Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Шляхи забезпечення народного господарства України енергоносіями.




Ми дедалі гостріше відчуваємо зростаючу напругу на «енер­гетичному фронті». І країнам ЄС доводиться докладати чимало зусиль, аби забезпечити стабільність, прозорість і безпечність імпорту енергоресурсів. У галузі енергетики існують найрізно­манітніші можливості й засоби захисту національних інтересів. Не останнє місце в арсеналі таких засобів посідає диверсифі­кація енергетичних поставок. Саме її можна вважати найважли­вішим ключем до забезпечення енергетичної безпеки країни. Узгодження позицій зростаючої кількості гравців світо­вого енергетичного ринку вимагає вдосконалення методів енерге­тичної дипломатії.

Аналіз пріоритетів геополітичних стратегій учасників світо­вого енергетичного ринку, а також національних енергетичних інтересів міститься в працях таких російських авторів, як Ю. Шафранік, С. Жизнін, А. Торкунов, В. Алекперов та ін. У їхніх дослідженнях простежується формування розуміння суб’єктами світового енергетичного ринку значущості енер­гетичної безпеки в спільних зусиллях із забезпечення сталого та безпечного розвитку. Ці самі проблеми перебувають у центрі уваги й зарубіжних науковців. Серед них особливе місце нале­жить роботам дослідників Кембриджської асоціації енергетич­них досліджень (CERA). В Україні згаданій тематиці присвячені статті А. Веселовського, І. Леськіва, В. Саприкіна.

Основна мета дослідження – аналіз політичних та економіч­них аспектів безпеки й урізноманітнення шляхів поставок енергоресурсів до держав Європейського Союзу як важливого напряму забезпечення цілісної стабільності енергетичної систе­ми ЄС. Головним завданням є розгляд Близькосхідного регіону як альтернативного напрямку постачання паливно-енергетичних ресурсів до країн ЄС.

Розширення і поглиблення міждержавних зв’язків, збільшен­ня обсягів і розширення географії торгівлі енергоресурсами та деякі інші чинники у своїй сукупності формують всесвітню енергетику. Створення такої системи глобальної енергетики, яка дозволила б реалізовувати безперебійне постачання населенню в усьому світі енергетичних ресурсів за економічно обґрунто­ваними цінами, підтримувати довгострокову стабільність на світовому й регіональному енергетичних ринках і забезпечити екологічну безпеку, є одним із пріоритетних завдань світового співтовариства, що допоможе втілити в життя концепцію сталого розвитку як окремих країн, так і людства в цілому.

Останні події на світових енергетичних ринках знову висуну­ли на перший план питання енергетичної безпеки. Різке зрос­тання цін на нафту та природний газ, супроводжуване до того ж значними коливаннями, перебої з постачанням енергоносіїв че­рез природні катаклізми й терористичні дії (вибухи газопроводів у Грузії), напруженість на ринку нафтопродуктів – усе це змушує серйозно замислитися над загрозою економічному зростанню в короткостроковій перспективі та над питанням енергетичної безпеки в довгостроковій.

Забезпечення енергетичної безпеки є однією з гарантій неза­лежності країни, необхідною умовою стабільності й ефектив­ності життєдіяльності суспільства, прогресу нації. Сама концеп­ція енергетичної безпеки виникла після енергетичної кризи 1973 р. Національна енергетична безпека зазвичай визначалася як адекватне енергопостачання для забезпечення енергоресур­сами нації та її економіки. Досить часто це поняття зводилося просто до енергетичної самодостатності. Глобальну енергетичну безпеку можна визначити як стійку систему правових, політич­них, але передусім економічних відносин, котра дозволяє підтримувати ефективне функціонування світової енергетичної системи, ліквідовуючи та компенсуючи негативний вплив деста­білізуючих чинників різноманітного характеру з метою забезпе­чення надійного попиту та стабільної пропозиції енергії, сталої та раціональної роботи регіональних і світового енергетичних ринків з обов’язковим задоволенням вимог технологічної й екологічної безпеки.

На думку експертів Світового банку, енергетична безпека означає таке: країна може стабільно виробляти й викорис­товувати енергію за розумними цінами з метою сприяння еко­номічному зростанню, зниженню бідності та безпосередньому поліпшенню якості життя населення шляхом розширення доступу до сучасних послуг у сфері енергетики. Світова енерге­тична рада 1992 р. визначила енергетичну безпеку як «стан захищеності окремих громадян, суспільства, економіки та держави від загроз надійному паливному та енергозабезпечен­ню» [Безопасность России. Правовые, социально-экономические и научно-технические аспекты. Энергетическая безопасность (ТЭК и государство). – М. : МГФ «Знание», 2000. – С. 304]. Таке саме визначення подане й в «Енергетичній Стратегії Російської Федерації на період до 2020 року».

У звичайних умовах такий стан захищеності відповідає забезпеченню в повному обсязі потреб у паливно-енергетичних ресурсах необхідної якості за економічно прийнятними цінами, а під час надзвичайних ситуацій – гарантованому забезпеченню мінімально необхідних потреб.

А от із позиції країн-постачальників енергетична безпека трактується трохи по-іншому. Вони заявляють, що їм потрібна «безпека поставок». Іншими словами, надійність постачань і наявність енергоресурсів за розумними цінами. Країни-експор­тери дивляться на цю проблему з іншого боку й кажуть про «безпеку попиту» – доступ на ринки та до постачальників, який виправдовував би майбутні капіталовкладення й захищав би доходи цих країн.

Спроби визначити енергетичну безпеку на глобальнішому рівні пов’язані зі створенням у відповідь на кризу 1973–1974 рр. Міжнародного енергетичного агентства – першої міждержавної організації, чиїм завданням стало забезпечення енергобезпеки цілої групи ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку). Міжнародне енергетичне агентство характеризує енергетичну безпеку як доступ до достатньої (за обсягом), надійної та доступної (за ціною) енергії. Але тут простежується певна обмеженість підходу, пов’язана з тим, що ця організація представляє інтереси країн-імпортерів паливно-енергетичних ресурсів, котрі аж ніяк не завжди збігаються із інтересами інших учасників світового енергетичного ринку.

Отже, енергетична безпека – процес, який змінюється залеж­но від часу, місця та суб’єктивних оцінок політичного керів­ництва країни. Навіть у разі досягнення енергетичної безпеки в окремій країні й у певний час цей результат не є остаточним. Він повинен підтримуватися низкою дій, правильним розпо­ділом ресурсів, прийняттям різних, зокрема політичних, рішень.

Європейське співтовариство дуже сильно залежить від зовнішніх поставок. На сьогодні воно імпортує 50 % усієї енергії. За збереження такої тенденції й надалі цей показник до 2030 р. зросте приблизно до 70 % і навіть більше для нафти та газу [Green Paper «Towards a European strategy for the security of energy supply», European Commission, Brussels, 2000]. Безпека постачання в сфері енергетики з метою нормаль­ного функціонування економіки означає безперебійні поставки на ринок енергетичних продуктів за цінами, доступними всім споживачам. Отже, ЄС повинен приділяти значну увагу безпеці постачання енергоресурсів. Сьогодні Співтовариство активно дискутує про урізноманітнення основних напрямів енергетичної політики.

Від часів першої нафтової кризи темпи розвитку європей­ської економіки перевищили темпи зростання використання енергії. Але внутрішніх ресурсів, звісно ж, не вистачає для задоволення потреб Євросоюзу в енергії. Проблема диверси­фікації енергоносіїв для ЄС набуває особливої актуальності з огляду на ту обставину, що в найближчі десятиліття потреба Європи в енергоресурсах значно зросте. За всього бажання Росія не зможе задовольнити її. Тому коло країн-постачальників із ча­сом неминуче розшириться за рахунок держав Північної Афри­ки, Середнього Сходу, Центральної Азії, Каспійського регіону, а також країн Близького Сходу. У останніх, до речі, зосереджений 61 % світових запасів нафти та 40,1 % запасів газу, що, звісно, зумовлює стратегічну значущість регіону. Серед країн Близькосхідного регіону насамперед слід назвати Саудівську Аравію – 22 % доведених запасів нафти; Іран – 11,5 %; Ірак – 9,6 %.

Високий енергетичний потенціал Ірану зі зростанням гло­бальної взаємозалежності та поглибленням міжнародної еконо­мічної інтеграції перетворюється на один із чинників його зовнішньополітичної стратегії. Ключовою ланкою енергетичної дипломатії Тегерана є газова промисловість. Останніми роками керівництво Ісламської Республіки Іран наполегливо дає зрозу­міти: ситуація, яка складається на світовому газовому ринку, відповідає економічним інтересам Ірану, що володіє великими запасами природного газу (друге місце у світі після Росії – 21 трлн м3, 14 % світових запасів). Пріоритетом нинішнього політичного керівництва Ірану є пошук близьких позицій з іншими велетнями світового газового ринку (передусім із Росією), узгодження підходів у контексті проведення злагодже­ної та скоординованої політики на ринку вуглеводнів. При цьому Тегеран твердо обстоює свої національні інтереси та прагматично розвиває вигідну газову співпрацю в усіх напрям­ках. Ще більшої впевненості іранському керівництву додає той факт, що країна завдяки своєму географічному розташуванню має істотні транспортні й транзитні переваги на регіональних енергетичних ринках.

Усе сказане підтверджується динамічними темпами розвитку газової промисловості цієї держави. Нині Іран прискореними темпами нарощує потужності національної газової промис­ловості. Ставиться завдання за найближчі п’ять років підвищити частку споживання газу в енергетичному балансі країни з 54 до 69 %. Основний акцент у розвитку галузі робиться на освоєння найбільшого в країні газового шельфового родовища «Півден­ний Парс» (найбільшого не лише в Ірані, а й у світі, його розвідані запаси оцінюються в 25 трлн м3 газу). Тегеран прово­дить багатовекторну експортну політику в газовому секторі, спрямовану на диверсифікацію співпраці з різними країнами в газовій сфері. Він послідовно намагається досягти збільшення обсягів експорту природного газу. Згідно з планами іранського керівництва, до 2020 року газовий експорт країни має становити десяту частину сукупного світового експорту газу. При цьому іранці прагнуть вибудовувати експортну політику з урахуван­ням інтересів своєї держави на перспективу. Це стосується як проектів будівництва нових експортних магістральних трубо­проводів, так і проектів, пов’язаних із заміщенням експорту нафти поставками за кордон продукції переробки природного газу, таких як скраплений природний газ (LNG) та інші рідкі вуглеводні. Пріоритетними в інвестиційних планах Ірану в розвитку газової промисловості є проекти створення потужнос­тей із виробництва й експорту LNG. Кілька фаз розвитку газо­вого родовища «Південний Парс» мають, за задумом іранців, забезпечити до 2010 р.вихід країни на світовий ринок LNG.

З урахуванням проголошеної президентом Ірану М. Ахма­динежадом концепції пріоритетності розвитку відносин «із регіональними, передусім ісламськими, країнами», а також наростання конфронтації із Заходом щодо іранської ядерної програми (над Тегераном сьогодні реально нависла загроза економічних санкцій із боку Ради Безпеки ООН), перспективи «західного вектора» газової політики Ірану (газопровід Іран – Туреччина з перспективою виходу на європейські ринки) потрапляють у зону високих політичних ризиків. Як наслідок, активізація контактів між представниками Ірану та ЄС із питань співробітництва в газовій сфері (найперспективніший напрямок постачання скрапленого газу, головні партнери – Італія, Греція), яка спостерігалася у 2001–2004 рр., істотно знизилася. Можна припустити, що подальше розширення газового експорту в цьому напрямку буде тимчасово призупинено. Тим паче, що є й інший, не менш важливий гальмівний чинник: проникнення Ірану на європейський газовий ринок призведе до серйозної конкуренції між іранськими постачальниками та російським «Газпромом», котрий навряд чи готовий поступитися своєю монопольною позицією в Європі (нині Росія з газопроводом «Блакитний потік» та Іран фактично вже є головними конку­рентами на турецькому ринку енергоносіїв). Новий крок Ірану в бік європейського газового ринку в обхід Росії може спричи­нити політизацію газового питання. Тому він малоймовірний. У перспективі є ще й інша можливість – організація прогону іран­ського газу через російську трубопровідну систему: така перс­пектива буде вигідна обом сторонам. Але й цей варіант викли­кає багато запитань, особливо з погляду забезпечення безпеки та політичної стабільності проекту на тій частині маршруту, що проходить через Закавказзя. У будь-якому разі короткострокові тенденції та прогнози дають змогу дійти сьогодні такого виснов­ку: наразі ситуація навколо ядерної проблеми Ісламської Рес­публіки Іран продовжує залишатися напруженою, а подальше розширення «західного вектора» газового експорту ІРІ навряд чи вдасться реалізувати в повному обсязі.

Однак із попереднім твердженням можна й посперечатися. Період 2008 – початок 2009 рр. характеризувався певним пожвавленням співробітництва в галузі енергетики. Існує думка, що нині Іран перебуває на шляху досягнення стратегічної енергетичної домовленості із Заходом, а події навколо Грузії у 2008 р. лише прискорили цей процес. Аналізуючи активізацію останнім часом діяльності Європейського Союзу, спрямовану на забезпечення стабільної енергетичної ситуації, можна прогно­зувати й інший варіант розвитку ірано-європейських відносин у сфері енергоресурсів. Адже у зв’язку зі зростанням споживання природного газу в Європі сьогодні вже очевидно, що Іран так чи інакше стане європейським енергетичним партнером попри те, хоче хтось цього чи ні. З іншого боку, війна в Грузії показала, наскільки нестабільними є шляхи доставок газу з Азербайджану, а в майбутньому й із Центральної Азії до Туреччини та Європи. Це може змусити ЄС переглянути енергетичні проекти, пов’яза­ні з Іраном, і включити цю країну в проект «Набукко».

Із 4 по 5 жовтня 2008 р. в Тегерані проходила доволі представницька нарада з питань експорту природного газу з Ірану. Нарада привернула увагу через те, що її спонсорували французький і австрійський нафтогазові гіганти «Total» і «OMV».

8 липня 2008 р. спікер іранського парламенту Алі Ларіджані на зустрічі з керівництвом іранської «Торгової ради» заявив про підготовку законопроекту, який полегшить вкладання іноземних інвестиції в економіку країни. А 30 липня стало відомо, що Ні­мецький федеральний комітет із контролю економіки та експор­ту (BAFA) дав добро на те, аби німецька компанія «Steiner – Prematechnik – Gastec» за 155 млн доларів запустила на півдні Ірану технічні потужності, необхідні для експорту рідкого газу. Ця угода стала сигналом того, що Берлін має намір поглибити співпрацю з Іраном у газовій сфері.

До речі, нагадаємо про турецько-іранські перемовини. 2007 р. Анкара й Тегеран досягли попередньої угоди стосовно проекту вартістю майже 3,5 млрд доларів. Останній передбачає щоріч­ний експорт з іранської газової свердловини «Південний Парс» близько 27 млрд м3 газу до Туреччини, а звідти – до Європи. Навряд чи без попереднього узгодження з європейськими країнами (залежними від імпорту газу) для Туреччини мало б сенс укладати такі масштабні домовленості з Іраном.

17 березня 2008 р. в Тегерані укладено перший міжнародний договір, відповідно до якого Іран отримав можливість експорту­вати в Європу природний газ. Договір підписали Іранська національна компанія з експорту газу та швейцарська компанія «Elektrizitaetsgesellschaft Laufenburg». Згідно із цим документом, починаючи з 2009 р. протягом 25 років іранська сторона постав­лятиме швейцарській компанії до 5,5 млрд м3 блакитного палива на рік. Попри те, що договір підписали іранська та швейцарська компанії, активну участь у його реалізації братимуть Туреччина та Греція, через чию територію газ транспортуватиметься до Європи. У проекті також візьме участь Італія: на півночі країни швейцарська компанія має намір побудувати гідроелектростан­цію, котра й використовуватиме іранський газ для виробництва й експорту електроенергії до Швейцарії. Значення договору не можна недооцінювати: це – перший за останні 30 років доку­мент, підписаний між Іраном та європейською країною, яким планується довгострокове енергетичне співробітництво. У від­носинах з Туреччиною Іран досяг своєї головної мети: Анкара відмовляється від колишньої позиції, відповідно до якої іранська сторона повинна була продавати турецьким компаніям природ­ний газ за низькою ціною, а ті, у свою чергу, мали перепро­дувати його європейським споживачам за більш високою. Згідно з ірано-швейцарським договором, територія й газопроводи Туреччини використовуватимуться виключно в транзитних цілях, що відповідає інтересам Тегерана. Таким чином, Іран стає учасником реалізації нового енергетичного проекту на європейській території. Ідеться про будівництво по дну моря між Грецією та Італією нового Трансадріатичного газопроводу. Завдяки йому Іран отримає змогу транспортувати природний газ до Європи. Для Тегерана суперважливою є та обставина, що комісар ЄС з енергетичних питань назвав «природною» участь іранських компаній у спорудженні цього газопроводу.

Торік, зазначмо, іранська влада вела переговори також із керівництвом Албанії про можливу енергетичну співпрацю. Передбачено, що паралельно з будівництвом Трансадріатичного газопроводу повинна бути побудована друга труба – з Греції до Албанії, якою іранський газ може експортуватися в Албанію та інші балканські країни. Це саме по собі є викликом російському «Газпрому», чия мета – зберегти монопольні позиції на газовому ринку Балканського півострова.

Ірано-європейські перемовини з ключових питань енергетич­ного співробітництва ведуться вже 10 років, однак через певні політичні міркування європейці не можуть дійти консенсусу з Іраном. Незважаючи на те що імпорт іранського газу має жит­тєво важливе значення для енергетичної безпеки Старого Світу, ірано-європейська співпраця значною мірою залишається залеж­ною від ірано-американських відносин. Хоча і є французькі компанії (зокрема нафтова компанія «Total»), котрі співпра­цюють з Іраном уже впродовж кількох років, таких прикладів зовсім мало. Так триватиме доти, доки триватиме протистояння США та Ірану. Саме із цієї точки зору ірано-швейцарський договір є одним із головних досягнень, які дають можливість Ірану активізувати енергетичні зв’язки з європейськими держа­вами. Підписання договору зі швейцарським виробником електроенергії дозволить іранцям вступити до європейського енергетичного ринку та прокласти шлях для постачання свого газу до Європи.

Також торік Іран почав розробляти плани експорту свого природного газу до Європи територією Іраку й Сирії і далі до Греції та Італії. Іранська сторона сподівається, що такі плани буде підтримано як із сирійського боку, так і з боку Євросоюзу, адже, за словами міністра нафти Ірану Голямхоссейна Нозарі, ЄС сьогодні намагається диверсифікувати джерела імпорту газу, зокрема й за рахунок поставок з Ірану.

Попри проблеми навколо ядерної програми Тегерана, євро­пейські країни не повинні виключати ймовірність купівлі іран­ського газу. Можливо, Євросоюз і не планує імпортувати газ з Ірану завтра чи за рік, але в довгостроковій перспективі він має розглядати цей варіант. На жаль, нині реалізація імпорту газу з Ірану неможлива: будівництво трубопроводів потребує часу (а передусім – вивчення можливостей їхнього прокладання), необ­хідно підписати низку міжурядових угод. Але навіть якщо політичні проблеми між Іраном і Заходом удасться розв’язати, брак фінансування буде перепоною на шляху прокладання газопроводу з Ірану до Європи. А без інвестицій у розробку родовищ газу, звісно експорт з Ірану блакитного палива малоймовірний.

Іншим прикладом є Туреччина, котра в майбутньому планує перебрати на себе роль міжнародного енергетичного вузла.

У 2008 р. турецький МЗС присвятив цьому питанню спе­ціальну доповідь «Енергетична стратегія Туреччини». Ідея Ту­реччини стати енергетичним вузлом міжнародного значення зумовлена щонайменше двома цілями. Одна з них – забезпечити в процесі сучасної трансформації міжнародної політико-еконо­мічної системи належну присутність Анкари в глобальному механізмі прийняття рішень. Ця країна перебуває майже в безпосередній близькості до 72,7 % і 71,8 % підтверджених запасів нафти та природного газу відповідно. Ураховуючи відомі географічні переваги Анкари, зрозуміло, які можуть бути стратегічні цілі цієї держави. Протягом останніх років зроблено чимало для того, аби Туреччина стала міжнародним енергетич­ним вузлом. І нафтопровід «Баку – Тбілісі – Джейхан» і газопро­води «Баку – Тбілісі – Ерзурум» і «Туреччина – Греція» (Turkey – Greece Interconnector), введені в дію у 2006–2007 рр., передусім покликані обслуговувати міжнародні проекти. Але є підстави припускати, що зупинятися на цьому Туреччина аж ніяк не збирається. Уже сьогодні маємо факти, котрі засвід­чують зростання ролі Туреччини як держави-посередника в майбутньому.

Особливо після грузинсько-російського конфлікту та росій­сько-української газової війни європейські країни почали наба­гато серйозніше ставитися до ідеї транспортування, зокрема, близькосхідних енергоносіїв територією Туреччини. Безумовно, турецький напрямок був і раніше актуальним для Європи, але новизна полягає в тому, що нині переглядаються терміни переходу до тіснішого співробітництва.

15 грудня 2006 року розпочав свою роботу газопровід «Баку – Тбілісі – Ерзурум» («Південно-кавказький» газопровід). Передбачено, що цією трубою постачатиметься на європейський ринок спершу турецький, а потім і азербайджанський при­родний газ.

Другим великим газопроводом, який з’єднує Туреччину з Європою, є офіційно відкритий 18 листопада 2007 р. газопровід «Туреччина – Греція». Передбачено продовжити турецько-грецьку трубу в італійському напрямку – у вигляді газопроводу «Туреччина – Греція – Італія», будівництво якого повинне завершитися у 2012 р.

Створення універсальної системи енергетичної безпеки – справа не одного дня. Для цього потрібно вирішувати безліч юридичних, фінансових, технічних питань, долати певні полі­тичні та психологічні бар’єри, іти на компроміси, у чомусь розумно жертвуючи власною вигодою. Головними ризиками забезпечення енергетичної безпеки в Європі та Євразії загалом є зростання незабезпеченого попиту на енергоносії в поєднанні з географічною нерівномірністю й незбалансованістю попиту на паливно-енергетичні ресурси та їх пропозиції. Недостатній рівень розвитку енерготранспортної інфраструктури перешко­джає вирівнюванню балансу попиту та пропозиції через міжнародну торгівлю енергоносіями й призводить до нестій­кості й непередбачуваності цін. Для подолання цих ризиків і забезпечення енергетичної безпеки країн регіону необхідно роз­вивати енерготранспортну євразійську інфраструктуру, перед­усім на території країн Центральної Азії та Близького Сходу.

Питання енергетичної безпеки ЄС мають бути включені до європейської політики в сфері безпеки та оборони. Головним завданням для Європейського Союзу є уникнення цілковитої залежності від російських енергоресурсів. Щоправда, це нелег­ко, позаяк Москва не лише не має наміру зменшувати залеж­ність Європи від поставок із Росії, а й не проти цю залежність поглибити шляхом скуповування великих пакетів акцій компа­ній та енергетичної інфраструктури в країнах – членах ЄС.

Урізноманітнення джерел сировини за рахунок інших дер­жав, зокрема Близькосхідного регіону, допоможе розв’язати проблему надійного та стабільного доступу до енергії, а відповідно й поліпшить ситуацію в європейській енергетичній сфері.

vikidalka.ru - 2015-2017 год. Все права принадлежат их авторам!