи на підпитку. Сен-Клер і ще хтось там кинулись їх розбороняти. і, коли Сен-Клер намагався забрати в одного з розбишак ножа, той ударив його цим-таки ножем.

Будинок сповнився плачем, криком, лементом. Слуги в нестямі рвали на собі волосся, падали додолу, безладно й галасливо металися туди-сюди. Здавалося, лише Том і міс Офелія не втратили духу, бо й Марі билася в сильному нападі істерики. За наказом міс Офелії, поспіхом приготували одну з канап у вітальні й поклали на неї закривавлене тіло. Від болю і втрати крові Сен-Клер знепритомнів, коли міс Офелія дала йому покріпного, він прийшов до тями, розплющив очі, пильно подивився на всіх довкола, повів очима по кімнаті, спиняючи задумливий погляд на кожній речі, і зрештою втупився в портрет матері.

Приїхав лікар і взявся до огляду. З виразу його обличчя було зрозуміло, що ніякої надії нема, проте він заходився перев’язувати рану; міс Офелія і Том допомагали йому чим могли а кругом лунав плач і голосіння переляканих слуг, що юрмилися в дверях і під вікнами на веранді.

— А тепер, — сказав лікар, — треба, щоб вони всі пішли звідси. Єдині ліки для нього — цілковитий спокій.

Сен-Клер знову розплющив очі й довгим поглядом дивився на охоплених розпачем людей, що їх міс Офелія і лікар намагалися відпровадити з кімнати.

— Бідолашні! — мовив він, і по обличчю його перебіг вираз гіркого каяття.

Адольф нізащо не хотів іти. Знавіснівши з жаху, він кинувся на підлогу, і неможливо було переконати його підвестися. Решта послухалась умовлянь міс Офелії, бо вона сказала, що життя господаря залежить від їхнього спокою та покірливості.

Сен-Клер майже не міг говорити. Він лежав, заплющивши очі, та було видно, що його мучать гіркі думи. Трохи згодом він поклав свою руку на руку Томові, що стояв на колінах обіч нього, і проказав:

— Томе! Бідний мій друже!

— Що, пане? — засмучено спитав Том.

— Я вмираю! — мовив Сен-Клер, стиснувши йому руку.

— Може, послати по священика? — обізвався лікар. Сен-Клер заперечливо похитав головою. Тримаючи Тома за руку, він сумовито дивився На нього. Потім заплющив очі, але Томової руки не пустив. Отак перед брамою вічності чорна й біла рука поєднались у братерському потиску. Уста Сен-Клера ворушилися, наче він промовляв щось сам до себе.

— Свідомість потьмарилась… — сказав лікар.

— Ні! Навпаки — прояснилась! — жваво заперечив Сен-Клер. — Нарешті прояснилась!

Це зусилля до краю виснажило його. Обличчя його огорнула смертельна блідота, але водночас на ньому з’явився блаженний вираз спокою, ніби в заснулої змореної дитини.

Так він лежав кілька хвилин. Усі бачили, що настає кінець. Та перше ніж зітхнути востаннє, він розплющив очі, в яких раптом сяйнула радість, неначе він когось упізнав, тоді промовив: «Мамо!» — і помер.

 

Розділ XXIX

Беззахисні

Часто трапляється чути про те, як гірко плачуть негри, втративши доброго господаря. І то недарма, бо немає в світі нещасніших та беззахисніших людей, ніж раби в такій біді.

Дитина, що втратила батька, все ж залишається під опікою друзів і закону — вона щось важить, має певне становище і визнані права. Раб не має нічого. Закон розглядає його як істоту цілком безправну, як предмет купівлі та продажу. Якщо за ним колись і визнаються які-небудь людські бажання й потреби, то тільки з ласки та доброї волі господаря, а коли той господар помирає, у раба не залишається нічого.

Людей, що вміють уживати свою необмежену владу на добро іншим, дуже мало. Це знають усі, а найкраще — раби. Та й як їм не знати, що на десять лихих, жорстоких господарів припадає хіба один добрий і справедливий!

Отож не дивно, що по доброму господареві плачуть так невтишимо й довго.

Коли Сен-Клер помер, весь дім охопили жах і розпач. Смерть забрала його так несподівано, в розквіті молодості й сили! По всіх кімнатах та галереях будинку лунали плач і тужне голосіння.

Марі, зовсім розладнавши собі нерви від безперестанного потурання власним примхам, не мала духу протистояти страшному ударові, і тим часом, як її чоловік лежав на смертельній постелі, раз у раз непритомніла. І той, з ким її пов’язало священне таїнство шлюбу, пішов від неї без вороття, не змігши навіть сказати їй прощальне слово. Міс Офелія з притаманними їй мужністю та самовладанням була коло двоюрідного брата до останньої хвилини. Напруживши до краю зір, слух та увагу, вона робила все, що можна було ще зробити, і всім серцем прилучалася до тих палких молитов, що їх підносили нещасні раби за свого вмираючого господаря.

Коли Сен-Клера споряджали в останню путь, на грудях у нього знайшли простий медальйон. Усередині був мініатюрний портрет жінки з вродливім благородним обличчям, а внизу, під скельцем — пасемко темного волосся. Медальйон поклали назад на мертві груди — тлін до тліну, сумні рештки юнацьких мрій, що колись так хвилювали це холодне серце!

Минув похорон, з його показною пишнотою, жалобними вбраннями, молитвами та урочистими обличчями, і знову поплинули холодні, каламутні хвилі повсякденності, і знову постало неминуче питання: «Що робити далі?»

Воно поставало перед Марі, коли, убрана в жалобне плаття й оточена стривоженими слугами, вона сиділа в глибокому кріслі, розглядаючи зразки чорного крепу та шовку. Воно поставало перед міс Офелією, яка вже почала думати про те, щоб повернутися додому, на Північ. Поставало воно моторошною примарою і в свідомості слуг, що добре знали, яка лиха й свавільна вдача в господині, під чиєю владою вони лишилися. Всі вони розуміли, що всі ті полегкості, які вони мали раніше, йшли не від неї, а від господаря, і що тепер, коли його не стало, вони не матимуть більше захисту від безжальних нападок, на які здатна озлоблена горем душа.

Тижнів за два після похорону міс Офелія, сидячи в своїй кімнаті, почула, як хтось тихенько постукав у двері. Вона відчинила й побачила Розу гарненьку молоду квартеронку, про яку ми не раз уже згадували. Коси дівчини були розпатлані, очі напухли від сліз.

— Ой пані! — вигукнула вона, падаючи на коліна й хапаючи міс Офелію за поділ сукні. — Благаю вас, підіть до міс Марі! Заступіться перед нею за мене! Вона посилає мене до ката… ось погляньте! — І Роза подала їй якогось папірця.

То був гарно виписаний рукою Марі наказ до хазяїна катівні, щоб подавниці його всипали п’ятнадцять канчуків.

— Чим же ти завинила? — спитала міс Офелія.

— Ви знаєте, міс Фелі, в мене така погана. Я справді вчинила недобре. Я приміряла сукню міс Марі, а вона дала мені ляпаса. Тоді я, не подумавши, грубіянила їй. А вона сказала, що приборкає мене й назавжди відучить задирати носа. От і написала цього листа й звеліла мені самій його віднести. Краще б вона вбила мене там-таки на місці!

Міс Офелія замислено стояла з тим папірцем у руці.

— Розумієте, міс Фелі, — провадила далі Роза, — нехай би вже мене й побили, коли б то мала зробити сама міс Марі або ж ви. Але послати мене до чоловіка, та ще й до такого нелюда! Це ж просто сором, міс Фелі!

Міс Офелія добре знала про цей звичай посилати жінок і дівчат до катівні, на ганьбу й поталу низьким і брутальним чоловікам, гидким уже з самого того, що вони обрали собі таке діло. Вона знала про Це й раніш, але не уявляла собі, що воно таке, аж поки не побачила, як тендітна, струнка Роза мало не корчиться з відчаю. І доброчесна жіноча душа міс Офелії обурилась проти цього неподобства; волелюбна кров уродженки Нової Англії набігла їй до обличчя і запалила серце гнівом. Та, як завжди обачна й розважлива, вона опанувала себе і, рішуче зібгавши папірця, тільки й сказала Розі:

Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині. «Ганьба! Дикунство! Мерзота!» — промовляла вони в думках, ідучи через вітальню.

Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, стоячи на колінах, розтирала господині ноги.

— Як ви сьогодні почуваєте себе? — запитала міс Офелія.

У відповідь Марі лише тяжко зітхнула й стулила повіки, а вже тоді проказала:

— Ой, і не знаю, сестрице… Мабуть, так я вже й почуватиму себе завжди!

 

І Марі втерла очі батистовою хусточкою з широкою чорною облямівкою.

— Я прийшла, — сказала міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову, — я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.

Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:

— Он як? А що ж з нею таке?

— Вона дуже карається своєю провиною.

— Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!

— Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных