Доба семи королівств (Гептархія). Політична історія VII-VIII ст. Християнізація Британії. Стародавня Ірландія. Св.Патрик. Перші державні

Утворення на терені Шотландії. Суспільство англосаксів. Господарство і поземельні відносини. Бокленд. Соціальне розшарування. Знать, дружина, селяни. Адміністрація та королівська влада. Скотти. Королівство Дал Ріада.

Доба семи королівств (Гептархія). Англосаксонські вожді заснували багато королівств, які не складали якоїсь федерації чи спільності, і постійно ворогували між собою. Частково вони за назвами та межами збігалися із етнографічними та діалектними групами завойовників. Наприклад, чотирьом етнічним групам саксів (західні, середні, південні та східні) відповідали королівства Вессекс, Сассекс та Ессекс. Англи поділялися на дві гілки – північну (North Folk) та південну (South Folk). “Північний народ” утворив королівства Берніку, Нортумбрію, Дейру, а “Південний” – Ліндсей, Мерсію, Східну Англію. Нечисленні юти володіли південно-східним королівством Кент. Початкове розмежування груп завойовників поступово замінялося зближенням та мішаними шлюбами. Культурні та мовні відмінності англів та саксів і так були незначні, а через деякий час можна говорити про утворення єдиного народу. Археологи так і не змогли визначити чіткі розбіжності між пам’ятками, залишеними англами та саксами. Найдовше своєрідність зберігав ютський Кент. Але етнічне зближення не обов’язково передбачало досягнення політичної єдності. В умовах примітивної економіки, поганих шляхів сполучення та відсутності сильного спільного ворога усі об’єднання цих варварських королівств[27] були тимчасовими і залежали виключно від особистої вдачі певних королів.

У результаті боротьби між ними закріпилося сім найбільш значних: Ессекс, Сассекс, Вессекс, Нортумбрия, Мерсія, Східна Англія та Кент. Саме тому VII-VIII ст. історики називають добою семикоролів’я або гептархії. Найбільш могутніми серед цих королівств виявилися Нортумбрія, Мерсія та Вессекс. Вони були розташовані найвигіднішим чином для продовження нападів на бриттів. Вессекс зміцнів у 60-і роки VI ст. і є одним з перших англосаксонських королівств. Мерсія не має ранньої традиції, лише від VII ст. дійшов список областей, з яких мерсійський король брав данину. Нортумбрія підсилилася з кінця VI ст. в результаті приєднання Дейри. На початку VIIст., уклавши союз із королівством бриттів Стретклайд, Нортумбрія продовжила боротьбу з князями бриттів у південній Шотландії.

Із семи англосаксонських королів в добу гептархії один король вважався старшим і носив титул бретвальда. У бретвальда були значні маєтки в підлеглих (молодших) королівствах; він також мав одержувати дарунки від молодших королів.

Політична історія VII-VIII ст. Політична історія VII-VIII ст. характеризується боротьбою королівств за панування на острові. Спочатку більший вплив мало найрозвинутіше з них - Кент, потім зросла вага більш населених та войовничих Нортумбрії та Мерсії. Король Мерсії Пенда в союзі з племенами Уельсу вів завзяту боротьбу проти гегемонії Нортумбрії. Але у 655 р. Пенда був розбитий і загинув. Нортумбрія продовжувала панувати. Тільки у 685 р. цьому королівству був нанесений удар Мерсією. Втім, невдовзі вже король Вессексу Іне (688-728) захопив південь Британії і почав тривалі війни проти Мерсії. Перемозі Іне завадили усобиці в його королівстві, тому у підсумку Мерсія захопила Вессекс та кинула всі свої сили на підкорення Нортумбрії, яка запекло оборонялася.

Врешті, до сер. VIII ст. серед англосаксонських королівств незаперечною була гегемонія Мерсії, але у 753 р. від її влади звільнився Вессекс, успішно зберігала незалежність Нортумбрія. Останнім сплеском могутності Мерсії було правління короля Оффи (757-796), який здійснив декілька успішних походів у кельтський Уельс (779) і побудував потужний вал на західному кордоні свого королівства. Оффа захопив Ессекс, Сассекс та Східну Англію, тримав у покорі Кент. Проте після його смерті і до початку скандинавських вторгнень (див. IІІ розділ) спроби об’єднати країну не були вдалими, оскільки Нортумбрія та Вессекс заважали один одному.

Християнізація Британії. Перші паростки християнізації на території Британії відносяться до IІІ-IV ст. Під час англосаксонської навали церковні структури зникли, християнське населення або переселилося в Бретань та Уельс, або асимілювалося германцями. Лише на крайньому заході країни та в Ірландії збереглися нечисленні чернечі общини, в яких дотримувались кельтського варіанту християнства.

Відомо, що ще на поч. V ст. у кельтських королівствах Стретклайд та Лотіан проповідував Св.Нініан, а його учні заснували декілька релігійних домів на землях піктів. Місію з поширення християнства в Ірландії очолював майбутній небесний патрон цієї країни Св.Патрик (пом. у 461 р.), місію в Британії - Св.Іллтуд. Патроном Уельсу був Св.Давид (520-588). Іллтуд та його учні заснували перший на Британських островах монастир і школу в Лланвіті напр. V - поч. VI ст. Посланець ірландської церкви Св.Колумба (521-597), людина королівського кельтського роду, заснував бл. 565 р. на північному-заході Британії, на острові Айона [28], монастир. Звідси він почав навернення у християнство піктів і перші спроби хрестити англосаксів. З цього ж монастиря через деякий час християнство поширилося й у Нортумбрії (625). Король Нортумбрії Освальд (634-642) здобув виховання в ірландських ченців на Айоні. Коли Освальд повернувся до свого королівства, з ним разом прибув чернець Айдан, який згодом заснував дуже відомий монастир на острові Ліндісфарн біля узбережжя Північного моря. Ірландські і нортумбрійські ченці вели боротьбу з мерсійським королем-язичником Пендой. Пенда в конфлікті Мерсії та Нортумбрії здобув перемогу й убив Освальда, але знищити осередки християнства йому не вдалося. Врешті, у першій половині VII ст. уся північ Британії належала до кельтської церкви, більш незалежної від Рима і більш прилаштованої до родових інститутів кельтських, а згодом і англосаксонських королівств.

Кельтська церква мала більш аскетичний та децентралізований характер, аніж римська. Для неї не була властива дисципліна кліру, сувора ієрархія та парафіяльна організація, не були властиві прагнення розбудувати потужну адміністративну та господарчу організацію. Вона доктринально ґрунтувалася на спогадах, багаторазово відновлених та перекручених уявленнях про християнську віру і догматику, які існували на далекій римській периферії. Водночас перевагою ірландських ченців була надзвичайна місіонерська енергія, чому сприяла їх схильність до мандрів, пустельничого та монастирського способу життя. Ірландські монастирі - це групи пустельників, що жили в убогих хатинах. Землі в них було мало, тому що земля була власністю роду. Парафіяльної організації в Ірландії не було. Єпископи скоріше нагадували мандрівних проповідників: їхня влада була невизначена і трималася значною мірою на особистому моральному авторитеті. Римські місіонери того часу натомість визнавали римське право, мали розвиту ієрархію і систему приходів, добре орієнтувалися в стосунках варварських королівств.

Конкуренція двох церков посилилася із прибуттям у 597 р. з Риму посольства Св.Августина. За переказом, наведеним Бедою, папа Григорій І Великий, побачивши у Римі хлопця-англосакса і дізнавшись, звідки він, висловив жаль, що такий гарний і могутній народ перебуває в гріху і не знає слова Божого. Він відрядив місію Августина і постійно в листуванні допомагав тому порадами, як найкращим чином розбудувати англійську церкву. Римська місія облаштувалася на острові Танет і зайнялася наверненням у християнство короля Етельберта і всього населення Кента. У 601 р. вона досягла успіху, а столиця Кенту Кентербері стала центром, звідки поширювався вплив римської церкви. Слідом за Кентом були навернені Ессекс, Східна Англія та Вессекс.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: