На шляху до війн Троянд: 1447-1455 рр. Повстання Джека Кеда. 3 страница

Новий розквіт університету припав вже на часи правління Тюдорів наприкінці XV-сер. XVI ст. і багато в чому зв'язаний з діяльністю “оксфордських гуманістів”: Джона Колета, Еразма Роттердамского, Томаса Мора.

Архітектурний комплекс університету утворюють численні коледжі з дворами, вежами, капелами і холами (готичні Мертон-коледж 1264 р.. Новий коледж, заснований у 1379 р. і перебудований в XIV-XV ст.). Бодліанська бібліотека в Оксфорді - одне з найбагатших у світі зібрань манускриптів, инкунабул, автографів, перших видань рідкісних книг.

Кембрідж. Абат одного з монастирів у Лінкольнширі, який учився раніше у Франції, якось виписав звідти чотирьох учителів: одного викладача теології і трьох - філософії. Учителі, що приїхали, найняли в місті сарай і відкрили в ньому школу. На другий рік викладання з’явилося так багато учнів, що їх довелося поділити на класи. З цієї школи в 1209 р. організувався Кембріджський університет. Особливому розквіту університету сприяло переселення в Кембрідж викладачів з Оксфорду і Парижу (у 1209 і 1229 р.). Пік розквіту Кембріджського університету припадає на XIV- поч. XV ст., коли Оксфорд сприймався як осередок вільнодумства та вікліфової єресі.

Згодом Кембрідж перетворився на керовану сенатом і з канцлером на чолі корпорацію, що складалася з ряду коледжів. Спочатку коледжі являли собою подобу сучасних гуртожитків, однак незабаром стали практично автономними навчальними закладами. Зараз у Кембріджі нараховується 17 коледжів. Найперший - коледж св. апостола Петра - був заснований у 1257 р., інші виникли з 1326 по 1800 р. До традиційних особливостей Кембріджського університету відносяться переважання в ньому гуманітарних наук і суворий контроль над процесом навчання.

Філософська та суспільна думка. Бурхливі політичні події в Англії початку ХІІІ ст., пов’язані із виданням Великої хартії, активізували суспільно-політичну думку, викликали появу низки наукових праць та трактатів. Найвизначнішим вченим у галузі політичної думки був єпископ лінкольнський Роберт Гроссетест. У праці “Основи королівської влади та тиранії” він захищав права підданих короля від сваволі урядовців. Гроссетест вважав, що мешканці країни мають право повстати проти неправедного короля, який порушує звичаї та не виконує належним чином свої обов’язки. Вчений та церковний діяч Джон із Солсбері створив “Полікратік” - працю, присвячену дослідженню взаємостосунків світської та церковної влад.

У ХІІІ ст. в Оксфорді викладав і займався науковою роботою видатний англійський мислитель Роджер Бекон (1214-1294). Його заслугою є цінні досліди в галузі хімії (він самостійно винайшов порох), оптики, обґрунтування традиційного потім для англійської філософської та наукової думки емпіризму – учення про те, що найголовнішими джерелами знань та уявлень про світ є досліди та експерименти.

Основною філософською доктриною доби Середньовіччя була близька до богослів’я схоластика – система формально-логічних положень релігійної філософії (від лат. schola - школа). Схоласти намагалися науковим, методичним, філософським шляхом з’ясувати співвідношення між вірою та розумом. Крайні напрями схоластики або відстоювали повну пасивність, злиденність розуму, або навпаки, доходили до обстоювання його великих можливостей у самостійному пізнанні навколишнього світу (раціоналізм). До духовного та розумового самовдосконалення закликав визначний філософ Ансельм Кентерберійський (1033-1100), який брав активну участь у загальноєвропейських філософських дискусіях. Його творчості властиві елементи раціоналізму та гуманізму. Наприкінці ХІІІ ст. проти пануючої в схоластиці доктрини Фоми Аквінського (томізму) виступив англійський філософ-францисканець Дунс Скот (1265-1308). Він вважав, що можливості розуму у питаннях віри обмежені, проте вони величезні у справі логічного пізнання навколишнього світу. Іншим критиком томізму став Вільям Оккам, який заперечував наявність у Бога “плану творіння“ і наголошував на спонтанності цього процесу, що виключало традиційні уявлення про “божеський задум”.

У ХIV ст. отримали поширення ідеї реформи церкви професора Оксфордського університету Джона Вікліфа, про що докладніше йшла мова у попередньому розділі.

Ансельм Кентерберійський (Anselm Cantuariensis, Anselm of Canterbury, 1033/1034-1109) - визначний середньовічний учений і богослов італійського походження, значна частка життя якого пов’язана з Англією. Автор трактатів “Монологіум” (лат. “Monologium”) - про буття й ознаки Бога, “Прослогіум” (лат. “Proslogium”), у якому містяться докази буття Бога, піклувався про збільшення бібліотек, вичитував і поправляв рукописи.

Після тривалих подорожей у 1063 р. Ансельм став пріором Бекського монастиря в Нормандії, а в 1078 р. був обраний його абатом після смерті Ланфранка (слава якого і затягла до Нормандії Ансельма). Займаючись адміністративними і господарськими справами обителі, він кілька разів відвідував Англію (у 1066 р. захоплену герцогом Нормандії Вільгельмом I) і користався великою особистою довірою короля. У 1093 р. спадкоємець Вільгельма I Завойовника Вільгельм II Рудий (Руфус) призначив Ансельма архієпископом Кентерберійським. Спочатку відмовляючись прийняти сан, Ансельм поставив ряд умов, за виконання яких погоджувався стати архієпископом: усі володіння кентерберійської церкви, захоплені королем, повинні бути їй повернуті, у справах церковних король зобов'язаний радитися з архієпископом. 5 вересня 1093 р. Ансельм був інтронізований у Кентербері, а в грудні за присутності майже всіх єпископів Англії архієпископом Йоркським був посвячений у сан.

Небажання короля виконувати умови Ансельма і тверда позиція архієпископа, яку він займав, відстоюючи інтереси Церкви, призвели до того, що в листопаді 1097 р. архієпископ відправився до Риму для ради з Папою. В Італії він взяв активну участь у Соборі 1098-1099 р., присвяченому питанням “точного тлумачення віри”, дисципліни в Церкві і права на інвеституру - призначення на церковні посади. На зворотному шляху до Англії Ансельм довідався про смерть короля Вільгельма. Новий король Генріх I, як і його попередник, бажав повного підпорядкування Церкви - у 1103 р. Ансельм був змушений знову відправитися із своїми проблемами до Риму, фактично у заслання. Папа підтвердив постанови Собору про виключне право Церкви на інвеституру і зажадав дотримання суворої дисципліни серед кліриків, зокрема, безшлюбності священиків і заборони симонії - продажу церковних посад. У 1106 р. у Лондоні в королівському палаці відбулася нарада знаті і духівництва Англійського королівства, на якій була розв’язана суперечка короля й архієпископа: ніхто в Англії - під загрозою відлучення від Церкви - більше не міг одержувати єпископство або абатство з рук короля чи іншої світської особи, а Ансельм, з огляду на побажання короля, не став би відмовляти в посвяті його ставленикам.

В останні роки життя Ансельм написав найзначніші свої здобутки: “Про згоду провидіння, приречення і благодаті Бога з вільною волею” (лат. “De concordia praescintiae et praedestionis nec non et gratiae Dei cum libero arbitro”), “Про волю” (лат. «De voluntate»), “Про волю Божу” (лат. “De voluntate Dei”) та ін.

Ансельм був одним з перших великих філософів Середньовіччя, і по праву вважається “батьком схоластики”. Він одним з перших визнав i можливість використання методів філософського пізнання в богослів’ї. Займаючись проблемою співвідношення віри і розуму, він дійшов висновку, що пізнання християнина починається з акту віри: факти, що він хоче пізнати, дані в Одкровенні; християнину потрібно не розуміти, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти. Богослов'я, однак, може скористатися розумом, щоб краще зрозуміти те, у що християнин вірить (лат. credo ut intelligam - вірую, щоб зрозуміти). Велику увагу філософ приділяв формі, у яку втілюється думка; саме завдяки Ансельмові в богословських працях особлива увага стала приділятися логічній коректності висловлення.

Сучасники дали Ансельму Кентерберійському прізвисько “Чудовий доктор” (лат. “Doctor magnificus”). Біографія Ансельма Кентерберійського була написана його секретарем Едмером. Канонізації Ансельма вимагав архієпископ Кентерберійський Томас Бекет, що спирався на авторитет свого попередника у боротьбі з Генріхом II за незалежність Англійської церкви від світської влади. Канонізація відбулася лише на поч. XVI ст. за Папи Олександра VI (постаті не дуже шанованої сучасниками), згодом була визнана недійсною й у ХІХ ст. відбулася повторно.

Роджер Бекон, (Bacon) на прізвисько “Doctor Mirabilis” (лат. “Чудовий учитель”) (бл. 1214 р.-1292 р.) - видатний англійський філософ і натураліст, чернець-францисканець.

Бекон народився в заможній родині; за молодих років вступив до Ордену францисканців. Здобув гарну освіту, уже в ранні роки добре знав геометрію, арифметику, музику й астрономію. Учителем Бекона був Роберт Гроссетест, ректор і канцлер Оксфордського університету, відомий своїми дослідженнями в галузі фізики, один з найкращих перекладачів і коментаторів Аристотеля. Свою першу учену ступінь Роджер Бекон здобув у Парижі не пізніше 1241 р.

Бл. 1252 р. Бекон повернувся з Парижа до Оксфорду і зайняв кафедру професора в університеті. В Оксфорді Бекон викладав математику, астрономію, оптику, алхімію і мови. З цього часу він витрачає всі сили й енергію, значні суми грошей на постановку наукових експериментів, здобуває “таємні” книги, створює нові інструменти й устаткування, навчає учнів і асистентів.

Бекон став провісником нової експериментальної науки за 300 років до того, як її принципи були проголошені в працях учених доби Відродження. Він був першим європейцем, який докладно описав виготовлення пороху (1242 р.) і який напророкував його військове застосування в майбутньому (гармати з’явилися тільки на початку наступного століття); описав застосування окулярів (які теж незабаром з’явилися в Європі), вгадав появу повітряних куль і літальних апаратів із крилами, що махають, моторних судів і візків, телефону; використовував “камеру обскуру” (чорна шухляда з маленьким отвором - прообраз фотоапарату) для дослідження сонячного затьмарення; розробив проект утопічної республіки, у якій джерелом влади є народний плебісцит. Наукові досягнення вченого були відомі по всій Європі і завоювали йому славу чудотворця.

Бекон важко ладив зі своїми колегами, скаржився на своє невизнання і звертався до Папи Клименту IV із грандіозними проектами, зокрема, задумав створити велику енциклопедію наук, що вимагала б спільної роботи вчених з різних країн. Підготовчими роботами до неї стали його твори “Велика праця” (“Opus nia jus”), “Мала праця” (“Opus minus”) і “Третя праця” (“Opus tertium”), які Бекон у короткий термін написав на настійну вимогу Папи. Три ці твори повинні були стати справжньою енциклопедією знань.

За вимогою Клемента IV робота Бекона над енциклопедією всіх наук велася в таємниці. Поведінка Бекона показалося підозрілим керівникам університету. Коли Бекон відмовився пояснити, чим він займається, його звинуватили в чаклунстві і, за звичаєм того часу, продемонстрували знаряддя катувань, однак вчений і тоді не розкрив своєї таємниці. Смерть Клемента IV у 1268 р. розвіяла мрії Бекона про переворот у науках.

У двох інших своїх працях енциклопедичного характеру – “Загальних принципах природної філософії” і “Загальних принципах математики” (бл. 1268 р.), Бекон розробляв універсальні основи науки, підвалиною якої вважав математику. У 1278 р. Бекона було ув’язнено за “підозрілу новизну” його учень. Ймовірно, що й помер Бекон у тюрмі.

Дунс Скот, Іоанн (Іoannes Duns Scotus) (1265/1366-1308 р.) - богослов і видатний філософ Середньовіччя, чернець-францисканець.

Народився у південній Шотландії, а у 1278 р., дванадцяти років, у Гаддінгноті вступив до Францисканського ордену. Потім вчився в Нортгемптоні, у 25 років став священиком. У 1291-1296 р. удосконалював свою освіту в Парижі, згодом повернувся до Кембриджу, де написав коментарі до “Сентенцій” Петра Ломбардського. Наступні два роки жив в Оксфорді, у 1302-1303 р. - у Парижі. Конфлікт із Папою Боніфацієм VIII змусив його залишити Париж і повернутися до Оксфорду. У 1304 р. він був рекомендований генералом Францисканського ордена Гонсалесом Іспанським Паризькому університету як викладач теології. Через відносини, що погіршилися між королем Філіпом і Папою Дунс Скот був відкликаний до Кельну. У 1308 р., через рік викладацької діяльності в Кельні, він помер. Похований там же, у церкві Св.Франциска.

У своїх роздумах Дунс Скот йшов за іншим францисканським теологом Бонавентурою. Пізнання незмінних концепцій, таких як справедливість, краса і т.ін., може відбуватися лише в душі через одвічні ідеї, впроваджені в неї Богом, вважав Бонавентура. Таким чином, що-небудь може бути пізнаним лише в тому випадку, якщо сам Бог “освітить” шукаючого вічною істиною. У розумінні Дунса Скота, розум, що спирається на логіку, може здійснювати пізнання лише у досить вузьких рамках. Узагалі ж пізнання, особливо в царині релігії, повинні мати у своїх підвалинах віру.

Багато моментів вчення Дунса Скота різко суперечили ідеям Фоми Аквінського і його послідовників. Фома Аквінський говорив про примат розуму і знання над волею, Дунс Скот же натомість перше місце відводив волі. Він учив, що в Бога, як і в людини, не воля залежить від розуму, а розум від волі. Це твердження він доводив, виходячи з того, що не все, що уявляється розумним, відповідає Божій волі, отже, розум не є первинним.

Дунс Скот одним з перших став відстоювати положення про те, що Богородиця була зачата без гріха, тобто із самого моменту народження була непорочною. У 1854 р. римський папа Пій IX визнав доктрину про Непорочне зачаття Діви Марії догмою Римсько-Католицької церкви.

Вільям Оккам (Оccam) (бл. 1300-1349 р.) - видатний філософ Середньовіччя, найважливіший представник номіналізму.

Народився поблизу міста Оккама в Англії, ще під час навчання в Оксфорді став ченцем-францисканцем. Після закінчення освіти філософ залишився в Оксфорді викладати теологію і філософію. За вислови про верховенство світської влади над владою римського Папи в справах духовних був звинувачений у єресі і заточений у в'язницю. У 1328 р. йому удалося втекти до Німеччини до імператора Людвіга Баварського, ворога Папи, за що його було відлучено від Церкви. Залишившись в Мюнхені, Оккам більше нікуди не виїжджав звідти до самої смерті.

Завдяки віртуозному володінню мистецтвом діалектики Оккам одержав від учнів прізвисько “Doctor invincibilis” (лат. “непереможний учитель”). Філософ уславився своїм “принципом простоти” (“ бритва Оккама ”) - він дотримувався думки, що “найпростіші пояснення - найкращі”. Спираючись на цей принцип, він приступив до розв’язання проблеми “ універсалій ” - загальних понять, однієї із самих важливих проблем середньовічної філософії. У роботах “ Сума всієї логіки ”, “ Природна філософія ” та ін. Оккам доводив, що реальні лише окремі істоти а “універсалії” існують лише в межах людського розуму, що розмірковує про них.

Школа Оккама заклала фундамент для сучасної механіки й астрономії, а також послужила вихідним пунктом для розвитку сучасної динаміки.

Мистецтво та архітектура. Найвиразнішим проявом розвитку мистецтв доби англійського Середньовіччя є пам’ятки архітектури, оскільки вони поєднували в собі (в прикрасах та оздобленні) також твори інших жанрів – живопису, скульптури. З ХІ-ХІІ ст. до наших часів дійшли три типи архітектурних споруд – собори, монастирі та замки. Це обумовлено тим, що саме будівлі релігійного та військово-адміністративного призначення створювалися із каменю, на відміну від більшості інших, дерев’яних.

Після Нормандського завоювання в Англії, як і скрізь у Західній Європі поширився романський стиль в архітектурі. Крім суто архітектурних особливостей романіка відбивала певне світобачення та світовідчуття людей тої доби. Романські храми-фортеці – прості і суворі у зовнішньому оздобленні, із міцними стінами та баштами, їх внутрішній простір – тісний із незначним освітленням, розписаний картинами з життя Христа, Богоматері, зображеннями святих. Портал (головний вхід) соборів прикрашався скульптурами та барельєфами, апокаліптичними картинами Страшного суду. Найвідомішими спорудами цього типу є собори в Йорку (з 1070 р.) та Даргемі (з 1093 р.). Вони відзначаються більшими розмірами та сміливістю проекту, ніж аналогічні будівлі на континенті.

Із Нормандським завоюванням в Англії також поширилося будівництво мурованих замків королів та баронів. Вони пройшли еволюцію від донжона (багатоповерхової башти) до цілого комплексу оборонних укріплень, які розташовувались у стратегічно важливих місцевостях на височинах. Внаслідок тривалої боротьби королів з баронами у Центральній та Східній Англії замків збереглося дуже мало (Віндзор та деякі ін.), більшість збереглася в Уельсі (Кардіфф) та на півночі. Вражаючою інженерно-архітектурною спорудою був Лондонський міст через Темзу (994) – на якому стояли будинки та магазини, і під яким пропливали кораблі.

З к. ХІІ - ХІІІ ст. в Англії поширюється готичний архітектурний стиль. Його ознакою стало стрільчасте склепіння, яке конструктивно було більш досконале, ніж романське арочне. Це дозволило зменшити навантаження на стіни, споруди стали більш легкими та високими. Внутрішній простір храмів збільшився, став вище, був краще освітлений завдяки великим вітражам. Дах храмових башт став гострим (шпиль), стіни зміцнювали стрільчасті зовнішні контрфорси. Портали, як і раніше, прикрашалися скульптурами та барельєфами. Найвідомішими спорудами готичного стилю є собор у Лічфілді (з 1170), церкви та школи Оксфорду, які вже мають ознаки “прикрашеної готики” – більш пишного оздоблення.

Зразком образотворчого мистецтва є книжкові мініатюри, зокрема у “ Псалтирі королеви Марії ” (XIV ст.), який містить більше 600 малюнків на різні релігійні, біблійні теми, що демонструють високий рівень майстерності художників.

Література. Нормандське завоювання обумовило певні специфічні особливості мовного розвитку. Головною з них було поширення в Англійському королівстві трьох мов – французької серед правлячої верстви, англійської серед широких мас населення та латини у церковних справах й адміністрації. Це позначилося на мовному та жанровому характері англійської середньовічної літератури.

Пам’ятками народної поезії нормандської доби є фабліо – короткі віршовані оповіді анекдотичного характеру. Цей жанр, як і лицарський роман, прийшов із Франції. У фабліо зображувався повсякденний побут епохи, звичайне життя міщан, купців, ченців, без якоїсь ідеалізації та прикрашення. В народі були популярні кумедні оповідання про тварин - бестіарії.

У другій половині XIV ст. відбувається формування на основі синтезу, злиття різномовних літературних тенденцій національної англійської літератури. У творчості письменників цієї доби середньовічні літературні жанри здобули найвище художнє втілення.

Близькою до народних уподобань є поема “ Видіння Вільяма про Петра-орача ” Вільяма Ленгленда (1332-1400). Ця поема – пристрасна алегорична проповідь проти соціальної нерівності, на захист інтересів та прав простого народу. Дослідники припускають, що твір було написано під враженням повстання Вота Тайлера. Петро-орач досягає у “Видінні” надзвичайної величі, наближеної до святості, до Бога. Протилежне ставлення до народних низів представлене в творах поета Джона Гауера (1325-1408). Його поема “Глас волаючого” передбачає всілякі негаразди для ладу країни від соціальних вибухів, ідеалом Гауера є “старі добрі часи”, коли кожен стан знав своє місце, а життя було більш шляхетне.

Лицарський роман. В силу певних особливостей суспільного ладу англосаксів, в англійському суспільстві до Нормандського завоювання (1066) не склався соціальний тин, що відповідає континентальному лицарю. Більш патріархальний і грубий, побут англосаксонського маєтку знатної людини відрізнявся від побуту континентальних замків XI ст. Куртуазія, яка вже почала складатися на континенті як етикет світського поводження, тут ще була незнайомою.

Сам лицарський стан з його кодексом поведінки, і куртуазна культура були привнесені в Англію нормандськими завойовниками разом з чужою французькою мовою (точніше, разом з нормандським діалектом давньофранцузької мови), - ця обставина ще більшою мірою сприяла тому, що англосаксонська культура, яка все-таки збереглася і при нормандських завойовниках, свідомо ізолювалася від цих французьких нововведень. Феодали англійського походження лише дуже поступово відновлювали свої права поряд з феодалами - нащадками французьких прибульців. Лише за Ричарда I, наприкінці XII ст., цей процес трохи прискорився.

Внаслідок цього й такі характерні явища, як куртуазна лірика й епос давньофранцузькою та провансальською мовами, були довгий час надбанням франкомовних, власне кажучи сторонніх феодальних кіл, що охоплювали, утім, найбільш впливові прошарки світської і церковної знаті, що служила опорою для королів Анжуйської монархії. Становище почало змінюватися тільки на початку XIII ст. Бл. 1205 р. клірик Лайамон створив велику епічну компіляцію “ Брут ”, в основу якої поклав низку джерел, насамперед відомий латинський твір Гальфріда Монмутського.

“Брут” Лайамона являє собою героїчну поему (напівхроніку, напівроман), де основна увага приділяється історії бриттів, предків англійців, з часу висадження легендарного нащадка Енея на британському березі й аж до трагічного завершення вікової боротьби між бриттами й англосаксонськими завойовниками. Велику роль у цьому оповіданні грає група сюжетів, пов’язана з королем Артуром. При цьому, виступаючи як оспівувач “англійців”, Лайамон під ними має на увазі саме бриттів. З них починає він героїчну традицію свого народу, натхненний прагненням довести, що така існує не лише нормандців і бретонців, але й у самих острів’ян. Підкреслено “англійський”, антинормандський характер поеми був посилений й тим, що поема написана англійською мовою XIII ст., а не давньофранцузькою. Вона складена англійським алітерованим віршем. Звичайно, дещо незграбний доробок Лайамона перебував під впливом французької середньовічної поезії, і це виявлялося не тільки у відомій залежності сюжету від творів французького поета Васа, але й у характері поетичної структури, що, незважаючи на англійську основу, видає тяжіння смаків її автора до лицарської французької поезії. Але все-таки “Брут” Лайамона - рання форма лицарського роману англійською мовою, відзначена значною своєрідністю.

Збереглися ще такі романи артурівського циклу англійською мовою: “Артур”, “Артур і Мерлін”, “Івейн та Гавейн”, “Ланселот Озерний”, “Смерть Артура”, “Персеваль Уельський”, “Сер Трістрем”.У XIII ст. з’явилося ще декілька англійських лицарських романів. Щоправда, вони теж ґрунтувалися на більш ранніх (XII ст.) нормандських версіях, але ці останні сягали англо-датських сюжетів набагато більш далекого минулого. Вочевидь, ці англо-датські героїко-пригодницькі перекази народилися ще до 1066 р. і століттями існували в усній формі, будучи відомі спочатку в англійському середовищі. Після завоювання вони стали надбанням нормандських співаків- труверів, жадібних до забавних і захоплюючих сюжетів, де б вони їх не знаходили.

Серед цих романів особливо важливі “ Король Горн ” (бл. 1225) і “ Пісня про Гавелока ” (або “Гавелок-Данець”, друга половина XIII ст.). Попри те, що ці романи мали суттєве значення для англійської літератури і досить довго викликали інтерес у читачів і слухачів, вони не відрізняються глибиною і своєрідністю, що властиві французьким романам Кретьєна де Труа чи великим німецьким поетам-романістам XII-XIII ст. Англія не дала жодного блискучого й оригінального автора лицарських романів. У названих здобутках англо-датські мотиви переплітаються з мотивами власне лицарського роману більш пізнього часу. У цьому відношенні вони представляють великий інтерес для порівняльного вивчення оповідальних жанрів феодальних літератур Заходу і Сходу.

В другій половині XIII ст. в Англії посилюється інтерес до перекладу французького роману на розмовну мову більш широких кіл англійського суспільства. Надолуживши деяке відставання, англійські перекладачі знайомлять своїх читачів з основним фондом середньовічної оповідальної літератури: тут і роман про “ Флуара і Бланшефлора ” (бл. 1250), і “ Сер Трістрем ” (к. XIII ст.) і багато чого іншого.

Таким чином, поети, що створили могутню і своєрідну літературу двору Анжуйской династії на французькій і латинській мовах, зіграли набагато більш значну роль у розвитку середньовічної літератури в цілому, ніж автори англійських лицарських романів. Однак сама наявність роману як нового жанру англійської поезії, що захищає інтереси своєї національної традиції і втілює її тяглість, не може бути недооціненою.

Характерною рисою англійського лицарського роману XIII – поч. XIV ст., що представляє собою переважно перелицювання з французького, була його орієнтація на досить широкого читача і слухача. Тут перед нами, безсумнівно, новий етап у розвитку куртуазної літератури, що поступово видозмінюється під могутнім впливом міської культури, особливо південної прибережної смуги, цього краю купців і мореплавців. Вплив міської культури відгукнувся в лицарському романі достатком побутових рис, а також дуже відчутним дидактизмом і моралізаторською тенденцією. Такий, наприклад, створений наприкінці століття (і в наслідуванні франко-нормандському джерелу) віршований роман про Гая з Ворика. Герой роману, кравчий графа Ворикського, після досить нерозважливої молодості вирішує вести благочестиве життя, здійснює паломництво до Святих місць, а наприкінці життя ставши пустельником, проводить залишок своїх днів у пості й молитві.

І у XIV ст. міська дидактика впливає на лицарський роман, який доживає останні дні, кращий пам’ятник якого - анонімний “ Сер Гавейн і зелений лицар ” (бл. 1370 або 1390 рр.) - у складних іносказаннях прославляє християнські чесноти й у цьому зближується з типовим жанром епохи - дидактичною алегоричною поемою, що виникла вже цілком на міському ґрунті.

Джефрі Чосер – батько англійської поезії. Джефрі Чосер (1340-1400), син придворного постачальника вин, паж у почті сина короля Едуарда III, учасник Столітньої війни написав якісно нову сторінку в історії англійської літератури. Чекаючи викупу з французького полону, він поповнював своє знайомство з куртуазною літературою. Він зблизився з французькими поетами, серед яких був Е.Дешан, який дружньо відгукнувся згодом про англійського колегу. Чосер переклав популярний “Роман про Троянду”, співзвучний поетові з його куртуазними смаками і самолюбством городянина, що пробився до середовища знаті. Протягом довгих років Чосер був поетом, що писав для освічених вельмож і їхнього оточення. Але від віршів французькою мовою, що були ще вживані при дворі Едуарда III, він перейшов до віршів англійською. Чутливо уловлюючи загальний напрямок розвитку, Чосер виступив як родоначальник англійської літературної мови, котра виникала, спираючись на лондонський діалект. Паралельно із створенням нових строфічних і метричних форм, паралельно із реформою мови йшла і реформа вірша за рахунок збагачення старого англійського вірша досвідом латинської і французької поезії.

Найважливіший доробок раннього Чосера – “ Книга герцогині ” (1369), присвячена пам'яті дружини Джона Гонта, герцога Ланкастерського. У витонченій поемі, в якій ще панують середньовічні канони, уже можна бачити пробудження передренесасних тенденцій: виражені вони в увазі до людських почуттів, у тім, як говорить поет про скорботу лицаря, що втратив свою даму. Античні образи в поемі теж близькі до передвідродженського розуміння античної спадщини як якогось ідеалу.

Після того як Чосер познайомився з життям і мистецтвом Італії, він став популяризатором італійської літератури в Англії. Чосер перекладає Данте, Петрарку, Боккаччо й у своїй поезії використовує їхній досвід.

Після “Книги герцогині” Чосером були створені сатиричні поеми “ Будинок слави ” і “ Пташиний парламент ” (1382), що висміюють діяльність парламенту. Під виглядом пташиної сварки Чосер зображував політичну боротьбу, у якій уже намічалися ті негаразди, що приведуть Англію до смути XV в. - війнам Троянд.

Рішучим кроком до створення нових художніх цінностей і до звільнення від влади схематичного середньовічного алегоризму була його поема “ Троїл і Кресіда ”, яка надалі послужить одним із джерел однойменної п’єси Шекспіра. Джерелом для самого Чосера послужила куртуазна поема молодого Боккаччо “Філострато”. Па цій основі Чосер створив щось цілком самостійне - прообраз англійської ренесансної міфологічної поеми. У доробку чітко відчувається майстерність Чосера - творця живих характерів. Не можна не відзначити, що умовно-античні герої поеми Чосера - це справжні лицарі і дами, живі сучасники поета. Разом з тим Чосер зміг передати принадність, властивому грецькому переказу. Сполучення англійського колориту з античною традицією стало згодом особливістю англійської ренесансної поеми аж до “Венери й Адоніса” Шекспіра.

Посада у лондонській митниці дала Чосерові можливість різнобічно ознайомитися з діловим побутом столиці, почерпнути чимало спостережень для зображення тих соціальних типів, що з’являться в “Кентерберійських оповіданнях”.

“ Кентерберійські оповідання ” (1387) виростають на основі оповідальної традиції, яка, гублячись у далекій давнині, заявляла про себе в літературі XIII-XIV ст. усе наполегливіше. Італійські новели, цикли сатиричних казок, “Римські діяння”, “Сім мудреців” та інші збірники повчальних розповідей стоять у цьому ряді. У XIV ст. сюжети, підібрані в різних авторів і з різних джерел, поєднуються вже в глибоко індивідуальному обрамленні, відзначеному конкретними рисами нової європейської дійсності, наприклад, у “Декамероні”, де традиційний задум втілився в книгу національних за формою і матеріалом новел. Чосер не випробував свої сили в прозі, для нього поетична мова була матеріалом більш звичним, оскільки англійська художня проза лише народжувалася. Національним у “Кентерберійських оповіданнях” було композиційне обрамлення - обстановка місця дії: таверна біля дороги, що прямує до Кентербері, юрба прочан, у якій представлене, власне кажучи, все англійське суспільство - від лицарів до веселої ватаги ремісників і персонажів, що представляють сільську Англію. Усього в компанії прочан набирається 29 чоловік. І майже кожний з них - у будь-якому разі це відноситься до двадцяти персонажів - живої і досить складний образ людини свого часу; звички й одяг, спосіб тримати себе і мовні особливості майстерно описані Чосером.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: