Сім’я як один із найважливіших виховних інститутів.

Сім’я – один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім’я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, притаманними українському суспільству в цілому, що негативно позначаються на внутрішньосімейній атмосфері.

Кожна сім’я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов’язків, культури спілкування, виховання дітей. Напрямні, погоджені виховні методи батьків вчать дитину керувати своїми діями й вчинками відповідно до моральних норм. Діти, які ростуть в атмосфері любові і розуміння, мають менше проблем зі здоров’ям, труднощів з навчанням, спілкуванням з однолітками. Порушення дитячо-батьківських відносин веде до формування різних психологічних проблем і комплексів [1, с. 17-22].

Значно зросла кількість родин з негативним психологічним кліматом, складними міжособистісними стосунками. Такі соціальні патології, як пияцтво, наркоманія, паління, жорстоке ставлення до дітей, незрілість молодих сімей щодо виховання дітей, слабка правова обізнаність батьків спричинюють перешкоди ефективному процесу входження дитини в соціум. Сім’я у сучасному суспільстві розглядається як інститут первинної соціалізації дитини. Батьки несуть відповідальність за організацію системи умов, відповідних віковим особливостям дитини і забезпечують оптимальні можливості її особистісного і розумового розвитку [2, с. 98-99].

У підлітковому віці в особистості з’являються різні проблеми, і вона не завжди спроможна виробити відповідно новій соціальній ситуації розвитку механізми подолання труднощів. Підліткова криза об’єднує в собі різні види поведінки і переживань, які пов’язані з труднощами особистісного зростання.Саме в такий період допомога батьків відіграє велику роль в житті підлітка.

Усе це актуалізує проблему сімейного виховання дітей у сучасних умовах, спонукає до пошуків таких психологічно зумовлених підходів до її розв’язання, які забезпечували б орієнтацію батьків на дитину як на особистість, надавали б можливості для її гармонійного розвитку, враховуючи при цьому індивідуальні особливості [3,].
1.2 Стилі дитячо-батьківських відносин у сучасних наукових дослідженнях

Батьківські установки або позиції – один з найбільш вивчених аспектів дитячо-батьківських відносин. Під батьківськими установками розуміється система, або сукупність, емоційного батьківського ставлення до дитини, сприйняття дитини батьком і способи поведінки з ним.

Поняття «батьківський стиль» або «стиль виховання» часто вживається як синонім поняттю «позиції», хоча доцільніше зберегти термін «стиль» для позначення установок і відповідної поведінки, які не пов’язані саме з даним дитиною, а характеризують ставлення до дітей взагалі. Одним з основних психолого-педагогічних понять для наділення різних типів сімейного виховання є стиль батьківського ставлення, або стиль виховання. Як соціально-психологічне поняття, стиль позначає сукупність методів і прийомів спілкування по відношенню до партнера. Розрізняють загальний, характерний і конкретний стилі спілкування. В якості детермінант стилю спілкування виступають спрямованість особистості як узагальнена, відносно стійка мотиваційна тенденція; позиція, зайнята по відношенню до партнера спілкування, і параметри ситуації спілкування. Батьківський стиль – це узагальнені, характерні, ситуаційно неспецифічні способи спілкування даного батька з даними дитиною, це образ дій по відношенню до дитини[4].

Під стилем виховання розуміється не тільки певна стратегія виховання, а й включеність дітей в обговорення сімейних проблем, і успішність дитини при готовності батьків завжди прийти на допомогу, прагнення до зниження суб’єктивності в баченні дитини.

Різні стилі догляду та поводження з дитиною починаючи з перших днів його життя формують ті чи інші особливості його психіки та поведінки.

У психологічній літературі поняття «стиль батьківського ставлення», «тип сімейного виховання», «батьківська позиція» дуже часто розглядаються як синоніми. У даній роботі під стилем сімейного виховання розуміють багатовимірне утворення, що включає когнітивний, емоційний і поведінковий компоненти, спираючись на визначення А.Я. Варги, яка описує батьківське ставлення як цілісну систему різноманітних почуттів по відношенню до дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються в спілкуванні з дитиною, особливостей сприйняття і розуміння характеру дитини, її вчинків [5].

Вперше проблема стилів батьківського виховання була досліджена А. Адлером. Він описував несприятливі ситуації дитинства, пов’язані з батьківським вихованням, на основі яких дитина формує хибні уявлення про життя. До них відносяться баловство дитини і зневага дитиною. Ці деструктивні стилі ставлення до дитини перешкоджають розвитку у нього соціального інтересу, або громадського почуття – здатності цікавитися іншими людьми і брати в них участь. А. Адлер підкреслює, що потурання і вседозволеність з боку батьків призводить до розвитку неадекватних уявлень про самого себе, про навколишній світ, способах конструктивної взаємодії з іншими людьми. Емоційно відкидаємо, нехтують батьками діти будуть недооцінювати власні сили, перебільшувати труднощі життєвих завдань, у них можуть бути труднощі в міжособистісних стосунках. Обираний же стиль ставлення до дитини залежить від життєвого стилю особистості батька, тобто від значення, яке людина надає світові і самому собі, його цілей, спрямованості його устремлінь і тих підходів, які він використовує при вирішенні життєвих проблем. А стиль батьківського ставлення в свою чергу безпосередньо впливає на формування стилю життя дитини, тому життєвий стиль формується дуже рано [6].

Класичної вважається робота С. Броді, виконана в рамках клінічного підходу. Спостерігаючи відеомагнітофонні запису 4-х годинного спілкування матері з дитиною, вона виділила 4 типи материнського відносини:

1 тип. Мати легко й органічно пристосовується до потреб дитини. Для неї характерно підтримує, що дозволяє поведінку.

2 тип. Свідомо мати намагається пристосуватися до потреб дитини, але через напруженість і відсутності безпосередності у спілкуванні з дитиною її спроби часто безуспішні. Мати частіше домінує, чим поступається.

3 тип. В основі материнства ––– почуття обов’язку. У відношенні з дитиною відсутній інтерес, теплота, спонтанність. Інструмент – жорсткий контроль.

4 тип. Мати поводиться неадекватно віку і потребам дитини. Її виховні впливу непослідовні і суперечливі.

На думку С. Броді, найбільш шкідливим для дитини виявився 4-й стиль материнства, тому постійна непередбачуваність материнських реакцій позбавляла дитину світу стабільності і провокувала підвищену тривожність. Д. Стівенсон-Хайнд, М. Сімсон виділяють 3 типи батьківського відносини:

Спокійна мати – переважно використовує похвалу як інструмент виховання. Екзальтована мати з широкою амплітудою – емоційних реакцій на будь-які дрібниці в поведінці дитини.

«Соціальна» мати – для неї характерна легка відволікання від дитини на будь-які стимули.

А. Болдуін виділив два стилі батьківського виховання: демократичний і контролюючий.

Демократичний стиль характеризується наступними параметрами: високий ступінь вербального спілкування між батьками і дітьми, включеність дітей в обговорення сімейних проблем, успішність дитини при готовності батьків завжди прийти на допомогу, прагнення до зниження суб’єктивності в баченні дитини.

Контролюючий стиль – передбачає істотні обмеження поведінки дитини за відсутності розбіжностей між батьками і дітьми з приводу дисциплінарних заходів, чітке розуміння дитиною сенсу обмежень. Вимоги батьків можуть бути досить жорсткими, але вони пред’являються дитині постійно і послідовно і визнаються дитиною як справедливі та обгрунтовані.

Д.Боумрід запропонувала класифікацію батьківських стилів поведінки, що включає 3 типи:

1) авторитетний;

2) авторитарний;

3) попустітельскій стиль;

Е.С.Шеффер, Р.А.Белл розробили динамічну двухфакторную модель батьківського ставлення, де один з факторів відображає емоційне ставлення до дитини: «прийняття-відкидання», а інший стиль – поведінки батьків: «автономія-контроль». Кожна позиція взаємозв’язком різних чинників, їх взаимосвязанностью. Хоча дані теоретичні моделі були запропоновані більше 30 років тому, вони залишаються практично єдиними, на сьогоднішній день, що дають змістовний опис батьківського ставлення.

Д. Боумрід в циклі досліджень зробила спробу подолати опис попередніх робіт, виокремивши сукупність дитячих рис, пов’язаних з факторами батьківського контролю та емоційної підтримки. На основі своїх спостережень Боумрід виділяє 3 типи дітей, характер яких відповідає певним методам виховної діяльності їхніх батьків:

У авторитетних батьків ініціативні, товариські, добрі діти. Авторитетні ті батьки, які люблять і розуміють дітей, воліючи не карати, а пояснювати, що добре, а що погано, не побоюючись зайвий раз похвалити. Вони вимагають від дітей осмисленого поведінки і намагаються допомогти їм, чуйно ставлячись до їхніх запитів. Разом з тим такі батьки зазвичай виявляють твердість, стикаючись з дитячими капризами, а тим більше з невмотивованими спалахами гніву. Діти таких батьків зазвичай допитливі, намагаються обгрунтувати, а не нав’язати свою точку зору, вони відповідально ставляться до своїх обов’язкам.

Їм легше дається засвоєння соціально прийнятних і заохочувані форм поведінки. Вони більш енергійні і впевнені в собі, у них краще розвинені почуття власної гідності і самоконтроль, їм легше вдається налагодити хороші відносини з однолітками. Боумрід підкреслює, що у авторитарних батьків діти стають дратівливими, схильними до конфліктів. Авторитарні батьки вважають, що дитині не слід надавати занадто багато свободи і прав, що він повинен у всьому підкорятися їх волі, авторитету. Не випадково ці батьки у своїй виховній практиці, прагнучи виробити в дитини дисциплінованість, як правило, не залишають йому можливість для вибору варіантів поведінки, обмежують його самостійність, позбавляють права заперечувати старшим, навіть якщо дитина прав. Авторитарні батьки найчастіше не вважають за потрібне хоч якось обґрунтовувати свої вимоги. Жорсткий контроль за поведінкою дитини – основа їх виховання, яке не йде далі суворих заборон, доган і нерідко фізичних покарань. Найбільш часто зустрічається спосіб дисциплінарного впливу –залякування, погрози. Такі батьки виключають душевну близькість з дітьми, вони скупі на похвали, тому між ними та дітьми рідко виникає почуття прихильності [11]. Однак жорсткий контроль рідко дає позитивний результат. У дітей при такому вихованні формується лише механізм зовнішнього контролю, розвивається почуття провини або страху перед покаранням і, як правило, занадто слабкий самоконтроль, якщо він взагалі з’являється. Діти авторитарних батьків насилу встановлюють контакти з однолітками через своєї постійної настороженості і навіть ворожості до оточуючих. Вони підозрілі, похмурі, тривожні і внаслідок цього – нещасні. У поблажливих батьків діти стають імпульсивними і агресивними. Як правило, поблажливі батьки не схильні контролювати своїх дітей, дозволяючи їм поступати як заманеться, не вимагаючи від них відповідальності і самоконтролю. Такі батьки дозволяють дітям робити все, що їм захочеться, аж до того, що не звертають уваги на спалахи гніву і агресивну поведінку, в результаті яких трапляються неприємності. У дітей же найчастіше негаразди з дисципліною, нерідко їх поведінка стає просто некерованим. Як у таких випадках надходять поблажливі батьки? Зазвичай вони приходять у відчай і реагують дуже гостро - грубо і різко висміюють дитини, а в поривах гніву можуть застосовувати фізичне покарання. Вони позбавляють дітей батьківської любові, уваги і співчуття.

Д.Боумрід виділила чотири параметри зміни батьківського поведінки, відповідальних за описані патерни дитячих рис.

Батьківський контроль – при високому рівні батьки воліють надавати великий вплив на дітей, здатні наполягати на виконанні своїх вимог, послідовні в них. Контролюючі дії спрямовані на модифікацію проявів залежності у дітей, агресивності, розвиток ігрового поведінки, а також на більш досконале засвоєння батьківських стандартів і норм.

Другий параметр – батьківські вимоги, які спонукають до розвитку у дітей зрілості; батьки намагаються, щоб діти розвивали свої здібності в інтелектуальній, емоційній сферах, міжособистісному спілкуванні, наполягають на необхідність та право дітей на самостійність.

Третій параметр – способи спілкування з дітьми в ході виховних впливів: батьки прагнуть використовувати переконання з тим, щоб домогтися слухняності, обгрунтовують свою точку зору і одночасно готові обговорювати її з дітьми, вислуховують їх аргументацію. Батьки з низьким рівнем частіше вдаються до криків, скаргами та лайки.

Четвертий параметр – емоційна підтримка: батьки здатні висловлювати співчуття, любов і тепле ставлення, але дії і емоційне ставлення спрямовані на сприяння фізичному і духовному зростанню дітей, вони відчувають задоволення і гордість від успіхів дітей. Виявилося, що комплекс рис компетентних дітей відповідає наявності в батьківському відношенні всіх чотирьох вимірів – контролю, вимогливості до соціальної зрілості, спілкування та емоційної підтримки. Оптимальною умовою виховання є – поєднання високої вимогливості та контролю з демократичністю і прийняттям [7].

Таким чином, найбільш поширеним механізмом формування характерологічних рис дитини, відповідальних за самоконтроль і соціальну компетентність, виступає інтеріоризація засобів і навичок контролю, використовуваних батьками. Е.Т. Соколова, узагальнивши досвід роботи в психологічній консультації, виділила наступні стилі відносин «мати - дитина»:

1. Співробітництво. У спілкуванні матері і дитини переважають підтримуючі вислови над отклоняющими. У спілкуванні присутні взаімоуступчівость, гнучкість. Мати спонукає дитину до активності.

2. Ізоляція. У родині не приймається спільних рішень. Дитина ізолюється і не хоче ділитися своїми враженнями і переживаннями з батьками.

3. Суперництво. Партнери по спілкуванню протистоять один одному. Критикують один одного, реалізуючи потреби в самоствердженні та симбіотичної прихильності.

4. Псевдосотруднічество. Партнери виявляють егоцентризм. Мотивація спільних рішень не ділова, а ігрова.

Е.Т. Соколова вважає, що партнери при реалізації того чи іншого стилю отримують «психологічні вигоди», і розглядає два варіанти відносин «матері - дитини»: домінування матері і домінування дитини [8].

Домінуюча мати відхиляє пропозиції дитину, а дитина підтримує пропозиції матері, демонструючи покірність і діючи за спиною і під захистом матері. Якщо домінує дитина, мати отримує такі психологічні вигоди: мати погоджується з дитиною, щоб обгрунтувати його слабкість і тривогу за нього або щоб прийняти позицію «жертви». В. І. Гарбузов, відзначаючи вирішальну роль виховних впливів у формуванні характерологічних особливостей дитини, виділив три типи неправильного виховання [9].

Виховання по типу А (неприйняття, емоційне відкидання) – неприйняття індивідуальних особливостей дитини, який поєднується з жорстким контролем, з імперативним нав'язуванням йому єдиного правильного типу поведінки. Тип виховання А може поєднуватися з недоліком контролю, повним потуранням.

Виховання по типу В (гіперсоціалізірующее) – виражається в тривожно-недовірливої концепції батьків про стан здоров’я дитини, її соціальний статус серед товаришів, і особливо в школі, очікуванні успіхів у навчанні та майбутній професійній діяльності.

Виховання по типу С (егоцентричні) – культивування уваги всіх членів сім’ї на дитину (кумир сім’ї), іноді на шкоду іншим дітям або членам сім’ї. З класифікацій, сопоставляющих особливості формування особистості дітей і стилі сімейного виховання, найбільш цікавою, деталізованої представляється класифікація, запропонована А.Е. Личко і Е.Г..Ейдеміллер для підлітків. Автори виділили наступні відхилення в стилях сімейного виховання:

Гипопротекция. Характеризується недоліком опіки і контролю. Дитина залишається без нагляду. До підлітку проявляють мало уваги, немає інтересу до її справ, часті фізична занедбаність і недоглянутість. При прихованої гипопротекции контроль і турбота носять формальний характер, батьки не включаються в життя дитини. Невключенность дитини в життя сім’ї призводить до асоціальної поведінки через незадоволення потреби в любові і прихильності.

Домінуюча гіперпротекція. Проявляється в підвищеному, загострену увагу і турботу, надмірної опіки і мелочном контролі поведінки, стеження, заборонах і обмеженнях. Дитини не привчають до самостійності і відповідальності. Це призводить або до реакції емансипації, або до безініціативності, невміння постояти за себе.

Потворствующая гиперпротекция. Так називають виховання «кумира сім’ї». Батьки прагнуть звільнити дитину від найменших труднощів, потурають його бажанням, надмірно обожнюють і протегують, захоплюються його мінімальними успіхами і вимагають такого ж захоплення від інших. Результат такого виховання проявляється у високому рівні домагань, прагненні до лідерства при недостатніх завзятості і опорі на свої сили. Емоційне відкидання. Дитиною обтяжуються. Його потреби ігноруються. Іноді з ним жорстоко поводяться. Батьки (або їх «Заступники» - мачуха, вітчим та ін.) Вважають дитину тягарем і виявляють загальне невдоволення дитиною. Часто зустрічається приховане емоційне відкидання: батьки прагнуть завуалювати реальне ставлення до дитини підвищеної турботою і увагою до нього. Цей стиль виховання надає найбільш негативний вплив на розвиток дитини.

Жорстокі взаємини. Можуть проявлятися відкрито, коли на дитині зривають зло, застосовуючи насильство, або бути прихованими, коли між батьками і дитиною стоїть «стіна» емоційної холодності і ворожості. Підвищена моральна відповідальність. Від дитини вимагають чесності, порядності, почуття обов’язку, не відповідають її віку. Ігноруючи інтереси і можливості підлітка, покладають на нього відповідальність за благополуччя близьких. Йому насильно приписують роль «голови сім’ї». Батьки сподіваються на особливе майбутнє своєї дитини, а дитина боїться їх розчарувати. Часто йому передоручають догляд за молодшими дітьми або престарілими [10].

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: