Тема 1: Теоретичні основи соціальної реабілітації

План

1.Наукові концепції соціалізації і інвалідизація.

2. Підходи до розуміння поняття «інвалідності».

3. Роль соціальної реабілітації в процесі соціалізації.

1. Наукові концепції соціалізації і інвалідизації.

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та

суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — це процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

Індивідуалізація - це процес переходу індивідуума до самовизначення.

Починається послаблення традиційних зв'язків і починається поступово визначатися самовизначення індивідуума.

Людина може сама вибирати свій шлях в житті і не залежить від оточуючого її суспільства. Зростає також відповідальність за власні дії та вибір.

Індивідуальний розвиток, індивідуалізація особистості відбувається як активна, спонтанна, особлива потреба, яка усвідомила себе цінністю в суспільстві і намагається зберегти себе як ндивідуальність. Цьому сприяє накопичення людиною індивідуального досвіду соціальної поведінки та спілкування, визначення особистісного ставлення до власних соціальних ролей, норм і переконань, систем смислів та значень. Так, перебуваючи в суспільстві і будучи підвладною та схильною до його життєвих стереотипів, кожна людина особисто, безпосередньо проходить свій шлях індивідуального соціального розвитку.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення - соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об'єднано ряд концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського" є такі:

4. Теорія "дзеркального я". У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого "я" людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей, формується та об'єктивна якість, яка і є особистістю.

5. Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством "соціального репертуару" - багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.

6. Необіхеворізму (від англ. behavior - поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.

7. Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.

5.Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.

До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію референтної групи.

Автором терміну "референтна група" вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім'ї до класу, нації). За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп.

Перта - "компаративна" - це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших.

Друга група - "нормативна" - це реальний або уявлюваний колектив (група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.

До розглянутих теорій слід додати марксистську теорію особистості. Основними її принципами є такі:

8. Визнання залежності особистості від об'єктивних суспільно-економічних, соціально- культурних і предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації.

9. Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній типології зумовлюється способом життя.

10. Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості складає сукупність усіх суспільних відносин.

Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом суспільства, спільної діяльності людей. При народженні на світ людина не має свідомості, уроджених ідей. Вони виникають як відображек людиною історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне, соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники, селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Соціальна структура суспільства відбивається у відповідній типології особистості. Головними ознаками типології є природа суспільно-економічної формації, особливості культури суспільства.

Завершимо огляд соціологічних теорій особистості розглядом диспозиційної теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.

Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об'єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні.

Рівні диспозиції, взаємодіючи, характеризують соціальну поведінку особистості залежно від підсумкового стану її готовності до певного способу дій. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції (ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх (узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними. Це забезпечує гнучкість адаптаг"' особистості до змінюваних умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її найвищих генеральних диспозицій. Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки особистості, а диспозиції інших рівнів - поведінку в тій чи іншій конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних соціальних об'єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам, цілям діяльності та потребі, що актуалізується.

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, проблеми, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність.

Інвалідизація тісно пов'язана зі стигматизацією, яка виражає одночасно процес, результат, причину та наслідок і є руйнівним елементом у процесі соціального впливу, як це визначав І. Гофман. Важливим також є розуміння того, що люди інколи намагаються приховати стигму, про яку вони самі знають. Наприклад, людина не говорить про те, що вчинила злочин, має якусь хворобу, зазнала насильства чи торгівлі людьми лише через те, що не хоче бути стигматизованою у суспільстві. Але це не означає, що приховування стигми, яку І.Гофман назвав "оминанням" (passing), залишається безслідним для її носіїв. Вплив стигми на соціальну ідентичність особистості та включення людини в соціальну взаємодію викликає серйозні зміни в поведінці, часто призводячи до девіації, зокрема вторинної. Тобто, ми можемо говорити про те, що соціальна реабілітація за такого підходу має бути спрямована на усунення причин та наслідків стигматизації

як окремої особи, так і певних соціальних груп. Інвалідність — тривала або постійна втрата працездатності або значне обмеження її.

2.Підходи до розуміння поняття «інвалідності».

Інвалід (від лат. — слабкий, немічний), як говориться в ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», є «особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті».

Обмеження життєдіяльності — це повна чи часткова втрата особою здатності чи можливості здійснювати самообслуговування, самостійно пересуватися, орієнтуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, навчатися і займатися трудовою діяль ністю.

Інвалідність (ст. 3) як міра втрати здоров'я і визнання особи інвалідом визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи (МСЕ) Міністерства охорони здоров'я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів у особі їх республіканських органів.

Залежно від ступеня порушення функцій організму й обмеження життєдіяльності встановлюються перша, друга, третя групи інвалідності, а особам у віці до 16 років — категорія «дитина-інвалі д».

Інвалідність служить інтегральним показником здоров'я населення, умов життя, побу праці й у цілому стану довкілля.

В останні роки спостерігається постійне зростання частоти первинної інвалідності, що значною мірою пов'язано із соціально-економічною ситуацією в країні.

Основні причини інвалідності:

2. хвороби системи кровообігу;

3. злоякісні новоутворення;

4. травми й отруєння;

5. хвороби нервової системи;

6. хвороби органів чуттів;

хвороби кістково-м'язової системи і сполучних тканин.

Розрізняють наступні види інвалідності:

2. загальні захворювання;

3. трудове каліцтво;

4. професійне захворювання;

5. інвалідність з дитинства;

6. інвалідність з дитинства внаслідок поранення (контузії, каліцтва);

7. інвалідність, пов'язана з бойовими діями в період Великої Вітчизняної війни; інвалідність, пов'язана з аварією на Чорнобильської АЕС, наслідками радіаційних впливів і особистою участю в діяльності підрозділів особливого ризику.

Каліки, сліпі, глухі, німі, люди з порушеною координацією руху, цілком чи частково паралізовані і т. ін. визнаються інвалідами в силу очевидних відхилень від нормального фізичного стану людини. Інвалідами визнаються також особи, що не мають зовнішніх відмінностей від звичайних людей, але страждають захворюваннями, які не дозволяють їм трудитися в різних сферах діяльності так, як це роблять здорові люди. Наприклад, людина, що страждає на ішемічну хворобу серця, не здатна виконувати важкі фізичні роботи, але розумова діяльність їй цілком під силу.

Усі інваліди за різними підставами поділяються на кілька груп (рнет-ОЛ-^ За характером захворюванн^. нваліди поділяються на: — мобільних;— маломобільних;— нерухомих.

Залежно від приналежності до тієї чи іншої групи вирішуються питання працевлаштування й організації побуту інвалідів. Маломобільні інваліди (здатні пересуватися тільки за допомогою колясок чи на милицях) можуть працювати вдома чи з доставкою їх до місця роботи. Ця обставина зумовлює багато додаткових проблем: обладнання робочого місця вдома чи на підприємстві; доставка замовлень інваліду, що працює вдома, і готових виробів на склад чи споживачу; матеріально-сировинне і технічне постачання; ремонт, профілактика устаткування вдома; виділення транспорту для доставки інваліда на роботу і з роботи тощо.

Ще складніша ситуація — з нерухомими інвалідами, прикутими до постелі. Вони не можуть без сторонньої допомоги пересуватися, але здатні працювати розумово, аналізувати

суспільно-політичні, економічні, екологічні и інші ситуації; писати статті, художні твори, створювати картини, займатися бухгалтерською діяльністю і т.ін.

Якщо такий інвалід живе в родині, багато проблем розв'я зується відносно просто. А якщо він самотній? Тут потрібні спеціальні працівники, які знаходили б таких інвалідів, виявляли їхню працездатність, допомагали одержувати замовлення, укладали договори, постачали необхідні матеріали й інструменти, організовували збут продукції тощо. Зрозуміло, що такий інвалід має труднощі й у повсякденному побуті, починаючи з ранкового туалету і закінчуючи забезпеченням продуктами. В усіх цих випадках інвалідам допомагають спеціальні соціальні працівники, які за догляд за ними одержують заробітну плату. За сліпими, але мобільними інвалідами також закріплюються оплачувані державою чи благодійними організаціями працівники.

3. Роль соціальної реабілітації в процесі соціалізації.

Про необхідність соціальної реабілітації в Україні почали говорити в середині 90-х років XX ст., коли із прийняттям незалежності відбулося реформування усіх сфер суспільного життя, ускладнилися процеси соціальної адаптації, особливо вразливих груп населення (люди з особливими потребами особи з девіантною поведінкою тощо). Відповідно, відбулися зміни в змісті, характері та завданнях реабілітації таких осіб. Якщо до середини 90-х років соціальна реабілітація в Україні мала яскраво виражений медичний аспект та спрямовувалася переважно на осіб з обмеженими фізичними можливостями (інвалідів), то сьогодні спостерігається розвиток саме соціальної складової реабілітаційного процесу. Цьому сприяли, насамперед, розвиток теоретико-методологічної бази організації та практики соціальної роботи та підготовка професійних соціальних працівників, що реалізують теоретичні положення на практиці. Необхідність соціальної реабілітації окремих груп населення/клієнтів соціальної роботи (девіані інвалідів, осіб, що перебували в складних життєвих ситуаціях тощо) закріплена в численних міжнародних та вітчизняних нормативно-правових документах. Але проблемним аспектом залишається визначення загального поняття, яке б охоплювало існуючі теоретичні та практичні підходи до соціальної реабілітації.

Тому, метм6 ~Чгатті є аналіз теггретико-практичнщ^підходів _/аф*~-и^начення характеристик процесу соціальної р^білітацііувра^ву^чи міжн&рсщрий та вітчизняний досвід.

Поняття соціальної реабілітації неодноразово торкалися у своїх працях такі відомі дослідники та науковці як Г. Беккер, П. Бергер, І. Гофман, Н. Васильєва, Е. Дюркгейм, Т. Лукман, Т. Парсонс, В. Сайфулін, П. Сорокін, Т. Черняєва, А. Шевцов, П. Штомпка та ін. Відповідно, у сучасній науці існує кілька підходів до розуміння вищезгаданого поняття. Соціальну реабілітацію можна розглядати у контексті таких основних напрямків: соціалізації, соціальної адаптації,

соціальної нормативності та соціального контролю, економічного підходу до вирішення соціальних проблем, соціальної мобільності.

Щодо першого напрямку, соціалізаційного, то соціальна реабілітація пов'язується з інтеграцією у суспільство та процесами соціалізації. Вагомий внесок у розробку цього напрямку зробили П. Бергер та Т. Лукман. Хоча безпосередньо соціальну реабілітацію автори не досліджували, але її зв'язок з соціалізацією можна теоретично вивести на основі розроблених ними теоретичних концепції, де важливими є поняття первинної та вторинної соціалізації, а також інтерналізації. Так, інтерналізація - це безпосереднє розуміння чи інтерпретація об'єктивного факту як певного значення, прояву суб'єктивних процесів, які відбуваються з іншими, завдяки чому цей факт стає значимим для самої особи. Первинна соціалізація передбачає процес включення дитини у суспільство. Вторинна охоплює кожен наступний процес, який дозволяє вже соціалізованому індивіду входити в нові сектори об'єктивного світу його суспільства, це процес засвоєння спеціалізованого знання через соціальні інститути. На думку П. Бергера та Т. Лукмана, для вторинної соціалізації характерною є незначна емоційна ідентифікація. Тобто, якщо під час первинної соціалізації особа ідентифікує себе з членами сім'ї, інтерналізуючи їх соціальну реальність як свою власну, то значимі інші у ході вторинної соціалізації визначаються як "інституційні функціонери", чиє формальне призначення полягає в передачі соціального знання, а роль характеризується анонімністю. Автори теорії наголошують на тому, що інтерналізована соціальна реальність в процесі первинної соціалізації впливає на вторинну соціалізацію і є набагато стійкішою від останньої.

Соціальна реабілітація здійснюється як під час первинної (робота з дітьми, що мають особливі потреби), так і в ході вторинної соціалізації (наприклад, з девіантами). Якщо ми говоримо про первинну соціалізацію дітей з особливими потребами, то соціальна реабілітація є частиною процесу такої соціалізації. Тут на перший план реабілітаційного процесу висувається необхідність створення оптимальних умов для розвитку фізичних та психологічних функцій та соціальних можливостей дитини. Коли йдеться про вторинну соціалізацію і соціальну реабілітацію, то остання розуміється як необхідність подолання негативних наслідків неправильної соціалізації. Наприклад, реабілітаційний процес наркозалежної особи включатиме зміну соціальної поведінки, встановлення нових контактів тощо. Але, у будь-якому разі, спочатку необхідно дослідити перебіг та наслідки первинної, а вже потім зосереджуватися на вторинній соціалізації, корекції набутих цінностей, настановлень, моделей поведінки, що має враховуватися під час соціальної реабілітації.

Якщо в теорії П. Бергера та Т. Лукмана зв'язок соціальної реабілітації та соціалізації можна було вивести теоретично, то у працях польського дослідника П. Штомпки цей зв'язок

досліджується безпосередньо. Але тут на перший план виходить уже процес не соціалізації, а ресоціалізації як відмови від культурних зразків, глибоко вкорінених раніше, та звернення до інших зразків, протилежних за своїм характером до попередніх. До цього додається поняття девіації як соціального явища, що передує ресоціалізації. Тобто, таких підхід до соціальної реабілітації видається найбільш характерним у роботі з особами, що звільнилися з місць позбавлення волі, або з особами, що визнаються суспільством як девіанти.

Соціальну реабілітацію також пов'язують із поняттями соціальної адаптації та інтеграції в процесі соціалізації. Так, Т. Парсонс розглядав адаптацію як найважливішу умову соціалізації, що формує диференційований рольовий репертуар індивіда. Процес адаптації досягається шляхом засвоєння особистістю нормативних структур та символів культури. Стійкість будь-якої соціальної системи, на думку Т. Парсонса, залежить від міри інтеграції загальних цінностей з інтеріорізованою структурою потреб-настанов, що складають структуру особистості. Відповідно, існує два засоби підтримки соціальної рівноваги - це соціалізація та соціальний контроль. А процес інтеграції індивіда в соціальну систему здійснюється через інтеріоризацію загальноприйнятих суспільних норм.

Отже, варто розглянути соціальну реабілітацію з точки зору соціальних норм та соціального контролю, де важливе місце відводиться теоріям стигматизації, девіації та проблемам інвалідизації.

Значний внесок в розробку поняття інвалідизації зробив Т. Парсонс, який описав модель "роль хворого". У зазначеній моделі хвороба розглядається як форма соціального відхилення, де індивід відіграє специфічну роль: звільняється від звичних соціальних обов'язків, не вважається винним у своїй хворобі, прагне одужати та звертається за професійною допомогою, виконує призначення компетентного лікаря.

При цьому, слід відрізняти поняття інвалідності та інвалідизації. Перше було характерним для соціальної політики щодо людей з обмеженими фізичними можливостями (інвалідів) до 60-х років XX ст. Інвалідність сприймалася як особиста патологія людини, а всі її проблеми розумілися як наслідок цієї патології. Тобто, обмежені можливості індивіда розглядалися у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми інваліда - наслідок патології здоров'я і він повинен пристосовуватися до світу "нормальних" людей. У такому разі, завдання соціальної реабілітації - адаптація інвалідів у суспільство здорових людей. Коли ж ми говоримо про інвалідизацію, то на відміну від інвалідності маємо на увазі не окремого індивіда та його проблеми, а взаємозв'язок людини і навколишнього середовища, вплив суспільства на життєдіяльність людини. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична організація

тощо), у яких живе і працює людина з ослабленим здоров'ям, звужують можливості її самореалізації, тобто, інваліди розглядаються скоріш як пригноблена група, ніж як аномальна. Суть проблеми полягає у нерівності можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної реабілітації стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід'ємних людських прав. Тобто, на відміну від попереднього розуміння, йдеться про вплив соціокультурного середовища на життєдіяльність людини з обмеженими можливостями.

Інвалідизація тісно пов'язана зі стигматизацією, яка виражає одночасно процес, результат, причину та наслідок і є руйнівним елементом у процесі соціального впливу, як це визначав І. Гофман. Важливим також є розуміння того, що люди інколи намагаються приховати стигму, про яку вони самі знають. Наприклад, людина не говорить про те, що вчинила злочин, має якусь хворобу, зазнала насильства чи торгівлі людьми лише через те, що не хоче бути стигматизованою у суспільстві. Але це не означає, що приховування стигми, яку І.Гофман назвав "оминанням" (passing), залишається безслідним для її носіїв. Вплив стигми на соціальну ідентичність особистості та включення людини в соціальну взаємодію викликає серйозні зміни в поведінці, часто призводячи до девіації, зокрема вторинної. Тобто, ми можемо говорити про те, що соціальна реабілітація за такого підходу має бути спрямована на усунення причин та наслідків стигматизації як окремої особи, так і певних соціальних груп.

Соціальна реабілітація різних груп клієнтів соціальної роботи має різну сутність. Так, зміст реабілітації осіб з особливими потребами та осіб з девіантною поведінкою буде відрізнятися. Але, в обох випадках йдеться про відповідність соціальним нормам та соціальний контроль з боку суспільства. В рамках теоретичних розвідок девіації, започаткованих в соціології ще Е. Дюркгеймом можна досліджувати інституціональні форми соціальних відносин (соціальна норма і девіація), соціальні інститути, механізми соціального контролю та їх значення для процесу соціальної реабілітації. Зокрема, для аналізу соціальної реабілітації використовується поняття аномії як низького впливу соціальних норм на індивідів, що потребують соціальної реабілітації, їх неефективності як засобу соціальної регуляції поведінки, протиріччя між нормами, цілями та засобами їх досягнення. Такий підхід до розуміння соціальної реабілітації може бути застосований у роботі з девіантами (особами, які повернулися з місць позбавлення волі, наркозалежними тощо).

Окремо можна розглядати соціальну реабілітацію у зв'язку з економічним підходом до вирішення соціальних проблем Г. Беккера, дієвість якого дослідник продемонстрував на прикладі таких процесів та інститутів як дискримінація, освіта, злочинність, шлюб, планування сім'ї, а також використав для пояснення ірраціональної та альтруїстичної поведінки. Розуміння соціальної реабілітації з точки зору такого підходу на перше місце ставить поняття людського

капіталу та інвестицій в нього. Так, людський капітал - це наявний у кожного з нас запас знань, навичок та мотивацій. Інвестиціями в нього можуть бути освіта, накопичення досвіду, охорона здоров'я, географічна мобільність та пошук інформації. З цієї точку зору, проблему соціальної реабілітації висвітлюють як невідповідність прав та можливостей щодо доступності соціально- економічних ресурсів. Шлях до соціальної реабілітації - це інвестиції у людський капітал. Найбільшого значення таке тлумачення набуває при роботі з людьми з особливими потребами, з особами, що потребують фізичного вилучення із травмуючої ситуації (як то особи, що зазнали насильства в сім'ї або постраждали від торгівлі людьми) тощо. При цьому, основними поняттями виступають людський капітал та інвестиції в нього.

Соціальну реабілітацію розглядають і в контексті теорії соціальної мобільності П.Сорокіна, коли досліджується "перехід індивіда чи об'єкта, чи цінності, здійснений чи модифікований завдяки діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої". Важливим моментом в розумінні соціальної реабілітації за такого підходу є суб'єкт соціальної реабілітації. Якщо в попередніх теоріях в ролі суб'єкта виступало суспільство як таке, то у даному випадку йдеться про те, що особистість сама здатна до реабілітації (самореабілітації). Таким чином, соціальну реабілітацію в розрізі соціальної мобільності можна трактувати як висхідну мобільність особи, коли індивід долає перешкоди між групами та досягає повної соціальної адаптації. При цьому, важливими поняттями є зміна соціальної позиції та адаптація.

Таким чином, соціальну реабілітацію в науці можна розглядати в контексті різних соціальних процесів: соціалізації, соціальної нормативності, соціальної мобільності, створення соціального капіталу. Відмінності у підходах зумовлені різноманітністю соціальних груп, у зв'язку з якими соціальна реабілітація розглядається. Вона може бути розпочата як на ранніх етапах життєдіяльності людини (як частина первинної соціалізації дітей-інвалідів), так і в більш пізньому віці (соціальна адаптація людей похилого віку); проводитися зі здоровими особистостями та тими, що мають особливі потреби; бути спрямованою на окрему особистість, певну групу, чи суспільство тощо. Спільною характеристикою усіх підходів є те, що соціальна реабілітація передбачає зміни, які б дали можливості людині до повноцінного функціонування у суспільстві. Важливо, що такі підходи торкаються не лише окремо індивіда або суспільства, а характеризують їх взаємозв'язок як то з точки зору інвестицій у людський капітал чи дослідження масової соціальної мобільності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: