КУЛЬТУРА АНГЛОСАКСОНСЬКОЇ ДОБИ

Археологічні джерела. Архітектура. Прикладне мистецтво. Саттон-Ху. Епічна традиція. “Беовульф”. Християнська книжкова традиція. Мистецтво рукописів. Освіта. Епічна германська традиція. Св.Колумба. Св.Колумбан. Беда Вельмишановний. Боніфацій. Алкуїн.

Археологічні джерела. Археологічно англосаксонська доба поділяється на три етапи. Ранньоанглосаксонський (язичницький) охоплює V- сер. VII ст. Знайдені об’єкти цього часу представлені переважно поховальним пам’ятками, які часто бувають дуже багатими. Поховальний обряд передбачав кремацію із захороненням праху в урнах, а також інгумацію [43] у довгих могилах або під курганами. Поховальний інвентар включав ножі, меч або щит, прикраси, пряжки, кераміку. Середня саксонська доба (сер. VII-VIII ст.) вивчена гірше, оскільки практика поміщення у могилі поховальних дарунків (речей в дорогу небіжчику на той світ) за християнізації відійшла у минуле. Ідентифіковано декілька будівель, зокрема королівські нортумбрійські палаци в Іверінгу. Із початком вторгнень вікінгів починається пізня саксонська доба (до 1066 р.). Поховальний інвентар також відсутній, але мається більше відомостей про житла. Великі дерев’яні будівлі були вичені у Тетфорді, Вінчестері, Саутгемптоні, збереглися деякі кам’яні церкви

Архітектура. Слід відзначити, що слабкий рівень будівельних технологій, нечасте використання каменю спричинило незначне число архітектурних пам'яток, що дійшли до сьогодення. Переважна більшість будівель була дерев’яна, і тому вони слабко прослідковуються навіть при розкопках, враховуючи вологий британський клімат. В одній із столиць Нортумбрії – місті Іверінґ - археологи знайшли численні рештки фундаментів дерев’яних споруд. Втім, вони важкувато піддаються реконструкції. Полегшує справу відновлення їх вигляду знання того, що будівлі знаті англосаксонських часів все таки мало відрізнялися від житла простолюдинів.

Кам’яне будівництво розпочалося у VII-VIII ст. і торкалося більше монастирських та церковних споруд. Можна зробити висновок, що на острів потрапляли впливи романської архітектури, але місцеві споруди виглядали надзвичайно спрощеними її зразками. До сьогодення збереглося усього декілька споруд, які при тому вже піддавалися або перебудові, або оновленню. Для них властиві бідність в оформленні та невеликі розміри. Збереглися, зокрема церкви у Бредфорді-на-Ейвоні (мал.№) та Ерлс-Бартоні, рештки споруд монастиря Св.Кутберта в Ліндісфарні (мал.№).

Прикладне мистецтво. Найбільш ранніми пам’ятками англосаксонського мистецтва, що збереглися, є ювелірні вироби із коштовних металів та бронзи. Вже у VI ст. англосакси досконало володіли технікою філіграні, перегородчастої емалі, інкрустації та чеканки. Подальший розвиток прикладного мистецтва показав високий рівень майстерності англосаксонських ремісників, вироби яких славилися по всій Європі.

Археологічні знахідки, особливо з поховання короля Східної Англії у Саттон-Ху, надають досить широку інформацію про популярні вироби, стиль виконання, культурні впливи, - те, що характеризує особливості англосаксонської продукції. Її особливістю є надзвичайно своєрідне поєднання різних традицій та стилів – північногерманських, кельтських, римських, франкських. Кулясті брошки, початково запозичені у франків, поступово ускладнюються за своїм оформленням, у якому широко застосовуються мотиви германського “ звіриного стилю ”, - схематичного зображення тварин та птахів. Під впливом кельтського мистецтва входить до вжитку геометричний візерунок. Вставки з гранату, гірського кришталю, кольорового скла надають їм особливої пишності (мал №). Поліхромний (різноматеріальний та багатокольоровий) стиль стає улюбленим у VI-VII ст. Камінці, найчастіше червоні гранати, вставлялися між золотими перегородками, які утворювали різні геометричні фігури: зірки, розетки. Так оздоблювались у язичницькі часи брошки, застібки, руків’я мечів, після прийняття християнства – хрести (мал.№). Основним матеріалом для них слугувало золото, рідше – срібло та бронза.

У цей же час в орнаментиці не меншою популярністю користувався згаданий “звіриний стиль”, прояви якого розкидані від Англії до Сибіру, і який є найсвоєріднішим мистецьким проявом “варварського світу”. Умовні фігури тварин прикрашали зброю – щити, шоломи, застібки. Кельтський декоративний мотив – плетінка – поєднувався в англосаксів із “звіриним стилем”, коли тулуби, лапи, шиї, хвости тварин перепліталися у гарних та надзвичайно складних композиціях. Із часом тварини починають розчинятися у візерунку, який стає все більш абстрактним.

Майстерність англосаксонських ремісників вражає: і різноманіття виробів, і поєднання технік виконання, і неповторні стильові особливості. Синтез північногерманських та кельтських мистецьких традицій призвів до цікавих результатів: появи дуже яскравих за кольоровим вирішенням виробів мистецтва, які вибиваються за межі античної спадщини та звичайних германських виробів доби. Ймовірно, що ці особливості позначилися на образотворчому мистецтві, особливо на оригінальному оформленні рукописних книжок (див.нижче), які не схожі на одночасні континентальні зразки, котрі більш бліді і невиразні.

Значне поширення отримала ще одна форма прикладного мистецтва – різьблення по кістці. Як і взагалі англосаксонська скульптура, це різьблення зародилося під впливом пізньоримської пластики (германське мистецтво тут поважних зразків не надало). Найдавніші прояви, незважаючи на вже інші сюжети, дуже послідовно наслідують античних попередників. Пізніше змогли виявитися вже автентичні тенденції до більшої виразності, емоційності, динамічності, натхненності зображень. Зразки цього жанру – вирізьблені із слонової кістки кришки (“обкладинки”) євангелій з численними багатофігурними композиціями (мал.№) та єпископські посохи із вкомпонованими патетичними людськими зображеннями.

Ще більш оригінальним жанром, який не мав на початок Середньовіччя аналогів у Західній Європі, є різьблення по каменю, яке ґрунтується на кельтській традиції. Поштовхом для нього стало прийняття християнства Ірландією: вже у VII ст. на “смарагдовому острові” з’являються кам’яні хрести із рельєфами, що зображують Христа та євангельські сцени. Одним з кращих є хрест з Монастербойс (бл. 900 р., мал.№), на якому вирізьблені сюжети пристрастей Христових, а у перехрещенні гілок – фігура розп’ятого Христа. Відомий також Рутвельський хрест, на якому окрім рельєфів є ще й текст поеми “Видіння хреста”. У ІХ-ХІ ст. відчувається ще й скандинавський вплив на оздобленні та орнаментиці хрестів й інших виробів з каменю.

З Ірландії каменерізна майстерність потрапила до Нортумбрії, а згодом поширилася в інших частинах Англії. Призначенням цих хрестів було слугувати місцем для сотворіння молитов та відправлення спрощених богослужінь у тих місцевостях, де храм був далеко. Ці хрести певною мірою заміняли вівтарі.

Саттон-Ху. Саттон-Ху (Sutton-Hoo) – місце знахідок найбагатших скарбів на терені Британії. Поховальний комплекс короля Східної Англії VII ст. (ймовірно Редвальда (590-625) або Етельгера (654-655)) було знайдено у 1939 р. і згодом перенесено до Британського музею. Під курганом знаходився саксонський човен, форма якого відновлена за слідами дошок у піску, залізні деталі збереглися на своїх місцях. Човен рухався за допомогою за допомогою 38 весел, щогла не передбачалася (мал№). Поховальний інвентар було розміщено у середині човна. Він включав залізний штандарт і церемоніальний точильний камінь (мабуть символи королівської влади), позолочений бронзовий шолом, орнаментований щит, меч із золотими прикрасами, інкрустований гранатами, чудова кришка гаманця, коштовна золота пряжка та браслети, деталі ножен та інше. У гаманці знаходилося 27 золотих монет доби франкської династії Меровінгів. З срібла були зроблені велике блюдо візантійської роботи, набір з дев’яти келихів, дві ложки для обряду хрещення (єдиний християнський елемент серед речей язичницького характеру). Решток небіжчика в човні не було знайдено, що навело на думку про те, що могильник в Саттон-Ху – це кенотаф (умовне поховання небіжчика, тіло якого з якоїсь причини не вдалося знайти). За монетами пам’ятка може датуватися приблизно 650 роком із точністю до 25 літ. Кому б не належало поховання, воно продемонструвало набагато вищій рівень культури і ширші торгові контакти англосаксів, аніж вважалося перед тим.

Християнська літературна традиція. Мистецтво рукописів. Іншим культурним струменем було сприйняття та розвиток християнської літератури й ученості. Поширення християнства у VII-VIII ст. спричинило зміцнення культурних контактів Британських островів з континентом, появу в країні людей із поважною освітою, схильністю до просвітництва, підтримання стандартів високої писемної культури. Діяльність монастирських скріпторіїв, - установ, де переписувались книги, дозволяла донести до інших освічених людей класичні літературні, наукові, філософські твори, створювати власні праці. Найкращі зразки мистецтва створення рукописних книжок пов’язані перш за все з діяльністю нортумбрійських монастирів Ліндісфарна та Джарроу. Поєднання християнської письмової традиції із кельтськими мистецькими канонами, принесеними з Ірландії, дало вишуканий синтез у формі дбайливо прикрашених манускриптів, які являють собою одне з яскравих досягнень середньовічного мистецтва. Рукописи прикрашалися мініатюрними зображеннями, доречними до сюжету твору, та великими виразними ініціалами – першими літерами розділів. Сприйняття літери як сакрального, магічного знаку перетворювало створення ініціалів на справжнє мистецтво. Узор ініціала включав усі варіації ірландської плетінки, зооморфних та рослинних орнаментів, іноді займаючи цілу сторінку. Намагання максимально прикрасити текст приводило до появи т.зв. “ килимових сторінок ”, які складалися з різноманітних геометричних орнаментів, переплетіння стрічок, завитків, спіралей, які заповнювали увесь простір сторінки (мал.№). Прикладом цієї рукописної традиції нортумбрійської школи Ліндісфарну-Дарроу є найдавніші англійські євангелія – Ліндісфарнське та “ Книга з Дарроу ”, створені бл. 700 р. Самобутність нортумбрійських рукописів зробила їх на той час дуже популярними та шанованими в Європі.

Напади вікінгів у VIII-ІХ ст. зруйнували життя північних монастирів. Праця їх скріпторіїв занепала, і центр рукописання переміщується на південь, до Кентербері. Відмінністю кентерберійської школи є більше зосередження на сюжетних композиціях, аніж на орнаменті та візерунку.

Новий “золотий вік” англосаксонського рукописання припав на ІІ пол. Х ст., коли виникає вінчестерська школа у колишній столиці Вессексу. Її твори, завдяки контактам з Францією, характеризуються впливом каролінгського[44] мистецтва. Найбільш раннім її твором є присвячувальний аркуш Дарчої хартії короля Едґара (966 р.). На відміну від попередників, майстри цієї школи намагалися створювати людські фігури більш динамічними, відійшли від завеликої уваги до ініціалів, які стають меншими, але більш витонченими; характерною ознакою їх творів є декоративні рамки з листя аканфу. Так само, як колись нортумбрійські, вінчестерські рукописи завойовують загальноєвропейське визнання.

Епічна германська традиція. Найвиразнішим проявом англосаксонської культури є епічна традиція, яка обіймає численні поетичні твори загальногерманського та англосаксонського епосу. Причиною її міцності в Англії є тривале існування язичництва, на відміну від основної маси континентальних германців.

Втім, про вірування англосаксів нам відомо замало: існують лише побіжні згадки в творах Тацита, Беди та ще деяких античних та середньовічних авторів. Певно, що пантеон англосаксонських богів переважно збігався із загальногерманським. Но чолі небесної ієрархії стояв Водан

Світ давніх англосаксів – це світ войовничих богів та героїв. Герої боролися за владу, багатство, удачу, славу, вершили подвиги, які не забувалися наступними поколіннями. Саме ці діяння прадавніх богів та героїв склали основу героїко-епічної культури англосаксів, яка дає нам чимало довершених зразків.

Поетичні твори були записані на класичному діалекті давньоанглійської мови – західно-саксонському діалекті Вессексу. Головною пам'яткою англосаксонського героїчного епосу є епопея про Беовульфа, що дійшла в рукописі Х ст. Ця поема була складена між 675 та 850 рр. Крім безперечних літературних досягнень, "Беовульф" є також важливим джерелом про життя та історичні реалії давніх англосаксів, фризів, датчан та шведів. Відомі також записані в Англії відлуння континентального германського фольклору.

Освіта. Центрами християнської культури в Англії стали монастирі - Ліндісфарн і Джарроу на півночі та Кентербері на півдні. В монастирях активно використовувалась латинська релігійна, риторична та філософська література, яка також перекладалася на англосаксонську мову. Там таки утворилися школи й великі на той час бібліотеки. Найвідомішими письменниками "темних віків" були Альдхельм Мальмсберійський (650-709) та Беда Високоповажний (Beda the Venerable) з Джарроу (673-735). Останній залишив після себе підручники, поетичні твори, філософські трактати та серйозну історичну працю латиною - " Церковну історію англів ". Поширенню освіти сприяв і король Альфред, який переклав працю Беди на давньоанглійську мову. Латинська освіченість в Англії досягла такого рівня, що їй західноєвропейська культура значною мірою завдячує припиненню тої деградації, що запанувала в часи занепаду Римської імперії. У VII-VIII ст. ірландські та англійські ченці та місіонери засновували нові монастирі та бібліотеки у Франції та Германії. Ірландсько-англійський стандарт підтримання писемної культури вважався зразковим до часів Каролінгського відродження у Франкському королівстві в к.VIII-ІХ ст.

Св.Колумба, Колум Кілле (лат. Columba; ірл. Colum Cille – “Голуб Церкви”) (521-597 р.) - ірландський абат і місіонер, заступник Ірландії поряд зі святими Патриком і Бригітою.

Колумба, який при народженні отримав ім’я Крімтан, був нащадком королівського роду Уї Нейлів: його прадідом був Конал Гулбан, син легендарного засновника династії Ніала Дев’яти Заручників, три його двоюрідних брати були королями. Колумба навчався в латинській школі Св.Фініана в Мовіллі, де й отримав своє прізвисько. Крім цього він брав уроки поетичної майстерності у філіда Геммана. У 546 р. Колумба заснував перший монастир Деррі (ірл. Doire - Дубовий). Серед найбільш відомих монастирів, що входили до парафії Колумби, були Дарроу і Келлс.

У 563 р. разом з 12 товаришами Колумба відправився в добровільне вигнання на острів Айону, де заснував найвідоміший з кельтських монастирів. У результаті його місіонерської діяльності в Шотландії у християнство був навернений король піктів Бруде. У 575 р. Колумба був змушений повернутися до Ірландії на Собор у Друїм Кеті, де виступив на захист філідів, яких король Аод мав намір вигнати з країни. На Соборі Колумба прийняв також участь у рішенні політичної проблеми щодо ірландської колонії Дал Ріада в Шотландії, що не підкорялася ані ірландським, ані шотландським королям і перетворилася на піратську державу. Ще в 574 р. на Айону прибув король Дал Ріади, щоб одержати благословення і помазання на царство з рук святого.

Мощі Колумби були викинуті в море вікінгами у VIII ст. Згідно легенди, раку[45] прибило до східного узбережжя Ірландії, де абат монастиря Даун поховав її поруч з могилою Св.Патрика. Перше житіє святого було складено в сер. VII ст. латиною правнуком двоюрідного брата Колумби, сьомим абатом Айони Куміном Альбом (пом. 669 р.). Разом з “Житієм Св.Брігіти” Когітоса праця Куміна - найдавніший твір ірландської агіографії[46]. Найбільш відоме житіє, написане бл. 685 р. Св.Адамнаном. Зберігся ряд гімнів самого Св. Колумби. День пам’яті святого - 9 червня.

Св.Колумбан (Columbanus) (ок. 543-615 р.) - видатний ірландський місіонер.

Колумбан народився в Лейнстері, і пройшовши підготовку, приєднався до братії монастиря Бангор, заснованого незадовго до цього Св.Хтогаллом. Основні відомості про його життя припадають на час, коли Колумбану було близько 50 років і він вирішив відійти від активної діяльності, щоб провести решту життя в пості і покаянні. У 590 р. з 12 учнями через Британію чи Бретань він відправився на континент, у паломництво по святих місцях. Минаючи західну Францію і вступивши в Бургундію, пілігрими перший притулок знайшли в Аннегреє, лісовому районі Вогези нинішнього департаменту Верхня Сона. Пізніше по сусідству були засновані інші колонії: Люксей, що сталав славетним монастирем, і Фонтен.

Колумбан і його сподвижники швидко знайшли прихильників і незабаром були втягнуті в політичне і релігійне життя меровінгскої[47] Галлії. Пішли суперечки про обчислення дати Великодня, монастирській дисципліні, морального стану єпископів і королів, поки Теодоріх, король Бургундії, не послав людей, щоб вони проводили збудників спокою до західного узбережжя і посадили на корабель, що пливе в Ірландію.

Вимогу короля не було виконано, і Колумбан через Нант пробрався до дворів двох франкских королів: Хлотаря (Нейстрії) і Теодеберта (Австразії). У 610 р. піднявшись вгору Рейном, він досяг Брегенца, де проповідував язичникам алеманам. Два роки згодом він перейшов через Альпи. У Милані його привітно зустріли лангобардський король Агілульф і його дружина Теодолінда. Вони дарували йому землі в долині на південь від Милану, на яких він заснував монастир Боббіо, що став одним із найбільших центрів по переписуванню книг. У Боббіо Колумбан прожив свої останні роки.

Вплив Колумбана на релігійне життя в Європі був значним і дав імпульс для зростання чернецтва. Діяльність багатьох святих на континенті зв'язувалася з Колумбаном і заснованими ним монастирями. Довгий час поряд з Бенедиктинським статутом, що регулював монастирське життя, існував Статут Св.Колумбана. Завдяки місіонерській діяльності святого в Церкві була упорядкована практика сповіді і покаяння.

Збереглося 11 листів Колумбана. Вірші і проза Колумбана - свідчення високого рівня освіти в ірландських монастирях. Автор, помітно, знайомий із творами античних поетів Горація, Вергілія, Овідія, Пруденція, Ювенала, можливо, Стація, Персія, Ювенала, Лукана, ранньохристиянських поетів Седулія Драконтія й Авсонія, церковних письменників Євсевія й Ієроніма, своїх сучасників Гільдаса, Григорія Великого і Фортуната.

Житіє Колумбана складене Іоною, що відвідав Боббіо через 2 роки після смерті його засновника бл. 639-642 р. День пам'яті святого - 23 листопада

Беда Вельмишановний (лат. Bede, Beda, Baeda Venerabilis) (672/673-735 р .) - англосаксонський богослов, історик і літописець, чернець з Нортумбрії, “батько англійської історії”. Канонізований у 1899 р., день пам’яті - 25 травня.

Народився в Монктоні, біля Джарроу, у Нортумбрії. Про родину Беди нічого не відомо. У віці 7 років він був узятий до монастирю Св.Петра, у прилеглому Вірмуті. У 685 р. перебрався до нещодавно заснованого монастиря Св.Павла в Ярроу. У 19 років став дияконом, і в 30 - священиком. Беда ніколи не залишав монастирі у Вірмуті і Джарроу; відомо лише, що він відвідав Ліндісфарн і Йорк.

Ранні твори Беди - посібники з граматики і правопису, твори із складання віршів і ораторського мистецтва, з історії і хронології, головний з яких – “Про обчислення часу” і “Про шість віків світу”, у якому він захищає обрахунок часу від Різдва Христова. Саме популярності створінь Беди Європа зобов'язана повсюдним уведенням цього принципу літочислення. Беда також уперше розрахував пасхалії на багато років уперед.

Серед творів Беди - коментарі до Євангелій і до доробку Батьків Церкви, житіям святих. Житіє Св.Кутберта, єпископа Ліндісфарну, він написав у віршах (705-716 р.) і в прозі (до 721 р.). Книги Беди наповнені алегоричними тлумаченнями священних текстів і описами чудес. На цих здобутках, широко розповсюджених у монастирях Західної Європи, ґрунтувалася висока репутація Беди під час його життя й у наступну епоху.

Головний твір Беди “Церковна історія народу англів” у 5 книгах, написана в 731-732 р. “Історія” охоплює період від походів до Британії Юлія Цезаря в 55 і 54 р. до н.е. до сучасної автору епохи. У розділах, що відносяться до VII-VIII ст., ця праця - найцінніше, а часто і єдине джерело з історії Англії. Ця частина “Історії” створювалася Бедою на основі усних переказів і за власними спостереженнями. Попередній період викладався автором по творах його попередників - Орозія і Гільдаса. До книги Беди була прикладена його біографія.

Між 731 і 766 р. сучасниками Беди, можливо, за його участі, було написане продовження “Церковної Історії”, т.зв. “Продовження Беди”. За короля Вессексу Альфреда Великого книгу Беди було перекладено на англосаксонську мову.

Беду було поховано в Джарроу, згодом його останки були перенесені до Даргему і нині зберігаються в Галілейській каплиці Даргемського кафедрального собору. Учнями Беди були єпископ Йоркський Егберт, що заснував учену школу, і Алкуїн, згодом - керівник школи при дворі Карла Великого в Аахені (див. нижче).

Боніфацій, або Вінфрід (Bonifatius) (680-754 р.) – “ апостол Німеччини ”.

Англійський чернець Вінфрід був спрямований Папою Григорієм II проповідувати християнство на північ від Рейну в 722 р. у сані єпископа місіонерів, тоді ж він одержав ім'я Боніфація. З 732 р. Боніфацій - архієпископ і вікарій Папи, організатор церковної ієрархії в німецьких землях. У ході скорення Каролінгами фризів і саксів він боровся з місцевими поганськими культами, зводив церкви і монастирі, особливо відомий започаткуванням жіночих монастирів.

Діяльність Боніфація розвивалася в період зміцнення союзу Св.Престолу з державою Каролінгів, їм були скликані Собори, що визнали верховенство Папи в Англії, Німеччині, Франції. У 751 р. Боніфацій від імені Папи Захарії помазав на правління Пипина Короткого, - одного з найвизначніших франкських королів. За переказом, Боніфація було вбито у Фризії. Поховано святого в абатстві Фульд (біля Франкфурту-на-Майні).

Алкуїн. Алкуїн (Флакк Альбін) народився у Йорку бл.735 р. і з дитинства був призначений для духовної кар’єри. Вчився у йоркській єпіскопальній школі, де під проводом єпископа Екберта та його наступника Ельберта здобув блискучу класичну і богословську освіту, в досконалості оволодів грецькою, латинською та єврейською мовами. Разом з єпископом Ельбертом двічі їздив до Риму, де познайомився у 781 р. із королем франків Карлом Великим. Той, вражений ерудицією нортумбрійського ченця, запросив його до свого двору. Алкуїн став найближчим радником та помічником короля, хоча й не займав ніякої офіційної посади. Він уславився як засновник Придворної Академії, де викладав у королівській родині та почті. Йому зобов’язані своїм утворенням численні загальноосвітні школи у різних частинах Франкської держави. У 796 р. літній вчений залишив двір і оселився у подарованому Карлом монастирі Св.Мартина в Турі, де він почав збирати та виправляти старовинні рукописи, заснував скріпторій та бібліотеку зразка йоркської. Помер Алкуїн у 804 р., залишивши після себе декілька творів з богослов’я, філософії, педагогіки. Крім того, збереглися його листи та вірші. Подвижницька діяльність Алкуїна є зразком того позитивного впливу, який здійснили представники англійської церкви на відновлення європейської культури, “пересадження, - як він писав, - квітів Британії до Франції”.

Фрагмент з листа Алкуїна до Карла Великого (796 р.)

“Я же, Флакк, згідно Вашої волі та Ваших переконань, труджуся тепер під оселею Святого Мартина над тим, щоб одних тішити медом Святого Письма, інших напувати чистим старим вином давньої науки, третіх нагодувати яблуками граматичних тонкощів, четвертих просвітити наукою про зорі з вершини якоїсь високої споруди. Працюючи багато над численним, щоби виховати багатьох на користь Святої Божої Церкви для прикраси Вашої імператорської влади, я піклуюся, аби не була марною милість до мене всемогутнього Бога, і щедрість Вашого благовоління да не була безплідною. Але мені, Вашому низькому рабові, бракує докладних учбових дороговказів, які я мав у вітчизні з доброго і благочестивого опікування мого наставника, а деякі придбав за власні кошти. Говорю ж про це Вашій величності у сподіванні, чи не буде Ваша ласка, за Вашого прагнення до всякої мудрості, щоби я надіслав когось з учнів мох привезти нам звідти найбільш необхідне і пересадити таким чином квіти Британії до Франції… З ранку мого життя, у квітучу добу юності, я сіяв у Британії. Допіру же, увечері, коли починає в мені холонути кров, я не зупиняюсь сіяти у Франції…”

Контрольні запитання:

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: