Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...

Гегеля. Один з основних розробників теорії соціальної дер­жави німецький державознавець Лорен фон Штейн виходив з того, що завданням такої держави має бути досягнення суспільної рівності й особистої свободи, а також створення умов для піднесення бідних і слабких класів до рівня багатих і сильних. Держава, вважав він, повинна втручатися в еко­номічне життя суспільства з метою перерозподілу доходів на користь трудящих та зниження соціальної нерівності.

Найбільш повно концепцію соціальної держави обґрунту­вав наприкінці XIX ст. відомий німецький економіст А. Ваг-нер. Він охарактеризував шляхи перетворення буржуазної держави на державу «загального благоденства», яка за своїми ознаками відповідає параметрам сучасної соціальної держави¹.

Після завершення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку теорії соціальної держави, який позначився піднесенням основних положень про неї до рівня конститу­ційних норм. Поняття «соціальна держава» дістало своє за­кріплення у Конституції ФРН 1949 р., Конституції Франції 1949 р., Конституції Іспанії 1978 р. та конституціях бага­тьох інших держав.

Переважна більшість сучасних держав визначає у своїх Основних Законах місце і роль держави у регулюванні спра­ведливого розподілу доходів між працею і капіталом, у забез­печенні рівності і свободи громадян та турботи імущих та працюючих про неімущих і непрацюючих, для досягнення соціального миру і злагоди у суспільстві.

Основний Закон нашої держави у ст. 1 проголошує Ук­раїну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. При цьому наголошується, що люди­на, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед

¹ Волгин Н. А. Грищенко Н. Н„ Шаркон Ф. И. Социальное государство: Учебник. —
М.: Дашков и К°, 2003. — С. 42-43. ■'* •

_____ 1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком нашої держави. Отже, основною метою соціальної держави є макси­мальне задоволення постійно зростаючих матеріальних і ду­ховних потреб громадян, послідовне підвищення рівня жит­тя усього населення та зниження соціальної нерівності, ство­рення максимальних можливостей для доступу до основних соціальних благ — якісної освіти, медичного і соціального обслуговування тощо.

Ідея соціальної держави з її орієнтацією на розвиток лю­дини, створення для неї гідних умов для життя дістали своє закріплення й у нормах Загальної декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1948 р. У ній, зокрема, наголошується, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності і кожна людина повин­на мати усі права і свободи, проголошені у Декларації, без будь-яких обмежень.

Такими правами є, зокрема, визначені у ст. б Декларації економічні, соціальні та культурні права людини, у тому числі і право на соціальне забезпечення, на працю і вільний вибір роботи, на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя, на освіту, на участь у культурному житті тощо.

Ці ж права пізніше були відтворені й у інших важливих міжнародно-правових актах світового та європейського рівня: Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966), Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961) та Переглянутій соціальній хартії (Рада Європи, 1996).

Конституція України у розділі другому проголосила ос­новні права і свободи людини та громадянина, у тому числі й у соціальній сфері. При цьому ст. 22 Основного Закону наго­лошує, що всі ці права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними, а здійснення їх гарантується державою.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

Обравши статус соціальної держави, наша країна тим са­мим визначила для себе не лише проголошення основних соціально-економічних прав і свобод громадян, а й взяла зо­бов'язання забезпечити їх здійснення та реалізацію в умовах ринкової економіки. Для цього держава як гарант соціаль­них прав і свобод своїх громадян проводить відповідну соціальну політику, що представляє собою систему адмі­ністративно-правових заходів, спрямованих на забезпечення гарантій здійснення громадянами проголошених прав і сво­бод. Основна суть цієї соціальної політики полягає у тому, що держава з допомогою спеціальних правових механізмів, які зазвичай базуються на відповідному економічному підґрунті, бере на себе додаткові обов'язки для забезпечення соціального захисту тих громадян, які в силу об'єктивних об­ставин неспроможні самостійно чи без підтримки держави здійснювати свої конституційні права. Наприклад, як по­тенційно слабшу ланку у трудових правовідносинах держава захищає найманих працівників, гарантуючи їм 40-годинний робочий тиждень та мінімальний розмір оплати праці. Осо­бам, що втратили роботу і не можуть самостійно працевлаш-туватися, вона сприяє у пошуку підхожої роботи і на період безробіття гарантує виплату допомоги по безробіттю. Тим своїм громадянам, які досягли похилого віку або з інших причин (хвороба, каліцтво) втратили працездатність, держа­ва зобов'язується забезпечити виплату пенсій чи надання інших соціальних пільг для неімущих та непрацездатних. За рахунок держави громадяни вправі реалізувати свої соціаль­ні права на освіту, охорону здоров'я, житло. Отже, здійсню­ючи притаманну їй соціальну функцію, держава тим самим забезпечує соціальний захист своїх громадян у сфері суспіль­них відносин.

Соціальний захист є одним з головних завдань соціальної держави. Більше того, соціальний захист особи має відно­шення і до такої категорії, як мораль. Вважається, що з огля­ду на стан соціальної захищеності особи у суспільстві визна-

1.1. Соціальна сутність сучасної держави та Тіроль у забезпеченні...

чаються його моральні засади, тобто соціальний захист є своєрідним критерієм зрілості суспільства і самої держави.

Соціальний захист у широкому значенні цього терміна яв­ляє собою окрему ланку суспільних відносин, що існують у державно організованому суспільстві з метою забезпечення достатніх можливостей особи для її всебічного розвитку та нормальної життєдіяльності. Як об'єкт правового забезпе­чення, ця сфера суспільних відносин є предметом регулюван­ня різних галузей права — адміністративного, трудового, екологічного, соціального забезпечення, судового та ін. І Суб'єктами соціального захисту виступають усі громадяни, а \ не лише ті, що в силу об'єктивних обставин втратили роботу (безробітні), пенсіонери, хворі, інваліди тощо. Проголошую­чи, наприклад, право громадян на безпечне і здорове довкілля (ст. 50 Конституції України), держава тим самим гарантує соціальний захист кожному громадянинові, а не тільки тим, що постраждали внаслідок техногенних катаст­роф. Або ж, створюючи можливості здобуття освіти своїм громадянам, держава піклується про кожного з них, забезпе­чуючи гарантії соціального захисту права на освіту (ст. 53 Конституції України).

Соціального захисту потребують особи, які працюють, займаються підприємницькою діяльністю, служать у війсь­ку, правоохоронних органах тощо. У разі порушення закон­них прав і свобод людини держава гарантує соціальний за­хист ними своїх прав шляхом звернення до суду, до Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини і навіть до відповідних міжнародних судових установ чи до інших ор­ганів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України).

Отже, соціальний захист є поняттям досить містким та широким на відміну від іншого терміна, яким доводиться оперувати при характеристиці соціального захисту як систе­ми суспільних відносин і який має своє власне значення та зміст. Йдеться про поняття соціального забезпечення.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце- _________________

Термін «соціальне забезпечення* вважається більш поши­реним та відомим, аніж попереднє поняття — «соціальний захист». Досить часто і на практиці, і в літературі ці два по­няття ототожнюються, що є, однак, не зовсім правильним. Насправді ми маємо справу з двома різними за змістом по­няттями, які опосередковують собою дещо відмінні між со­бою суспільні явища, котрі співвідносяться як частина і ціле.

Існують декілька варіантів наукового визначення поняття «соціальне забезпечення». Зокрема, воно розглядається як: форма розподілу, що гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту понад винагоро­ду за працю з настанням старості, втрати працездатності чи годувальника¹; система матеріального забезпечення і обслу­говування громадян за віком, через хворобу, інвалідність, безробіття, на випадок втрати годувальника, виховання ді­тей та в інших випадках, передбачених законодавством²; спосіб розподілу частки валового внутрішнього продукту шляхом надання громадянам матеріальних благ з метою ви­рівнювання їхніх особистих доходів у разі настання соціаль­них ризиків за рахунок засобів цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, встановлених державою для підтри­мання їх повноцінного соціального статусу³.

Тобто соціальне забезпечення як явище суспільного по­рядку трактується доволі неоднозначно. Його називають формою, способом або системою розподілу матеріальних благ. Очевидно, що такий неоднозначний підхід до визначен­ня одного й того ж поняття не може вважатися прийнятним для подальшого його з'ясування і характеристики як об'єкта правового регулювання. Дещо інше визначення поняття соціального забезпечення знаходимо у працях Н. Б. Болоті-

¹ Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению в СССР. — М.,

1986. —С. 22.

² Батшин К. С. Право социального обеспечения. Общая часть: Учебное пособие. —

М., 1998. —С. 7.

³ Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения России: Учебник. —

М.:Изд-во БЕК, 2001. —С. 15.

_____ 1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

ної. Вона, зокрема, визначає його як «організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, со­ціального утримання, обслуговування, надання медичної до­помоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втра­тили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть ма­теріально забезпечити себе та своїх утриманців»¹.

Тут уже акцент робиться не на функції держави щодо роз­поділу матеріальних благ поміж особами, які цього потребу­ють в силу об'єктивних обставин, про що йдеться у поперед­ніх визначеннях соціального забезпечення, а на тому, що це є організаційно-правова діяльність держави. Очевидно, такий підхід можна вважати більш правильним, оскільки держава справді є неодмінним учасником відповідних суспільних від­носин та гарантом соціальних прав громадян.

Тим не менше, держава, беручи участь своїми ор­ганізаційними та правовими заходами у сфері соціальних відносин, не є єдиним їх учасником і не здійснює своєї со­ціальної функції лише задля власного іміджу. Зрозуміло, що вся її (держави) «організаційно-правова діяльність» спрямо­вана на забезпечення соціальних прав та інтересів інших не­одмінних суб'єктів соціального забезпечення — громадян. Тому, коли розглядати соціальне забезпечення як суспільне явище, то необхідно виходити з того, що ми маємо справу з певним видом суспільних відносин. І ці відносини передбача­ють наявність взаємних прав і обов'язків суб'єктів з приводу матеріального забезпечення осіб, які в силу об'єктивних об­ставин втратили роботу, здоров'я, працездатність, а разом — і засоби до існування та не можуть себе матеріально забезпе­чити.

Якщо соціальний захист у суспільстві досягається завдя­ки здійсненню державою своєї соціальної функції і зрештою ми отримуємо певну сферу суспільних відносин, то соціальне

¹ Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема тер­мінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 38.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце.-

1.1. Соціальна сумність сучасної держава та їіроль у забезпеченні...

забезпечення — всього лиш елемент, складова соціального захисту і окремий вид суспільних соціально-захисних відно­син, які дістали назву соціально-забезпечувальні відносини і стали об'єктом правового регулювання.

Стаття 46 Конституції України, проголошуючи право гро­мадян нашої держави на соціальний захист, передбачає, що воно включає право на забезпечення їх у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати годуваль­ника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, законодавець до соціального захисту відно­сить соціальне забезпечення і при цьому робить наголос на окремих його видах, що традиційно розглядаються у на­уковій та навчальній літературі саме як різновиди соціально­го забезпечення. Однак для повного і об'єктивного визначен­ня соціального забезпечення важливе значення має і друга частина цитованої статті Основного Закону. Тут, зокрема, наголошується, що «це право гарантується загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і ор­ганізацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними*. А от­же, соціальне забезпечення — це не тільки заходи держави як основного соціального гаранта, спрямовані на матеріаль­ну допомогу непрацездатним, хворим, інвалідам, безробіт­ним тощо, а й створення спеціальної мережі соціального страхування з метою мобілізації коштів (страхових внесків) роботодавців, найманих осіб для забезпечення гарантій соціального захисту громадян. Тобто, якщо визначати відно­сини соціального забезпечення, то норма ст. 46 Основного За­кону України цілком адекватно відображає сутність цих суспільних відносин, з відповідними суб'єктами, об'єктами та характером змісту. Поза сферою соціального забезпечення залишаються інші види соціального захисту: медична допо-

мога і медичне страхування, соціальне житло, екологічна безпека, обов'язкова освіта, соціальне партнерство тощо.

Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему суспільних відносин для створення завдяки ме­режі соціального страхування, бюджету та іншого фінансу­вання достатніх умов для життя і діяльності осіб, які з неза­лежних від них обставин втратили засоби до існування.

Визначення соціального забезпечення саме як системи суспільних відносин має не лише теоретичне, а й важливе при­кладне значення. З огляду на необхідність створення належ­них гарантій додержання прав громадян у сфері соціального захисту населення соціальне забезпечення як самостійний вид суспільних відносин об'єктивно потребує своєї законодавчої регламентації, тобто цілком закономірно стає об'єктом право­вого регулювання. У правничій літературі такі відносини дістали назву соціально-забезпечувальні відносини.

Теоретичні засади формування системи соціально-забез-печувальних відносин вперше дослідив В. С. Андрєєв. У 1966 р. він, з огляду на тоді ще радянську систему соціаль­ного забезпечення, обґрунтував особливості цих відносин: 1) аліментарний характер; 2) специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело — суспільні фонди; 4) підстава виникнення — особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку¹.

Згодом у галузевій правовій літературі з'явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечуваль­них відносин, кожна з яких доводила необхідність форму­вання на їх основі окремої галузі права. Найбільш відомими вважаються чотири концепції: непрацездатності, соціальної аліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціаль­ного ризику.

Андрєєв В. С. Конституционньїе основьі советского права социального обеспе-чения // Вопросьі теории и практики социального обеспечения. — М.: НИЙ труда, 1978. — С. 7-8.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: