Методичні поради до вивчення теми. Серед основних показників ефективності технології особливе місце посідає собівартість, яка включає три важливіших положення

Серед основних показників ефективності технології особливе місце посідає собівартість, яка включає три важливіших положення. Перше – витрати відображають, скільки і яких ресур­сів було використано. Друге – величина використаних ресурсів представлена в грошовому виразі. Гроші забезпечують єдність вимірювача, що дозволяє підсумувати різні види ресурсів. Третє – визначення собівартості (витрат) завжди співвідноситься з кон­кретними цілями, завданнями. Собівартість є комплексним пока­зником, за яким судять про ефективність використання підприєм­ством різних видів ресурсів, а також про рівень організації праці на підприємстві.

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величи­на залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них синтетичний, ґрунту­ється на кошторисі виробництва, який коригують у такий спосіб. З кошторису віднімають:

- витрати, які з різних причин не включають у виробничу собі­вартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової про­дукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, по­за виробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

- приріст чи зменшення залишків майбутніх платежів (відпуск­них, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її кори­гування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції поля­гає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продук­ції - факторний. Його непогано опрацьовано вітчизняними нау­ковцями і він цілком може бути застосований як допоміжний.

Щодо собівартості нереалізованої продукції, то вона обчислю­ється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну за­лишків нереалізованої продукції.

У собівартість продукції включаються такі види затрат:

- вартість маркетингових досліджень;

- підготовка та освоєння нової продукції, включаючи затрати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські розро­бки;

- виробництво продукції, включаючи витрати на сировину, ма­теріали, енергію, амортизацію основних фондів та оплату праці робітників;

- обслуговування виробничого процесу та управління ним;

- витрати, пов'язані зі збутом продукції;

- витрати, пов'язані із підготовкою кадрів (пошук, перекваліфі­кація, підвищення кваліфікації);

- поточна раціоналізація виробництва.

Витрати можуть бути загальними та питомими - на одиницю продукції. Стосовно одиниці продукції розрізняють витрати:

- прямі, пов'язані з виробництвом певного виду продукції. Во­ни можуть бути розраховані безпосередньо на одиницю продукції (наприклад, витрати на конкретні види сировини та матеріалів);

- непрямі, які не можна безпосередньо розрахувати на одини­цю продукції (за об'ємом та асортиментом). Наприклад, заробітна плата управлінців та обслуговуючого персоналу.

В залежності від зв'язку з об'єктом виробництва витрати кла­сифікують як:

- сталі, тобто які не змінюються при зміні об'ємів виробництва;

- змінні, тобто ті, що змінюються при зміні об'ємів виробництва.

Класифікація витрат на сталі та змінні має важливе значення для пошуку точки беззбитковості виробництва. Кожне підприєм­ство може спочатку зменшити собівартість продукції, що випускається. Це дає можливість отримати додатковий прибуток. Про­понуються такі шляхи зниження собівартості:

- ринкова реорганізація підприємства;

- максимальне скорочення управлінського апарату, допоміжно­го персоналу, ГТР, некваліфікованих та підсобних працівників;

- значне скорочення відряджень, суворий облік їх ефективності;

- набуття найновішого та ефективного обладнання;

- залучення до співробітництва володарів інтелектуальної власності;

- максимальне використання законодавчих пільг;

- пошуки та придбання сировини і матеріалів за помірними ці­нами;

- удосконалення наявного технологічного обладнання та спро­щеного виробничого процесу;

- зменшення та економія загальнозаводських, цехових та позавиробничих витрат;

- широке впровадження в практику суміщення обов'язків;

- мінімізація податкових виплат без порушення чинного зако­нодавства;

- підбір висококваліфікованих кадрів;

- виробничі послуги сторонніх організацій за помірними цінами.

В інтересах зниження собівартості продукції виконують в тій чи іншій мірі всі ці рекомендації.

Розрахунок собівартості продукції - є складовою частиною за­гальної моделі технології, оскільки він виконується за певним ал­горитмом, який займає важливе місце в системі техніко-економічних розрахунків собівартості окремих виробів (видів продукції"). Об'єктом калькулювання є продукція чи об'єм робо­ти, собівартість яких розраховується.

Для кожного об'єкта розрахунку вибирається калькуляційна оди­ниця – одиниця його кількісного виміру. У світовій практиці госпо­дарювання застосовують різні методи калькулювання, що зумовле­но різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішнього фірмового управління. Найчастіше застосову­ється калькулювання за повними та неповними витратами.

Традиційним для вітчизняних виробничих підприємств є метод калькулювання за повними витратами, коли всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у каль­куляцію.

Щодо методу калькулювання за неповними витратами, то при його застосуванні частину непрямих витрат не відносять на собі­вартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від вируч­ки за повний період при визначенні прибутку. Класичним мето­дом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносять ли­ше прямі витрати, а непрямі - на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенк­латури продукції підприємства та специфіка виробництва. Най­більш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктовому виробництві. Собівартість одиниці продукції тут об­числюється діленням сукупних витрат за певний період на кіль­кість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктове виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і с менш точ­ним, оскільки виникає проблема правильного розподілу витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей вироб­ництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

- максимальну частку витрат, які включаються у собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

- статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх мо­жна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Цехова (дільнична) та заводська собівартість. У загальному вигляді в номенклатуру калькуляційних статей входять:

- сировина та матеріали;

- енергія;

- основна заробітна плата працівників;

- додаткова заробітна плата працівників;

- відрахування на соціальні потреби;

- витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання;

- загальновиробничі витрати;

- загальногосподарські витрати;

- підготовка та освоєння виробництва;

- невиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти - вироб­ничу і всіх статей - повну собівартість.

Повна собівартість продукції (робіт, послуг) – це виражені в гро­шовій формі ресурси, витрачені на її виробництво і реалізацію (збут). До повної собівартості продукції, крім витрат на використан­ня виробничих ресурсів, включаються витрати фінансових ресурсів на створення елементів чистого доходу суспільства (відрахування на соціальне страхування, до позабюджетних фондів тощо).

Під якістю будь-якої продукції, в тому числі окремих техноло­гічних процесів, обладнання, технологічних ліній, вироблювано­го продукту тощо, розуміють сукупність показників, що обумов­люють придатність продукції задовольнити певні потреби згідно з її призначенням.

Під властивістю продукції розуміють об'єктивну особливість, яка виявляється при її створенні, експлуатації чи споживанні, під ознакою – якісну або кількісну характеристику, до параметрів відносять тільки кількісну. Якщо технологічна лінія, машина, апарат призначені для виконання якої-небудь технологічної опе­рації (відокремлення від домішок, надання певної форми, зміна якостей об'єкта обробки тощо), то якість машини, апарата визна­чається мірою виконання заданого призначення (ефективністю).

Якість продукції або якогось технологічного об'єкта треба оці­нювати показниками якості – кількісними характеристиками об'єкта одної чи декількох властивостей, з яких складається якість. Одиничний показник якості продукції характеризує одну її властивість, комплексний (груповий, узагальнюючий) - декіль­ка властивостей. Визначальним є той показник, за яким вирішено оцінювати продукцію (виріб, машину, агрегат тощо) на певному етапі її аналізу. Інтегральний показник визначається відношенням сумарного корисного ефекту від експлуатації або споживання продукції по відношенню до сумарних втрат на її створення або експлуатацію. Ці загальні положення і визначення регламентова­ні міжнародними стандартами, стандартами країн СНД (в т.ч. ГОСТами СРСР, ДСТУ тощо).

Рівень якості продукції визначають як відносну характеристику її якості, основою якої є порівняння показників якості з їх базовим значенням. Технічна досконалість продукції визначається її техніч­ним рівнем, або відносною характеристикою якості, основою якої є порівняння показників, які характеризують їх технічну досконалість, з базовими показниками, тобто з такими значеннями цих показників, які прийняті за основу при порівняльній оцінці. Оцінку за технічним рівнем застосовують при відсутності економічних показників. Як базове значення вибирають зазвичай нормативні, тобто ті значення, які встановлено нормативною документацією (технічними умовами, правилами, інструкціями, тощо).

Базове значення можна обрати виходячи з відомих характерис­тик найбільш розповсюджених типових машин, апаратів, техно­логічних ліній тощо. Зазвичай як базові значення вибирають такі, що мають достовірні дані.

Таким чином, для визначення технологічного рівня або удо­сконалення якого-небудь технологічного засобу (машини, апара­ту, технологічної лінії тощо) необхідно встановити номенклатуру показників якості, визначити їх базові значення, порівняти отри­мані таким чином числові показники з базовими і проаналізувати результати порівняння.

Номенклатура показників якості технічних об'єктів дуже ши­рока і налічує десятки найменувань. Більше того, безперервний технічний прогрес і розвиток наукових знань призводять до вве­дення нових показників якості технічних об'єктів, які до певного часу не відігравали важливої ролі при удосконаленні технічних об'єктів. Декотрі з цих показників узято за норматив, рекомендо­ваний міжнародними стандартами і ДСТУ, а деякі підлягають обов'язковому включенню до нормативних документів, що за­безпечують безпечність продукції.

Показники безпеки встановлюють згідно з міжнародними нор­мативами залежно від виду продукції. їх перелік рекомендовано УкрСЕПРО, де наведено перелік показників якості продукції, яка характеризує її безпеку і відображає всі відомі види безпеки (ме­ханічну, електричну, термічну, пожежну, вибухову, хімічну, біо­логічну, радіаційну).

Показниками технічного рівня можуть бути: витрати енергії або встановлена потужність двигунів, займана виробнича площа чи об'єм, маса, одинична продуктивність, надійність, ефектив­ність (ступінь досягнення корисних результатів), керованість та ін. Кожен з перелічених показників характеризує одну чи декіль­ка якостей технічного об'єкта і повинен мати кількісну оцінку. У зв'язку з різною природою показників методика їх визначення рі­зноманітна і може бути дуже трудомісткою.

Номенклатура показників якості промислової продукції зале­жить і від визначених умов її створення і застосування:

- показники призначення, які характеризують функціональну та технологічну ефективність і конструктивну досконалість;

- показники надійності, які оцінюють властивості довгочаснос­ті, ремонтопридатності і збереженості;

- показники технологічності, які використовують для оцінки затрат матеріалів, засобів виробництва і часу при технологічній підготовці виробництва, виготовленні, технологічному обслуго­вуванні і ремонті;

- показники стандартизації, які характеризують відповідність продукції стандартам та оригінальним пристроям;

- ергономічні показники, які оцінюють систему «людина-техніка» і враховують комплекс гігієнічних, фізіологічних та психологічних особливостей, що проявляються у виробничих умовах;

- естетичні показники, які оцінюють інформаційну виразність і раціональність форми, цілісність композиції і досконалість виро­бничого виконання продукції;

- патентно-правові показники, які вказують міру оновлення технічних рішень, використаних у продукції, їх патентний захист, а також можливість безперешкодної реалізації продукції в країні і за її межами;

- екологічні показники, які оцінюють рівень впливу на навко­лишнє середовище при експлуатації;

- показники безпеки, що характеризують безпеку персоналу при використанні продукції;

- показники якості, які визначають у натуральних (кг/год; т/добу; м³/с; шт/год тощо) одиницях або відносних безрозмірних (наприклад, у відсотках), а також або за допомогою умовної сис­теми чисельних чи вартісних балів.

В області використання можливі:

- показники якості одиничних виробів;

- показники якості сукупності однорідних виробів (рівень яко­сті, коефіцієнт сортності, характеристики розсіяних показників);

- індекси якості або дефектності різнорідної продукції за ви­значений період часу.

Методи визначення показників якості. Для оцінки показників обладнання використовують методи, які можна поділити на дві групи:

1) за способом отримання інформації (вимірювальний, реєстра­ційний, органолептичний, розрахунковий);

2) за джерелами отримання інформації (традиційний, експерт­ний, соціологічний).

Так, вимірювальний метод ґрунтується на інформації, яка добу­вається за допомогою технічних вимірювальних засобів. Реєстра­ційний метод полягає у використанні тієї інформації, яка здобута шляхом підрахунку числа якихось подій, предметів або витрат (від­мов устаткування, витрат на ремонт тощо). Органолептичний ме­тод базується на Інформації, яку отримують як результат дії органів чуття (зору, слуху, нюху, дотику та смаку), і залежній від здібнос­тей, кваліфікації та навичок осіб-контролерів. Розрахунковий ме­тод застосовують при обробці інформації за допомогою теоретич­них та емпіричних залежностей.

Визначення значень показників якості при застосуванні тради­ційного методу здійснюється уповноваженими особами експерт­них та обчислювальних підрозділів (лабораторій, дослідницьких станцій, конструкторських відділів) організацій і підприємств; при застосуванні експертного методу - групою спеціалістів експертів; соціологічного - фактичними чи потенціальними споживачами продукції шляхом опитування.

Якщо спробувати виявити та перелічити усі фактори, які впливають на якість, то стане зрозумілим - все, що забезпечує виробничу діяльність підприємства, прямо чи посередньо, більшою чи меншою мірою впливає на формування якості продукції.

Наукові дослідження та практика вже досить давно впевнено виявили онтологічні передумови забезпечення якості продукції та показали, що вони зводяться до трьох основних груп факторів: технологічні фактори, людські та адміністративні, що частково збігається з вимогами стандартів ІСО серії 9000.

Для забезпечення якості продукції підприємству необхідно мати:

1) необхідну матеріальну базу (куповані вироби та матеріали, будівлі, споруди та ін.);

2) зацікавленість робітників у праці - людський фактор;

3) сучасне управління підприємством в цілому та управління якістю зокрема.

Зацікавленість робітників у праці разом з матеріальною базою підприємства визначають головні умови, за яких здійснюється виробнича діяльність підприємства та формується якість продукції. Ці два фактори можуть бути додатково кваліфіковані як базові, що створюють необхідні умови для виготовлення високоякісної продукції. Третій необхідний фактор якості - організація робіт - забезпечує практичну можливість реалізації тих умов, які створюються матеріальною базою та людським фактором. У сукупності ці три фактори становлять не тільки необхідні, а й достатні умови для забезпечення якості продукції.

Якщо можна порівняти підприємство з людським організмом, то фактори якості - це начебто його кровоносна система. При цьому роль наповнювача кровоносних судин, постачальника організму киснем на підприємстві відіграє матеріальне забезпечення виробництва та управління підприємством, а роль серця може зіграти тільки зацікавленість. Без цього неможливо досягти високої якості та конкурентоспроможності продукції. І якщо кажуть, що реклама - двигун (рушій) торгівлі, то зацікавленість можна назвати двигуном якості (а значить, і кількості). Тому в першу чергу треба розвинути зацікавленість робітників у праці шляхом удосконалення конкурентних виробничих відносин на виробництві.

Управління якістю продукції, оскільки воно розглядається як один з аспектів управління підприємством, повинно бути віднесено до організаційного фактора якості. Однак казати про управління якістю і систему якості можна, мабуть, тільки тоді, коли виконуються дві умови: перша, коли ясно, що саме є об`єктом, а що суб`єктом управління; друга, коли під управлінням якістю розуміється самостійна галузь діяльності, покликана розв`язувати власні специфічні задачі.

Об`єктом управління якістю є виробничий процес, у якому при створенні продукції формується її якість. Система якості як інструмент управління якістю є суб’єктом управління. Вона впливає на виробництво тим, що організує та регламентує виконання таких функцій:

- розробка політики якості;

- контроль якості продукції на всіх етапах її створення;

- збір, аналіз та розподіл інформації про якість випущених виробів та перспективних зразків, а також про досягнення науки, техніки та технології;

- розробка та впровадження у виробництво контролю і випробувань, що впливають як на усунення виявлених недоліків, так і на формування трьох зазначених вище основних факторів якості;

- рішення питань якості з постачальниками, споживачами, державними та територіальними органами.

Ці функції природно близько пов`язані між собою, що, власне, і дає підставу для об`єднання їх у самостійну систему якості.

Наведені вище функції, що входять до системи якості (планування якості, контроль, інформація, розробка та втілення засобів), визначають схему її функціонування (петля якості), яка охоплює виробництво на всіх етапах створення продукції. При цьому на кожному етапі здійснюється повний цикл управління, починаючи з контролю якості.

Інформація, одержана в результаті контролю та доповнена інформацією про досягнення науки, техніки, технології та про потреби ринку, поступає до фахівців для аналізу та розробки засобів контролю якості. Це проводиться як з метою розв`язування конкретних задач по усуненню недоліків, так і для формування наведених вище трьох основних факторів якості шляхом поліпшення матеріальної бази виробництва, створення зацікавленості робітників у праці та удосконалення управління якістю.

Організаційно служба якості на виробництві являє собою або відділ технічного контролю, або лабораторію якості.

Відділ технічного контролю (ВТК) організується на підприємствах, що займаються збиранням машин і механізмів, електронних приладів, випуском деталей, тобто на тих, де контролюються і випробуються геометричні, механічні (міцність, правильність збирання і ін.) і технологічні параметри виробів. В основному ВТК організовуються на підприємствах машинобудівної і легкої промисловості.

Лабораторії якості організуються на підприємствах, що займаються випуском продукції, яка не має чітко визначених геометричних параметрів, тобто на тих, де контролюються кількісні і якісні показники виробів. В основному лабораторії якості організовуються на підприємствах нафтопереробної, гірничо-будівельної, харчової промисловості, паливно-енергетичного і агропромислового комплексів.

Служба якості на виробництві обов`язково повинна мати відповідне метрологічне забезпечення. Нормативно-правовою основою метрологічного забезпечення точності вимірювання є Державна система забезпечення єдності вимірювання (ДСВ). Основні нормативно-технічні документи ДСВ - державні стандарти класу 8.

Метрологічне забезпечення здійснюється у відповідності з вимогами ДСТУ 1.25-76, державних і галузевих стандартів щодо метрологічного забезпечення підрозділів і служб виробничих об`єднань (ВО), виробничих підприємств (ВП) під методичним керівництвом і при безпосередній участі в роботах служби якості ВО (ВП) відділу головного метролога.

Основним завданням служби якості на виробництві є контроль і випробування виробів на предмет встановлення відповідності параметрів виробів тим параметрам, які оговорені в ДСТ, галузевих стандартах, технічних умовах і технологічних картах на ці вироби.

Проведення контролю і випробування продукції повинно підтверджуватися маркуванням, пломбами, ярликами, бирками, сертифікатами якості, маршрутними картами, даними реєстрації контролю, програмами забезпечення випробування та іншими можливими засобами. За наслідками контролю встановлюється відповідність або невідповідність продукції вимогам до неї. Ототожнення статусу контролю і випробування треба проводити в разі необхідності протягом усього процесу виготовлення виробу, забезпечуючи поставку, використання тієї продукції, яка успішно пройшла необхідний контроль і випробування.

Відповідальність за якість виробленої продукції, а також за стан метрологічного забезпечення якості несе керівник підприємства (організації).

Роль служби якості підприємства в економічних показниках виробництва важко переоцінити. Між виробником будь-якої продукції і її споживачем, як вже говорилось вище, встановлюються визначені відносини. У якості цих відносин виступають гарантійні обов`язки виробника перед споживачем цієї продукції. Якщо на виробництві як слід не налагоджена робота служби якості, то є можливість попадання до споживача неякісної продукції. Це приводить до збільшення витрат на обслуговування, ремонт або заміну неякісної продукції під час гарантійного строку, тобто приводить до величезних збитків. Крім цього, в умовах ринкових відносин випуск неякісної продукції приводить до втрати довіри споживачів продукції до підприємства - виробника продукції, внаслідок чого втрачаються ринки збуту продукції, що наприкінці може привести до повного банкрутства цього підприємства. Тому необхідною і обов`язковою умовою ефективного, рентабельного виробництва є надзвичайно продуктивна і якісна робота служби якості.

Економічні моделі складних систем (модель «витрати-випуск»)

У попередніх розділах ми розглянули різні аспекти економічної діяльності порівняно простих економічних систем на рівні під­приємства або фірми. Але всі види підприємств мають між собою тісні безпосередні або опосередковані зв'язки, входять в деякі макросистеми і не можуть не впливати як на загальний стан цієї макросистему так і на стан її окремих складових. Зовнішнім се­редовищем таких складних систем с інші економічні системи, природне середовище та суспільство взагалі.

Прикладом такої макросистеми може бути сукупність «сільське господарство – харчова промисловість – машинобудування». Сільське господарство постачає сировину, харчова промисловість її переробляє за допомогою машин із галузі машинобудування. А з харчових підприємств продукція повертається у вигляді харчо­вих продуктів як у сільськогосподарські підприємства, так і в машинобудування. Є інші зв'язки - трудові, інтелектуальні, ін­формаційні тощо.

Для опису складних економічних систем лауреат Нобелівської премії 1973 року Василь Леонтьев запропонував модель «витрати-випуск», яку використовують для визначення найбільш доцільно­го розвитку взаємозв'язаних систем економіки (галузей) у певно­му розумінні. Тобто можна сказати, що ця модель може бути ви­користана для розв'язання задач оптимального міжгалузевого управління, у тому числі й для задач розподілу інвестування в окремих секторах чи галузях народного господарства.

Розглянемо найбільш агреговану, узагальнену форму моделі деякої економічної системи.

Зовнішнім середовищем системи є природа та суспільство і, можливо, інші економічні системи. До входу системи надходять різні ресурси, які система використовує як фактори виробництва. Це природні, трудові інтелектуальні ресурси, інформація, капіта­ли і, можливо, деяка продукція інших економічних систем. Кін­цева продукція, вироблена системою, товари та послуги, відходи діяльності системи, що забруднюють природне середовище, від­носиться до виходу системи.

Сама система складається з підсистеми виробництва товарів та послуг і підсистеми розподілу. Остання передає частину валової, тобто сукупно виробленої продукції (так званий проміжний про­дукт), у підсистему виробництва, а кінцевий продукт надсилає до виходу економічної системи – для потреб суспільства, а можливо й інших економічних систем.

Таким чином, частина валової продукції, яка повертається у виробництво, утворює поточні матеріальні витрати, а частина остаточно вилучається з виробничого процесу та використову­ється для споживання, накопичення та експорту. Наприклад, еле­ктроенергія, яка витрачається на виробництві, є проміжним про­дуктом, а електроенергія, яка подається для побутового викорис­тання, або ж експортується, є кінцевим продуктом. Цукор, який витрачається в кондитерському виробництві, є проміжним про­дуктом, а цукор, що надходить у торговельну мережу, є кінцевим продуктом.

Підсистема виробництва, у свою чергу, складається з галузей або технологічних процесів, кожні з яких виробляють продукцію певного виду. Модель такої економічної системи зображена на рис. 3.6.

Наведена модель економічної системи можуть бути базою для створення математичного опису економіки.

Розглянемо найпростіший випадок. Нехай п - кількість видів продукції, – вектор валової продукції (вектор випуску), – вектор кінцевої продукції, – вектор промі­жної продукції (вектор витрат), де x_і - валова продукція і-го виду; y_і - кінцева продукція та w_i – проміжна продукція і-то виду. Еко­номічна система характеризується виробничою матрицею А = Де величина а_іj є кількістю i -ї продукції, яка витрачаєть­ся на виробництво одиниці j -ї продукції (вважається, що в кожній з галузей виробництво здійснюється одним технологічним спосо­бом).

Рис 3.6. Схема моделі економічної системи

Ураховуючи, що на виробництво валової продукції всіх видів витрачається одиниць i -ї продукції, вектори х та у мо­жна пов'язати системою лінійних рівнянь:

яку можна подати у скороченій формі

Якщо вектор кінцевої продукції у нульовий, тобто економіка витрачає весь валовий продукт на власні потреби, то така еконо­міка та ЇЇ модель називаються замкненими. Якщо виробляється хоч один вид ненульової кінцевої продукції, то економіка та її модель називаються відкритими.

Модель Леонтьева можна використовувати для того, щоб:

- обчислювати за заданими обсягами кінцевої продукції необ­хідну для її виробництва кількість валової продукції (для цього слід розв'язувати систему лінійних рівнянь);

- при заданому рівні випуску валової продукції обчислювати, скільки з неї буде отримано кінцевої продукції (ця задача значно простіша за попередню, всі розрахунки легко виконати, користу­ючись рівностями;)

- досліджувати вплив зміни технології на виробництво, тобто обчислювати, як зміна елементів виробничої матриці впливає на співвідношення компонент векторів валової та кінцевої продук­ції.

Статична модель «витрати-випуск» економіки на практиці за­стосовується в агрегованому, укрупненому вигляді. Для змен­шення розмірності задачі та уникнення пов'язаних з цим склад­ностей обчислень споріднені види продукції, обсяг яких вимірю­ється в однакових одиницях, об'єднуються в узагальнені нові ви­ди продукції, яких вже значно менше. Статична модель не врахо­вує можливих змін в економіці, що відбуваються з часом, і засто­совується для порівняно незначних проміжків часу (квартал, рік). Щоб урахувати динамічні зміни в економіці, треба переходити до складніших моделей.

Навчальне заняття.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: