Культурологічна зумовленість екологічної свідомості українців

Мiж людьми весь час здiйснюється процес "психологiчного осмосу", а протiкає вiн мiж нами i оточуючим середовищем. Це психологiчне середовище К. Юнг [388] назвав "колективним надсвiдомим", але не визначив його чiтко. Лише В.I. Вернадський своїм поняттям "колективного розуму", "ноосфери" окреслює ту частину психiчного, яка формується i здiйснюється у складi суспiльної свiдомостi [28, 383]. Кожна людина, яка проживає у тому чи iншому суспiльствi, запобiгає до спiлкування як з iншими людьми, так i з "аурою" суспiльної свiдомостi. Окрім того є ще один факт, на який звертає увагу психосинтез: рiзнорiвневiсть розумової саморефлексiї – подумки одне "я" начебто не усвiдомлює другого свого "я" (мається на увазi пiдсвiдоме та усвiдомлюване збагнення своєї сутності).

Мова йде, перш за все, про складнiсть психологiчних механiзмiв саморефлексiї та саморегуляцiї людської свiдомостi [41]. В традицiях бiхевiоральної психологiчної школи використовувати концептуальне бачення того, як вдало пiдiбраний "стимул" вирiшує практичне завдання (викликає потрiбну "реакцiю") i не розглядати природно-психологiчних складових, що знаходяться в основi таких реакцiй. Психосинтез, як i психоаналiз, не розглядає складових самосвiдомостi, а отже не видiляє в нiй категорiй ставлення й причетностi. Мiж iншим, категорiя суб'єктивного ставлення у людськiй свiдомостi, яка безпосередньо приймає участь у формуваннi переживань, сама є складною як по змiсту, так i за будовою [342]. Сукупнiсть її змістовно-динамічних ланок у взаємозв'язку та взаємодiї забезпечують тi чи iншi переживання, ставлення до сприйнятого i вже потiм саморефлексiю та саморегуляцiю поведiнки і дiяльностi.

Окрiм функціональних і процесiйних психологiчних складових у свiдомостi людей є результуюча категорiя – цiнніснi орiєнтацiї. Це саме те, що створює психосинтез у виглядi "нового центру" (якоїсь цiнностi, але і обов'язково особистiсно значущої сутностi, iдеалу). Це якраз i є те, що має вiдношення до ядра у поняттi "культура". Культура завжди складається з цiннiсного матерiалу [229] (духовного, пiзнавального, iдеального чи матерiального, представленого у складi свiдомостi), але обов'язково причетного до сенсотворчих особистiсних структур, тих, що мають вiдношення до самовиразу людини як самостi [128, 205, 373].

Самосвiдомiсть людини – це саморефлексія нею себе самої, свого ставлення до природи, штучного середовища, культури, суспiльства, своїх дiй та вчинкiв, своїх думок, переживань, інших психiчних якостей і явищ власного “Я”. Разом з тим, свiдомiсть визначається суспiльним буттям людини, культурою суспiльства [38, 323]. Свiдомiсть, таким чином, має соцiо-культурний характер. Вона формувалася фiлогенетично протягом всієї iсторiї людства, пiд впливом надiндивiдуальних соцiальних чинникiв, які складалися в процесi суспiльної дiяльностi та виробничої практики [50]. Свiдомiсть об'єктивується у формах матерiальної і духовної культури людства, закріплюється в соціальних стереотипах, створює ментальність.

Термiном "ментальнiсть" визначають соцiально-психiчнi явища, тому можна говорити про ментальнiсть, притаманну певнiй етнокультурi, властивiй певному етносу. Ментальнiсть визначає духовне життя людей у масштабах епохи та культури, тобто їх суб'єктивнi уявлення, вiрування, установки, напрямок думок, манеру почуттiв, стереотипи сприйняття і поведiнки, стандартнi способи вирiшення рiзноманiтних життєвих проблем тощо. Ментальнiсть репрезентує смисловий контекст певної епохи і культури, а також смисловi утворення особистостi. Ментальнiсть це така система образiв та уявлень, яка функцiонує саме як об'єктивна реальнiсть. Вона моделює не тiльки напрямок думок, але і створює мотивацiйно-смисловi лiнiї у самосвiдомостi. Ментальність не тiльки спрямовує колективнi автоматизми та структуралiзує архетипнi утворення, не тiльки концептуалiзує внутрiшнiй свiт людей у вiдповiдностi з домiнуючими в суспiльствi цiннісними уявленнями, а й поєднує свiдомiсть iндивiда з колективною свiдомiстю, але й детермiнує поведiнку людей в конкретнiй культурно-iсторичнiй системi координат [25, 159].

При визначеннi поняття "ментальнiсть" або "менталiтет" слiд виходити з того, що ця категорiя суспiльної свiдомостi характеризує саме специфiку психологiчного вiдтворення зовнiшнього свiту, а також особливостi типового реагування достатньо великої спiльноти людей [109]. Менталiтет, хоча i є явищем розумового надіндивідуального походження, але не зводиться до категорiї суспiльної свiдомостi, а лише характеризує певну особливiсть цiєї свiдомостi.

У самому загальному планi ментальнiсть може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури специфiка психiчного життя, свiтосприйняття та соцiального буття, обумовлених усiєю сукупнiстю життєдiяльностi – економiчної, полiтичної, культурної, екопсихологiчної тощо. Таке розумiння певною мiрою перехрещується з поняттям "нацiональний характер", пiд яким розумiють притаманний представникам даної нацiї склад основних особистiсних рис, систему домiнуючих в етносi уявлень, установок, спрямувань, вiрувань, цiннiсних орiєнтацiй, умонастроїв тощо. Слiд сказати, що ментальнiсть поряд з усвiдомлюваними компонентами передбачає поєднання неусвiдомлених проявiв, або(i) посилання на них, як на колективну пiдсвiдому орiєнтацiю [192].

Таким чином, ментальнiсть є важливим екопсихологiчним феноменом, адже сама вона виступає iнтегральною етнопсихологiчною ознакою. Ментальнiсть, як етнопсихологiчний феномен, сам стає результатом прояву етносуб'єктами своєї духовної сутностi. Разом з тим етнiчна ментальнiсть має напiвусвiдомлений характер i сприймається дослiдниками й "стороннiми спостерiгачами" як "дух етносу", "душа народу", як те, що робить цей етнос вiдмiнним вiд iнших, помiтним серед iнших, як специфiчне "обличчя" конкретної етнiчної спiльноти, що полегшує його упiзнання [150].

Питання про спiввiдношення природних та культурних факторiв при формуваннi етнiчної ментальностi давно привертало увагу наукових дослiджень. Вiдомо, що географiчнi та природнi умови значно впливають на соцiальний і етнокультурний змiст ментальної карти навколишнього середовища, але має мiсце i зворотний вплив.

Специфiка української ментальностi – це результат спiльної дiї природних, культурних та соцiально-психологiчних факторiв, результат конкретних iсторичних надбань українського народу, результат вiдображення специфiки взаємодiї українцiв з оточуючими природними та географiчними умовами iснування, як і спiвiснування з iншими народами. Природнi впливи на український менталiтет надто значнi. Саме природа зумовлює велику кiлькiсть обрядiв та обрядових свят. Специфiка української ментальностi визначається специфiкою їх опорних елементiв – значень, смислiв, образiв, асоцiацiй [13, 159, 166]. Аналiз асотиативних реакцiй українцiв дає змогу зробити висновок про велику питому вагу в них образiв рiдної природи та внутрiшнього свiту людини [25].

Природна детермiнацiя української ментальностi проявляється i через розвинуте образне мислення українцiв. Будь-якi явища оточуючого середовища усвiдомлюються за допомогою певних "посередникiв". Для українцiв такими "посередниками" є сонце, земля, дощ, дерева, рослини, вода, рiчки, тварини тощо.

Природнi особливостi України знайшли своє вiдображення у рiзних жанрах народної творчостi. В українському фольклорi мiститься цiлий ряд стiйких рослинних і тваринних образiв, якi стали символом певних людських якостей чи стосункiв (лелека – символ щастя, сокiл – символ свободи, барвiнок – символ молодостi та щасливого шлюбу, явiр – символ краси й кохання тощо). Широко вiдомi своїми символiчними значеннями калина, терен, рута-м'ята, мальва, любисток, тополя, верба калина та iншi природнi об'єкти. Природа впливає на формування української ментальностi саме за допомогою таких та iнших природно заданих символiв. Тому важливими чинниками української етнокультури є природничого походження народнi традицiї, норми поведiнки, цiнностi, iдеї, а також звичаї, обряди, ритуали.Основними екопсихологiчними функцiями української етнокультури є природнича за змiстом етнiчна соцiалiзацiя iндивiда, трансляцiя культурно-iсторичного досвiду та етнокультурної iнформацiї.

Природа пов'язана з етнiчною ментальнiстю через етнокультурну традицiю. Духовна нацiональна культура (звичаї, норми поведiнки та спiлкування, вiрування) як і нацiонально детермiнованi об'єкти матерiальної культури, - є джерела еко­ло­гiчної психологiї українського народу. В нiй вiдтворюються особливостi народних і соцiальних, iсторичних умов iснування етносу. В нiй закладенi народнi уявлення про долю, щастя, волю, система цiнностей, образiв, символiв, що вiдображаються у самосвiдомостi людини специфiчними асоцiативними зв'язками і типологiями.

Основними природно зумовленими характеристиками української ментальностi є: господарський iндивiдуалiзм, загострене почуття власностi, прагнення урiзноманiтнювати навколишнє середовище, працелюбнiсть, доброзичливiсть, чутливiсть, лагiднiсть, iнтроверсiя, волелюбнiсть, розвинуте образне мислення. З іншого боку, найважливiшими культурно­зумовленими характеристиками української ментальностi є розвинута духовнiсть, емоцiйнiсть, пісенність, терпеливiсть, толерантнiсть до загрози, демократизм, естетизм побуту й обрядовостi, сентиментальнiсть, вiдсутнiсть нахилiв до насильства. У цьому вiдношеннi український національний характер зумовлений культурно-iсторичними факто­рами мiнливостi вдачi, поведінкової гнучкості, запобігливості. Разом з тим, коли дослiджуються механiзми передачi рис нацiо­нального характеру, вiдмiчаються надiйнiсть і спокiйна зосеред­женiсть, спостережливiсть, терпеливість.

Безумовно, висока українська емоцiйнiсть, чутливiсть та лiризм, що виявляються, зокрема, у естетизмi народного життя i обрядовостi, у артистизмi вдачi, у прославленiй пiсенностi та своєрiдному м'якому гуморi – це дар Божий, що визначає людянiсть i є основою привабливостi. Але сила емоцiйного мрiйництва може зменшувати роль рацiонально-вольової компоненти психiки, що надає нерiшучостi, iнколи невизначеностi українцiв. Замiсть дiйової активної боротьби за оптимальне розв'язання наболiлих громадсько-полiтичних, екологiчних, соцiальних та культурних проблем, український характер дозволяє людинi пiрнути до самої глибини своєї страждалої душi, втопитися у гiрких своїх настроях i притихнути, як явiр над водою.

На вiдмiну вiд європейця, що, наче "стрiла у вiчнiсть" [238] виборює безсмерття, здобуваючи скарби оформленої модерної культури, українець, часто-густо, сповнений спокоєм неминучостi та покiрнiстю долi.

Враховуючи цю рубрикацiю ментальних установок, О. Кульчицький [168] пропонує "генетичне пояснення" української психiки з вiдповiдними свiтосприймальними сенсами. Передусiм вiн визначає чинники, що впливають на формування української душi, та обумовлюють певнi конфiгурацiї психiчних властивостей українця.

У геопсихiчному аспектi виділяється якість вчуття – у "хвилясту м'якiсть" лiсостепу чи в "безкраю далечінь степних просторів" – можна вбачати і витоки споглядальних настанов. Але вчуття у степ, як "рух у безкрає", породжує "ерос" – почуття любовi до безкiнечного, абсолютного. У геопсихiчному розвитку української психiки особливе мiсце займає екзистенцiйно-межовий стан останньої, який створювався протягом столiть вiдповiдною геополiтичною ситуацiєю України. Постiйна загроза пограбувань і смертi, випадковiсть, безмірні терпiння у життi українців вели до двох типiв реакцiї: ~vita maxima et heroica~, або героїка авантюрно-козацького типу (в iдеальному продовженнi – з виникненням ентузiастичної компоненти), та vita minima, тобто прихованого тихого iснування, що супроводжується "поглибленням у себе", звуженням сфери контактiв зi свiтом. Такi реакцiї за плином часу спричинялися до вiдповiдних свiтосприймальних спрямувань [168].

У соцiопсихiчному аспектi О. Кульчицький бере до уваги селянську структуру української нацiї, яка породжує схильнiсть до творення малих соцiальних груп – "спiльнот", пiдвалинами своїми спертими на "почуттєву близькiсть". Цим спiльнотам властивi рефлексивнi настанови, спрямованi на самозаглиблення та самопiзнання, а водночас i на вiдповiдне сприйняття розумiння iнтимного кола.

"Культуроморфний" аспект формування української душi пов'язаний iз периферичнiстю України щодо Захiдної Європи. Ця особливiсть спричинялася до того, що три великi хвилi iдей "європейського духу" – римський католiцизм з iдеєю "ордо" (порядку життя й думки), ренесанс, як вiдродження людської особистостi (персоналiзм), просвiтництво iз культом науки (сцiєнтизм) – докотилися до України значно послабленими, iз змiненою спрямованiстю. Персоналiзм, з аналогiєю експансiї людини у зовнiшнiй свiт, став зворотною орiєнтацiєю та iнтенсифiкацiєю внутрiшнього життя українців у власному переживанні свiту. Сцiєнтизм, що тулмачив знання, як силу для опанування довкiллям, перетворився в українській ментальності на вчення про знання, що внутрішньо гартує людину. В осереддi цього знання виявилися iдеї волi та правди, iстини і справедливостi, долi та незалежностi з їх людською зумовленiстю. Як наслiдок, спостерi­гається перенесення українських свiтосприймальних настанов до предметностi і рефлексiйностi у глибинно внутрішній світ власних переживань.

О. Кульчицький слушно акцентує увагу на геопсихiчному чиннику становлення української психiки. Справдi, родючiсть землi, чарiвна м'якiсть краєвиду не сприяють розвитковi активно-агресивних установок на боротьбу з природою, за цим не слідує перетворення навколишнього середовища. Щоправда, цей чинник, нажаль, i не спонукає українця активно протистояти екологiчнiй кризi, що загострилася в сучаснiй Українi, боротися за життя своє та своїх нащадкiв навiть пiсля чорнобильського лиха.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: