Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Рефлексія соціального виховання в культурі індустріального суспільства 3 страница




На противагу схоластичній середньовічній “школі-навчання” було запропоновано модель “школи-життя”, у якій, по-перше, зверталася увага на те, що перш ніж навчати, необхідно спочатку виховати, об’єднавши зусилля соціуму, позитивне ставлення дітей до знання та навчання (“Прагнення до навчання пробуджується та підтримується в дітях батьками, вчителями, школою, самими навчальними предметами, методом навчання і владою”[218,61]). По-друге, головним завданням навчання вважався розвиток здатності людини до мислення, зокрема критичного: “щоб розумна істота – людина – привчалася керуватися не чужим розумом, а своїм, не лише вичитувати з книг і розуміти інші погляди на різні речі або навіть вивчати на пам’ять і відтворювати їх в цитатах, але й розвивати в собі здібність проникати у суть речей та виробляти істинне розуміння і використання їх”[218,35]. Необхідність ціннісного плюралізму опосередковано підкріплювалася через заперечення авторитаризму: “А ті, хто примушують інших приймати свої особисті погляди, вимагаючи сліпої згоди та покори, ті насилують людську природу”[219,112]. Загалом у школі “на першому місці має бути благочестя, пожива для душі; на другому – добрі звичаї, закон людського взаємоспілкування; на третьому – пізнання, – їжа таланту”[219,128]. Саме на соціально-виховній місії школи фактично наполягав Я.Коменський: “Ми страждаємо тією спадковою хворобою, що дісталася нам від праотців, – відклавши вбік дерево життя, ми безладно прагнемо лише одного дерева пізнання”[218,32], “Все попереднє не так суттєво в порівняні з головним – моральністю і благочестям”[218,77], “Навіщо школа, коли вона не викорінює вади (душевної нечистоти)”[219,117].

Під ознакою школи “для всіх” розумілися не лише діти. Я.Коменський, наприклад, не лише не обмежував розвиток соціальності людини юним віком, але й окреслив цілі, зміст та засоби “школи зрілості” та “школи старості”. Необхідність виховання людей другого та третього віку він зумовлює тим, що не рухатися їм тепер уперед означало би відступати, але ж всі, навіть люди похилого віку, мають підкорятися законам удосконалення, тому і для них продовження життя має бути просуванням уперед. Метою соціального виховання зрілої людини є реалізація обраних цінностей, смислу, шляху життя в дійсності, у спілкуванні з людьми: “Мета цієї школи –розважливе та мистецьке керування життям і всіма нашими діями та перетерплюваннями … і турбота про те, щоб із набутих у юні роки знань, чеснот та благочестя ніщо не загубилося, …а навпаки, усе саме зараз дістало своє справжнє застосування”[219,134]. Отже, школою є саме життя. Засоби – книги, спосіб – робити все на користь життю, Богу, людському суспільству і по можливості із задоволенням. Методом є рефлексія, “щоб кожна освічена людина розмірковувала сама з собою, викладаючи перед самою собою всі можливі випадки і виносила рішення”[219,134]. Щодо людей похилого віку, то чеський педагог так визначав мету їхнього соціального виховання: “У школі старості треба навчати і навчатися того, яким чином старі люди повинні мати можливість, вміти і бажати (1) правильно насолоджуватися здобутками проведеного життя, (2) правильно проводити залишок життя, (3) правильно завершити все своє земне життя і радісно переходити до життя вічного”[219,136].

У XIX ст. теоретичні ідеї щодо народної школи для “всіх”, яка відповідає індустріальному суспільству, не лише поширювалися у суспільній свідомості, але й здійснювалися в соціальній практиці. Значну роль у вдосконаленні провідної на той час підсистеми соціального виховання держави – народної освіти – відіграв А.Дістервег. Соціально-педагогічний підхід А.Дістервега до школи віддзеркалює навіть назва брошури (“Життєві питання цивілізації”,1836) та статті (“Про виховання ницих класів людського суспільства”), де ці погляди пруського педагога оприлюднюються. А.Дістервег наполягає на школі як соціальному засобі, що забезпечує розвиток людини, особливо бідної, та суспільства. У реалізації цих ідей він діяв як безпосередньо, особисто беручи участь у роботі народних шкіл, так і опосередковано через: 1) підготовку прогресивного вчителя в семінаріях Мерса (1820—1832) та Берліна (1832-1847); 2) збудження професійної свідомості та суспільної відповідальності педагогів за допомогою журналів “Рейнські аркуші для виховання і навчання, у яких особлива увага надається народній школі”(1827-1866), “Педагогічний щорічник” (1851-1866); 3) об’єднання народних учителів у професійні спілки для керування процесом реформування народної школи, для підтримки відчуття суспільної сили і єдності (“Педагогічне товариство”,1832 р., “Молодше вчительське берлінське товариство”,1840 р. тощо), для їхнього соціального захисту (в Панкові біля Берліна заснував на честь Песталоцці притулок для сиріт – дітей учителів); 4) доведення до суспільної свідомості стану справ у народному вихованні, відстоюючи свої погляди навіть у судовому розгляді (1831р. звинуватив Дюссельдорфський магістрат у необгрунтованому наклепі на його школи); 5) законотворчу діяльність у пруському парламенті (1858, 1866 рр. – обирається депутатом від берлінського учительства). Вся ця соціально-виховна діяльність А.Дістервега з педагогізації суспільства мала неабиякий ефект. Його соціально-педагогічну роль узагальнив історик педагогіки: “Якщо справедливий погляд, що у Франко-пруській війні 1870-1871 рр. здобув перемогу народний учитель, то честь цієї перемоги значною мірою лежить саме на “вихователі вчителів” – на Дістервезі”[329,263]. Однак слід зауважити, що свій внесок у розвиток міцності німецького суспільства він зробив не “завдяки” пруському монарху, уряду, а всупереч їм, на цю тенденцію зауважував у свій час І.Кант.

На наш погляд, безпідставним є розгляд істориками педагогіки (С.Золотарьовим [170,94-100], А.Медведковим [329,254-262], Л.Модзолевським [341,165-216] тощо) педагогічної діяльності А.Дістервега лише як популяризації ідей Й.Песталоцці, а тим більш зауваження деяких щодо відсутності його внеску в розвиток теорії педагогіки. Саме обгрунтування А.Дістервегом педагогічного принципу культуровідповідності як одного з найголовніших досягнень загальної педагогіки XIX ст., що закладало підвалини теорії і практики соціального виховання постіндустріального суспільства, можливо, завдяки своїй перспективності і не було належним чином оцінено сучасниками.

Сучасні історики педагогіки [186] справедливіші до А.Дістервега і серед його науково-педагогічного доробку, крім іншого, вони виокремлюють принцип самодіяльності. Так, великий Песталоцці та інші педагоги спиралися на нього у своїй діяльності, згадували в публікаціях, адже саме А.Дістервег надав йому загального освітньо-виховного характеру. На наш погляд, цим принципом “вчитель німецьких вчителів” започатковує нове за своєю суттю виховання, яке розуміється не як “тиск”, “нав’язування”, “вплив” навіть найкращого з культури попередніх поколінь, а як створення умов новій генерації для вільного самостійного вибору з культурного доробку людства. Недаремно серед цілей учительських прагнень він визначає: “Виховання і освіту юнацтва для самостійного і вільного самовизначення на морально-релігійній основі, через самодіяльний розвиток всіх його сил”[132,243]. Звідси виховання А.Дістервег трактує як спонукання людини до діяльності. Ми не поділяємо висновку С.Золотарьова, що, за Дістервегом, “цілісна система виховання неможлива, і слід говорити лише про деякі загальні основи”[170,95]. Німецький педагог, на наш погляд, просто критикує своїх сучасників за те, що вони намагаються “виправляти людську природу”, через невідповідну її потребам систему, якою калічать дитину, порівнює цю помилку зі спробою ввести таку державну форму правління, котра вже більше не відповідає культурному рівню нації [132,242], а, отже, нівечить народ. А.Дістервег наполягає на тому, що істинний вихователь не має бути прибічником будь-якої завершеної системи, він повинен постійно творити сприятливі виховні умови для розвитку, виходячи із потреб конкретної особистості; педагогічні системи, професії, віросповідання, державні устрої оцінювати з погляду їх сприяння вільному розвитку молоді, усуваючи все, що породжує антилюдський дух, використовуючи зокрема і такий “могутній з всіх виховних факторів”, як “спільність інтересів молодого покоління”. Тому в характеристиці “істинного виховання (відповідно до культурного розвитку другої половини XIX ст.)” ми знаходимо серед іншого і такі слова: “Через те що людині не можна нав’язати добрих якостей ззовні, а вона має їх сама набути своїми силами та стараннями, то виховання постійно спонукає до самодіяльності. Вільне самовизначення складає у формальному відношенні його головну мету”[132,240]. Отже, А.Дістервег заперечує не виховні системи як такі, а авторитарні, заскорузлі у своїй сталості, у яких відсутній творчий дух. Такий підхід до виховання значно випереджав час. Дістервег вважав, що народний вчитель повинен не обмежувати свою діяльність стінами школи, а брати активну участь у житті общини. Його завдання – проведення широкої культурно-освітньої роботи через бесіди та читання для селян, створення місцевої бібліотеки, керування різними дозвіллєвими формами роботи. Отже, справжнє виховання має бути спрямованим і на соціальне оточення, особливо, за А.Дістервегом, на боротьбу із застарілими педагогічними системами. Фактично йдеться про соціальне виховання і поза межами школи. Ствердження соціально-педагогічної сутності шкільної діяльності простежується і в доріканні тим учителям, котрі під тиском реакції відмовилися від своїх переконань: “Горе легкодушним!… Застрахайте людину, і вона засмутиться, впаде в розлад із собою, вічно буде коливатися, зрадить себе, стане лицеміром та рабом. Чи можливо від таких людей очікувати вкорінення в народі щирості, прямоти, рішучості?”[130,45].

Руйнація (з поширенням індустріалізації) традиційного способу життя призводила до втрати сім’єю своїх позицій у соціальному вихованні, що зумовило виникнення тенденції до переносу акценту на соціальні заклади, зокрема школу (Я.Коменський, І.Кант, Й.Фіхте, А.Дістервег та інші). Проте незадоволення навчальними установами попередньої епохи (тривалий час досить поширеними), їх відставання від потреб культурної динаміки індустріального суспільства викликало заперечення соціокультурного значення школи та відмову від неї в цілому (Д.Локк, Ж.-Ж.Руссо). Ці теоретичні суперечки щодо провідної ролі сім’ї або школи в соціалізації нової генерації були притаманні індустріальній добі. Через них склалося хибне уявлення, що ті, хто відстоюють школу, дотримуються ідеї зміцнення соціального виховання, а ті, хто наполягають на сімейному, надають перевагу індивідуальному. На наш погляд, це зумовило виникнення спрощеного уявлення про соціальне виховання як про таке, що здійснюється лише школами, тобто соціальними закладами. Особливу увагу фахівці всіх часів надавали вдосконаленню виховання молоді передусім заможних верств населення, тобто тієї соціальної групи, яка визначала культурну динаміку країни. За індустріальної доби теж розробили систему виховання джентльмена в родинному середовищі (Д.Локк), збереження шляхтича від негативного впливу культури на лоні природи (Ж.-Ж.Руссо).

Однак, розробляючи теорії виховання в родинному колі, фахівці неабияке місце відводили питанням розвитку соціальних якостей, соціальності нової генерації, вдосконалюючи “технологію” соціального виховання індивіда (Д.Локк). Перевага надавалася саме розвитку духовності, формуванню ціннісної орієнтації на творення добра: “Доброчесність є в прямому розумінні високою та важкодосяжною метою виховання. … Уся праця і все мистецтво виховання мають бути спрямовані на те, щоб озброїти душу доброчесністю, закріпити її в ній, не припиняючи цих зусиль доти, доки молода людина органічно не полюбить її і не почне бачити в ній свою силу, свою славу, своє задоволення” [76,72]. Підкреслювалося, що людина, просякнута за допомогою виховання необхідністю творити добро в соціальному оточенні, має не просто “нести свій хрест” під зовнішнім тягарем “треба”, а відчувати внутрішню потребу, бажання і навіть задоволення від цього. Фахівці сімейного виховання були непохитні в тому, що цілеспрямоване творення просоціальної людини не може бути масовим процесом – це індивідуальне та безперервне явище, в якому немає дрібниць: “Адже якими би не були великими старанність та мистецтво вчителя, він у змозі спостерігати за 50 – 100 учнями лише протягом того часу, коли він знаходиться разом з ними в школі; …формування душі і манер вимагають постійної уваги та спеціального прилаштування до кожного окремого хлопця”[76,71], “Не слід випускати з очей та нехтувати нічим, що формує душу дитини; все, що прищеплює дітям звички та навички, заслуговує на турботу та увагу з боку вихователя і, якщо дивитися на це з точки зору наслідків, зовсім не є дрібницею”[277,169-170].

Соціальні якості кожної окремої людини, на думку адептів сімейного виховання, визначають здебільшого міжнародне становище соціуму (“Якщо не піклуватися про прищеплення та збереження в підростаючого покоління невинності, невибагливості та працелюбності, то буде дуже смішно сподіватися на те, що тим, кому доведеться найближчим часом виступити на життєвій арені, матимуть достатньо чеснот, здібностей і освіти, які до недавнього часу забезпечували Англії її роль у світі”[76,72]). Тому вони піклувалися про міцність та надійність соціального виховання при випробуванні його результатів реальним життям (“Нею (доброчесністю – А.М.) слід заряджати їх завчасно та грунтовно, оскільки спілкування з людьми після того, як вони вступлять до світу, збільшить їх знання і надасть їм більше впевненості, але занадто легко може завдати деяких збитків їх доброчесності; тому вони мають одержати великий запас її та бути нею глибоко насиченими”[76,70]), вважаючи духовний стрижень людини запобіжним чинником антисоціальності, який іноді й мимоволі індивіда дасть йому змогу уникнути нелюдської поведінки.

Узагальнено зміст соціального виховання молодої людини включав такі складові: 1) пізнання себе як представника соціуму, людей (їхніх гарних і поганих соціальних рис), найближчого соціального середовища (зокрема, вад світського товариства як засіб “щеплення” проти його духовної отрути), особливостей країни, у якій живеш; 2) формування об’єктивного позитивного ставлення до себе, інших людей, соціуму; 3) спрямування на творення добра та розвиток благовихованості, 4) розвиток рис характеру та формування навичок, умінь, потрібних для творення добра в соціумі (Д.Локк). Прагнення до гармонізації соціальних стосунків проглядається у намаганні прищепити чемне ставлення джентльмена до слуг та людей нижчого рангу: “Не можна допускати, щоб діти втрачали повагу до людини через випадковість зовнішнього положення. Треба навіяти їм, що чим більше їм дано, тим вони мають бути добріше, співчутливіше та м’якше до своїх побратимів, які стоять нижче і дістали злиденнішу долю в житті”[76,92].

На особливу увагу заслуговує запропонована методика виховання, зокрема соціальних якостей. Уперше після архаїчної доби (Конфуцій) було виголошено за належне демонстрацію позитивного ставлення до вихованця, якщо соціум бажає виховати в ньому відповідне ставлення до себе: “Зважаючи на те, який великий вплив має суспільство і як ми всі, особливо діти, здатні до наслідування, я дозволю собі звернути увагу батьків на таку річ: хто бажає, щоб його син ставився шанобливо до нього та його приписів, той повинен сам ставитися з великою повагою до свого сина”[76,73].

До цього пропонувався саме соціально-виховний метод – удосконалення мікросоціуму, постійний контроль та регулювання його виховних впливів: “Ви нічого не повинні робити в його присутності такого, в чому би не бажали, щоб він вам наслідував. … Сказане про поведінку батька в присутності своїх дітей має бути поширене на всіх, хто має якийсь авторитет у їхніх очах, і на тих, до кого батько хотів би навіяти їм повагу”[76,73]. До того ж прагнули і теоретики шкільного виховання: “Передусім самі батьки суворо пильнують домашню дисципліну, а вчителями хай будуть найкращі з людей, які відзначаються своєю моральністю”[218,81]. Суспільство теж мало самовдосконалюватися та координувати свої виховні впливи (“Якщо би кожний мав за мету – в тій мірі, в якій це від нього залежить, – збереження всього людства, що дійсно є обов’язком кожного, і якщо би ця мета стала регулятивним принципом нашої релігії, нашої політики та моралі, то людство мало би більший спокій і було більш моральне, ніж тепер”[76,90-91]. Навіть при досконало організованому сімейному вихованні соціум може негативно впливати на розвиток соціальних якостей людини: “Дорослі навчають дітей битися; дорослі сміються, коли діти завдають болю іншому …. …Усе, чим їх займають і що їм розповідають з історії, зводиться майже виключно до війн та вбивств; а пошана й слава, що оточують завойовників (які переважно були лише великими м’ясниками людства), ще більше збиває з правильного шляху молодь, яка, таким чином, починає думати, що кровопролиття – справа, гідна людини, і найгероїчна з чеснот. Так поступово впроваджується в нас протиприродна жорстокість; і те, від чого відвертається почуття людяності, санкціонується та рекомендується нам звичаєм як шлях до слави”[76,91]. Отже, було розкрито механізм виховного впливу соціуму через практичне навчання, зовнішню емоційну підтримку, призвичаєння до відповідних почуттів, організацію діяльності, вплив на свідомість, означення соціально-схвалених прикладів самореалізації, моральну і матеріальну підтримку тих, хто наслідує ці приклади, які формують не лише пролюдські риси індивіда, а й ті, що небезпечні для існування суспільства. Тим самим опосередковано людство попереджали про небезпеку, яка ховається в ньому, в його цінностях, що культивують відповідні людські риси через соціальне виховання. Зміст наведених цитат Д.Локка, на наш погляд, доводить не пряму (суб’єкт – об’єкт) спрямованість виховання, а опосередковану – на суб’єкт соціального виховання (батьки, значущі дорослі, соціальні інституції, світське товариство, суспільство), на гармонізацію його цінностей, поведінки заради створення сприятливих соціальних умов для позитивного соціального розвитку об’єкта. Зважаючи на те, що йшлося про дитинство, можна сформулювати за цією логікою і таку революційну на той час тезу: “Суспільство має пристосовуватися до дитинства”.

Справедливість цієї ідеї підтверджується і тим, що неефективність виховання зумовлювалася не нездатністю дитини до цього процесу, а невідповідністю методики, нетерплячістю вихователя, його неуважністю до потреб і можливостей дитини, тобто недосконалістю самого процесу культивування: “Користуючись цим методом (практика), ми маємо можливість бачити, чи відповідають вимоги можливостям дитини, її здібностям та чи підходить той або інший засіб до природних обдаровань і конституції дитини: адже це також має братися до уваги при правильному вихованні”[277,158], “Але вихователеві значно простіше наказувати, ніж вчити (роз’яснювати)”[277,157]. Д.Локк підкреслював, що примусом, погрозами, страхом не можна виховати людяність, навернути на творення блага для себе і країни (“Звичний метод впливу покаранням та різками, який не потребує ані зусиль, ані багато часу, цей єдиний метод підтримання дисципліни, який широко визнаний і посильний розумінню вихователів, є найменш прийнятним з усіх існуючих способів виховання”, оскільки найстрашніше – “насадження … душевної пришибленості, і тоді … ви матимете недоумкувату, жалюгідну істоту, яка, щоправда, подобається нерозумним людям своєю протиприродною скромністю, тому що вона не галасує і не завдає клопоту, але на все життя залишиться некорисною і для себе, і для інших”[277,154-156]). Методи виховання треба обирати, виходячи з їх ефективності для конкретної дитини, аналізуючи, як наслідки застосування методу відіб’ються на соціальному формуванні людини, а не за звичкою, зручністю їх для вихователя чи оточуючих. “Правильний метод навчання цих речей є в тому, щоб викликати в дітей любов і схильність до того, що ви пропонуєте їм вивчити і що потребує від них старанності та ретельності”[277,159], тобто ефективним методом є соціальне “зараження” любов’ю до того, що маємо цілеспрямовано розвинути, сформувати, прищепити – виховати.

Методом саме соціального виховання була і запропонована шокова терапія, як запобіжний засіб проти розбещуючого впливу світського товариства: “Час від часу слід виводити перед їхніми очима трагічні та смішні приклади тих людей, які гинуть чи загинули на цьому шляху; у наш час нема нестачі в таких прикладах, їх потрібно перетворити в охоронні знаки, з тим, щоб страждання, хвороби, злидні та ганьба юнаків, які подавали великі надії, доведені таким чином до загибелі, могли слугувати для нього (юнака – А.М.) попередженням і показували би йому, як ті самі люди, котрі під личиною дружби і поваги вели до загибелі та допомагали грабувати їх, поки вони розорялися, потім із презирством від них відверталися”[76,81]. Серед корекційних методів припускався й негативний соціальний досвід (“Якщо він (вихованець – А.М.) занадто здатний покладатися на свою силу та вміння, то прикрість та неприємність від невдачі, яка інколи може трапитися, якщо вона не завдає шкоди його невинності, здоров’ю, репутації, можуть бути непоганим засобом навчити його бути обережнішим”[76,82]), але під уважним наглядом мудрого вихователя. Доцільним було акцентування уваги ще наприкінці XVII ст. на тому, що корекції підлягають ті вчинки, що загрожують людяності індивіда, а не ті, що неприємні або дратують дорослих: “ Як би дитина не провинилася, і які би не були наслідки цієї провини, при стягненні треба звертати увагу лише на її корені, треба враховувати лише те, до якої звички вона може привести: саме на це мають бути орієнтовані заходи виправлення, і тому дитину не слід ніяк карати за шкоду, яка спричинена грою або необережністю. Виправного впливу потребують лише ті недоліки, які коріняться в душі”[76,92].

Серед інших методів виховання деталізувалися такі: розмірковування, навіювання, диспути на моральну тематику з приводу реальних соціальних ситуацій, використання останніх з виховною метою та створення штучних, але наближених до соціальних, практичне закріплення просоціальних навичок та вмінь тощо. Однак їх всі можливо поєднати в систему соціально-виховних методів за напрямами виховної діяльності: 1) попередження засвоєння асоціальних цінностей, що існують в культурі, та розвитку негативних якостей; 2) формування просоціальних цінностей та позитивних для соціуму рис; 3) корекція поразок соціального виховання – негативних ціннісних орієнтацій, вад поведінки (Д.Локк).

Значним теоретичним внеском інформаційної доби в розвиток соціального виховання, на наш погляд, була підтримка арістотелівського розмежування діяльності вихователя та вчителя, визначення їх специфіки. Особливістю діяльності вихователя визнавалося введення дитини у світ людей і розвиток її духовності, тобто культивування просоціальної поведінки – вихованості – та прищеплення просоціальних цінностей – доброчестя (“Велике завдання вихователя є в тому, щоб формувати поведінку і душу свого вихованця, щоб прищепити йому добрі звички, закласти в ньому основи доброчесності і мудрості, навчити його поступово знання людей, навіяти любов та прагнення наслідувати всьому, що прекрасне й гідне похвали, та озброїти його силою, енергією і заповзятливістю у прагненні до цих цілей”[76,83-84]). Щодо занять з вихователем, то вони розглядалися засобом формування позитивного ставлення до навчання, знань, які видобуваються вихованцем самостійно. Специфікою вчителя вважалося надання можливості джентльмену оволодіти тими знаннями, які він бажає опанувати самостійно: “Якщо він вирішить, що керівництво викладача допоможе йому подолати деякі труднощі з найменшими витратами часу та сил, то він може взяти собі людину – грунтовного знавця цього предмета…”[76,83]. Отже, вихователь формує Людину, а вчитель вдосконалює ті чи інші її знання. Крім того, особливість виховного процесу на відміну від навчального полягає в недемонстративності результатів виховання, що ускладнює становище найманого вихователя. “Наставник більше думає про свій інтерес, ніж про інтерес свого учня; він намагається довести, що не витрачає марно часу та недарма бере гроші, які йому платять; він насичує його тими знаннями, які як товар обличчям можливо виставити напоказ, коли забажаєш; лише б це було видно. … Мій вихованець … йому нічого показувати, крім себе самого. А дитину, як і дорослого, не розгледіти в одну хвилину. Де ті спостерігачі, які вміють одним поглядом охопити риси, що її характеризують?”[447,251].

При цьому старанно доводився принцип неформальності саме виховного процесу, тобто дитина не повинна усвідомлювати себе вихованцем, змушеним виконувати накази дорослих, зокрема вихователя (“Думайте про дітей що завгодно, але їм також хочеться показати, що вони вільні, що їхні вчинки походять від них самих, що вони самостійні і незалежні”[277,160-161]). Виховання як цілеспрямований, керований процес соціального розвитку дитини повинно усвідомлюватися лише вихователем (“Уся наша турбота має спрямовуватися на те, щоб їх діяльний дух був завжди зайнятий будь-чим корисним для них; якщо ви цього прагнете досягти, ви маєте перетворювати для них необхідні, на вашу думку, заняття на розваги, а не робити з них обов’язкову роботу”[277,168]). Завдання саме вихователя створити сприятливі умови для культивування дитини в мікросередовищі (соціальні в цілому), таким чином організувати її життєдіяльність, щоб вона відчувала себе вільним індивідом, який із задоволенням здійснює свої потреби, бажання, інтереси, тобто самореалізується. Однак це досить складно: “Їхні батьки, вихователі і вчителі схильні забувати це, і те нетерпіння, яке вони виявляють в своєму бажанні засадити дітей за корисну для них роботу, заважає їм втягувати останніх непомітним для них способом”[277,167].

Заради справедливості треба зазначити, що поряд із тим розроблялися теорії розвитку не соціальних, а природних рис людей віком до 25 років. Таке спрямування зумовлювалося саме незадоволенням існуючим соціальним вихованням, яке не забезпечувало необхідного формування людини індустріального суспільства. Наприклад, Ж.-Ж.Руссо, вважаючи найкращим трактатом про суспільне виховання “Державу” Платона, заперечував існування такого виховання за своїх часів: “Суспільне виховання вже не існує і не може існувати, тому що, де немає вітчизни, там не може бути і громадян. … Я не бачу суспільного виховання у тих смішних закладах, які звуться колежами. … Я не беру до уваги також світського виховання, тому що це виховання, прямуючи до двох суперечливих цілей, не досягає жодної з них”[447,204]. Отже, незадоволений суспільним вихованням, як і Платон у Античності, Ж-Ж.Руссо, на відміну від давньогрецького педагога, пропонує зосередитися на вихованні індивідуальному (“Залишається, нарешті, виховання домашнє, або виховання з боку природи” [447,204]), взагалі відмовитися від допомоги суспільства і навіть мікросоціуму у вихованні (“Людина-громадянин народжується, живе та помирає в рабстві: при народженні його стискають у свивальнику, після смерті заколочують в труну, а доки він зберігає людську подобу, він скутий нашими закладами”[447,206]). Критикуючи негативний тиск соціуму на становлення людини (“Забобони, авторитет, необхідність, приклад, всі громадські заклади, зовсім підкоривши нас, заглушили би в ньому (Емілі) природу і нічого не дали б замість того”[447,202]), педагог намагається у процесі виховання вивільнити природну сутність людини, занадто перебільшуючи роль “природи та речей”, і, як наслідок, виховує “не людську людину, а людину природи”[447,293]. Навмисне обмеження уявлень вихованця про суспільство (“Вашим головним завданням має бути усунення від розуму вашого вихованця всіх понять про суспільні відносини, недоступних його розумінню”[447,262], “Усього, що пов’язано з моральним порядком і знанням суспільства, потрібно уникати в цю ранню пору (12-15 років), тому що вони нездатні розуміти це”[447,256]) пов’язане з усвідомленням існування доморального етапу розвитку людини (дитя не приносить з собою з материнської утроби відчуттів та понять про соціальне зло і добро) і є запобіжним заходом щодо уникнення неправильного розуміння відповідних понять, на жаль, через уникнення відповідного досвіду.

Проте теоретик природного виховання не заперечує соціального розвитку індивіда загалом, більш того він стверджує необхідність знання суспільства, суспільних відносин, про обов’язок кожного своєю працею віддати борг суспільству, але лише після 15 років вимагає навчити вихованця любити “всіх людей і навіть тих, хто їх нехтує”[447,282]. Однак людині, яка лише після 15 років життя знайомиться з відчуттям жалю до іншого, входить у моральний світ справедливості і добра, навряд чи взагалі потрібне буде людське і чи потрібний такий індивід людям. Не дивно, що Вольтер, як відомо, зробив позначку на берегах “Еміля”, підтверджуючи марність життя 15-річного юнака, який нічого не знає про своє оточення. До цього, на наш погляд, треба додати, що така людина скоріше всього не знає і не розуміє себе, оскільки самопізнання ми набуваємо через спілкування, пізнання інших людей і через порівняння себе з ними. Емілю залишилося лише весь час порівнювати себе з єдиним дозволеним для нього літературним героєм – Робінзоном.

Непереконливою вбачається думка деяких педагогів з приводу того, що Ж.-Ж.Руссо “висунув ідею вільного виховання, яке наслідує і допомагає природі, ліквідовує шкідливі впливи. У зв’язку з цим Руссо виступив проти авторитарного виховання”[127,190]. На нашу думку, він просто далі розвинув ідеї Д.Локка про те, що дитина не повинна відчувати процесу виховання як зовнішнього тиску на неї. Але вона зовсім не має бути вільною, оскільки зовнішній авториторизм Руссо фактично пропонує перетворити на внутрішній, непомітний для дитини, отже, більш ефективний – дитина не може захиститися і уникнути його. “Тут нема середини: потрібно або нічого зовсім не вимагати, або з самого початку привчити її до повного підкорення. Найпоганіший спосіб виховання – примушувати її вагатися між її волею і вашою та постійно сперечатися, хто з двох, ви чи вона, будуть господарем”[447,231]. І хоча Руссо пише, що сто разів бажав би, аби дитина залишалася господарем назавжди, але насправді він обирає нібито природну необхідність (добре спрямовану свободу) для утримання волі та бажань вихованця: “З допомогою однієї узди – необхідності – її можна зв’язувати, двигати вперед, затримувати, не викликаючи в неї ремства; з допомогою однієї сили речей можливо зробити її гнучкою та слухняною”[447,231], “Хай він (вихованець) вважає себе господарем, а насправді ви самі будете завжди господарем. Нема підкорення такого досконалого, як те, що зберігає ззовні вигляд свободи, – тут поневолюють саму волю”, “Певна річ, він повинен робити лише те, що бажає; але він має бажати лише того, що бажаєте ви від нього; він не мусить робити жодного непередбаченого вами кроку; не повинен відкривати рота, якщо ви не знаєте, що він скаже”[447,245]. Те ж саме стосується і ціннісних орієнтацій: “Завдання моєї освіти … в тому, щоб допускати в його (вихованця – А.М.) мозок лише ідеї правильні та ясні”[447,255]. Де ж тут вибір, коли ідеї вже обмежені, та й правильні вони з погляду кого? Навряд чи таким чином здатне розвинутися критичне мислення і взагалі здібності до вибору, без чого не можна відчувати себе вільним у суспільстві.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных