Проблеми екології та ресурсозбереження Донбасу та Криворіжжя.

Металургійний комплекс складається із чорної і кольорової металургії, що у свою чергу об’єднують основні й допоміжні виробництва – від добування сировини й палива та одержання допоміжних матеріалів до випуску й прокату металевих виробів. Основним виробництвом металургійного комплексу є випуск готового металу, допоміжним – виробництво сплавів.

Від чорної металургії насамперед залежить розвиток важкої промисловості. Сучасний металургійний комплекс України май­же повністю зосереджений в Донецькій, Луганській, Дніпропет­ровській, Запорізькій областях, де сформувався один із най­більших металургійних районів світу.

Підприємства чорної металургії оснащені старим, майже зношеним обладнанням, металургійні заводи експлуатуються понад нормативні терміни, існує значна технологічна відсталість порівняно з розвиненими країнами.

Чорна металургія України надмірно енергозатратна, вона є найбільшим споживачем електроенергії (~20 %).

Низький уміст металу в сировині вимагає збагачення руд. Ця галузь споживає ~20 % всього використання прісної води, а тому проблема забезпечення прісною водою є дуже актуальною. Фактично нестача прісної води є єдиним негативним фактором розвитку чорної металургії. Для виплавки 1 т чавуну потрібно 20 т прісної води, причому 30 % втрачається безповоротно, а інша частина проходить 5-кратну очистку та повертається на підприємство.

У зв’язку з усіма вищеназваними проблемами, виникає одна з найголовніших проблем чорної металургії: неконкурентність та велика вартість продукції, що призводить до «виштовхування» наших підприємств із ринку.

Кольорова металургія – галузь промисловості з виробництва кольорових металів та їхніх сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, кобальту, олова), рідкісних та дорогоцінних металів.

Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлене переважно двома основними факторами – сировинним та енер­гетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.)

Нині, на відміну від чорної, кольорова металургія в Україні розвинута порівняно слабо. Пов’язано це з тим, що в минулому на території нашої країни не було відкрито великих покладів руд кольорових металів, а потреби в кольоровому металі й досі задовольняються за рахунок багатих родовищ з різних районів колишнього СРСР.

Кольорова металургія – енергомістке виробництво. На виплавлення 1 т магнію треба до 22 тис кВт·год. електроенергії. Для виплавлення 1 т алюмінію необхідно до 20 тис. кВт·год. електроенергії.

На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу неможливо обійтися без кольорових металів, які є незамінними в машинобудуванні й особливо широко використовуються в таких його галузях, як електронна, електротехнічна, радіоте­левізійна, приладобудівна та ін.

Українська металургія залишається однією з найвідсталіших у світі.

Ми споживаємо на тонну виплавленої сталі більше ресурсів, коксу, газу, електроенергії, ніж інші країни, і це, безумовно, шкодить конкурентоспроможності наших металургів.

Практично всі українські металургійні комбінати перебу­вають у приватній власності.

Вугільна галузь. За обсягами видобутку вугілля Україна належить до першої десятки провідних країн світу, але значно поступається більшості з них за економічними показниками вугледобувного виробництва.

Останнім часом численні проблеми вугільної галузі в Україні дедалі частіше нагадують про себе гірничими вибухами та обвалами.

За цей рік на шахтах країни внаслідок невідповідності тех­нології та режиму вуглевидобутку виробничим нормам і правилам техніки безпеки загинула більше ніж 180 осіб, а трагедія на Донецькій шахті імені Засядька стала ще одним доказом того, що гаяння часу з докорінною реконструкцією та модернізацією вуглевидобутку в буквальному значенні подібне до смерті.

Незадовільний стан галузі зумовлений цілим рядом факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характерів. До об’єктивних належить складність гірничо-геологічних умов видобутку ву­гілля, низький технічний рівень вугледобувних та вуглепе­реробних підприємств, великий ступінь фізичного й морального зносу основних фондів. Суб’єктивні пов’язані з обмеженістю інвестиційних ресурсів, неефективною системою управління галуззю і відсутністю ринкового механізму ціноутворення на вугільну продукцію.

Недостатні обсяги фінансування та нераціональне їхнє вико­ристання призвели до відставання підготовки запасів вугілля для відпрацювання, занепаду технічного стану шахтного фонду, зниження рівня використання виробничих потужностей, збіль­шення собівартості вугілля, поглиблення збитковості шахт.

Недостатньо виважено проводиться реструктуризація галузі, яка на практиці через відсутність у держави можливостей її фінансування ув повному обсязі звелася до масового фізичного закриття шахт, і тому супроводжується накопиченням невирі­шених проблем соціального захисту звільнених шахтарів, лік­відації негативних екологічних наслідків масового закриття шахт, які до того ж виявилися більш тяжкими, ніж передбача­лися проектами. Зараз на різних стадіях закриття та ліквідації перебувають 112 вуглевидобувних підприємств. До кінця 2008 р. програмою «Українське вугілля» передбачено закрити ще 38 шахт, з них 24 – достроково (їхня забезпеченість запасами становить від 10 до 177 років).

Стан шахтного фонду, навіть попри закриття значної частини неперспективних шахт, залишається незадовільним – у його структурі переважають шахти з обмеженими виробничими мож­ливостями, у яких через «вузькі» місця в технологіях не можна використовувати високопродуктивну техніку, що обмежує перс­пективи підвищення ефективності їхньої роботи. Такі шахти потребують реконструкції. Зараз без реконструкції понад 20 років працюють 95 % шахт. За останні два десятиріччя реконструйовано лише 9 підприємств. Це призвело до усклад­нення стану гірничого господарства, збільшення довжини гірничих виробок, які треба підтримувати.

Майже половина видобувних механізованих комплексів пра­цюють понад нормативні строки експлуатації, близько 30 % основного стаціонарного устаткування повністю вичерпало свій нормативний ресурс експлуатації та потребує заміни. У загаль­ному парку діючого вибійного устаткування питома вага очис­них механізованих комплексів і прохідницьких комбайнів нового технічного рівня становить лише 11 %, а нових наван­тажувальних машин і стрічкових конвеєрів – 8 %. На шахтах, де розробляються пласти крутого падіння, близько 70 % видобутку досі здійснюється відбійними молотками.

Галузь потребує величезних інвестицій, модернізації, рівень зносу на деяких підприємствах становить близько 80 %.

Через брак належної уваги і турботи ми істотно втратили обсяги власного видобутку вугілля й стали залежними від його постачання з Польщі й Росії. Вугілля стало для України «чорним золотом».

Електроенергетика є базовою галуззю економіки України, від надійного й сталого функціонування якої значною мірою залежать темпи виходу України зі скрутного економічного становища та енергетична безпека держави.

Уже цілком вичерпали свій ресурс 98 % енергоблоків теп­лових електростанцій. Зношеність енергомереж країни призвела до того, що технологічні втрати електроенергії в них становлять 20 % від її транспортованої кількості та постійно зростають. Україна щорічно втрачає в електромережах електроенергію, для виробництва якої необхідно до 10 млрд м³ газу.

Чималу частку в загальних технологічних втратах електро­енергії складають так звані «комерційні» втрати – неврахована електроенергія, що була поставлена споживачам. У результаті постійно знижується рентабельність української енергетики.

Енергетичні біди, очевидно, багато в чому пов’язані з масо­вим розкраданням енергетичного майна. Це явище набуло над­звичайного характеру й унеможливлює стабільну роботу енергосистеми.

Україна переживає глибоку екологічну кризу, яка пов’язана з надмірним антропогенним навантаженням на її територію. Усі екологічні проблеми, незалежно від того, якими галузями вони породженні, нерозривно пов’язані з певною територією. Це завжди просторові проблеми. Їхня глибина залежить від струк­тури економіки на тій чи іншій території, від комплексу про­відних галузей господарства, розвиток яких обумовлений наяв­ністю відповідних природних ресурсів. А ці ресурси вкрай нерівномірно розподілені по регіонах. Звідси велика строкатість в антропогенному навантаженні на ту чи іншу територію.

Інтенсивна людська діяльність, нераціональне природокорис­тування, нехтування законами природи спричинили глибокі, часто незворотні зміни в навколишньому природному середо­вищі як у масштабах планети, так і окремих ландшафтів та екосистем.

Економіці України притаманна висока питома вага ресур­сомістких та енергомістких технологій, упровадження й наро­щування яких здійснювалося найбільш «дешевим» способом – без будівництва відповідних очисних споруд. Це стало мож­ливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністра­тивних та економічних механізмів природокористування, зако­нодавства з охорони довкілля.

Основними джерелами забруднення природного середовища України є хімічна, металургійна, гірничовидобувна галузі про­мисловості, атомні та теплові електростанції, цукрові заводи, автотранспорт, сільськогосподарське виробництво, водноме­ліоративні системи тощо.

Екологічні проблеми проявляються на трьох рівнях: за­гальнодержавному, регіональному й локальному. На загально­державному рівні слід відзначити забруднення окремих компо­нентів природи, розбалансування соціально-економічних функ-цій ландшафтів; неузгодженість розвитку різних видів меліора­цій; нераціональне використання природних, перш за все мінеральних ресурсів. Регіональні проблеми – це водогоспо­дарські меліорації Полісся і Півдня України; агрохімічні ме­ліорації, відсутність науково обґрунтованого використання різноманітних ресурсів Карпат і Криму в умовах альтер­нативності та ін. До локальних проблем можна віднести техно­генні перевантаження природного середовища в населених пунктах, промислових центрах тощо.

Серед цих проблем в Україні основними є такі:

- зменшення запасів корисних копалин (вичерпання ресур­сів, зниження їхньої якості і розмаїття, небезпека порушення середовища внаслідок добування корисних копалин тощо);

- зміна структури земельних ресурсів унаслідок вилучення земель під несільськогосподарські потреби й забудову, а також через розвиток негативних процесів у ландшафтах (ерозії, абра­зії, карст, суфозії та посідання ґрунтів, підтоплення, заболо­чення тощо);

- зниження родючості ґрунтів унаслідок вимивання гумусу, засолення, підтоплення, забруднення важкими металами, пести­цидами та іншими речовинами;

- зменшення запасів і забруднення поверхневих та підзем­них вод внаслідок посиленого водозабору, скидання забрудню­ючих речовин у водні об’єкти в процесі виробництва й ведення комунального господарства;

- забруднення атмосферного повітря і зміна його складу внаслідок промислових та інших викидів у атмосферу;

- скорочення розмаїття рослинного і тваринного світу та зміни в його генофонді;

- зменшення біологічної продуктивності ландшафтів;

- погіршення гігієнічних і санітарно-епідеміологічних умов життєдіяльності людини та існування живих організмів.

В умовах змін тенденцій розвитку світової економіки люд­ство вже не має права ставитись до природи як споживач і розглядати її винятково як склад сировини. Сьогодні актуаль­ним завданням є створення такої системи функціонування виробництва, яка б забезпечила розвиток економіки України й водночас захистила навколишнє середовище від наслідків техногенної діяльності людини. Екологізація виробництва та енергозбереження – ось головні проблеми сучасного суспіль­ства, адже вони стають ключовими в питанні конкуренто­спроможності продукції. Першочерговим напрямком їхнього вирішення є впровадження новітніх екологічно чистих технологій.

У нашій державі проблема впровадження екологічно чистих технологій стоїть дуже гостро. Нині весь цивілізований світ проголосив визначальним у розбудові суспільства інноваційно-екологічний принцип.

На жаль, в Україні залишаються невизначеними основні засади державної політики щодо діяльності з упровадження екологічно чистих технологій, законодавство страждає через відсутність уніфікованої термінології та інформаційно-аналітич­ного забезпечення.

Україна зробила величезний крок уперед, прийнявши рішен­ня про закриття Чорнобильської АЕС. Але ситуація, яка скла­лася внаслідок Чорнобильської катастрофи, потребує активних дій, зокрема реабілітації забруднених земель. Родючі українські землі перенасичені радіонуклідами, вирощування сільськогоспо­дарської продукції на них створює небезпеку для здоров’я громадян.

Уже сьогодні існують новітні наукомісткі технології, які дозволяють розв’язати проблему в значно коротші терміни. Слово за українським законодавством.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: