Роль конкретної життєвої ситуації в механізмі злочинної поведінки.

План

Вступ

1. Механізм індивідуальної злочинної поведінки: поняття та структура

2. Причини і умови конкретного злочину.

3. Соціально – психологічні властивості особистості і мотивація злочинної поведінки.

4. Роль конкретної життєвої ситуації в механізмі злочинної поведінки.

5. Віктимна поведінка потерпілих та її вплив на прийняття злочинного рішення.

Висновок

Список використаної літератури

1. Однією із складових частин загального причинного комплексу злочинності є причини і умови індивідуального злочинного поведінки. Вивчення існуючої між ними взаємозв'язку є важливою кримінологічної завданням.
Однак якщо причини злочинності в цілому обумовлені суперечностями соціального середовища, то причини і умови вчинення конкретного злочину в більшій мірі схильні до впливу безпосереднього оточення людини і тієї мікросередовища, в якій відбувається його формування. Таким чином проявляється складний комплекс причинних залежностей - від індивідуального злочинної поведінки і його безпосередніх детермінант до загальних причин злочинності, оскільки в кінцевому рахунку злочини скоюють конкретні представники товариства, що є носіями його засад і умов його життєдіяльності в усьому їх різноманітті і реальних проявах. Та й сама мікросередовище, що надає прямий вплив на формування конкретного індивіда, похідна від більш широкої громадської середовища і в певному сенсі є її породженням.
У конкретному злочині та її причини більшою мірою, ніж це відбувається на загальному рівні, проявляється їх взаємозв'язок з особистісними особливостями індивіда. Тим не менш, визнаючи індивідуальність кожного злочину та її причин, слід виділити ті механізми, які є єдиними для всіх злочинів [1, с.126].[1]

У загальному вигляді причинами конкретного злочину є криміногенна мотивація особистості, що базується на її антигромадської установки. Вона складається у особи поступово під впливом двох груп умов. До першої належать ті з них, які формують потреби, інтереси, ціннісні орієнтації особистості. Спотворення і деформації в них утворюють основу криміногенної мотивації і її внутрішню змістовну сторону. Умови другої групи безпосередньо відносяться до процесуздійснення злочину, створюють криміногенну ситуацію. Взаємодіючи з особистісними особливостями, вони викликають намір і рішучість вчинити злочин.
Таким чином, вчинення конкретного злочину є результатом взаємодії утворилися під впливом несприятливих життєвих умов негативних, морально-психологічних властивостей особистості і зовнішніх об'єктивних обставин, що утворюють криміногенну ситуацію. На рівні несприятливих умов морального формування особистості створюються передумови, що розглядаються як можливість вчинення злочину конкретною особою. На рівні конкретної ситуації що склалася в особи криміногенна мотивація реалізується в дійсність.

Це положення має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, правоохоронні органи, здійснюючи профілактичну діяльність на обох зазначених рівнях, виявляють умови, що негативно впливають на формування морально-психологічних властивостей особистості в сім'ї, навчальному або виробничому колективі, побутовому оточенні, сфері спілкування і в інших областях соціального життя, з тим щоб прийняти відповідні заходи щодо їх усунення, при необхідності взаємодіяти з іншими установами, підприємствами та громадськими організаціями для оздоровлення обстановки і нейтралізації виникли криміногенних ситуацій.
Подальше вивчення структури злочинної поведінки вимагає роздільного аналізу кожної з ліній причинного ланцюжка, що ведуть до вольового акту. Йому передує постановка мети і передбачення результатів своїх дій. Все це відкладається у свідомості індивіда і базується на вже існуючих елементах, в першу чергу таких, як минулий досвід, інтереси, погляди, психічні особливості обличчя. Сюди ж слід додати вплив існуючої зовнішньої ситуації.

Таким чином, з точки зору причинності злочин повинен розглядатися як результат взаємодії особистості і зовнішньої конкретної ситуації. До того ж слід додати, що особистість розвивається на основі взаємодії психофізичних даних індивіда, а також спадкових задатків у взаємодії з зовнішнім середовищем.
З цього випливає, що у дорослої людини всі соціально значущі дії зовнішнього середовища проходять через його свідомість і особистісні особливості, тобто між людиною і середовищем існують складні причинно-наслідкові залежності.
Щоб відповісти на питання, в якому з ланок причинного ланцюжка кореняться причини скоєння конкретного злочину, потрібно розглянути їх по суті, використовуючи матеріали конкретних кримінологічних досліджень. Тільки тоді можна отримати дані про те, які саме причини несуть в собі найбільшу ступінь криміногенності, які конкретно сфери зовнішнього середовища, і на якому життєвому етапі індивіда справили на нього криміногенне вплив, які психофізичні властивості і особливості конкретної особи виявилися найбільш податливими до такого впливу [ 9, с.96]. [2]

При кримінологічної аналізі причин скоєння злочину важливо враховувати роль соціально-психологічного механізму поведінки особистості. Під таким механізмом розуміється послідовність і продуманість варіантів поведінки, з яких вибирається найбільш кращий. Цей процес надзвичайно складний, він зачіпає всю сукупність якостей і особливостей особистості, що виявляються у взаємодії з зовнішнім середовищем.

Центральною ланкою в причинному ланцюжку поведінки є мотив. В якості першооснови формування мотиву виступають потреби. Саме через призму потреб сприймається зовнішня ситуація, а самі потреби є продуктом зв'язку людини з зовнішнім середовищем. У міру того як потреби усвідомлюються людиною, вони стають інтересом. Стійкий інтерес у свою чергу стає прагненням. Потреби, інтереси, прагнення в акумульованому вигляді становлять основу мотиву. Він отримує відповідну емоційне забарвлення в різних чуттєвих проявах (радість, смуток, роздратування і т.д.).

Вибір шляхів і засобів задоволення мотиву здійснюється лише стосовно конкретної життєвої ситуації. Вона дає можливість суб'єкту здійснити мотиваційний вибір, який проявляється у формуванні конкретної мети. Остання виглядає якобраз майбутнього результату дій особи, його уявне передбачення. Мета обирається в результаті взаємодії щонайменше трьох факторів: мотиву, життєвої установки особистості і образу конкретної ситуації, в якій відбувається подія.

Подальше взаємодія різних психологічних процесів поступово призводить до формування конкретних намірів і поведінкових рішень, планів реалізації злочинного поведінки. План конкретизує і деталізують мету і, зокрема, включає уявлення про засоби її досягнення, місце і час вчинення злочину та інших важливих з точки зору досягнення злочинного результату умовах. Осмислення плану передбачає складну взаємодію всіх психічних властивостей людини (пам'яті,здібностей, емоцій, сприйняття та ін.) Важливу роль при цьому відіграє минулий досвід, який дозволяє певною мірою передбачати результати власних дій та їх наслідки [2, с.123]. [3]

Істотним елементом механізму поведінки є воля. Під нею розуміється свідоме регулювання людиною своїх дій і вчинків, що вимагають подолання внутрішніх і зовнішніх труднощів. Вольовий акт характеризується кількістю енергії, що витрачається на виконання цілеспрямованої дії або утримання від нього. Без нього всі вказані елементи механізму поведінки можуть не спрацювати, і злочин не буде вчинено. Вольові властивості особистості виявляються в її цілеспрямованості, рішучості, наполегливості, витримці, самостійності та ін.

Завершується причинний ланцюжок реалізацій прийнятого рішення про скоєння злочину в конкретному злочинному діянні.

Важливо зауважити, що всі зазначені ланки причинного ланцюжка містять великі можливості профілактичного характеру. У першу чергу це відноситься до належного моральному формуванню особистості, виробленню в неї соціально виправданих потреб та інтересів, надання позитивного впливу на конкретну особу з тим, щоб сформувати в нього вміння регулювати свої дії в соціально корисному напрямку і погоджувати свої особисті інтереси з суспільними. У вирішенні цього завдання важлива роль належить правоохоронним органам [4, с.231]. [4]

2. Детермінанти кожного злочину як умисного, так і необережного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда – його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого – сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення скоїти умисний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто, існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об’єктивними обставинами і ситуаціями. Можна визначити два рівні такої взаємодії особи з соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість скоїти злочин конкретною особою, на другому – ця можливість реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв’язок між загальними причинами та умовами злочинності і причинами й умовами окремого злочину. Загальні причини й умови різними сторонами “входять” в індивідуальні умови соціалізації особи і водночас визначають конкретні ситуації, в яких вона діє. У свою чергу, детермінанти окремих злочинів відображають на індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності і ситуації, за яких скоюються злочини. Як бачимо, тут наявна діалектична єдність загального особливого і окремого. З урахуванням дворівневої взаємодії особи з об’єктивною дійсністю має вестися й аналіз причин та умов конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не знайшло однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) антигромадські погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди; 3) різноманітні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи викликають злочинні дії. Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати це поняття, одні з кримінологів у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші – на “пережитки минулого” у свідомості і поведінці, неправильні погляди й уявлення; треті – на наявність у свідомості окремих осіб антисуспільної установки; четверті – на егоїзм, кар’єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але при такому підході незрозуміло, чому у окремих осіб деформується свідомість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує в двох іпостасях: водному випадку як юридична категорія, в іншому – як соціальний феномен. Сам злочин визначається кримінальним законом, який діє в даний момент. Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, але й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою, або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який володіє правосуб’єктністю, тобто є осудним і має відповіднийвік (14 або 16 років), достатній, на думку законодавця, для відповідальності та караності.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб’єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності. У цьому зв’язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб’єкта, які визначають його винність у скоєнні злочину.

Спроможність суб’єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. В одних випадках через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, в інших – із-за різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються в неповнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у протиріччя; по-третє, із за антигромадської установки (стану готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводиться психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіатрична експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчиненого - ні змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності як такої між суспільно небезпечною дією (бездіяльністю) і наслідками у вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Це в компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого крім власного предмета вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об’єкт вивчення в кримінології виступає насамперед особа, яка скоїла злочин, хоча профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності скоєння злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб’єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які характеризують суб’єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помилкою не вбачати саме тут те особливе, що пов’язує загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін - формальної, яка відноситься до психофізіології, і змістовної, обумовленої свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані при житті якості особи, які визначаються соціалізацією людини і обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності.

Під соціалізацієюзвичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій. Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного удосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що в якості основного чинника становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже, соціалізується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто скоює злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, “сполучають” її зі злочинною, інші - окремо від неї, треті – випадають із сфери соціально корисних зв’язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення в процесі соціалізації можуть викликатися багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різноманітними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне, або набуває криміногенність у зв’язку з фактом учинення злочину конкретною особою. Кожний суб’єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші – такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найбільш типових ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім’ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощі у вихованні – різноманітні акцентуації характеру, психічні відхилення в рамках осудності, психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприймаються особою не автоматично, а переломляючись через її внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи. Зовсім не обов’язково змінюючи його або діючи в тому самому напрямку. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різноманітного роду соціальними аномаліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, викликаних різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т.п., що самі по собі споконвічно не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання.

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей особи. Спадкові задатки - можливості, а не готові властивості особи.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причиною злочину. Мотиви – це те, що спонукало індивіда діяти, а не чому він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спонукування різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силі впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинними. Проте в такій якості виступають лише ті з них, які суб’єктом не тільки сприймаються і “відфільтровуються” свідомістю за значимістю в даний момент, але й набувають вольового імпульсу на задоволення, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке таїть у собі суспільну небезпеку і передбачене кримінальним законом як злочин. Мотив безпосередньо пов’язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб’єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спроможність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, обумовленої соціальними властивостями особи, що сформувалася в процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників (факторів), які мають відношення до даного явища. З усієї їхньої сукупності важливо виділити ті з них, які спроможні викликати мотиви конкретного злочину і прийняти особою рішення діяти саме так, а не інакше. В профілактичному плані їх ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни її поведінки у корисному для суспільства напрямку. Вивчення цих детермінант доцільно проводити на двох рівнях: 1) на рівні чинників, які мають безпосередній стосунок до дефектів соціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення скоїти злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм злочинної поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детермінації.

Деякі кримінологи справедливо підтверджували, що “якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини антигромадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності”. Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) передкримінальність виражається в антисоціальній поведінці (пияцтві, наркоманії, порушеннях громадського порядку тощо), або зневазі елементарними правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рецидиво небезпечність суб’єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами не є криміногенним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і кримінологічному аспектах розташовані у взаємодії особи і середовища в її широкому значенні макро і мікро впливів.[5]

3. Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя залежать від тих особливостей особи, що сформувалися на базі її психічних станів і процесів під час набуття власного соціального досвіду: від спрямованості її особистості, мотиваційної сфери, від потреб і прагнень, установок та інтересів, тобто від системи її ставлень до дійсності. Усі перелічені соціально-психологічні компоненти людини щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, мають свої особливості. Спрямованість їхньої особистості - антисоціальна; мотивація поведінки - анархічна, егоїстична, цинічна, корислива; їхні потреби соціально невиправдані й особистісно необґрунтовані, відзначаються "бідністю", мають перекручений характер; способи їх задоволення такі, що суспільно засуджуються. Взагалі їхні особистісні установки й інтереси не збігаються з інтересами та цілями суспільства й переважної більшості його членів. Деяким із них притаманне психологічне відчуження, що проявляється у відсутності емоційних контактів з людьми та специфічному сприйнятті навколишнього світу як чужого й ворожого їм.
Соціально-психологічна характеристика особи злочинця охоплює особливості її:
- інтелектуальних;
- емоційних;
- вольових характеристик.
Інтелектуальні риси передбачають: рівень розумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвід, широту чи вузькість поглядів, характер і різноманітність інтересів тощо. Кримінологічні дослідження показують, що більшість осіб, які скоїли злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й розумовою відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь суспільно корисної діяльності.
До емоційних характеристик особи належать рівновага та рухливість нервових процесів (тип темпераменту); ступінь емоційного збудження; сила й темп реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які скоїли насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими людьми. Психічні відхилення найчастіше спостерігаються в неповнолітніх, рецидивістів, людей, які вчиняють тяжкі злочини проти особи (вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та ситуаційні злочини. До психічних відхилень і аномалій (граничних станів) судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психопатичні стани, шизофренію в стійких формах, ушкодження центральної нервової системи, хронічний алкоголізм, наркоманію та інші форми психічної патології, що не виключають осудності. Такі відхилення в багатьох випадках поєднуються із соціально-психологічною деформацією особистості. Вони, зазвичай, мають набутий характер або одержані під час пологів, внаслідок перенесених травм, різноманітних захворювань.
Вольові властивості особи полягають у вмінні свідомо регулювати свою поведінку, здатності приймати та виконувати правильні рішення, досягати поставленої мети. Варто зазначити, що певна частина злочинців має сильні вольові риси, але вони спрямовані на задоволення антисуспільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабкою волею, піддатливістю, неспроможністю протистояти впливові осіб, які втягують їх у злочинну діяльність.
Визначаючи взагалі вплив психічних аномалій на поведінку людини, необхідно зазначити, що вони автоматично не призводять до вчинення злочину. На індивідуальному рівні можна говорити тільки про ймовірності вчинення злочину особою з такими аномаліями. До того ж кримінально караній поведінці сприяють не власне психічні аномалії, а ті психологічні особливості індивіда, що формуються під їхнім упливом. Тож криміногенність властива не психічній аномалії, а психологічній особливості. При цьому психічні аномалії є не причинами, а умовами злочинної поведінки, впливаючи, переважно, не стільки на факт вчинення злочину, як на вид діянь, орієнтуючи останні в бік насильницьких або дезадаптивних злочинів.

Складовою механізму злочинної поведінки є мотивація вчинення злочину, що відбиває для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються в конкретизованому мотиві вчинення злочину. Мотивація — це процес внутрішньої (суб’єктивної) детермінації дій.

Мотиваційний процес може мати вигляд сукупності послідовних ланок (етапів): актуалізація певної потреби — вибір способу й засобів для задоволення потреби — виникнення мотиву поведінки — формування мети дії — планування діяльності (у разі вчинення умисного злочину) — прийняття рішення — реалізація рішення.

Злочин, як і будь-який вчинок, є актом свідомої вольової діяльності людини. Кожний такий акт пов’язаний із задоволенням певної людської потреби. Отже, джерелом активності людини є її потреби. Система індивідуальних потреб людини відбиває ціннісну орієнтацію особи і її соціальну позицію.

Потреби людей найрізноманітніші — від найпростіших і життєво необхідних біологічних та фізичних потреб до складних соціальних потреб матеріального й духовного характеру.

Усвідомлена людиною потреба актуалізується, тобто визнається нею як така, що є суттєвою, значущою і підлягає задоволенню. Така потреба набуває значення інтересу. Інтерес є безпосередньою суб’єктивною причиною конкретного вчинку або певної лінії поведінки.

Розбіжності між індивідуальним і суспільним інтересами, їх суперечливість і надання переваги індивідуальному інтересу, а не суспільному, що закріплений і охороняється правом, утворюють конфлікт, який може призвести до злочину. Це зумовлює необхідність покладання на кожну людину обов’язку регулювати свої потреби та інтереси, задовольняти їх тільки дозволеними способами й засобами і відмовлятися від таких потреб та інтересів, задоволення яких суперечить суспільним інтересам.

Отже, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольнити свої потреби всупереч суспільним інтересам.

За соціальним змістом потреби можуть бути:

- життєво необхідними, що забезпечують умови існування людини (їжа, тепло і та ін.);

- нормальними, соціально схваленими (здобуття знань, спілкування, належні побутові умови);

- деформованими, збоченими за рахунок гіпертрофованих життєво необхідних нормальних потреб;

- збоченими антисоціальними, задоволення яких суперечить як суспільним інтересам, так і інтересам особи — пияцтво, наркоманія.

Найнебезпечнішими з позицій соціальності є антисоціальні збочені потреби. Проте їх задоволення в загальному масиві всіх злочинів становить 10-12 %. У більшості випадків злочинність діяння пов’язана не із змістом потреби, а з характером, способом і засобами її задоволення.

Щоб задовольнити певну потребу, особа усвідомлює власні можливості для цього, а також оцінює, що може сприяти чи перешкоджати цьому і ставить перед собою конкретну мету, для досягнення якої вибирає певні способи й засоби. Упродовж процесу, що відбувається з моменту актуалізації потреби до моменту здійснення конкретного вчинку, особа приймає певне рішення: задовольнити свою потребу або утриматися від цього, як саме її задовольнити, а також якими способами й засобами. Можливість такого вибору визначається наявністю різних варіантів поведінки.

Отже, для мотивації злочинної діяльності вибір способу і засобів задоволення актуальної потреби має виключно важливе значення. Наприклад, у особи виникла і актуалізувалася потреба мати автомобіль. Але злочинна мотивація з цього не починається. Автомобіль можна купити за власні або позичені кошти, взяти в оренду тощо. Проте можна придбати автомобіль і злочинним шляхом — крадіжкою, пограбуванням, шахрайством тощо. Якщо особа вибирає останній варіант задоволення потреби, то й виникає кримінальний мотив.

Задоволення потреби повинно узгоджуватися з можливостями суспільства. Ігнорування цього принципу і отримання певних благ всупереч інтересам суспільства є злочинним. Навіть життєво необхідні потреби в разі їх задоволення через порушення суспільних інтересів, як правило, не виключають злочинності вчиненого діяння. Ще більшою мірою це стосується випадків задоволення гіпертрофованих потреб, які не відповідають суспільним можливостям, тому найбільше потребують антисоціальних дій певних людей.

Зміст мотиву полягає в обґрунтуванні особою своєї діяльності й відповідає на питання, заради чого здійснюється така діяльність.

Поняття “мотив” і “мета" не тотожні. Якщо мотив виконує роль рушійної сили певної поведінки особи, то мету можна визначити як бажаний результат дій, що передбачається особою і наближає її до задоволення актуальної потреби. Іноді мета збігається з мотивом. У цьому разі виникає феномен мотиву-мети.

Наступною ланкою мотивації є планування злочинної діяльності. На цьому етапі визначають спосіб, місце, час та інші обставини. За наявності співучасників на цьому етапі здійснюється розподіл їх обов’язків. Найбільш детальним і обміркованим є планування злочинів, що вчиняються організованими злочинними групами.

Кульмінацією мотивації є прийняття рішення — це інтелектуально-вольовий акт, що виражає готовність особи вчинити злочин.

Після прийняття рішення відбувається його виконання.

Розглянутий механізм мотивації притаманний вольовій поведінці особи, яка є цілеспрямованою і називається діяльністю.

У психології крім вольової поведінки особи розрізняють ще імпульсивну та звичну її поведінку.

Імпульсивні дії вчиняються за першим спонуканням, без роздумів про їх соціальне значення й наслідки. Залежно від того, які психічні стани правопорушників зумовили імпульсивну реакцію, розрізняють чотири види імпульсивних злочинів:

- вчинені у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння;

- афективні — вчинені у стані сильного душевного хвилювання;

- зумовлені хворобливим станом психіки, що не виключає неосудності;

- “парадоксальні" — такі, які вчиняють раптово під впливом неусвідомлених агресивних імпульсів.

Мотиваційний процес при вчиненні імпульсивних злочинів складається з таких ланок: актуалізації потреби, формування мотиву й негайної його реалізації без постановки мети, планування, прийняття рішення та коригування поведінки з урахуванням зміни ситуації. Наприклад, більшість умисних вбивств, що вчиняються під час бійки, спільного вживання спиртних напоїв, як правило, є результатом імпульсивної реакції на ситуацію.

Звичні протиправні вчинки особа здійснює здебільшого свідомо, але під впливом неусвідомлюваних потягів, що суперечать свідомо вибраній позиції особи. Як встановив вчений фізіолог І. Павлов, в основу звичних форм поведінки покладений динамічний стереотип, що виникає в корі головного мозку людини в результаті неодноразового повторення відповідних дій. За психологічним механізмом звична форма поведінки подібна до імпульсивної — вона так само ірраціональна. Механізм мотивації при звичній поведінці більшою мірою розгорнутий: після виникнення мотиву з'являється мета і без будь-якого обмірковування приймається рішення, що негайно реалізується без урахування ситуації, яка може бути дуже несприятливою для успішного завершення злочину. Стандартні звичні рішення часто виявляються в рецидиві злочинів. Що частіше повторюються ті чи інші види злочинної діяльності, то більше підстав судити про їх звичний характер.

Мотивацію злочину необхідно відрізняти від мотивування конкретного злочину, яке є поясненнями обвинуваченого органам розслідування і суду щодо причин та обставин вчиненого ним злочину.

4. Для кримінології найбільший інтерес представляє вироблене психологічною і юридичною наукою поняття конкретної життєвої ситуації як певного поєднання обставин життя людини, що безпосередньо впливає на його поведінку в даний момент. У кримінологічному значенні - це подія або стан, що викликала рішучість здійснити суспільно небезпечне діяння, сприяюче або перешкоджаюче йому.

Ситуація звичайно передує злочину, але може і супроводити його здійснення. Обставини життя людини, з яких складається конкретна життєва ситуація, вельми різні. Це може бути порівняльне тривалий стан (наприклад, важка обстановка в сім'ї) або короткочасна подія (наприклад, конфлікт з хуліганом на вулиці), різні вчинки інших людей або положення, що склався в суспільстві.

Ситуація може охоплювати величезні території (наприклад, при злочинах проти життя і безпеки людства) або обмежуватися квартирою (наприклад, при побутовій сварці). Тривалість ситуації також різна: від декількох секунд (при дорожньо-транспортному випадку) до декількох років (конфлікти на грунті ревнощів або помсти).

У кожній життєвій ситуації необхідно розрізнювати об'єктивний зміст, визначуваний подіями, що відбулися насправді, і суб'єктивне значення, яке додається їй суб'єктом в залежності від його поглядів, досвіду, схильностей, характеру і пр. Об'єктивний зміст і суб'єктивне значення ситуації можуть часом сильно розійтися.

Одна і також об'єктивна подія, наприклад неможливість задоволення якої-небудь потреби, може грати для однієї і тієї ж особи в різні моменти (або в одне і також час для різних осіб) різну роль. Відмінність у поглядах з співрозмовником суб'єкт може сприйняти як особиста образа, тимчасові матеріальні труднощі деякі люди розцінюють як життєвий крах і пр. Важлива та обставина, що людина звичайно поступає відповідно не до ситуації в її об'єктивному значенні, а зі своїм уявленням про неї. Суб'єктивне тлумачення ситуації тісно пов'язане з мотивационной сферою особистості і визначуваними нею цілями поведінки.

Ситуації можуть не тільки викликати тимчасові зміни в поведінці, але і стимулювати перебудову особистості. «До таких ситуацій ми відносимо емоційно насичені події, що зачіпають інтереси або совість особистості. До них ми відносимо ситуації суспільного вираження гніву, презирства, захоплення, небезпечні для життя ситуації, крах надій або, навпаки, породжуючі віру в грядуще щастя і пр.»[6]

Людина поводиться по-різному в буденній обстановці і екстремальних, незвичайних умовах. Тому, оцінюючи його дії, що привели до злочинного результату, потрібно з'ясувати, чи передбачував він зазделегідь такий збіг обставин або воно з'явився для нього несподіванкою. Це необхідне, передусім для правильного розуміння етичного вигляду особистості, з'ясування її моральної і емоційної стійкості. Даючи оцінку неправомірним вчинкам, потрібно також враховувати, що поведінка людини взагалі, а тим більше в складній ситуації залежить не стільки від особливостей нервової системи, скільки від етичних якостей, переконань, схильностей, індивідуального досвіду, тренированности в подоланні труднощів, впливі соціальних установок і громадської думки.

Зіткнувшись перед здійсненням злочину з вже знайомою йому ситуацією, людина отримує можливість не тільки фізично продублировать минулі вчинки, але і відтворити їх цільовий зміст. Минулі ситуації відбиваються, закріпляються в межах особистості і вже через неї як би входять в нову ситуацію, перетворюючи її у відому, «що легко вирішується».

Значення суб'єктивного чинника сильно зростає в нетипових ситуаціях. Це пов'язано передусім з невизначеністю, неповнотою первинної інформації, що поступає до індивіда від навколишнього його незвичного оточення.

Ситуація не у всіх випадках надає людині варіант рішення, лежачий на поверхні. Експерименти показали, що при розв'язанні складної проблеми у людини взагалі може не бути очевидного варіанту рішення. У таких випадках він повинен формувати новий.

Звісно не кожна ситуація вимагає такого реагування на неї, при якому перед особою варто задача осмислити її і знайти рішення. У більшості випадків рішення приймаються автоматично і настільки входять в звичку, що свідомий елемент, що асоціюється з ідеєю вибору, зникає. Тільки нова або ситуація, що рідко зустрічається найбільш очевидно примушує діяти волю людини і вимушує його зіставляти різні можливі реакції, що викликаються даною життєвою ситуацією, вибираючи ту з них, яка представляється в той момент найбільш відповідною.

Таким чином, в одному випадку спонукання особистості до певної поведінки включає в себе свідому оцінку ситуації і вибір на цій основі варіанту поведінки, в іншому - спонукання функціонує без попереднього уявного аналізу наслідків і оцінки поведінки. У останньому випадку пошук рішення відсутній і як мотив вчинку виступає стереотипна поведінка.

Важливою властивістю будь-якої ситуації є її конкретність, що виражається в тому, що вона існує в певних просторово-часових рамках. Ситуації можуть охоплювати великі території і зберігатися в течії тривалого часу або, навпаки обмежуватися невеликими просторами і тривати хвилинку. Просторово-часові масштаби ситуації багато в чому залежать від характеру діяльності конкретних осіб, від їх можливостей і спрямованості їх наміру.

Іншою властивістю ситуацій є їх систематичність і відома повторюваність, що створює необхідні гносеологічні і логічні основи для передбачення їх появи в майбутньому.

Велика частина ситуацій в житті людини виникає під впливом різних соціальних чинників, породжується конкретними суспільними зв'язками і відносинами. Тому ситуації загалом можна розглядати як один з виявів соціальної середи, що грає вирішальну роль в формуванні особистості і її поведінки.

Життєві ситуації можуть складатися на тільки під впливом соціальних чинників, але і внаслідок впливу сил природи, наприклад стихійного лиха або хвороби. Деякі ситуації зумовлюються причинами, що не залежать не тільки від особистості і її микросреды, але навіть і від більш широкої соціальної спільності. Так, наприклад, ситуації, пов'язані з труднощами війни і післявоєнного відновлення, а також з матеріальними ускладненнями, зумовленими економічними причинами.

Конкретна ситуація, в якій знаходиться дана особистість перед здійсненням злочину, в значній мірі визначається її соціальною роллю, приналежністю до соціальної групи, образом життя і т.д. Це дає можливість в ймовірностний аспекті передбачити деякі події в житті людини і передбачити певний варіант його поведінки. Наприклад, одні ситуації, пов'язані з професійною приналежністю, виникають у водія таксі, інші - у продавця магазина, треті - у лікаря і т.п. Їх поведінка в найбільш типових і важливих ситуаціях визначається як законами або службовими інструкціями, так і неписаними нормами, виробленими в даній професії, і, звісно, загальноприйнятими нормами поведінки. Ситуації певного типу постійно складаються і в житті особи, яка систематично здійснює злочини, переховується від органів слідства, веде паразитичний образ життя.

Ситуації залежать і від спрямованості поглядів, інтересів і схильностей особистості, від її ідеалів. Тому, наприклад, обличчя з антигромадською орієнтацією нерідко прагнуть попасти в такі ситуації, в яких вони можуть розраховувати на задоволення своїх потреб, або самі створюють ці ситуації. Значною мірою ситуація визначається інтелектом людини, що визначає його соціальну позицію, рівень і об'єм домагань.

Роль конкретної життєвої ситуації в механізмі злочинної поведінки.

Під конкретною життєвою ситуацією розуміється визначене сполучення об’єктивних обставин життя людини, що безпосередньо впливають на її поведінку в певний момент. У кримінологічному розумінні — це подія чи стан, що викликає рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння, що сприяє чи перешкоджає йому. Ситуація здебільшого передує злочину, але може і супроводжувати його вчинення.

Обставини життя людини, з яких складається конкретна ситуація, дуже різні. Це може бути відносно тривалий стан (наприклад, важка ситуація в родині), короткочасна подія (наприклад, конфлікт з хуліганом на вулиці), різні вчинки інших людей чи становище, сформоване суспільством. Ситуація може охоплювати величезні території (наприклад, при злочинах проти миру і безпеки людства) або обмежуватися квартирою (наприклад, під час побутової сварки). Тривалість ситуації також різна: від декількох секунд (дорожньо-транспортний злочин) до декількох років (конфлікти на ґрунті ревнощів чи помсти).

Кожна життєва ситуація має об’єктивний зміст (вона визначається подіями, що відбуваються в реальності) та суб’єктивне значення, яке залежить від того, наскільки така ситуація важлива з погляду інтересів, життєвих планів і цілей цієї особи). Об’єктивний зміст і суб’єктивне значення ситуації можуть часом не збігатися. Наприклад, розходження у поглядах зі співрозмовником суб’єкт може сприйняти як особисту образу, тимчасові матеріальні труднощі деякі люди розцінюють як життєвий крах і т. ін. Важливо зазначити, що зазвичай людина чинить відповідно не до ситуації в її об’єктивному розумінні, а до свого уявлення про неї. Тому часто саме ситуація є для неї приводом до вчинення злочину, хоча насправді вона не містить ніяких провокуючих моментів.

Реагуючи на сформовану ситуацію, людина діє відповідно до особливостей свого характеру, поглядів, ціннісних орієнтацій. Безпосереднім джерелом вольового акту, а отже, і самого злочину є взаємодія конкретної життєвої ситуації та властивостей особистості злочинця. Саме тут, на думку академіка В.Н. Кудрявцева, знаходиться вузловий пункт механізму злочинної поведінки.

Таким чином, поведінку людини не можна розглядати ізольовано від ситуації, що має велике значення насамперед у профілактичному плані. Не випадково В.К. Звірбуль назвав кримінальну ситуацію “своєрідним “спусковим механізмом” до вчинення злочину”, ймовірність “спрацьовування” якого значною мірою залежить від того, яка група чинників визначає “особу” певної ситуації, переважає в ній”. У випадку негативного “тиску” ситуації виникає необхідність спрямувати профілактичні зусилля на усунення можливого повторення.

Як показує практика, є досить велика кількість співвідношень між ситуаціями, що передували вчиненню злочину, й особистісних факторів злочинця. Межі цих співвідношень такі: а) сильний вплив конкретної життєвої ситуації за відсутності антигромадської установки; б) глибока та стійка антигромадська установка за браку будь-якого тиску зовнішньої ситуації. Між цими межами є ще багато перехідних випадків, на які впливають більш-менш розвинені антигромадські якості особистості.

Конкретна життєва ситуація може бути в різних ланках механізму злочинної поведінки та відігравати різну роль.

По-перше, ситуація може бути джерелом мотивації злочину, що відчувається головним чином тоді, коли перед суб’єктом постає важка проблема, вирішити яку він може як законним, так і незаконним способом (так звана проблемна ситуація).

Проблемна ситуація — це сукупність обставин, що вимагають негайного прийняття рішення. Така ситуація актуалізує, загострює потреби і призводить до появи мотивів, вчинків, водночас і злочинних. Прикладами можуть бути матеріальні труднощі, сімейні чи виробничі негаразди, сварки тощо. Іноді злочинці самі створюють проблемні (конфліктні) ситуації, а потім використовують їх для зведення рахунків із потерпілими.

Різновидом проблемної ситуації є конфлікт. Варто зазначити, що з конфлікту з навколишніми починаються дуже багато насильницьких злочинів. Сварка в родині, що призводить до образ і насильств над особистістю, хуліганство, вбивство з помсти чи на ґрунті ревнощів і т. ін. — усе це приклади різних конфліктів чи дій, ними зумовлених. Багато таких ситуацій виникають задовго до злочину, а особа в ньому лише проявляється в найбільш різкій формі.

За даними дослідників, конфлікт лежить в основі 84 % навмисних убивств, 78 заподіяння тяжких і 86 % менш тяжких ушкоджень здоров’ю, вчинених у родині та побуті, а також 98 % катувань і 73 % випадків хуліганства у квартирах і гуртожитках.

По-друге, ситуація може означати створення можливостей для задоволення мотивів поведінки і досягнення певних цілей. Уявімо собі людину, у якої нормальні матеріальні потреби. Як вона може їх задовольнити? Це залежить від особливостей її особистості (статус, здібності тощо) і конкретної життєвої ситуації, в якій вона перебуває і яка може бути сприятливою для неї чи несприятливою. Вона відкриває для людини законні можливості одержання коштів чи блокує їх. Не виключено, що ситуація підказує їй і незаконний шлях.

Законні можливості можуть бути недоступними людині у зв’язку з об’єктивними причинами (наприклад, економічним становищем у країні в цілому чи в певній галузі господарства, безробіття), адміністративними перепонами, особливостями політичної обстановки і т. ін. Але бувають і перешкоди суб’єктивного характеру: недоліки, що виникли в суб’єкта, його безініціативність, складне сімейне становище тощо. Законних можливостей може і взагалі не бути, наприклад, тому що суб’єкт ставить перед собою мету, яка заборонена законом.

У такій ситуації в нього може виникнути думка щодо використання незаконних можливостей досягнення наміченої мети. Слід зазначити, що такі можливості бувають доступними, обмеженими чи зовсім недоступними. Далеко не кожен може законно стати успішним бізнесменом, але і незаконний шлях до збагачення, особливо у великих розмірах, доступний не кожному. У радянські часи такі шляхи були значною мірою перекриті забороною приватної власності, монополією зовнішньої торгівлі, ускладненим виїздом за кордон тощо. Сьогодні такі можливості є, але швидкому і великому збагаченню перешкоджають конкуренція, розподіл “сфер впливу” між злочинними угрупованнями, поступово налагоджуваний державою фінансовий контроль і т. ін.

Тимчасове використання незаконних можливостей свідчить здебільшого про ситуативний злочин, що може і не повторитися. Систематичне використання вигідних ситуацій здатне перетворитися на спосіб життя, що і відбувається зі злочинцями-професіоналами та з ділками організованої злочинності. Соціальний баланс між ситуаціями, що надають людям законні та незаконні можливості досягнення своїх цілей, залежить від загальної політичної, соціально-економічної, моральної ситуації в країні. У кризовий час поле законних можливостей зазвичай звужується, водночас як незаконне — зростає. Безконтрольність вчинків людей та операцій юридичних осіб, корупція в державному апараті, слабкість правоохоронних органів створюють умови для безперешкодної протиправної діяльності, а це в свою чергу призводить до зростання злочинності та скорочення законних шляхів досягнення суспільно прийнятних цілей.

По-третє, конкретна ситуація може бути приводом для вчинення злочину. Наприклад, сварка вже відбувається і мотив (помста, ревнощі) є, але не вистачає малої деталі, що розпалила б полум’я взаємної ненависті, перетворила її на трагедію. Тут ситуація (вимовлене невдале слово, випадкова образа, навіть необережний погляд) відіграє роль “спускового гачка” зброї, і відбувається вбивство, заподіяння шкоди здоров’ю чи інший злочин.

Приводом може бути версія, вигадана чи спровокована самим злочинцем, що часто зустрічається з боку хуліганів і ґвалтівників. Привід можливий і в корисливих злочинах, якщо річ “погано лежить” і тим “провокує” суб’єкта, який має намір будь-що вкрасти.

Близька до ролі приводу ситуація в необережних злочинах, коли вона дезорієнтує чи навіть підштовхує суб’єкта до необдуманих дій. Такі ситуації бувають на полюванні, за експлуатації технічних чи природних об’єктів.

По-четверте, конкретна ситуація може сприяти чи перешкоджати досягненню злочинного результату. Ситуація сприяє цьому, якщо, наприклад, майно безконтрольне, панує безгосподарність, немає охорони і сигналізації, а перешкоджає тоді, коли його вчинення фізично неможливе чи загрожує злочинцю швидким викриттям.[7]

5. Віктимна поведінка може бути необережною, ризикованою, провокаційною, об'єктивно небезпечною для самого потерпілого й у результаті чого може сприяти створенню криміногенної ситуації, а в деяких випадках і вчиненню злочину[8]. Водночас, це не фатальна риса особи. У принципі, ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Усе залежить від того, чи людина обирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимогенну ситуацію.

Матеріали досліджень і дані кримінально-правової статистики свідчать, що значна кількість протиправних діянь зумовлені поведінкою самої жертви злочину, а саме:

особливостями ситуаційного стану (сп'яніння), станом здоров'я (дефекти органів сприйняття), особливим психіч­ним настроєм, пов'язаним з неадекватними діями у звичайній ситуації;недбалим ставленням до безпеки своєї особистості, честі, гідності та збереження майна;небажанням повідомити правоохоронним органам про зло­чинні дії, що вже мали місце стосовно неї;легковажним ставленням до правил, які покликані охороняти суспільний порядок і безпеку;участю в незаконній угоді;провокаційною поведінкою.

У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

- негативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього об'єктивно сприятливу ситуацію (форми провокації різні: від фізичного чи психічного насилля стосовно злочинця чи його близьких до їх образи, проявів неповаги до громад­ ського порядку та загальновизнаних норм моралі);

- позитивна, що проявляється у протидії злочинцеві, у ви­конанні громадського обов'язку тощо;нейтральна, що не сприяла вчиненню злочину[9].

Роль жертви у кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою — від нейтральної до максимально провокуючої злочинця на вчинення злочину. Особливе вікти-мологічне значення має провокуюча поведінка жертви внаслі­док її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така пове­дінка є приводом і джерелом конфлікту.

Жертві може бути завдано шкоди і в результаті її необач­ливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й непра­вильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.

Віктимологічно значущою може бути також позитивна пове­дінка жертви, якщо вона полягатиме у здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні служ­бових або громадських обов'язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відпо­відної насильницької реакції з боку злочинця.

Українські вчені-кримінологи НАВС України розрізняють такі види поведінки жертви:

• провокуюча — образа, приниження, напад, знущання тощо;

• позитивна (не провокуюча);

• нейтральна щодо впливу на поведінку злочинця;

• пасивна — найхарактерніша для взаємодії близьких ро­дичів.

Схожу класифікацію видів поведінки жертви пропонують вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії:

• негативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього об'єктивно сприяючу ситуацію;

• позитивна, що виражається у протидії злочинцю, вико­нанні громадського обов'язку тощо;

• нейтральна — така, що не сприяла вчиненню злочину. А. Зелінський, класифікує віктимну поведінку за її харак­тером:

• конфліктна, коли потерпілий створює конфліктну си­туацію або бере активну участь у конфлікті, що виник (є ініціатором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі сторін). Особливими різновидами такої поведінки є необ­хідна оборона, затримання злочинця, правозахисна актив­ність;

• провокуюча (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність, неправильна поведінка жінки, що створює уявлення про її доступність, тощо);

• легковажна (довірливість і наївність неповнолітніх та ін­ших осіб, що неспроможні опиратися нападаючому, ство­рення аварійних ситуацій на шляхах пішоходами й водія­ми тощо).

Кримінологічна значущість віктимної поведінки, що харак­терна для багатьох жертв злочинів, уможливлює певну їх кла­сифікацію. Класифікація потерпілих від злочинів має важливе значення для запобігання злочинам, оскільки мета її розробки полягає в підвищенні ефективності профілактики злочинів і забезпеченні охорони громадян як потенційних жертв.

Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вва­жають, що до основних підстав для класифікації жертв злочи­нів належать стать, вік, професійна приналежність, мораль­но-психологічні особливості особи (що сприяє швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.

Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами окремих деяких злочинів можуть бути тільки жін­ки, а з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типо­ва для ситуації, у якій завдається шкода.

Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підви­щена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого

віку зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів вік-тимологічної профілактики.

Посадове становище і професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця під­става стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої ка­тегорії осіб належать працівники правоохоронних органів, ін­касатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють вночі. Останніми роками до професій, що мають підвищену віктим-ність, додалася й така, як зайняття бізнесом.

Важливе значення має також класифікація жертв за ознака­ми їх ставлення до особи, що завдає шкоду, і насамперед за мо­рально-психологічними особливостями. У механізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання ал­коголю й наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність і жорстокість; брутальність і боягузливість; сміливість і доброта; фізична сила і слабкість тощо. Усі перелічені якості виявля­ються в поведінці і за певних обставин можуть сприяти або пе­решкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за мо­рально-психологічними ознаками необхідна насамперед для характеристики категорій злочинів, в яких зазначені риси осо­би жертви є основою способу й форми вчинення злочину або приводом злочину.

Особистісні якості жертв актуалізуються певними ситуа­тивними факторами, що дає підстави для такої їх класифі­кації:

• агресивні жертви — особи, поведінка яких пов'язана з нападом на особу, що в подальшому завдає шкоду, або ін­ших осіб чи іншими подібними діями (образою, наклепом, знущанням тощо). Для жертв цього типу характерно уми­сне створення конфліктної ситуації;

• активні жертви — особи, чия поведінка, хоча й не пов'я­зана з нападом або створенням конфлікту, проте активно сприяє завданню їм у кінцевому підсумку шкоди (зверта­ються з проханням про завдання їм шкоди або вчинення дій, що об'єктивно призводять до завдання шкоди чи в інші способи викликають такі дії, а також завдають шко­ди самі собі);

• ініціативні жертви — особи, поведінка яких має пози­тивний характер, але призводить до завдання їм шкоди;

• пасивні жертви — особи, які не опираються злочинцю з об'єктивних і суб'єктивних причин;

• некритичні жертви — особи, для яких характерні необа­чливість, невміння правильно оцінювати життєві ситуа­ції;

• нейтральні жертви — особи, що не сприяють вчиненню проти них злочину.

Кримінологи України НАВС вважають, що основним крите­рієм, на підставі якого необхідно класифікувати потерпілих від злочинів, є ступінь віктимності, який відбиває в найза-гальнішому вигляді віктимогенну деформацію особи, професій­ну, вікову віктимність і віктимну патологію. На цій підставі вчені пропонують таку класифікацію жертв:

• випадкова жертва, тобто особа стає жертвою в результаті збігу обставин. Взаємовідносини, що виникають, не зале­жать ні від волі бажання жертви, ні від волі й бажання злочинця;

• жертва з незначними якостями ризику, тобто особа, якій притаманні, як і всім нормальним людям, фактори ризи­ку й віктимність якої зненацька різко підвищується під впливом конкретної несприятливої ситуації;

• жертва з підвищеними якостями ризику, тобто особа, сто­совно якої діє комплекс факторів ризику. До цієї групи належать два основних типи жертв: жертви необережних злочинів, коли характер виконуваної ними роботи або їх поведінка у громадських місцях містить підвищену віктим-ність; жертви умисних злочинів, соціальний статус яких при виконанні ними їх соціальних ролей містить підвище­ний ризик віктимності (працівники ОВС, охорони та ін.). Віктимність цієї категорії може іноді виявлятись в особ­ливих манерах поведінки жертви, в її зовнішньому вигля­ді тощо;

• жертва з високим рівнем ризику. Морально-соціальна де­формація такої особи практично не відрізняється від пра­вопорушників і характеризується стійкою її антисоціаль-ністю (повії, наркомани, алкоголіки та ін.).

Як зазначалося, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й більшою мірою для організації спеціально­го напрямку попереджувальної роботи — віктимологічної профілактики.

У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрями попереджувальних заходів, об'єктами яких є віктимологічні ситуації; безпосередньо потенційні й ре­альні жертви на індивідуальному (індивідуальна віктимологіч-на профілактика) і груповому рівнях (загальна або індивідуаль­но-групова віктимологічна профілактика).

При реалізації першого напряму необхідну увагу приді­ляють заходам, спрямованим на усунення віктимно небезпеч­них ситуацій (патрулювання, обладнання технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної й особистої безпеки та ін.).

При реалізації другого напряму необхідно здійснювати захо­ди виховного впливу, професійного навчання, правової пропа­ганди, медичного характеру, забезпечення населення спеці­альними засобами захисту тощо.[10]

[1] Аванесов Г.А. Кримінологія. Прогностика. Управління: Учеб. посібник. Горький, 2005. - 364 с.

[2] Образцов В.А. Криміналістика: курс лекцій. М., 1996. - 388 с.

[3] Баєв О.Я. Основи криміналістики. М., 2001. - 451 с.

[4] Варчук Т.В. Кримінологія: навчальний посібник. М., 2002.

[5] http://studopedia.org/6-115585.html

[6] http://8ref.com/3/referat_39374.html

Кудрявцев В.Н. Прічинность в кримінології. М., 1968 р

[7] http://lib-net.com/content/9257_Rol_konkretnoi_sityacii_v_mehanizmi_zlochiniv.html

[8] Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від зло­чину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник. - К.: УАВС, 1994. - С. 12.

[9] Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 157.

[10] Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — 295 с. — Бібліогр.: с. 288-289.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: