16 страница. - Гадаю, він приєднався б до нас у будь-якому разі - незалежно від того, просили б ми його про це чи ні.

- Гадаю, він приєднався б до нас у будь-якому разі - незалежно від того, просили б ми його про це чи ні.

- Так, але покликавши його чи прийнявши його пропозицію, ти тепер дечим йому зобов’язаний.

- Як настане час про це думати, тоді й побачимо.

- Атож, це політика. Але мені таке не до вподоби.

Сам налив темного й солодкого місцевого вина.

- Гадаю, Кубера буде радий тебе побачити, - сказав він, підносячи Ямі келих.

- А що він поробляє? - спитав Яма, беручи вино, й одразу вихилив його одним духом.

- Навчає військо і читає курс лекцій тутешнім ученим про двигуни внутрішнього згоряння, - відповів Сам. - Навіть якщо ми програємо, дехто з них може вціліти і продовжити справу десь-інде.

- Якщо вони й справді колись це використають, то їм годилося б знати не лише про те, як працюють двигуни внутрішнього згоряння...

- Він аж захрип, бо говорить цілими днями, а писці записують за ним геть усі лекції - з геології, гірничної справи, металургії, нафтохімії...

- Якби в нас було більше часу, я б йому допоміг. А так, хай навіть вони засвоять десяту частину - і того може вистачити. Не завтра чи позавтра, але...

Сам допив своє вино і знову наповнив келихи.

- За день прийдешній, колісничий!

- За кров, Приборкувачу, за кров і за погубу!

- І наша кров може пролитися, Боже Смерті. Та коли ми потягнемо за собою чимало ворогів...

- Я не можу вмерти, Сіддхартхо, інакше, як з власного вибору.

- Як може таке диво статися, ясновельможний Ямо?

- Дозволь Смерті не розголошувати своїх маленьких таємниць, Приборкувачу. А то раптом передумаю і не схочу піддавати випробуванню в цій битві свою можливість вибору.

- Як тобі завгодно, ясновельможний.

- За твоє здоров’я і довге життя!

- За твої.

Світанок у день битви зарожевів, немов ущипнуте дівоче стегно.

З річки потягся легкий туман. На сході золотом висявав Міст Богів, а західний його кінець мерхнув, занурюючись у відступаючий морок, і, немов палаюча лінія екватора, поділяв він навпіл небесний простір.

На рівнині коло Ведри чекали своєї пори вояки Міста Жадань. П’ять тисяч душ, озброєні мечами й луками, піками та пращами, дожидали битви. Тисяча зомбі стояла в перших шерегах під проводом живих сержантів Чорного, які керували всіма їхніми рухами за допомогою барабанного бою; ранковий бриз ворушив чорні шовкові бинди, що, наче димові змійки, звивалися над їхніми шоломами.

Позаду розмістилось п’ятсот списоносців. У повітрі срібними вихорами зависли ракшаси. Звідкись з-поза ранкової мли подеколи долинав рик дикого звіра, мешканця джунглів. Вогняні елементалі жевріли на вітті дерев, на гостряках списів, на прапорцях та вимпелах.

На небі ані хмарини. Трави ще яскріли діамантами нічної роси. Розм’якла від вологої прохолоди земля ще не зашерхла і ладна була зберегти сліди ніг, що ступали по ньому. Попід небесами суцвіття сірих, зелених та жовтих кольорів било в очі; скипала водовертями Ведра поміж своїх берегів, збираючи листя з дерев, що обступили її почесною вартою. Кажуть, нібито кожен день - то є коротке повторення історії всього світу: поволі проступає він з мороку й холоду ночі в досвітню імлу, зігрітий першим теплом; у розповні ранку мружить очі оспала свідомість, і думи розтікаються повінню суперечних, розвихрених почуттів; до полудня все прагне віднайти зграйність і лад, аби по тому неквапно й журливо плинути схилком у скорботний занепад смеркання, крізь містичні марева потемків - до ентропійного завершення, яким знову і знову є ніч.

Народився новий день.

У далекому кінці поля бовваніла темна смуга. Звук сурми розітнув повітря, і смуга ця рушила вперед.

Сам стояв у бойовій колісниці на чолі свого війська, блищали його вороновані лати, в довгому сірому списі чаїлася смерть. І почув він слова, мовлені голосом Смерті, вбраної у шкарлати, і був то голос його колісничого:

- Перша їхня хвиля - ящерна кавалерія.

Примружившись, Сам вдивлявся в далеку смугу.

- Он вони, - промовив колісничий.

- От і чудово.

Він змахнув списом, і, ніби пінява хвиля припливу, ринули вперед білі вогні ракшасів. За ними заворушилися й зомбі.

Коли білопінна хвиля зітнулася з темною смугою, розляглись над рівниною багатоголосий ґвалт, сичання та брязкіт зброї.

Зупинилася темна смуга, хмари куряви здійнялися над нею.

По тому риком озвались пробуджені джунглі, то на ворожий фланг нацьковано зібраних по лісах хижаків.

Під неквапний, розмірений ритм барабанів марширували зомбі, а попереду линули вогняні елементалі, і там, де вони проходили, трави блякли і жухли.

Сам кивнув Смерті, і їхня колісниця плавно рушила уперед, плинучи на своїй повітряній подушці. За спиною в нього стрепенулися вояки Міста Жадань. Владика Кубера тим часом спав, наковтавшись снодійного, у таємній криївці під містом. Ясновельможна Ратрі на чорній кобилиці трималась за шерегами списоносців.

- Їхній напад відбито, - сказала Смерть.

- Еге ж.

- Всю їхню кавалерію наче вітром розмело, і звірі досі там справляють свою криваву учту. Вершники ще не перегрупували своїх лав. Ракшаси зливою упали їм на голови з небес. А зараз їх затопить вогняний потік.

- Атож.

- Ми винищимо їх. Ось вони бачать, як безмозкі створіння Нірріті насуваються на них, крокуючи в ногу, всі як один, і без тіні страху, під рівномірний, страхітливо-навальний барабанний бій, - і нічого немає в їхніх очах, нічогісінько. А понад головами зомбі вони бачать нас, ніби закутаних у грозову хмару, і завважують, що Смерть править твоєю колісницею. І частіше б’ються у них серця, і тужавіють від холоду їхні тіла. Бачиш, як никають поміж них дикі звірі?

- Так.

- Хай не сурмлять перемогу в наших лавах, Сіддхартхо. Це ж не битва, а бойня.

- Так.

Зомбі вбивали всіх, хто попадався їм на дорозі, коли ж падали вони самі, то не чути було ні звуку, ні слова, бо їм однаково, а слова для нелюду нічого не означають.

Вони промчали по всьому полю, і свіжі підкріплення вояків ставали на герць проти них. Та кавалерію було розбито, а піхотинці не могли витримати навали списоносців і ракшасів, зомбі й піхоти Міста Жадань.

Гостробока, мов лезо, бойова колісниця, керована Смертю, врізалась у вороже військо й котилася, наче вогонь по стерні. Снаряди та кинуті в неї дротики завертали з півшляху під прямим кутом і неслися геть, не завдавши шкоди ні колісниці, ні тим, хто в ній був. Темні вогники танцювали в очах у Смерті, коли керманич хапався за двійчасте кільце, яким спрямовував хід своєї машини. Знов і знов нещадно він врізувався згори в лави ворогів, і Самів спис жалив, наче жало змії, коли мчали вони крізь ворожі бойові строї.

Звідкись пролунав сигнал до відступу. Але мало вже хто міг на нього відгукнутись.

- Утри сльози, Сіддхартхо, - промовила Смерть, - і накажи війську перешикуватися. Настав час посилити натиск. Мечоносець Манджусрі має дати наказ до наступу.

- Так, Смерте, я знаю.

- Ми владні над ратним полем, але не владні над тим, що готує нам день. Боги зорять за нами, зважуючи наші сили.

Сам підняв списа, даючи знак, - і знов забурунило його військо. Та раптом неждана тиша заполонила все. Зненацька вляглися вітри, стихли гомони. Синіло небо в довколишній непорушності. Сіро-зеленим обрусом стелилося витоптане поле. Вдалині, наче примарна запона, висіла курява.

Сам озирнув ряди свого війська і змахнув списом.

Цю ж мить ударив грім.

- На поле виходять боги, - сказала Смерть, подивившись угору.

Над ними промайнула Громова Колісниця- Та злива руйнації не ринула їм на голови.

- Чому ми досі живі? - спитав Сам.

- Гадаю, вони хочуть завдати нам якомога ганебнішої поразки. А ще, мабуть, побоюються повернути Громову Колісницю супроти її творця - і недарма побоюються.

- Ну, раз так... - сказав Сам і дав своєму війську знак наступати.

Колісниця винесла його уперед.

За ним рушили вояки Міста Жадань.

Вони порубали тих, хто відстав. Вони прорвалися крізь вартові пости, що силкувалися їх затримати. Під градом стріл перебили вони лучників. І зітнулись з ядром священного війська фанатиків, що дали обітницю стерти з лиця світу Місто Жадань.

Та ось просурмили Небесні сурми.

Розімкнулися лави вояків-людей.

Наперед виїхало півсотні напівбогів.

Сам здійняв свого списа.

- Сіддхартхо, - промовила Смерть, - ніколи не був ще звитяжець Калкін переможений в битві.

- Знаю.

- Зі мною Талісман Приборкувача. На вогнищі біля Світокраю згоріла підробка. Я підмінив його, аби вивчити в вільну хвилину. Проте вільна хвилина так і не випала. Зачекай хвильку, я накину його на тебе.

Сам здійняв руки, і Смерть застібнула йому на попереку пояс із мушель.

Воякам Міста Жадань він подав знак зупинитися.

Смерть мчала його одного назустріч напівбогам.

Над головами декотрих із них мінилися німби зародкових Образів. Інші несли дивовижну зброю, аби сфокусувати на ній дивовижні свої Атрибути. Вогняні язики лизнули колісницю. Вітри налетіли на неї. Креснув оглушливий грім. Сам змахнув списом - і перші троє з його супротивників схитнулися й попадали зі спин своїх ящерів.

Смерть спрямувала на них свою колісницю.

Гострими, як бритви, боками, косила свій ужинок машина Смерті; і мчала вона втричі прудкіш за коня і вдвічі - за ящера.

Сам линув уперед, оповитий туманом - кривавою млою. Назустріч йому шугали важкі снаряди - і щезали, даленіючи, по обидва боки від колісниці. У вухах лящав надзвуковий виск, але щось цей виск приглушувало.

Незворушний лицем, здійняв Сам свого списа високо над головою.

І враз спалах нежданої люті перебіг йому по обличчю, а з гостряка списа зринули блискавки.

На обвуглені головешки перетворилися ящери та верхівці.

У ніздрі Самові вдарив дух горілої плоті.

Він зареготав, і Смерть розвернула колісницю для нового наїзду.

- Чи дивитесь ви на мене? - загукав Сам у Небо. - Тож дивіться - і начувайтеся! Бо схибили ви!

- Не роби цього! - озвалася Смерть. - Надто рано! Ніколи не глумися над богом, поки він іще не загинув!

І ще раз промчала колісниця крізь шереги напівбогів, і ніхто не зміг її торкнутися.

Просурмив ріг - і священний полк рушив на підмогу своїм проводирям.

Назустріч їм рушили вояки Міста Жадань.

Сам стояв у колісниці, а довкола важко гупали снаряди - жоден з них не вціляв. Смерть раз по раз врізалася колісницею в ряди ворогів, то ніби розколюючи їх клином, то наче прохромлюючи рапірою. Орудуючи на всі боки, Сам співав, і спис його був подібний до зміїного жала, подеколи з нього з сичанням зринали сліпучі іскри. А Талісман світився на поясі в Сама блідим вогнем.

- Ми їх подужаємо! - звернувся він до колісничого.

- Зараз на полі тільки напівбоги та люди, - мовила у відповідь Смерть. - Вони досі випробовують наші сили. Дуже мало зосталося тих, хто пам’ятає могутність Калкіна у всій її повноті.

- У всій її повноті? - перепитав Сам. - Жодного разу не виявляв Калкін своєї могутності у всій її повноті, о Смерте. Ніколи впродовж усіх століть цього світу. Хай же виступлять нині вони проти мене, і заплаче небо над їхніми тілами, і зачервоняться води річки Ведри од їхньої крові... Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, боги? Виходьте ж супроти мене! Я викликаю вас, сюди, на це поле! Оберніть проти мене всю вашу силу, виходьте ж!

- Ні! - втрутилась Смерть. - Ще зарано!

Над ними знову з’явилася Громова Колісниця.

Сам підняв списа - і довкола пролітаючої машини вибухнуло піротехнічне пекло.

- Тобі не слід виказувати себе, хай вони поки що не здогадуються, до чого ти вдатний! Рано ще!

Крізь клекіт бою та спів у власному мозку до нього долинули слова Тараки:

- Вони підіймаються річкою вгору, о Приборкувачу! А інший загін підступив до брами міста!

- Погукай Даліссу, хай підіймається та жаром своїм перетворить в окріп води Ведри. А ти зі своїми ракшасами мерщій до брами Міста Жадань, винищи нападників!

- Слухаюсь, Приборкувачу! - мовив Тарака і щез.

Промінь сліпучого світла вихопився з Громової Колісниці і проштрикнув лави захисників.

- Настала пора, - мовила Смерть і майнула своїм плащем.

В останній шерезі ясновельможна Ратрі, верхи на своїй вороній кобилиці, звелася на стременах і відкинула чорний серпанок, що оповивав її лати.

І заволали од страху обидва війська, бо затулило сонце своє лице, і пітьма розлилася по ратному полю. Стебло світла, що вихопилось було з Громової Колісниці, зів’яло, і палючого сяйва немов не було.

Лише слабке світіння, що не знати звідки точилося, зійшло на них, коли вискочив на поле Владика Мара - у своїй примарній колісниці, яка мінилась усіма барвами, запряжена кіньми, що вивергали з себе ріки паруючої крові.

Йому назустріч метнувся Сам, та дорогу йому загородив загін вояків, і перше ніж він прорубався крізь них, Мара кинувся геть полем, убиваючи всіх на своєму шляху.

Насупився Сам і підняв свого списа, проте ціль його розпливалася, міняла обриси, і разючі блискавки падали то позад неї, то пообіч.

Вдалині, у водах річки почало займатися притлумлене світло. Воно пульсувало теплом, і щось схоже на мацаки на мить скинулося над водою.

З боку міста долинав клекіт бою. У повітрі було повно демонів. Земля, здавалося, ходила ходором під ногами у вояків.

Знову Сам здійняв свого списа, і зазубрена лінія світла шугнула з нього у піднебесся, а звідти у відповідь на поле ринуло з десяток блискавиць.

Дикі звірі рикали, гарчали, вили, спустошуючи лави і того, і того війська, не розбираючи, де є хто.

Зомбі не припиняли різанини, спонукувані чорними сержантами, гнані безугавним барабанним боєм; вогняні елементалі припадали до грудей загиблих, наче живилися ще не вистиглою плоттю.

- Ми розбили напівбогів, - промовив Сам. - Тепер на черзі Владика Мара.

Вони перетнули поле, шукаючи його там, звідки долинали зойки і стогони, і серед тих, хто ось-ось ляже трупом або вже поліг.

Угледівши мінливі барви колісниці Сновидця, вони кинулися навздогін.

Врешті він розвернув свою колісницю і зустрів їх у тунелі пітьми, куди ледь проникав гамір далекого бою. Смерть теж натягла повіддя, і вони палаючими очима пожирали один одного крізь нічну пітьму.

- Може, ти все-таки зупинишся і станеш до бою? - крикнув Сам. - Чи нам доведеться гнати тебе, як собаку, і порішити на ходу?

- Не нагадуй мені про своїх родичів, пса та суку, о Приборкувачу! - озвався той у відповідь. - Адже це ти, хіба ні, Калкіне? Це твій пояс. І твій спосіб воювати: викликані тобою блискавки б’ють у ворогів і в друзів без розбору. Отже, ти все-таки якось вижив, га?

- Так, це я, - сказав Сам, зважуючи в руці списа.

- І бог падла править твоєю тарадайкою?

Смерть підняла свою ліву руку, долонею вперед.

- Обіцяю тобі, Маро, смерть, - мовила вона. - Як не від руки Калкіна, то від моєї власної. Коли не сьогодні, то пізніш. Але відтепер вона вже чигає між нами.

Ліворуч пульсація в річці почастішала.

Смерть нахилилась уперед, і її колісниця помчала на Мару.

Коні Сновидця заіржали, дмухнули полум’ям з ніздрів і кинулися вперед.

Стріли Рудри знайшли їх у темряві, але й вони збочили на півшляху, зблиснули, не зачепивши ні Смерті, ні її колісниці, і вибухнули пообіч, на мить піджививши примарне світіння.

Здаля долинав важкий тупіт і пронизливий крик слонів, гнаних ракшасами по рівнині.

Пролунав оглушливий рев.

Мара виріс на гіганта, горою зробилась його колісниця. Вічність стелилася під копита його коней. Блискавиця зірвалася з Самового списа, наче бризки з водограю. Довкола нього закружляла заметіль, і космічний холод міжзоряної безодні пробрав його до кісток.

У найостаннішу мить завернув Мара вбік свою колісницю й зіскочив з неї.

Вони вдарились прямо в її борт, знизу щось заскреготіло, й вони помалу-малу осіли долі.

На той час ревисько заглушило все довкруг, а пульсуюче світло з річки розлилося над нею рівномірною загравою. Ведра вийшла з берегів, і хвиля паруючого окропу вихлюпнулась на берег і покотилася полем.

Залунали нові зойки, не стихав брязкіт зброї. Притлумлено, десь у темряві все ще бубоніли барабани Нірріті, а згори долинув дивний звук, ніби на них падала Громова Колісниця.

- Куди він подівся? - крикнув Сам.

- Заховався, - відповіла Смерть. - Але він не може ховатися вічно.

- Прокляття! Що це - перемога чи поразка?

- Чудове запитання. Гай-гай, я не знаю на нього відповіді.

Хвилі пінилися довкола завмерлої на полі колісниці.

- Ти можеш знову її підняти?

- Тільки не в темряві, коли все заливає вода.

- Що ж тоді нам робити?

- Зробити перекур і набратись терпцю.

Він відкинувся назад і запалив вогник.

Трохи перегодом з’явився один із ракшасів і завис у повітрі над ними.

- Приборкувачу! Нові загони нападників на місто оббризкані тим що-нас-відганяє! - доповів демон.

Сам підняв списа, і з його гостряка зірвалася блискавка.

Яскравий спалах на мить освітив поле.

Усюди лежали вбиті. Подекуди вони громадилися невеликими купками. Декого з супротивників, що сплелись у двобої, не розняла навіть смерть. То там, то там поміж людей валялися трупи тварин. Кілька величезних кицьок і досі скрадалися в пошуках поживи. Вогняні елементалі сахались води, що поховала тіла загиблих під намулом і тванню та промочила до рубця тих, хто ще тримався на ногах. Побиті колісниці й полеглі ящери та коні здіймалися над рівниною могильними горбками. І на тлі цієї картини ходили, мов заведені, зомбі, і далі підкоряючись наказам, убиваючи все живе, що ворушилось попереду, і порожніми були їхні очі. Оддалік, іноді похлинаючись, досі бухкав один з барабанів. Од міста долинали звуки запеклого бою.

- Знайди пані в чорному, - звелів Сам ракшасові, - та скажи, хай прибере морок.

- Слухаюсь, - відказав демон і помчав назад до міста.

Знову засяяло сонце, і Сам затулив очі рукою від його проміння.

Ще страхітливішою видалась різанина під голубим небом та Золотим Мостом.

Поперек поля на горбку стояла Громова Колісниця.

Зомбі винищили останніх вцілілих людей, які попали їм на очі. По тому озирнулися, вишукуючи ще живої здобичі, та в цю хвилю змовкнув барабанний бій, і вони попадали додолу.

Сам зі Смертю стояли у своїй колісниці, озираючись довкола в пошуках бодай яких ознак життя.

- Ніщо не ворухнеться, - сказав Сам. - Де ж боги?

- Може, у Громовій Колісниці.

Знову з’явився ракшас.

- Захисники не спроможні утримати місто, - доповів він.

- Боги приєднались до тих, хто штурмує місто?

- Там Рудра, його стріли завдали чималої шкоди. Там же Владика Мара, і Брахма, гадаю, - та ще багато інших. Так таке сум’яття та веремія, а я квапився.

- А де пані Ратрі?

- Вони ввійшла у Місто Жадань і чекає там у своєму Храмі.

- А де решта богів?

- Не знаю.

- Я вирушаю до міста, - мовив Сам, - на підмогу його захисникам.

- Ну а я піду по Громову Колісницю, - мовила Смерть, - спробую використати її проти ворогів - коли раптом її ще можна якось використати. А як ні, то лишається ще Гаруда.

- Добре, - промовив Сам і здійнявся в повітря.

Смерть скочила з колісниці.

- Хай щастить тобі!

- І тобі.

Й вони покинули, кожен по-своєму, місце кривавої січі.

Він підіймався на невисокий горбок, і його сап’янці безгучно ступали по траві.

Закинувши за праве плече свій пурпуровий плащ, він пильно обдивився Громову Колісницю.

- В неї вдарила блискавка.

- Так, - потвердив він.

І глянув на того, хто говорив, - той стояв коло хвостової частини колісниці.

Лати його виблискували, наче бронзові, хоча не з бронзи роблені.

Були вони немовби сточені з безлічі змійок.

На його воронованому шоломі стирчали бичачі роги, а в лівій руці тримав він блискотливий тризуб.

- Чудова кар’єра, брате Агні, ти вибився нагору.

- Я вже не Агні, тепер я Шіва, Нищівник.

- Ти носиш на своєму новому тілі його лати і озброєний його тризубом. Проте нікому не до снаги так швидко опанувати тризуб Шіви. Ось чому на правиці в тебе біла рукавичка, ось чому окуляри на лобі.

Шіва підняв руку й опустив окуляри на очі.

- Атож, так воно й є. Кинь тризуб, Агні. Віддай мені свою рукавичку, жезл, пояс та окуляри.

Той похитав головою.

- Я поважаю твою могутність, Боже Смерті, твою проворність і силу, твою майстерність і сприт. Але нині ти надто віддалився від їхніх джерел, вони більше тобі не поможуть. Тобі до мене зась, а я спалю тебе живцем - перше ніж ти до мене наблизишся. Ти, Смерте, умреш.

І він потягся до свого жезла, якого носив при боці.

- Ти хочеш обернути дар Смерті проти неї самої?

І в руці його майнула криваво-червона шабля.

- Прощавай, Дхармо. Настав кінець твоїм дням.

Він підняв жезл.

- В ім’я дружби, що колись існувала між нами, - проказав той, що в червоному вбранні, - я не позбавлю тебе життя, якщо ти здасишся мені.

Жезл схитнувся.

- Ти спопелив Рудру, захищаючи ім’я моєї дружини.

- Я захищав честь Локапалів, одним із котрих був я сам. Однак тепер я - Ншцівник, Бог Руйнації, одне ціле з Тримурті!

Він націлився вогняним жезлом, і Смерть змахнула поперед себе пурпуровим плащем.

І такий сліпучий вихопився на волю спалах, що за дві милі од місця двобою захисники Міста Жадань уклякли на хвильку на міських мурах і дивом великим подивувалися.

Загарбники вступили до Міста Жадань. Тепер тут буяли пожежі, лунали пронизливі зойки, удари металу об дерево і скрегіт металу об метал.

Ракшаси скидали на ворогів, до яких не могли підступитися близько, цілі будівлі. Небагато було тих, що вступили до міста, небагато лишилося й захисників. Більша частина того й того війська полягла на рівнині.

Сам стояв на вершечку найвищої вежі Храму і дивився вниз, як лягає руїнами місто.

- Я не зміг порятувати тебе, Місто Жадань, - проказав він. - Я намагався, але не зумів.

Далеко внизу, на вулиці, Рудра натяг тятиву свого лука.

Помітивши це, Сам здійняв списа.

І вдарили в Рудру блискавки, вибухнули, не долетівши, стріли.

Коли дим розвіявся, там, де стояв Рудра, з’явився невеликий кратер посеред лунки випаленого ґрунту.

Вдалині, на одному з дахів вигулькнув Владика Ваю, він насилав вітри роздмухувати пожариська. Знову здійняв був Сам свого списа, проте вже з десяток Ваю стояло на десятку дахів.

- Маро! - загукав Сам. - Де ти, Сновидцю? Ходи-но сюди, коли наважишся!

Одразу зусебіч долинув до нього регіт.

- Коли буду готовий, Калкіне, - озвався до нього голос з-за димової завіси, - я таки насмілюся, будь певен. Але вибирати вже буду я... Тобі хіба не йде обертом голова? Що буде, коли ти раптом звалишся вниз? Прилетить і підхопить тебе ракшас? Чи порятують тебе твої демони?

І враз ударили блискавки в усі будівлі довкола Храму водночас, та заглушив несамовитий регіт Мари гримотливі звуки руйнації. І стихнув, даленіючи, під тріскіт нових кострищ.

Присів Сам та й задивився, як палає місто.

Затих гамір сутичок. І тільки полум’я стугоніло довкруг.

Гострий біль проштрикнув йому мозок - і відступив. Тоді знов ухопив його й більш не відпускав. Далі заполонив усе його тіло, й він закричав.

Унизу, на вулиці стояли Брахма, Ваю, Мара та четверо напівбогів.

Він силкувався підняти списа, та рука йому так тремтіла, що він не втримав його й випустив; спис прогуркотів по камінню і щез.

Скіпетр з колеса й черепа націлив на нього свої очниці.

- Спускайся, Саме! - крикнув, легенько ворушачи ним, Брахма, й від того біль пекучою хвилею прокотився по всьому тілу. - Крім тебе та Ратрі погинули всі. Ти останній! Здавайся!

Він насилу звівся на ноги й поклав руки на свій пояс, що світився й світився.

Похитуючись, він пробурмотів крізь зціплені уста:

- Гаразд! Я спущуся... бомбою впаду поміж вас!

Та враз небо потемніло, заясніло, знов потемніло.

Могутній крик заглушив клекотіння спустошливого полум’я.

- Це Гаруда! - вигукнув Мара.

- Що тут потрібно Вішну - саме тепер?

- Гаруду ж украли! Хіба ти забув?

Величезний птах заходив у піке на охоплене пожежею місто, наче велетенський фенікс линув до свого палаючого гнізда.

Сам насилу повернув голову вгору й побачив, як раптом на очі Гаруді опустився каптур. Птах залопотів крильми й важко почав опускатися туди, де перед Храмом стояли боги.

- Червоний! - скрикнув Мара. - їздець! Він у червоному!

Брахма обернувся й обома руками спрямував свій верескливий скіпетр на голову Птаха, що пікою падав додолу.

Мара змахнув рукою, і крила Гаруди немов спалахнули вогнем.

Ваю здійняв догори обидві руки, і ураганний вітер накинувся на їздового Птаха Вішну, що дзьобом своїм трощить колісниці.

Знову скрикнув Гаруда, розпроставши крила, аби сповільнити своє падіння. Тоді засновигали довкола нього ракшаси, штриканням та штурханами спонукаючи опускатися вниз.

Він падав поволі, поволі, та зупинитися все ж не міг.

Боги кинулися врозтіч.

Гаруда гупнув додолу, і задвигтіла земля під ногами.

З пір’я на його спині вигулькнув Яма з мечем у руці, він ступив три кроки і впав на бруківку. З руїн вискочив Мара і двічі вдарив його по потилиці ребром долоні.

Після першого ж удару Сам кинувся вниз, але не встиг опуститися вчасно. Знову заверещав скіпетр, і все закружляло довкола нього. Щосили намагався він зупинити падіння, але спромігся лише його сповільнити.

Ось до долу зосталося сорок футів... тридцять... двадцять...

Низом клубочилась густа кривава імла, потім вона зробилася чорною...

- Нарешті Калкіна переможено в битві, - стиха проказав хтось.

Брахма, Мара та двоє напівбогів, Бора й Тікан, ото й усі, більше нікому було взяти Сама та Яму під варту й вивести з конаючого Міста Жадань, що на річці Ведра. Попереду них чвалала Ратрі з мотузяним зашморгом на шиї.

Сама з Ямою вони посадовили у Громову Колісницю, ще дужче розшарпану, ніж до падіння: правий борт її зяяв величезною діркою, а від хвостової частини майже нічого не лишилося. Вони скували бранців кайданами, знявши з них перед тим Талісман Приборкувача та малиновий плащ Смерті. Потім дали знати на Небо, і невдовзі по них прилетіла небесна гондола, аби відвезти назад до Небесного Міста.

- Ми перемогли, - мовив Брахма. - Міста Жадань більше немає.

- Як на мене, дорого нам коштувала перемога, - сказав Мара.

- Але ж ми перемогли!

- А Чорний знову заворушився.

- Йому кортіло тільки випробувати нашу силу.

- І якої ж він думки буде про неї? Знаючи, що ми втратили все військо? І навіть кількох богів!

- Ми билися зі Смертю, ракшасами, Калкіном, Ніччю та Матір’ю Нестерпного Жару. Після такої перемоги Нірріті не насмілиться знову підняти на нас руку.

- Могутній єси, Брахмо, - промовив Мара і відвернувся.

Вершителів Карми викликано, аби судити полонених.

Пані Ратрі було вигнано з Міста й роковано їй пробувати у світі простою смертною і завше відроджуватись у немолодих роздобрілих тілах, які не могли прийняти на себе всієї могутності її Образу та Атрибутів. Так милосердно вчинили з нею, бо визнали, що стала вона змовницею випадково, збита з пуття Куберою, якому довірилась.

Коли ж послали по Владику Яму, аби постав він перед судом, то знайшли у темниці лише його мертве тіло. Виявили, що в його тюрбані була схована маленька металева скринька. Й вона вибухнула.

Після розтину тіла Вершителі Карми зійшлись на нараду.

- Чому він не випив отрути, коли хотів померти? - спитав Брахма. - Куди легше сховати пігулку, ніж вибухівку.

- Можна було б припустити, - сказав один з Вершителів Карми, - що десь у світі він запасся ще одним тілом, у яке мав намір перенестися за допомогою системи передач, запрограмованої на самознищення по завершенні роботи.

- Таке можливо?

- Ні, звичайно ні. Такий пристрій громіздкий і складний. Правда, Яма похвалявся, що може все. Якось він намагався мене переконати, що таке обладнання сконструювати можна. Проте контакт між обома тілами має бути безпосередній і здійснюватися за допомогою численних дротів і кабелів. А такий малесенький пристрій не може розвинути потрібної потужності.

- Хто змайстрував вам психозонд? - спитав Брахма.

- Владика Яма.

- А Шіві Громову Колісницю? А Агні вогняний жезл? Нещадний лук для Рудри? А Тризуб? А Блискучого Списа?

- Яма.

- Хочу вам повідомити: десь під ту пору, коли, мабуть, працювала ця маленька скринька, сам собою ввімкнувся головний генератор у Безмежних Палатах Смерті. Він пропрацював трохи менше п’яти хвилин і сам же й вимкнувся.

- Система передач?

Брахма стенув плечима.

- Настав час покарати Сама.

Що й було зроблено. А оскільки одного разу він уже помирав і це не дало бажаного наслідку, цього разу вирішено було, що виносити йому смертний вирок немає сенсу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: