СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ 8 страница

Досліджуючи в психологічних епізодах складні комплекси людських взаємин|взаємостосунків|, Теккерей широко застосовує прийоми непрямого зображення внутрішнього світу своїх героїв. Іноді|інколи| подробиці|докладність| зовнішньої поведінки персонажів чудово передають їх темперамент або конкретний душевний стан. Міс Фодерінгей спокійно відмовляється від думки|гадки| одружувати|женити| на собі Пенденніса, дізнавшись про його фінансову неспроможність: «... вона...загорнула|завернула| Пенові листи і вірші, мрії і відчуття|почуття|, і перев'язала їх мотузкою акуратно, як пакет з|із| цукром. Виконала|проробила| вона це без найменшого хвилювання... потім спокійно всілася|посідала,сіла| заварювати чай». Послідовність її вчинків не залишає сумніву в тому, що ми маємо справу|річ| з|із| дуже флегматичною, обачливою|ощадливою|, хитрою і ледачою|лінивою| натурою, яка не бажає турбувати себе ані запереченнями, ані співчуттям до хлопця|юнака|, долею якого вона грала.

Внутрішній стан героїв часто|Філіпа| виражається|виказується,висловлюється| у фізичних реакціях – блиску і зволоженні очей, прискоренні сприйняття, серцебитті, втраті свідомості|почуттів|, приливі|припливі| і відливі|відпливі| крові до щік, голови і т.п.

Психологічний аналіз в романах В.М. Теккерея може набувати різних форм|направлення|: показ пристрастей, зв'язків емоцій і вчинків, вивчення впливу суспільства|товариства| на особистість|особистість|, розкриття характерів|вдач| тощо. Письменник удосконалив принципи зображення характеру|вдачі|, сприяв новому рівню психологізації| англійського сімейно-побутового і соціально-історичного романів, звівши|піднісши| їх на якісно нову висоту, передбачив багато особливостей психологічного роману кінця XIX-ХХ ст|століття|.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – один із ідейно-художніх напрямів у літературі і мистецтві XIX ст. Починаю­чи з 1830-х, набуває розвитку у Франції, згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основопо­ложною для Р. стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-чуттєвого світосприйняття на перше місце у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває аксіологічного (ідеологічного) звучання. Принцип вірності реальній дійсності усвідомлюєть­ся як критерій художності, як сама художність. Визначаль­ними для Р. були прагнення до об'єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»), переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності і розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, конфліктність (драмати­зація) як сюжетно-композиційний спосіб формування худож­ньої правди, превалювання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін. На формування реалістичного світогля­ду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних (економіка, соціологія, психологія) наук та ін.

Слово «Р.» відоме ще з середньовічних часів. У схоластичній філософії реалізмом називався напрям, який, на противагу номіналізму, приписував абстрактним поняттям (універсаліям) реальне існування. Наприкінці XVIII ст. поняттями «реалізм», «реаліст» означується певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд), відмінний від типу «ідеаліста», мрійника. З кінця 20-х XIX ст. термін «Р.» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизм) та «літератури образів» (романтизм). Першого теоре­тичного обґрунтування як напрям у літературі і мистецтві Р. набуває завдяки художникові Ж.-Д.-Г. Курбе, який у перед­мові до каталогу виставки своїх полотен під назвою «Реалізм» (1855) обґрунтував програмні засади реалістичного напряму, та письменникам Шанфльорі і Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступи­ли з теоретичними деклараціями у збірнику «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1856-57). З цього часу поняття «Р.» стає широковживаним як у художній практиці, так і в літератур­ній критиці й естетиці. Найвидатнішими представниками Р. були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Діккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Франко, Б. Грінченко та ін. У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлумачення його змісту, напрямів, хронологічних рамок. Одні дослідники вважають Р. властивим літературі і мистецт­ву споконвіків, виділяючи «античний Р.», «ренесансний Р.», «просвітницький Р.», «Р. XIX ст.», «Р. XX ст.»; інші пов'язу­ють його виникнення з епохою Відродження або сімейно- побутовим романом XVIII ст. Існують теоретичні версії «Р. без берегів», «наївного Р.», «магічного Р.», виділяють «етногра­фічно-побутовий Р.», національні різновиди Р.; розглядають Р. як художній метод, художню систему, тип художнього мислення і творчості тощо.

Український літературознавець Д.Затонський виділяє такі риси Р. першої половини ХІХ ст.: історизм, соціальний аналіз, «взаємодія типових характерів з типовими обставинами», «саморозвиток» характерів та «саморух» дії, прагнення відтворити світ як непросту єдність, як суперечну цілісність. До цього слід додати прагнення до демістифікації дійсності, оголення рушійних чинників людської поведінки в суспільстві, які зводяться назагал до збагачення та честолюбства, тяжіння до панорамності, епічності зображення, до показу внутрішнього через зовнішнє накопичення речових подробиць та деталей, до певної дидактичності та викривання, нарешті, деміургічність — письменник виступає як всевидяче та всезнаюче око. Можна виділити дві тенденції в розвитку Р. першої половини століття: соціальну (О. де Бальзак, М.Гоголь), та психологічну (Стендаль, О.Пушкін, М. Лєрмонтов).

Віхою в розвитку Р. стала творчість Г. Флобера, котрий звільняється від впливу романтичного пафосу і, більше того, іронічно його розвінчує («Мадам Боварі»). Він водночас підносить Р. на виший ступінь і готує певною мірою його кризу. Флобер абсолютизує принцип саморозвитку характерів і сюжету, відмовляючись від авторського втручання в розповідь («письменник у своєму творі повинен бути, як Бог у природі, бути присутнім скрізь та бути невидимим ніде»), впливаючи на читача лише за допомогою стилю.

Різдвяні жанри – пов’язані із християнським святом Різдва культурні явища, народжені від оптимістичної віри у Боже Спасіння. Найпоширенішим Р.ж. є різдвяне оповідання.

Традиція різдвяного оповідання, як і всієї календарної літератури в цілому, бере свій початок в середньовічних містерій. З містерії в різдвяне оповідання перейшла загальна атмосфера чудесної зміни світу або героя. Традиційний різдвяний сюжет має світлий і радісний фінал, в якому добро незмінно тріумфує. Герої твору опиняються в стані духовної чи матеріальної кризи, для вирішення якої потрібно диво. Диво реалізується тут не тільки як втручання вищих сил, але і щаслива випадковість, вдалий збіг. Часто в структуру календарного оповідання входить елемент фантастики, але в пізнішій традиції, орієнтованій на реалістичну літературу, важливе місце займає соціальна тематика.

У другій половині XIX ст. жанр користувався величезною популярністю. Видавалися новорічні альманахи, підібрані з творів відповідної тематики. Засновником жанру різдвяного оповідання прийнято вважати Ч. Діккенса, який в 1840-х рр. сформулював основні постулати «різдвяної філософії»: цінність людської душі, тема пам'яті і забуття, любові до «людини у гріху», дитинства.

«Різдвяна філософія» –позасоціальна|, утопічна філософія добра і світла у художніх творах Ч. Діккенса. Знайшла своє найяскравіше вираження у циклі «Різдвяних повістей» письменника: «Різдвяна пісня у прозі» (A Christmas Carol in Prose, 1843), «Дзвони» (The Chimes, 1844), «Цвіркун за вогнищем» (The Cricket on the Hearth, 1845), «Битва життя» (The Battle of Life, 1846), «Одержимий, або Угода з привидом» (The Haunted Man and the Ghost’s Bargain, 1848).

Ці твори виявляють сутність характеру|вдачі письменника. Обрані сюжети свідчать про те, що Діккенс вважає за необхідне почати з перетворень не суспільно-політичних, а етичних, з культивування добрих почуттів|почуттів|, взаємної згоди|злагоди|. Втілення цих почуттів|почуттів| він бачив у вченні|навчанні,вченні| Христа, але|та| не в традиційному і часто помилковому тлумаченні його церковниками, а в проповіді милосердя і самопожертвування. Істину він шукав у великій таємниці любові до тих, хто страждає і| потребує втіхи, до дітей. Ці ідеї отримали назву «Р.ф.». Особливо ясно вона звучить в «Різдвяній пісні», де перелом у душі жорстокого скнари Скруджа стає джерелом відродження його сім'ї і сім'ї людської в ширшому сенсі. Для Діккенса ідеальний союз|спілка,сполучник| багатих і бідних можливий не взагалі і не в широкому реальному світі, де правлять зовсім не ідилічні закони, але|та| в «малому світі» сімейного|родинного| життя, де «їдять і п'ють, одружуються і виходять заміж». Тільки|лише| тут знаходить|находить| собі застосування|вживання| не конкретно соціальна, а|та| загальнолюдська філософія добра героїв Діккенса. Полум'я домівки, яке він описує з|із| такою любов'ю|коханням| і теплотою, світить для всіх тих, хто страждає|. І глибоко нещасні ті, хто не вміє цінувати тепло сімейного|родинного| затишку. Це виразне|чітке| романтичне зіставлення малого світу домашнього|хатнього| затишку і тепла великому світу чистогану і фальші не можна сприймати як прояв|вияв| міщанської обмеженості.

У ширшому плані ця тема звучить в історії етичного формування героїв пізніх романів – «Великі сподівання|чекання|», «Наш спільний|спільний| друг». Воскреслі душею персонажі роблять|чинять| все, щоб воскресли інші. Так соціальний аспект зливається з|із| етичним, і разом вони визначають естетичні шукання Ч. Діккенса.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: