Конструювання новин.

. 1. Повсякденність як об’єкт комунікативних технологій.

Повсякденність або повсякден – термін, що запропонували дослідники в галузі феноменологічних досліджень для означення явища медіатизованої дійсності. Людина живе сьогодні в ситуації постійного впливу медіа на свідомість. Відповідно цьому і повсякденне життя змінюється під вливом віртуального, зрежисованого світу. Зростає цінність домашнього способу життя. Наша реальність запозичає з віртуальної моду, гумор, точки зору, ідеологію і цінності. Таким чином реальний світ непомітно симулює медіальний. Ж. Бодріяр вигадпл для цього явища такий термін – симулякр. Яким чином конструюється наше повсякденне життя за допомогою медіа? Які застосовуються для цього технології?

Сучасні комунікативні технології дозволили дослідникам звернути увагу на те, що раніше здавалося незначущим і маргінальним: архаїку в сучасності, баналізацію й технологизацію образів, постфольклор і ін. У центрі уваги постає аналіз повсякденної свідомості, звичних, рутинних практик, практичного почуття, специфічної «логіки практики». Новий спосіб «зчитування світу» формує одночасно і нову естетику повсякденності.

Ми живемо не в світі, про який в нас є якась інформація. Навпаки, ми знаходимося у світі, створеному інформацією. У цьому зв’язку набуває особливої актуальності питання про технології створення інформації, конструювання і моделювання інформаційних потоків.

В цьому новому світі повсякденність у текстах мас-медіа, стає тим стереотипом, який люди не просто наслідують, а трансформують у власний досвід. Активні споживачи масової інформації починають розуміти життя лише як ідеальну повсякденність з її «важливими» атрибутами здоров’я, комфорту, розвагами, «нормальними» стосунками і т. п. Нагромадження такого типу інформації виконує роль м’якої соціалізації (за Бодріяром «примусової соціалізації»), коли метафізика існування людини залишається за межами повсякдена.

Межа приватного і публічного розмивається; виникають проміжні форми комунікації, що провокують новий тип глядача. Приватне життя, приховане від чужих очей, інтимні переживання стають предметом загального обговорення в різноманітних реаліті-шоу. Сучасні медіа, виставляючи повсякденність напоказ, вже не вбачають в людині ідеалізованого героя, а показують як проблематичного індивіда, приземленого, із відхилами від норми: те що в повсякденному житті є приватним, прихованим від чужих очей, стає очевидним і повсякденним з екрану ТВ. В реальне повсякдення входить медіатизована гіперреальність, сюрреалізм шоу: гламурний стиль життя, манера спілкуватися, зняття табу, акцент на драмах приватного життя і т. п.

2. Проблема конструювання повсякденності.

Проблема повсякденності лежить у розумінні зв'язків між соціальною структурою й тим, як індивіди конструюють соціальну реальність.

Важливою в цьому зв’язку є думка П. Бурдьє про те, що об'єктивні структури існують не тільки в мові або в певній культурі, а й у самому соціальному світі, вони не залежать від свідомості людей, які, у свою чергу, можуть керувати своєю практичною діяльністю. Але разом з тим варто аналізувати, як люди сприймають і конструюють світ. На його думку, свідомість залежить від соціального середовища. В теорії Бурдье велике значення мають поняття «габітус» і «поле»: перше стосується того, що знаходиться у свідомості діячів, а друге – того, що залишається поза свідомістю. Габітус – це ментальні або когнітивні структури (тобто певний стан свідомості), за допомогою яких люди живуть у соціальному світі, це набір схем (моделей), завдяки яким люди сприймають, розуміють і оцінюють світ. Габітус – це «втілені соціальні структури», які відображають об'єктивний поділ: класові структури, вікову й статеву диференціацію й т. п. Габітус – це певне місцеперебування в соціальному просторі, він нижче рівня свідомості й мови, поза контролем індивідуальної волі. Габітус проявляється в індивідуальній поведінці, практиці – у тому, як ми говоримо, їмо, ходимо, сміємося й т. п. Адже це відбувається начебто саме по собі.

Поле, по Бурдье – це мережа відносин між об'єктивними позиціями соціальних діячів, що існує незалежно від індивідуальної свідомості й волі. У соціальному світі є кілька полів (наприклад, економічне, релігійне, художнє, політичне…), кожне з яких має власну структуру. Поле є ареною змагань соціальних діячів або груп за поліпшення своїх позицій, за одержання більш привілейованого місця в соціальній ієрархії. Воно виступає різновидом ринку, де використовуються різні види капіталів (економічний, культурний, соціальний, символічний) для демаркації позицій. Тобто «поле» – це соціальний простір, де реалізується завоювання певної позиції соціальними діячами, її захист або просування нагору в соціальній ієрархії. Посередником між габітусом і соціальним світом, що об'єктивується в поле, виступає практика, тобто повсякденність.

П. Бурдье досліджує культуру повсякденності у зв'язку з розробленою ним категорією культурного капіталу. Відповідно до буденного здорового глузду, сприйняття матеріальних предметів є безпосереднім й вільним, а здатність сприйняття варіюється на індивідуальній основі. На думку французького вченого, ця ідея ілюзорна.

Сприйняття завжди " фільтрується" через заздалегідь задані коди, які переростають у культивовану здатність сприйняття.

Таким чином, по Бурдье, сприйняття — це "форма культурного дешифрування", що розподілена в суспільстві нерівномірно. Найбільш важливі статусні позиції й здатність виконувати найбільш складні завдання належать у суспільстві тим, хто опанував необхідними кодами. Ці коди формують культурне надбання будь-якого суспільства, багатство, володіти яким можуть тільки ті, хто має для цього символічні засоби. Передача цих кодів здійснюється через родину й школу, а оскільки ці інститути мають нерівний доступ до найцінніших культурних куркульок, то вони, за словами Бурдье, передають "соціально обумовлену нерівність у культурній компетентності".

3. Повсякденність в культурі постмодернізму

Повсякденність в культурі постмодернізму після довгого періоду панування раціоналізму з його «розчаруванням світу» приходить до «зачарування світу» у свідомості людей кінця ХХ ст.

Такими інструментами зачарування стають в інформаційному суспільстві ЗМІ, а технологіями виступають міфологізація, ритуалізація, постфольклор, енігматичні нарративи (таємні заговори, наприклад фільм «Дух часу»), специфічні конотації (наприклад «світовий зговір»), нагнітання «панічної ностальгії» в умовах гіперреальності, створеної медіа

Н. Луман в праці «Реальність мас-медіа» писав: «Усе, що ми знаємо про наше суспільство й навіть про світ, у якому живемо, ми дізнаємося через мас-медіа. Це відноситься не тільки до знання суспільства й історії, але й до знання природи.

Звичка масової аудиторії до «реальності мас-медіа» позбавляє критичного ставлення до її змісту, звідси і проблема гіперінтерпретації в сучасних ЗМК, яку слід розуміти як нашарування конотацій, які часто не мають нічого спільного з реальним контентом. «Політичні кризи, конфлікти, екстремальні ситуації, стаючи фактами медіатизованої реальності, піддаються впливу складних, інтерпретативних технологій творців медіаконтента».

Слід погодитися з думкою, що «можливості обмеження гіперінтерпретативних технологій надзвичайно обмежені», оскільки жодне правове регулювання мас-медіа або регулювання на основі кодексів медіаетики не може виявити специфічні прояви гіперінтерпретації й визначити критерії інтерпретативної компетенції

Однак соціально відповідальний журналіст може визначати такі критерії самостійно, прагнучи забезпечити основну функцію мас-медіа - функцію суспільного форуму. В цьому аспекті маємо справу з медіацією як складним процесом, який здійснює не лише перенос послань між різними соціальними інстанціями, але продукує «особливе середовище», що продукує медіавиробництво цінностей, ідеологем, міфологем і нарративних конструкцій.

4. Технології повсякденна:

Надзвичайно велике значення для конструювання реальності мають енігматичні нарративи, які зазвичай схожі на розслідницьку журналістику, але насправді, «гіперінтерпретатор не просто пояснює й аналізує, але й насичує медіаконтент присутністю таємниці - спокушає читача, слухача або глядача псевдознанням про загадкові й «всемогутні» сили».

Особливе місце займає сучасний «постфольклор» як своєрідна «гра» (перформанс). У сучасній «постфольклорній культурі» існують твори, які створені на основі синтезу елементів фольклору (як форми, так і змісту) і елементів індивідуальної творчості (у різних видах мистецтва). Всі ці культурні явища мають «синтетичну» основу, тобто є синтезом декількох самостійних видів мистецтв, технічних і технологічних досягнень. Особливого значення пост фольклор набуває в мережі. Постфольклор поєднує повсякденні практики з медіа, а медіа в свою чергу використовує його для адаптації власного контенту у повсякденну свідомість.

Однією з дуже відомих у нас в країні технологій конструювання реальності є технологія рейтингів як стратегія маніпулювання суспільною думкою. Сьогодні багатьом спеціалістам у галузі піар, журналістики зрозуміло, що рейтинги часто створюють передумову «спіралі мовчання» (мовчазного погодження), вводять в оману аудиторію і переслідують цілком прагматичну (політичну або економічну) мету. Отже замість реального ми бачимо заміну реального знаками реального. Ж. Бодріяр вважав, що це і є симулякр, який має певну звабливість. Він проходить такі стадії: ритуальну, естетичну і політичну. В результаті породження гіперреального виникає новий змодельований світ, що не є реальним, але сприймається краще, ніж реальний. Що стосується інформації, то за Бодріяром вона не має ніякого змісту, а лише розігрує його, оскільки замінює комунікацію симуляцією спілкування, що й породжує специфіку світовідчуття сучасного масмедійного стану суспільства і суспільної свідомості.

Технологією можна вважати псевдоновинний формат, який полягає у «мімікрії» реклами під тексти новинного змісту, так звані fake-news або об'єднання на одній смузі редакційної й комерційної інформації - едвиторіалз (advertising+editorials). Технології імітації рекламою текстів пізнавального або загальсоціального змісту досить давно використовуються копірайтерами. Це жанр інформершла (information+commercial), рекламна інформація маскується науково-пізнавальним характером подачі матеріалу.

Ще одною ілюстрацією інформаційної дифузії наших днів є синтез політичних, інформаційних, освітніх, і розважальних технологій (politainment, infotainment, edutainment).

Інфотеймент від information+entertainment - зведення новинної передачі (тексту) до шоу (розважального матеріалу). Інформація в інфотейменті характеризується наступними рисами: персоніфікованість, політичні або соціальні проблеми повинні бути представлені яскравими образами (персоною; неаналітичний підхід до рейтингу тем (об'єктивна значимість подій і проблем вторинна по відношенню до видовищності); наочність і включеність в образну сферу повсякденності.

Політеймент від policy+entertainment - політико-розважальна технологія, що стала застосовуватися, насамперед, в електоральній практиці США. Саме маркетингові принципи визначають передвиборні стратегії, а політик пропонується виборцям як звичайний товар.

До винайдення технології політеймента політичний маркетинг здійснювався в рамках ідеологічної парадигми. Основним тут була передвиборна програма кандидата, що піддається обговоренню в ході передвиборної дискусії. Політеймент припускає подання кандидатів у різних ток-шоу, залучення для просування поп-зірок, пріоритет таблоїдних видань і т.д. Надзвичайно важливим для цієї технології є використання змагання та ігрового моментів.

Передумовою політеймента служить деідеологізація політичної сфери. Політичні концепти (комунізм, лібералізм і т. п.) стають ринковими брендами й використовуються відповідно до кон'юнктури ринку.

Едьютеймент – це синтез освітньої й науково-пізнавальної інформації з науково-розважальними технологіями. Природничо-наукове і гуманітарне знання адаптується до масової аудиторії і служить інформаційному задоволенню. Цей жанр характерний для дитячих освітніх програм, художньої літератури, кіно, але сьогодні стає дуже актуальним в журналістиці. На це вказує велика кількість інформації, що побудована на принципі освіта плюс розвага.

Особливого значення в естетиці повсякденності набуває процес демасифікації (термін Е. Тоффлера), який повинний забезпечити плюралізм думок і смаків. Але сьогодні цей процес цілком співіснує з виробництвом масового інформаційного продукту. Удосконалювання інтерактивних технологій у рамках інформаційної парадигми постмодерна знаходиться поруч із міграцією текстів, розмиттям жанрів дифузією новинної, комерційної й аналітичної інформації.

Розважальність і гумор, характерні для медіапарадигми постмодерна, можуть виступати як певні стратегії включення і залучення уваги аудиторії. Надзвичайно велика кількість гумористичних передач, програм, навіть окремих каналів широко використовують цю технологію. Розважальність і гумор, що панують сьогодні в мас-медіа, виступають в якості «м’якого контролю», наприклад у напрямку економічної вигоди, стимулюючи фінансову активність

Крім цього мас-медіа створюють «сакральний топос» у структурі медіаритуала, у якому журналісти й ведучі з'являються як «апостолоподібні нарратори» й привілейовані актори (документальні фільми про воду, про 11 вересня, про всесвітній заговір, теорію золотого міліарду і т. п. Так «сакральна» реальність з онтологічного статусу переходить в моє власне переживання, стає реальністю повсякденності.

Інший напрямок аналізу медіаритуалів виходить із того, що мас-медіа самі є генераторами специфічних ритуалів епохи постмодерна. Здатність мас-медіа створювати нові соціально-політичні ритуали реалізується, по-перше, через ритуалізацію повсякденного життя малих соціальних груп і, по-друге, через створення масових колективних ритуалів для більших суспільств. Що виявляється, наприклад, в умовах соціальної мобілізації. Аналізуючи програму «Шустер LIVE» на ТРК Україна, М. Караменов розкриває ритуальний характер поведінки політичних «героїв» передачі, коли вони на шоу поливають одне одного брудом, а у перервах дружньо спілкуються. Автор характеризує це поведінкове кліше як характерне для шаманів і шаманської практики.

А. Тарабанов пропонує проводити антропологічний аналіз мас-медіа по таких напрямках:

1.Аналіз ритуальних маніфестацій, що є носіями і трансформаціями деякої символічної сили.

2.Аналіз ритуала, що функціонує як політичний і соціальний агент і виступає як конституюючий фактор, що продукує специфічні обряди і правила.

В цьому аспекті відбувається запуск механізмів ритуалізації поведінки через мас-медіа наступним чином: вони формують нову послідовність і конфігурацію компонентів суспільно-політичних церемоній; вони приховують саму структуру ритуалізації, виводячи на перший план емоційний зміст; мас-медіа розповсюджують своєрідну мову свята - гедонізм (інфотеймент, політеймент, едбютеймент).

Культура повсякденності виступає як об’єкт дослідження в зв’язку із конструюванням образів і смаків засобами масової інформації. Цілком зрозуміло, що реальна повсякденність і та, яку ми спостерігаємо у ЗМІ, мають багато спільного. Ми переносимо віртуальний світ у світ повсякденності і навпаки, повсякденність впізнає себе в передачах про моду, їжу, сад і город, дизайн інтер’єру, особисте життя простих людей і «зірок». Тому важливо розуміти, наскільки медіатизований дискурс відповідає нашим реальним потребам, або хоча частково відбиває дійсність. З іншого боку, проблема полягає в тому, що масове суспільство запрограмоване на переживання і споживання ілюзій, тому драматизована повсякденність ЗМІ створює ілюзію повноцінного життя, яка часто задовольняє аудиторію. Недарма виникає проблема домашнього способу життя, коли телевізор і інтернет цілком заміщує живе спілкування, якого людина майже не потребує. Значна частина соціального запасу знання представляє собою рецепти рішення повсякденних проблем. Як правило люди мало зацікавлені в тому, щоб виходити за рамки цього практично необхідного знання. Але масова комунікація постійно розширює списки таких рецептів, формуючи відповідні потреби у знанні, нариклад, таємниць медицини: серіал «Доктор Хаус».

5. Створення «Великого стилю»

Запозичення прийомів інформаційної розваги в інформаційно-політичних програмах призводить до створення нового «великого стилю» віщання.

«Великий стиль» передбачає:

· фрагментацію матеріалу;

· змішання важливого і незначущого;

· високий темп мовлення ведучого;

· швидка зміна картинки;

· драматизм контрастів у сюжетах;

· дистанціювання від того, що відбувається.

В. Звєрєва називає цю техніку імітацією політичного віщання: «Цей прийом дозволяє зробити вигляд, що позиція аналітики зайнята, що в ефірі присутнє різноманіття політичних поглядів. Імітація не скасовує політичного висловлення: на нього працює й неясність, і порожнеча. Це відповідь телебачення на негласне замовлення влади на «позитив», на аналогічний запит глядацької аудиторії, чиї смаки формувалися самим телебаченням. Так, інформаційно-політичні передачі вбудовуються в контекст «Фабрики зірок».

Методи і технологія конструювання повсякдена постійно вдосконалюється, адже це надає все більше можливостей залучення широких мас до споживання медіа продуктів. В. Різун пише: «Слід боятися не впливу і не його технологій здійснення, а цілей і змісту впливу». Отже нічого страшного немає в тому, що ми спостерігаємо за тим як по телевізору готують їжу, або роблять ремонт у квартирі, політики виступають в ток-шоу, а ВВС показує документальні фільми. Але з іншого боку необхідно розуміти небезпеку постійного перегляду як політичних ток-шоу, так і звичайних розважальних передач. Критикуючи споживачів такої інформації, О. Вергеліс пише: «Цей астенічний телевізійний синдром уже остаточно довів деяких «до ручки». У чотири рази їм підвищують транспортні тарифи: реагують як сонні мухи (а нам байдуже) — і вбивають одне одного в чергах по жетони. Щомиті їм підвищують ціни на все, на що не встигли ще підвищити в продовольч т их відділах: лупають очима — дивляться «Шустер LIVE».

Закривають підприємства, тисячами («за свій рахунок» виставляють на вулиці), а колись зароблені на чужих мозолях бариші мільярдами пакують в офшорах: скніють, куксяться, пхикають — вмикають «Свободу» і думають, що вона вже настала» [4, 116]. Автор вбачає в цих передачах маніпуляцію, оскільки ігрове ставлення до реальності, «мильна журналістика» є також технологіями керування масовою свідомістю.

Сьогодні в умовах тотальної включеності в медіатизоване повсякдення неможливо протистояти глибинним соціо-психологічним технологіям на буттєвому рівні. Нас все більше захоплює перфоманс і ритуали медіа, а медіатизована культура повсякденності змінює нашу ідентичність, стиль життя і культуру загалом. Критикуючи в цілому теоретиків постмодернізму, Ф.Уебстер пише: «Тим не менш треба погодитися, що в суспільстві дійсно отримали розповсюдження гедоністичні настрої, егоцентризм (хоча правильніше було б сказати не «его», а «децентризм», несфокусованість) і скептичне ставлення до будь-яких проголошених істин, висміювання, а то і ворожість до «експертів», захоплення різними модними новинками, незвичайними відчуттями, схильність до іронії, стилізації і поверховості».

Людина живе між двома світами – реальністю мінливого повсякдена і комунікативно-інформаційними технологіями впливу на цю реальність. Механізми таких культурних змін сьогодні як ніколи пов’язаниі з медіа і в подальшому будуть вдосконалюватися у напрямку все більшого використання новітніх комунікативних технологій впливу. Це поступово може призвести до згортання публічної сфери, втрати цілісної картини світу, переваги домашнього способу життя в процесі демасифікації і, як висновок, до проблеми існування демократії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: