Хроніст Петро Блуаський про Генріха ІІ

“Людина з рудуватим волоссям, середнього зросту; обличчя в нього левине, чотирикутне, з очами на викоті, наївними і лагідними, коли він у доброму настрої, і кидаючими блискавки, коли він роздратований. Його ноги, які бувають в кавалериста, широкі груди, руки атлета видають людину сильну, вправну і сміливу … З ранку до вечора, без зупинки, він опікується справами королівства … Дуже важко дізнатися, де він знаходиться і що він буде робити у цей день, оскільки він часто змінює свої наміри. Він піддає жорстоким випробуванням витривалість свого почту, якому доводиться іноді проблукати три-чотири милі незнайомим лісом, вночі, спати у брудних хатинках. Але таким чином, у той час як інші королі почивають у своїх палацах, він може захопити зненацька і привести у розпач своїх ворогів, і він за усім споглядає, особливо намагаючись судити про тих, кого він поставив суддями над іншими. Коли він не тримає в руках меча, він знаходиться на нараді або зайнятий читанням. Немає людини більш дотепної та красномовної, і коли він може звільнитися від своїх клопотів, він любить сперечатися із вченими. Він великий будівничий: чи йде справа про облаштування огорожі для мисливського парку, або садочку для риби, або ж про побудову палацу, - ніхто не може бути більш вправним… Він ненавидить кровопролиття і вважає мир найбажанішим благом, яке лише може дати король своєму народові … саме для нього він наводить страх на вельмож, смиряє гордих, будує замки, укладає угоди і союзи”.

До характеристики хроніста можна додати, що Генріх ІІ був надзвичайно жінколюбним і порочним, не пощадивши навіть наречену свого сина Ричарда французьку принцесу Аделаїду, і дуже нервовим, емоційно неврівноваженим, мінливим у своїх діях і вчинках. Втім, останнє можна вважати сімейною рисою усіх перших анжуйських королів. Генріх знав латину, французьку, італійську і провансальську мови, але при тому не знав англійської.

Володіння Генріха, умовно названі “Анжуйською імперією”, не мали одне з іншим законодавчо оформлених зв'язків, складалися з розрізнених земель різного статусу, отриманих за допомогою воєн, дипломатії, шлюбів двох його синів; заміжжя його трьох дочок дали йому політичний вплив у Німеччині, Кастилії і Сицилії. Відносини з Людовиком VII у Генріха були натягнутими: Генріх був чоловіком колишньої дружини Людовика Алієнори, Англія і Франція мали спірні території на континенті, французький король підтримував архієпископа, що став неугодним королю, Томаса Бекета. Суперечки з Людовиком VII зблизили Генріха з Німецькою імперією, що у той час ворогувала з Папою. Водночас Генріх зміг зберегти гарні відносини з Римом.

Він мав величезні володіння у Франції, які охоплювали більше половини країни, її найбагатші та найродючіші землі. В намаганні посилити свою владу король руйнував в Англії баронські замки, проводив чистку серед корумпованих шерифів і робив спроби зменшити вплив церкви на державні і судові справи. Ця боротьба корони і церкви була характерною для ХІІ століття, коли в Європі почала посилюватися королівська влада, що прагнула позбутися контролю з папського Риму. Конфлікт з Томасом Бекетом, довгі роки перед тим вірним і відданим королю канцлером, вибухнув після того, як у травні 1162 р. Бекета обрали архієпископом Кентерберійським. Бекет стояв за розширення прав Церкви, і політичних, і матеріальних, Генріх прагнув натомість підкорити Церкву централізованій королівській владі і якнайменше залежати від Папи Римського. У ході цього протистояння двох сильних особистостей і двох позицій Бекет змушений був кілька разів відправлятися в заслання на континент. Після того як у 1170 р. Генріх II відкрито побажав смерті непокірного архієпископа, комендант Дуврської фортеці і його люди убили Бекета під час служби прямо в соборі Кентербері. У липні 1174 р. король, за вимогою Папи, привселюдно був змушений принести покаяння в Кентербері на могили Бекета.

Слід відзначити внесок правників Генріха ІІ, які, застосувавши норми римського і канонічного права, привели в якійсь лад заплутану англійську правову систему. За його правління утвердилася адміністративна верхівка країни: юстиціарій (чиновник зразка першого міністра), канцлер (зберігач державної печатки) та скарбник.

Різким контрастом цим війнам і смутам було облаштування системи державної адміністрації, що стала стараннями Генріха II кращою в Європі. Відносини з Церквою, її підпорядкування державі було проголошено у т.зв. Кларендонських установленнях (1164р.), по суті нав’язаних церковним ієрархам Англії на чолі з Бекетом (який потім відмовився приймати їх). Судова реформа, підсумком якої стала Кларендонськая ассиза (1166р.), встановила суд присяжних, упорядкувала суд по куріях, покарання за різні види злочинів, порядок розв’язання земельних позовів. Одночасно була встановлена звітність королівської адміністрації. У 1181 р. була випущена Ассиза про озброєння, що установила, хто з вільних яке озброєння повинен мати, що істотно підвищило ефективність армії. Додатковим її наслідком було певне послаблення феодальної системи, оскільки лицарі здобули можливість відкупатися від безпосередньої щорічної служби у королівському війську.

Генріх ІІ мав чотирьох дорослих синів. Перший, Генріх Молодший, що керував Нормандією, був коронований ще за життя батька, але не пережив його. Другий, Ричард Левове Серце, отримав у володіння Аквітанію, третій, Іоанн (Джон) – спочатку нічого (за що був прозваний Безземельним), а згодом - Ірландію, четвертий, Жоффруа (англійською - Джефрі), - Бретань. Досягаючи успіху в багатьох своїх справах, Генріху не вдалося, втім, добитися ладу у власній родині: проти нього повставали сини і власна дружина, Алієнора. У 1170 р. Генріх II коронував свого старшого сина Генріха (Генріха Молодшого), формально зробивши його співправителем, але на ділі не давши ніякої влади. Коли ж король Генріх спробував збільшити долю улюбленого молодшого сина, Іоанна (Джона), за рахунок володінь іншого сина, Джефрі, в Англії і Нормандії розпочався баронський заколот, підтриманий Людовиком VII і Вільгельмом Левом, королем Шотландії. Хоча після убивства Бекета і податків, що збільшилися, престиж Генріха упав, він успішно придушив повстання спочатку на континенті, а згодом і в Англії, і незабаром захопив у полон шотландського короля. Таким чином, заколот був утихомирений, сини прощені, і лише Алієнора залишалася в полоні до смерті чоловіка.

Другий заколот виник у 1181 р. через Аквітанію. Після смерті синів, Генріха і Джеффрі, Генріх II хотів віддати Аквітанію Іоаннові, але другий (тепер вже старший) син Ричард Левове Серце, об’єднавшись з Філіпом II Августом (що змінив свого батька Людовика VII на французькому троні), з боєм змусив батька відступити. Звістка про те, що молодший син Джон прийняв бік брата, потягла за собою смерть короля в 1189 р.

Він помер як раз під час чергового конфлікту з дітьми, який вилився у справжню війну. Йому наслідував син Ричард, який увійшов в історію як легендарна постать, взірець лицарської вдачі.

Зовнішня політика нормандців та анжуйців. За перших нормандських королів та за Плантагенетів визначальним чинником у зовнішній політиці Англії була подвійна належність феодального стану: король та барони володіли землями і у Франції, і в Англії. Англійський король мав титул герцога Нормандського, потім ще й герцога Аквітанського, графа Анжу, Мена і Турені та ін., - тобто виступав у ролі одного з найбільших французьких феодалів. Спочатку, по мірі стабілізації ситуації у завойованій Англії, головну увагу нормандців все ж привертали французькі справи, і вони брали участь у численних феодальних війнах на південь від Ла-Маншу. Англія залишалася для них поки що лише джерелом людських та матеріальних ресурсів.

Таке посилення контактів та зв'язків з Францією сприяло збільшенню обсягів торгівлі з континентом, де головними напрямками були, крім Франції, Фландрія (територія сучасної Бельгії), німецькі Ганзейські міста (Бремен, Любек та ін.) та Прибалтика. Осередками торгівлі були міста - Лондон, Дувр, Портсмут, Гастінгс, Бостон, Іпсвіч. Протягом ХІІ ст. особливу вагу для зовнішніх зв’язків отримала Фландрія, куди спрямовувався дедалі зростаючий експорт англійської вовни - сировини для виготовлення сукна. Англійська вовна ставала чимось на зразок визначального чиннику і критерію балансу й стабільності зовнішньої торгівлі королівства.

Зовнішня політика Генріха ІІ Плантагенета спрямовувалась у двох напрямках: посилення ролі Англії на Британських островах та енергійна боротьба із французькими королями. Від Папи Адріана він отримав буллу (постанову) про те, що поки вільна Ірландія передається йому у спадкове володіння. Скориставшись з місцевих кланових усобиць граф Пемброк Великий Лук у 1169 р., а сам король Генріх ІІ у 1170 висадилися в Ірландії з кіннотою та лучниками. Частину країни завдяки відсталості ірландського суспільства та неспроможності організувати опір вдалося захопити, і на цих землях встановлювалось феодальне землеволодіння за англійським зразком. Центром англійської колонізації Ірландії став “ Пейл ” (загорода) - укріплений район навколо міста Дублін. Плантагенет перебував на “смарагдовому острові” протягом 1171-1172 рр. і змусив багатьох ірландських ватажків визнати його зверхність. Повне завоювання острова ще вимагало багато часу, оскільки відсутність на ньому єдиної влади вимагала постійного втручання короля. Втім, бідність цієї країни не сприяла великому зацікавленню Генріха в ірландських справах.

У Шотландії йому теж не змогли опиратися: скориставшись з участі шотландського короля Вільяма Лева в заколоті англійських баронів, Генріх дійшов з військом до Единбурга. Вільям Лев приніс йому оммаж за своє королівство. Але, звичайно, такі васальні стосунки не могли стати тривалими. В перспективі боротьби Англійського королівства з Францією Шотландія ставала для Капетингів надзвичайно зручним союзником, який міг коли треба, відкрити проти Англії “другий фронт”. В Уельс Генріх ІІ здійснив три важкі походи, встановивши там такі ж стосунки, як в Ірландії та Шотландії, - знову ж таки формального сюзеренітету.

На континенті королі-анжуйці намагалися утримати контроль над своїми різнорідними володіннями, де було багато сильних самостійних міст та войовничої сепаратистської знаті. Найміцнішим був контроль влади над Нормандією, - ще з Вільгельма Завойовника оплотом англійських королів. Це був багатий терен із розвиненою економікою та добре налагодженою адміністрацією. Від Нормандії королі отримували значну частину своїх прибутків. Зазіханням французьких королів на цей край заважав потужний англо-нормандський патріотизм, який для населення робив французів з королівського домену ворожою силою. Для французів, натомість, Нормандія була кісткою в горлі, оскільки була поряд із Парижем – вага якого як столиці зростала в цей час, і закривала вихід Французького королівства до моря. Безперечним успіхом Генріха було одруження його сина Жоффруа із Констанс, - донькою бретонського графа. Це поставило Бретань під повний контроль Плантагентів. В Аквітанії ситуація була гіршою, оскільки ця велика земля розривалася феодальними чварами, постійними приватним війнами, багато міст та феодалів не дотримувались своїх зобов’язань перед англійською королівською владою, постійно змінюючи свою орієнтацію між Генріхом ІІ, його синами або сусідом - французьким королем. Певним гарантом стабільності була дружина Генріха Алієнора Аквітанська, жінка яскрава та енергійна, одна з найвідоміших постатей своєї доби, яка утримувала у місті Пуатьє свій двір. Втім, і їй не були чужі політичні інтриги, і у 1173 р. вона підтримала (якщо не ініціювала) заколот своїх синів проти чоловіка. Після цього Генріх дванадцять років протримав її у полоні. Найвіддаленішими планами Генріха ІІ був територіальний вихід до Середземного моря. Задля цього він видав свою доньку за короля Кастілії[53], постійно претендував на графство Тулузьке, яке перекривало шлях до Середземномор’я. Але більших результатів на цьому напрямку досяг його син Ричард Левове Серце.

Ричард Левове Серце і третій хрестовий похід. Активне втручання в загальноєвропейську політику посилилося за правління Ричарда І Левове Серце (Richard I Lionheart, 1189-1199). Він став одним з ініціаторів третього хрестового походу, приводом до якого стало захоплення священного міста Єрусалиму військами арабського полководця Саладина (Салах-ед-Діна) у 1187 р. Мрією Ричарда було встановити свою владу в Єрусалимському королівстві хрестоносців[54] і втілити у життя мрії про Анжуйську імперію. У попередніх хрестових походах європейського лицарства у Палестину англійці участі майже не брали, оскільки за нормандських королів контроль над щойно завойованою Англією був важливіший, і барони не хотіли залишати королівство напризволяще.

Якщо для Генріха ІІ мир був ціннішим за війну, то для Ричарда війна була зосередженням всіх його інтересів. Ще за молодих літ він уславився як лицар, взірець всіх чеснот шляхетного воїна. Воював він переважно в Аквітанії проти бунтівної знаті, захищав прочан у Піренеях проти розбійників, згодом підняв повстання проти свого батька, якого ненавидів. Після поразки він визнав свою провину і надалі приборкував вже своїх колишніх спільників по заколоту. За ці коливання, різкі зміни рішень і швидкі кидання з однієї крайнощі в іншу аквітанські поети прозвали Ричарда “Так-і-ні”. Усі молоді літа Ричарда кожний рік проходив у численних військових походах і звитягах. Смерть Генріха ІІ надала йому можливість втілити у життя свій давній задум – хрестовий похід. У ньому він мав діяти спільно із французьким королем Філіпом ІІ Августом, об’єктивним ворогом експансіоністських планів Плантагенетів, та німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Підготовка до походу вимагала величезних витрат. З цією метою були впроваджені додаткові податки, збори, продавалися важливі державні посади. Шотландці (король Вільям із братом Девідом) заплатили у Кентербері великі гроші за підтвердження на майбутнє своєї незалежності. Ричард говорив, що якби він міг продати комусь Лондон, то зробив би і це. Загалом Ричарда не можна назвати добрим королем для Англії: за десять років свого правління він був в Англії хіба-що півроку. Він зростав при аквітанському дворі матері Алієнори, осередку тогочасної куртуазної культури, де панувала романтична поезія співаків-труверів, що створювала культ шляхетного лицарства та запроваджувала культ Прекрасної Дами. Сам Ричард писав талановиті французькі вірші і був вихований у дусі космополітичного християнського лицарства. Англія була для нього лише джерелом грошей для військових звитяг.

Хрестовий похід було розпочато у 1189 р., коли Ричард на чолі великого флоту відправився у Середземне море, де його зупинками стали Сицилія і Кіпр. Втім, майже одразу хрестоносців спіткало лихо – по дорозі у Святу землю загинув Фрідріх Барбаросса, і після цього військо німецьких хрестоносців розійшлося. На Сицилії зібралися англійський та французький король із своїми васалами. Спільність інтересів Ричарда і Філіпа Августа була надто сумнівною, щоб не позначитися на їх стосунках. На острові почали виникати конфлікти між анжуйцями та французами, між вояками та місцевим населенням. Ричард намагався вирішити також і свої сімейні справи: у полоні нинішнього господаря острова Танкреда де Лечче знаходилася молода сестра Ричарда Джоанна, удова попереднього сицилійського короля. Ричард, користаючись із присутності свого війська та флоту, змусив Танкреда звільнити сестру. У цей же час загострилися стосунки між Ричардом і Філіпом, які ніколи власне не були щиро приязні. Танкред Сицилійський в свою чергу намагався грати на цих міжусобних сварках, переповідаючи королям про їх взаємні інтриги. Пристрасті заспокоїлися лише після того, як Філіп пообіцяв не мати проти Ричарда претензій за його незгоду одружитися із його сестрою принцесою Аделаїдою (яка вже мала дитину від ричардового батька). Ричард за це поступався фортецею у Нормандії, але розв’язував собі руки стосовно шлюбної політики. Саме у цей час Сицилію відвідала королева-мати Алієнора, яка запропонувала Ричардові шлюб із донькою наваррського короля Беренгьєрою. Краса нареченої та стратегічна важливість Наварри у суперечках з Францією обумовили згоду англійського короля.

На подальшому шляху до Палестини частка англійських кораблів розбилася на берегах Кіпру, а тих, що вижили, та їх майно було захоплено місцевим володарем, візантійським імператором Ісааком Ангелом. Пихате і зверхнє поводження Ангела у відповідь на всі прохання Ричарда відпустити полонених озлобило англійського короля. Флот Ричарда блокував Кіпр, а висаджені війська надзвичайно швидко позбавили кіпрського володаря влади. На Кіпрі на двісті років встановилася влада хрестоносців. Але на християнське військо ще чекала Свята Земля.

На момент прибуття Ричарда ситуація там була вкрай важкою, європейські лицарі довго і безрезультатно обкладали фортецю Акра (Сен-Жан-д’Акр), страждаючи від голоду, хвороб і спеки. Прибуття підкріплення з Англії та Франції змінило хід подій: покращилося постачання, піднявся бойовий дух християнського вояцтва. Влітку 1191 р. Акра здалася, а спроби султана Саладина завадити цьому не мали успіху. Здавалося, що часи поразок хрестоносців минули, і невдовзі Єрусалим буде звільнено від сарацинів. Але цьому завадили внутрішні суперечки в таборі християн: французький король вирішив, що йому для слави взяття Акри цілком достатньо, і час повертатися до домашніх, французьких справ. Філіп ІІ Август, виправдовуючись важкою хворобою і смертю свого васала, фландрського графа (подальшу долю земель якого треба було вирішити), повернувся додому. Весь тягар боротьби із силами мусульман ліг на плечі Ричарда Англійського. Подальша війна позначалася жорстокістю з обох сторін і загальною рівністю сил суперників. Ричарду вдалося відвоювати узбережжя Палестини, розбивши ворогів біля Арзуфу, але ресурсів і можливостей для тривалої облоги Єрусалиму, - загальної мети походу, - у нього вже не було.

Хроніст Амбруаз про битву поблизу міста Арзуф 7 вересня 1191 р.:

“Більше 30 000 турок кинулося в запалі на військо, верхи на конях, швидких, як вітер, і які здіймали пилові смерчі. Попереду емірів йшли сурмачі із сурмами і несли барабани і дзвіночки та здійняли такий галас і таке гикання, що не чути було б і як Бог гримить, настільки незносно гучно били барабани… а вслід за ними йшли негри і сарацини і бедуїни, піхотинці вправні і кмітливі, вмілі зі своїми легкими луками та щитами… З моря та суходолу вони насідали на [наше] військо так вперто, і з такою силою… що змогли завдати шкоди великої, убиваючи перш за все коней…

Орден госпітальєрів, що сильно постраждав, атакував у правильному порядку. Граф Шампанський зі своїми хоробрими товаришами, і Жак д’Авень із соратниками також атакували. Граф Робер де Дре та єпископ Бовейський вдарили разом. Турки були приголомшені, бо наші налетіли, як буря, з гучним криком; та усім тим, хто спішився, і тим, в кого були луки, що завдали нам стільки шкоди, усім їм відрубали голови. Тих же, кого вершники відкинули, добивали зброєносці. Коли король Ричард побачив, що військо порушило свої лави і атакує супротивника без належної обачності, він пришпорив коня і кинувся із усім поспіхом вперед, щоби унебезпечити передових бійців. У цей день він виказав таку звитягу, що довкола нього, з обох боків і попереду і позаду, утворився широкий шлях, заповнений мертвими сарацинами, а інші … повтікали, і низка мерців тяглася на добрі півмилі. Скрізь валялися бородаті трупи турок, пом’яті, звалені один на одного, як снопи”.

Арабський хроніст Беха-ед-Дін про цю ж битву:

“Коли кіннота франків [55] збилася докупи, і стало зрозумілим, що порятунок неможливий (хіба що за допомогою Вищої сили), вона згуртувалася для нападу. Я своїми очами бачив, як усі ці вершники скупчилися біля тину, котрий створила із себе їх піхота. Вони всі схопилися за свої списи, усі разом вигукнули свій військовий клич, а лави піхотинців розкрилися, пропускаючи вершників, і вони попрямували на всі боки. Один їх загін накинувся на наш правий фланг, інший – на лівий, третій їх підрозділ напав на наш центр, і все у нас прийшло у безлад”.

Укладена мирна угода з Саладином дозволяла християнським паломникам безпечно проходити на прощу до Єрусалиму. Цим напівзаходом і довелося обмежитися, бо Ричард отримав з Англії звістки про те, що його брат Іоанн плете проти нього інтриги і претендує на королівську владу, впевнюючи всіх, що Ричард не повернеться з Палестини. Треба було наводити лад вже у своєму королівстві. Але на цьому негаразди славетного короля не закінчилися: по дорозі його (він намагався швидко і таємно дістатися до батьківщини) було захоплено герцогом Австрійським Леопольдом, з яким Ричард посварився ще під час хрестового походу. Згодом Леопольд передав Ричарда за гроші німецькому імператору Генріху VI. Той, будучи суперником у боротьбі за імператорську корону свояка Ричарда, герцога Саксонського Генріха Лева, почав вимагати за англійського короля величезний викуп, який з значним трудом зібрали в Англії. Мешканцям країни довелося віддати принаймні чверть свого майна. Поки Ричард переживав поневіряння походу і полону, Філіп ІІ Август намагався відвоювати в анжуйців Нормандію, але не встиг це зробити до викупу Ричарда. Завдяки зусиллям королеви Алієнори викуп було зібрано і доставлено до Німеччини. Повернення Ричарда додому означало, що між анжуйцями і французами неминуче розгориться ще більший конфлікт: Левове Серце розумів, чиї інтриги стояли за його негараздами. У 1194 р. Ричард виступив проти Філіпа, і жорстока війна тривала п’ять років, поки при облозі одного нормандського замку Левове Серце не загинув (1199).

Іоанн Безземельний і Бувін. Іоанн (John Lackland, 1167-1216 р.) - король Англії у 1199-1216 р., був молодшим сином Генріха II і Алієнори Аквітанської. Генріх хотів передати улюбленому синові (якого він прозвав “Безземельним”) великі території, заручив Іоанна з дочкою Гумберта III, графа Савойї, але був розбитий під час заколоту старших братів Іоанна. Іоаннові, однак, дісталися значні володіння в Англії, включаючи графство Глостер, і було йому дароване володіння Ірландією (1177 р.). Тим часом Генріх продовжував боротьбу зі старшим з живих своїх синів, Ричардом, по суті - на користь Іоанна, але той, за невідомих причин, прийняв сторону брата.

Після коронації Ричарда у липні 1189 р. Іоанн одержав титули, підтвердження свого володіння Ірландією, безліч земель в Англії, що приносили прибуток у 6000 фунтів на рік, і одружився на Ізабеллі, спадкоємиці графства Глостер, втім повинен був дати обіцянку, що не вступить на англійський берег, поки Ричард буде в Хрестовому поході.

Після того як Ричард у жовтні 1190 р. оголосив своїм спадкоємцем сина померлого брата Джеффрі - Артура, Іоанн відразу порушив слово і вдерся до Англії. Довідавшись у січні 1193 р., що Ричард після повернення з походу був захоплений в полон у Німеччині, Іоанн уклав союз із французьким королем Філіпом II Августом і спробував захопити контроль над Англією. У квітні 1193 р. він був змушений укласти перемир’я, але спілки з Філіпом не розірвав, прагнучи поділити з ним володіння Ричарда і підняти в Англії заколот. У відповідь Ричард вигнав Іоанна і конфіскував його землі. Часткова реабілітація Іоанна відбулася в 1195 р., коли він одержав назад частину своїх володінь, а після того, як бретонці здали Артура Філіпові II Августові, Ричард визнав вже Іоанна своїм спадкоємцем.

Після смерті Ричарда в квітні 1199 р. Іоанн був визнаний герцогом Нормандії, а в травні коронований. Артур, підтриманий Філіпом II, став спадкоємцем Ричарда в Анжу і Мені; але рік по тому за договором у Гуллі Іоанн був визнаний спадкоємцем усіх французьких володінь Ричарда в обмін на територіальні поступки на користь Філіпа.

Нове одруження Іоанна спричинило за собою поновлення війни з Францією. Перша його дружина ніколи не була коронованою, і в 1199 р. шлюб був оголошений недійсним, тому що обидва члени подружжя були правнуками Генріха I. У 1200 р. Іоанн, який активно займався справами свого графства Пуату і втручався в суперництво між Лузіньянами й Ангулемами (двома родами, що сперечалися за нього), одружився на Ізабеллі, спадкоємиці Ангулемів, яка до того була заручена з Гуго IX де Лузіньяном. Тоді Лузіньяни підняли заколот і звернулися за підтримкою до Філіпа, який викликав Іоанна - як васала французької корони - до свого двору. Після відмови Іоанна розпочалася війна, у результаті якої в 1204 р. він втратив Нормандію, а до 1206 р. - також Анжу, Мен і частину Пуату.

Ці невдачі стали відчутним ударом по престижу Іоанна, але тепер він майже не залишав Англії. Це, а також смерть у 1205 р. канцлера й архієпископа Кентерберійського Г’ьюберта Волтера, дало йому можливість поставити на найважливіші посади вірних людей. До того ж, мріючи взяти реванш на континенті, король посилив оподатковування і намагався поповнити скарбницю всіма можливими способами. Усе це дало підставу звинувачувати його в тиранії.

Спробою зміцнити престиж, що захитався, був конфлікт із Папою Інокентієм III з приводу призначення архієпископа Кентерберійського. Іоанн, посилаючись на традиційне право англійської корони брати участь у призначенні архієпископа, відмовився прийняти ставленика Папи. Тоді Інокентій III наклав на Англію інтердикт[56] (1208 р.), а в 1209 р. відлучив від Церкви й самого Іоанна. У 1212 Іоанн погодився прийняти архієпископа на умовах Папи й у 1213 р. отримав прощення за обіцянку щорічно сплачувати Папі по 666 фунтів (1000 марок).

Ставало зрозумілим, що врешті наближається вирішальна фаза боротьби Плантагенетів та Капетингів. Обидві сторони шукали союзників, і анжуйсько-французький конфлікт швидко перетворився на європейський. На бік Іоанна стали новий граф Фландрський Ферран і німецький імператор Оттон Брауншвейзький. У 1209 р. Іоанн змусив заплатити шотландців чергову велику данину за свою незалежність, і цим штовхнув їх до союзу із Францією. Папа Римський Інокентій ІІІ, після того як Іоанн вступив у суперечку з приводу кандидатури на посаду архієпископа Кентерберійського, відлучив його від церкви. Іоаннові довелося визнати себе васалом Папи. На перспективу це передбачало велику данину папському престолу від Англійського королівства.

Вирішальні події цього великого європейського конфлікту відбулися у Фландрії, де зійшлися війська Франції та англо-фландро-німецької коаліції. 27 липня 1214 р. поблизу селища Бувін відбулася одна з найбільших битв Середньовіччя. У ній менша, але більш дисциплінована французька армія перемогла сили ворожої коаліції, німецький імператор швидко втік з поля битви. Укладене після цього перемир’я мало тимчасовий характер, оскільки ще залишалися англійські володіння на південному заході Франції (Гасконь), і навряд чи англійці залишили б назавжди мрії про відновлення “Анжуйської імперії”. Втім, зростаюча внутрішня політична криза поки що відволікла увагу англійської корони від континентальних проблем. Відновлення експансії відкладалося на майбутнє.

У 1212 р. барони організували змову з метою убивства або ізоляції Іоанна під час його військового походу в Уельс. У 1214 р. король, програвши велику битву при Бувіні, в результаті був змушений укласти невигідне перемир’я до 1220 р. Повернувшись до Англії, він опинився в ситуації загального неприйняття. І барони, і король звернулися з апеляцією до Папи, але переговори закінчилися нічим, і в травні 1215 р. почалася громадянська війна. Іоанн змушений був дарувати баронам королівства Велику хартію вільностей. Незабаром король знову звернувся по допомогу до Папи. Той прийняв бік короля, і громадянська війна відновилася.

Будь-які наслідки політики Іоанна були ліквідовані вторгненням до Англії, на прохання баронів, принца Людовика (майбутнього короля Франції Людовика VIII). Справа набрала нерозв'язного характеру, але отут Іоанн “вчасно” помер і було укладено мир, що потягнув за собою амністію заколотників, коронацію малолітнього сина Іоанна, Генріха III, і змушене повернення Людовика до Франції.

Контрольні запитання:

· Які чинники визначали зовнішню політику анжуйських королів?

· Яку роль відігравала сама Англія в “Анжуйській імперії”?

· Які терени входили до “Анжуйської імперії” за Генріха ІІ та Ричарда І?

· Як відбувався третій хрестовий похід?

Рекомендована література:

Бурова И. Две тысячи лет истории Англии. СПб., 2001.

Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии ХІ-ХІІІ веков. СПб., 2001.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

Афанасьев А. История Ирландии. М., 1913.

История Европы. Т.2. М., 1993.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Басовская Н. Столетняя война: леопард против лилии. М., 2002.

Кесслер У. Ричард І Львиное Сердце. Ростов-на-Дону, 1997.

Перну Р. Ричард Львиное сердце. М., 2000.

Пастуро М. Повседневная жизнь Франции и Англии во времена рыцарей круглого стола. М., 2001.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: