Явище натурналізації екологічної свідомості українців

Щоб створити безпечнi умови свого iснування протягом усiєї давньої iсторiї наш народ намагався жити у злагодi з природою. Це досягалося переважно за рахунок духовних принципiв природокористування і застосування природничих знань у якості мотивацiйної основи дiй і прийняття практичних рiшень.

В українському менталiтетi склався архетип ставлення людини до природи, як до бiтькiвського, рiдного, чогось близького і потаємного. Це передбачало як дiалог з природою, так i сходження до її мудростi, нагромадження прикладних знань, якi допомагали людям жити і виживати.

Записи народних пiсень, легенд, оповiдей, замовлянь, рецептiв становлять цiнний матерiал для вивчення iсторiї народних вiрувань, народної духовної культури, народної екологічної психології.

Тепер, коли людство почало уважнiше вдивлятися у свiт природи i свiй власний внутрiшнiй свiт, намагаючись повернутися до стану цiлiсностi і єдностi з природою, все бiльший iнтерес викликають iсторичнi витоки, якi складали екологiчний менталiтет українського народу за часiв попереднiх поколiнь.

Отже надбання давньої мудростi, архаїчної культурної традицiї становлять iнтерес для нас не лише як iсторична пам'ятка, а також як матерiал для вивчення стародавнього народного екологiчного мислення, мови, усної поезiї, екологiчного свiтобачення, пiзнання того, що виходить за межi сучасного знання, що допоможе збагнути майбутнє через розумiння минулого.

Не є таємницею, що вiрування та повiр'я, як основа свiто­глядних уявлень людей та найважливiша складова їх духовного життя, до останнього часу або залишалася поза увагою науковцiв, або ж описувалася ними однобiчно. За радянських часів ставлення до них було переважно негативним – як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався вiдомий вислiв Ф.Енгельса про те, що релiгiйнi вiрування – не що iнше, як фантастичнi образи у головах людей тих зовнiшніх сил, котрi панують над ними у їхньому повсякденному життi. Ця в цiлому вiрна теза, у бiльшостi наукових дослiджень досить часто гiпертрофувалась, що призводило до звуження, а то і зневажання величезного екологічного сенсу народних вiрувань і повiр'їв. Адже усi мiфологiчнi та демонологiчнi уявлення, магiчнi обряди і ритуали не тiльки пов'язанi з релiгiйною сферою – вони, як правило, водночас вiдбивали також багатий мiжпоколiнний досвiд людей, а часом вiдтворювали їх споконвічні прагнення. Вже одне це зобов'язує пильнiше придивитися до цього феномену, який відігравав неабияку роль у ровитку духовностi народу.

Проте є й iнший, не меш важливий аспект цього iнтересу – суто екологiчний. Народнi вiрування, образи та уявлення вбирали в себе усе рiзномаїття життєстверджувальних iдей, що панували у рiзнi епохи, постiйно вдосконалювались та збагачувались. Механiзм їх взаємозв'язкiв суто психологiчний: залежно вiд об'єктивних умов у системi сподiвань та уявлень могли формуватися і вiдтворюватись архаїчнi нашарування, з'являтися iншоетнічнi запозичення, конфесiйнi елементи та iн. Якщо спробувати простежити усi цi сенсоутворення можна прочитати не тiльки iсторичну долю України, а й духовнiсть, екологiчну свiдомiсть її народу.

Аналiз рiзночасових iдей, втiлених у народнi вiрування, виявляє насамперед iсторичнi зв'язки тих слов'янських племен, що колись проживали на територiї України, з iншими народами, дещо прояснюючи складну проблему екогенезу нацiональної самосвiдомостi. Як наслiдок цього, система екологiчниих уявлень українцiв виявилася надзвичайно строкатою та складалася з цiлого ряду регiональних варiантiв (полiський варiант, подiльський, карпатський, середньонадднiпрянськiй i т.д.). Розкриття рiзноманiтних нашарувань у системi свiтоглядних екологiчних уявлень та вiрувань українцiв дає підстави для розумiння глибинної основи їх походження: стародавньої, слов'янської та первiсної, iндоєвропейської. Вся мiфологiя і демонологiя українцiв переважно слов'янська i за персонажами богiв, i за структурою демонiв, i за природою алегоричних уявлень, i за характером зв'язкiв з типом господарства та екологiчною дiйснiстю.У цiй системi значне мiсце посiдають повiр'я про тварин, повiр'я пов'язанi з рослинами і природними явищами, повiр'я, які прямо пов'язанi з екологiєю.

Вивчаючи витоки народної творчостi можна говорити, що симпто­матичним для них є те, що там майже завжди присутнiй контекст, який сьогоднi ми називаємо екологiчним. Обожнюванням природи, співчуттям їй, як і почуттям провини перед природою пронизаний практично весь український народний епос. Життя у "вiдповiдностi з природою" завжди на Українi вважалося добродiйним та гiдним людини.

Екологiчна свiдомiсть наших предкiв в українському народному епосi набуває натурналiзацiйного характеру, тобто схильностi до спiвставлення, порiвняння, iдентифiкацiї, соцiального і духовного життя з явищами природи. Завдяки натурналiзацiї, шляхом причинно-наслiдкового або аналогового узагальнення особистості чи її якостi можуть бути вiднесеними до якогось класу природних явищ (кажуть "дуб-дубом", коли мають за мету пiдкреслити низький рiвень особистостi, "в'юн", коли хочуть пiдкреслити вертлявiсть людини, "ясне сонечко" – бажання образно виразити своє позитивне ставлення до людини i т.д.)

Натурналiзацiя може бути й парцiальною (наприклад, "у нього металевi нерви"). I в тому, i в iншому разi натурналiзацiя є продуктом аналiтико-синтетичної роботи мислення. У створеннi узагальнень, класифiкацiї, в ототожненнi типових проявiв людини з явищами природного середовища вгадується намiр не вiдокремлюватись вiд біологічної своєї сутностi, а бути нею. Алегорiї такого змiсту можуть переходити у здобуток суспiльної свiдомостi (екосентенцiї, або, простiше, – приказки, приповiтки), чи iснувати в iндивiдуальнiй свiдомостi, не здобувши рiвня соцiальних стереотипiв.

Кожен може згадати, скiльки ми робимо такого роду натурналiзацiй у повсякденнi, а потiм навiть дивуємось, як гарно це у нас вийшло. Психологiчна природа натурналiзацiй буденної свiдомостi свiдчить про їх екологiчну залученість, природничну причетнiсть, а коренями своїми вони прямують до емоцiйно-когнiтивних, чи умовних, символiко-знакових проявів "я-вiдношення" людини до природного свого оточення. Завдяки саме вiдношенню через алегорiю емоцiйних зв'язкiв натурналiзацiя реалiзує процес поєднання себе з якимось явищем природи (ми кажем "пора золотої осенi", або "квiтуча весна", ототож­нюючи людину певного вiку, маючи на увазi юнацтво чи зрiлiсть).

Склалося так, що натурналiзацiя створює i зворотне явище бачити у природних явищах продовження себе, "олюднення природи” (весною "земля дише", взимку – "одягає кожух" та iн.). Через натурналiзацiю люди схильнi також надiляти себе тими природними якостями, якими не володiють i метафорично переносяться в iншi площини свого природного буття (учню, який замислився та вiдволiкся вiд уроку, роблять зауваження: "Не лiтай у хмарах, повернись на землю").

Натурналiзацiї рiзного змiсту й призначення, коли являються доречними та доцiльними, породжують прагнення людей до частого їх використання. I тодi, коли вони стають досить поширеними, набувають нової якостi, створюють так званi приказки, прислiв'я, iншими словами, стають змiстовними екосентенцiями (вiд грец. oikos – середовище та франц. sentense – приказка). Прикладами таких стереотипiзованих екосентенцiй-натурналiзацiй можуть бути вирази: "мiцний горiшок", "швидкий як смерч", "кришталево чистий", або приказки типу "ведмежа послуга", "телячi нiжностi", та iн. З точки зору психологiї екосентенцiї – це є узагальнений в культурно-iсторичному досвiдi здоровий глузд вiдносно бiологiчної, природної, первiсно-натуральної сутностi людини.

Не менш яскравими та поширеними зверненнями народної свiдомостi до природного витоку можуть бути легенди, мiфи, оповiдi, казки, обрядовi пiснi, прислiв'я, заклинання та iншi форми усної творчостi українського народу, як i iнших народiв свiту.

Iз давнiх давен у людськiй пошанi була земля. Не було бiльшого союзника, захисника і друга, нiж земля. Тому в приказках та прислiв'ях вона називається матiр'ю – вона символ багатства, щедростi, достатку. Образи землi присутнi в багатьох народних побажаннях: "Будьте здоровi, як вода, а багатi, як земля", або прислiв'я: "Земля найбагатша, а вода найсильнiша".

Вода у народнiй свiдомостi стала своєрiдним культом. З особливою ретельнiстю люди охороняли й прикрашали джерела й криницi, вважаючи їх священними. Завжди вважалося за грiх плювати у воду, говорити непристойностi бiля води i навiть милуватися собою через її дзеркало – "затягне водяна баба", або чепуритися над водою – "обсяде на щоках вiспа". Але тут не залякування, а пошана, повага до води, адже вона повинна бути чистою, i прислiв'я про те: "Не плюй в криницю, знадобиться води напитися". А скiльки пiсень в українськiй народнiй творчостi про криницю. Бiля криницi займається жар кохання, йде залицяння i таке iнше, згадаймо хоча б народну пісню “Розпрягайте, хлопцi, коней”. В ній виражена поетична iсторiя з'ясування взаємин і стосункiв мiж юнаком та "дiвчинонькою" у коханнi. I все бiля криницi. Або взяти iншу, не менш улюблену українську народну пiсню "За туманом нiчого не видно”. Знову у лiрично-пiсеннiй формi розгортається сцена залицяння i приводом його була криниця, спущене вiдерце, а лейтмотивом – дiвоча гордiсть, чистота стосункiв, надiя, своєрiдне запрошення до поваги і любові.

У наших пращурiв панував культ дерева. Ось i тут видно тiльки "дуба зеленого". I справдi, чільне мiсце в традицiях українського народу посiдає образ дуба, бо втiлював він силу та могутнiсть. Як i в багатьох iнших народiв, у схiдних слов'ян дуб шанували як оселю і храм вищого божества. У Києвi на Володимирськiй горi язичники вклонялися могутньому дубу в одинадцять обхватiв, бо вiн уособлював богiв. Запорiзькі козаки збирали вiйськовi ради, здiйснювали ритуали, просто вiдпочивали пiд вiковим дубом, який простояв бiльше 400 рокiв, а зараз, на превеликий жаль, засихає (на думку фахiвцiв не без тиску сучасної екологiчної духоти та смороду).

Серед тотемiв-дерев особливої шани набула сосна. Пiд нею влаштовували капища, здiйснювали жертвопринесення та тризну. Сосну висаджували на мiсцях поховання. Природнi властивостi цього дерева, i як будiвельного матерiалу, i як оздоровчого впливу на атмосферу, люди використовували та цiнували з давньої пори.

В Українi у пошанi завжди була верба. Кажуть у прислiв'ї "будь високим як верба, а багатим, як земля". Важко уявити традицiйне українське село без верби. Нею обсаджували городи й дороги, греблi і ставки, береги рiчок, левади, плавнi та болота. Верба в полi – це не тiльки краєвид, насолода холодку для трударя, але й пристанок для гнiздування птахiв, схованка звiрям. Верба є природним фiльтром для води; недаремно люди брали воду для пиття саме пiд вербою. З верби робили огорожi i скоро обiйстя обростало густим плетивом дерев, i ось у пiснi: "На городi верба рясна, там стояла дiвка красна". Вербу людська свiдомiсть поетично ототожнює з красунею-дiвкою, її освячують на "Вербну недiлю", букетом з її "котикiв" прикрашають оселю, дiти майструють з верби веснянi свисточки. Отже кажуть "заквiтла верба – прийшла весна".

Тополя... В народних пiснях з цим деревом порiвнюється вродлива струнка дiвчина або молода замiжня жiнка. Рубання тополi символiзує заручини та одруження дiвчини.

Вiдомий казковий мотив обернення дiвчини в Тополю використав Т.Г. Шевченко у своїй баладi "Тополя".

У першiй половинi ХIХ ст. iснував обряд "водити тополю", який виконувався на Зеленi свята. Тополю зображувала вродлива дiвчина, вбрана в стрiчки, зелень та квiти. Її водили по селу у супроводi вiдповiдних пiсень.

В українському фольклорi одним з найулюбленiших поетичних образiв постає калина. Її завжди супроводжує епiтет "червона", що символiзує жiночу красу, дiвочу цноту. Милуючись нею писав про калину Т.Г. Шевченко: “ Зацвiла в долинi червона калина, нiби засмiялась дiвчина-дитина”.

Калина широко використовувалась у народнiй обрядовостi, зокрема весiльнiй: китицями калини прикривали весiльний коровай, калиновим цвiтом чи ягодами оздоблювали гiльце. Водночас схилена над водою калина нагадує про смуток та журбу.

Грiховним вважалося будувати дiм з дерева, пошкодженого блис­кавицею. Липу вважали захисницею вiд блискавки i тому її здебiль­шого садили обабiч дороги, бiля господи, бiля культових споруд та палацiв. Своєрiдну символiку одержала й осина, яку саджали поблизу житла, бо вона, як вважалося, вiдлякує, вiдганяє нечисту силу. До речi, етичнi норми нашого народу забороняли вирубувати без особливої потреби, а тим бiльше, нищити або вбивати з примхи.

Нашi предки вперше у свiтi почали вирощувати пшеницю, що пiдтверджують рiзноманiтнi римськi, грецькi, арабськi джерела. Пшениця символiзувала повний Мiсяць, небесну Матiр, зубки часнику – фази мiсяця i т.д. Коло хати кiлька тисяч рокiв тому обов'язково саджали чебрець, м'яту, руту, любисток, що свiдчило про високий естетичний смак мешканцiв української землi.

Здавна в Українi дотримувалися звичаю, згiдно якого при народженнi сина батько висаджував два жолудi, а коли донька – калинове зерня, адже "дуб" чи "явiр" уособлював мужнiсть та мiць, а "калина" – сiмейне щастя.

Взагалi в народi багато рослин i тварин одержали свою символiку та знаки екопсихологiчних прикмет: троянда – символ краси; береза – символ жiночностi; дуб та клен – мужностi; м'ята, рута та лобода – символи дiвоцтва, жiночої стiйкостi, розлучення; донник – знак вiрностi; хмiль – непостiйностi, очерет – двоїстостi; полин та кропива – гiркого життя, волошки символiзують любов. Серед тварин: голуби – птахи кохання, ластiвки – ознаки господарчостi, жайворонки – провiсники весни, зозуля – передвiщувач довголiття, горлиця – вродлива дiвчина, наречена. Звичайно, все не перерахуєш, але усе це є певнi форми натурналiзацiї побутової екологiчної свiдомостi.

У традицiйних уявленнях українцiв значне мiсце вiдводилося багатому рiзноманiтному свiту тварин. Звiрi, птахи, плазуни, земноводнi, комахи присутнi у народних обрядах та iграх, у системi прикмет. Тут є всi пiдстави вбачати рудименти давнього культу тварин у поєднаннi з пiзнiшим нашаруванням християнських свiтоглядних елементiв, практичних знань.

На змiстi вiрувань позначився також вплив реальних властивостей представникiв тваринного свiту – безкорисливих помiчникiв, або злих ворогiв людини: гадюка – символ мудростi або посланець чорта, жаба вважалася носiєм добра i одночасно уособленням нечистої сили, бджола – символ працьовитостi. Вважалося, що бджоли походять з раю. За давнiми переконаннями, лише в того водитимуться бджоли, хто вiд природи надiлений врiвноваженим характером та доброю вдачею.

Важливе мiсце в народнiй уявi займало птаство. Iз птахами пов'язанi численнi прикмети й передбачення, на основi яких робилися спроби прогнозувати успiх у господарськiй дiяльностi, благополуччя у родинному життi. Наприклад, ворон – отожнюється з темними силами, а його каркання над хатою вiщувало лихо, або смерть; горобець – вважався нечистим птахом (бо шкодив посiвам); зозуля – вiщувала строки життя, природнi явища чи стихiйнi лиха. У давнiх легендах зозулю порівнюють з образом вдови, тому що вона не в'є власного гнiзда i не висиджує пташенят. Або iснує легенда, за якою зозуля – жiнка, яка вбила свого чоловiка, а тепер одинокою лiтає по лiсах та нiколи не знайде собi пари, ластiвка – божа пташка, яка вiщує добробут, щастя та благополуччя. I, знову ж таки, в усiх цих прикладах ми бачимо "продукт" натурналiзацiї екологiчної свiдомостi, яка набуває схильностi спiвставлення, порiвняння, ототожнювання, iдентифiкацiї життя людини з явищами природи, або навпаки.

Питання витокiв народної творчостi є надзвичайно важливим для розуміння екологічної свідомості українців не стiльки своїм прямим значенням, скільки зосередженням причин, якi викликають в людинi пробудження її природної екопсихологічної основи. Розглядаючи ці питання з точки зору екологічної психології, важливо зазначити саме те, як вiдбувалося психiчне вiдтворення природного середовища, як формувалася екологiчна свiдомiсть наших пращурiв. У цьому контексті для нас не менш значимо було з’ясувати яке місце відводиться культурно-історичному досвіду, національній ментальності, особливим формам екологічного досвіду - натурналізаціям, у життєдіяльності українців на тривалому шляху свого розвитку, аж доки не спіткала наш народ грандіозна техногенна катастрофа.

Звичайно ж цю проблему ми не можемо обійти в карсі екологічної психології, тому наступною темою будемо торкатися віддалених психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: