ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №13

1. Поняття „генезис”. Генетичні ряди ландшафтів.

2. Поняття „еволюція”. Фактори еволюційного розвитку.

3. Будова і властивості аналізаторів. Характеристика основних аналізаторів безпеки життєдіяльності.

1)Генезис ландшафту

Генезис ландшафту (геосистеми) – сукупність процесів, які обумовлюють його виникнення та сучасний динамічний стан. Виникнення ландшафтів повязують з провідними факторами їх формування – тими, які викликають зміну одного ландшафту іншим.

Виникнення і формування сучасних ландшафтів встановлюється за допомогою палеогеографічних, археологічних та історичних методів, аналізу морфологічної структури та процесів, які характерні для ландшафту. При цьому інтервал часу повинен бути таким, щоб виявити ті процеси та їх наслідки, які безпосередньо обумовили просторову структуру та інші властивості сучасних ландшафтів.

Щоб розуміти характер розвитку ландшафтів, необхідно чітко уявляти його вік. Вік ландшафту – відрізок часу, з початку якого і до наших днів ландшафт функціонує в умовах однієї структури. Довгий час вважалося, що вік ландшафту визначався віком утворення геологічних порід, на яких він сформувався. Але на сьогоднішній день доведено, що вік ландшафту обчислюється з того моменту, коли сформувався його відповідний зональний тип.

Відповідно до цього всі наземні ландшафти об’єднують у дванадцять генетичних рядів, серед яких антропогенні займають дванадцяту позицію нарівні з кліматогенними, тектогенними, вулканогенними рядами ландшафтів, а також з ландшафтами флювіального, кріогенного, еолового, нівально-гляціального, літогенного, гідродинамічного та біогенного походження.

2)Поняття еволюції

Розвиток ландшафту (еволюція) – спрямовані незворотні зміни у ландшафті, які супроводжуються якісними змінами компонентної та морфологічної структури, які відбуваються у межах геологічного часу. Еволюційні зміни характеризуються направленістю та незворотністю. У біогеоценології незворотні процеси названі сукцесіями.

У розвитку ландшафт проходить головні стадії: формування та еволюційного розвитку. Перша відбувається у період освіти геологічного фундаменту при тектонічних процесах, регресії моря чи танення материкового крижаного покриву. На новий геологічний фундамент впливають сонячна радиация, атмосферні опади, поверхневі води, розвивається рослинний і тваринний світ. Це період молодості ландшафту і нещасливою структури: нерозвинені біоценози й ґрунтів, слабко розчленований рельєф, не вираженагидрографическая мережу. Поступово компоненти ландшафту майже остаточно дійшли відповідність друг з одним і зі спільнимизонально-азональними умовами розвитку. Відтоді він одержує риси стійкою структури та переходить на другу стадію — повільну еволюцію.

Індикатором віку сучасних ландшафтів служить грунт.Почвенний профіль — це свого роду пам'ять ландшафту, що свідчить про чинникахпочвообразования протягом часу, протягом якого формувалася дана грунт. Для освіти грунту потрібно і від кількох сотень за кілька тисячі років (для освіти чорноземів треба буде близько 3 тис. років). Це час можна приблизно вважати віком існування сучасних ландшафтів. У цілому нині важливий не вік ландшафту, а тенденції і закономірності його розвитку, необхідних розробки прогнозу її поведінки.

Поступове збільшення в ландшафті кількості прогресивних еле­ментів і витіснення ними консервативних чи реліктових на певній стадії приводить до перетворення ландшафту в інший. Таким чином, будь-який ландшафт виникає, розвивається і вмирає, даючи початок новому ландшафту, тобто кожний ландшафт має певний вік.

Встановити вік ландшафту проблемно, оскільки ми ще не може­мо конкретно визначити, який час вважати початком його наро­дження, смерті та ін. Для цього використовуються палеогеографічні моменти (наприклад, відходження льодовика, моря й т.п.), що важливо для висвітлення історії розвитку ландшафту. А.Г. Ісаченко вважає, що історія конкретного ландшафту починається з того моменту, ко­ли на даній території з’являється відповідний тип ландшафту (тундровий, степовий і т.д.).

В еволюції будь-якого ландшафту розрізняють фазу формування і фазу нормального розвитку, але границі між ними встановити важ­ко. Відомо, що в молодому ландшафті ще зберігається багато релік­тових елементів; у зрілому – багато консервативних, у старому – паростки нових, прогресивних елементів. Н.А. Солнцев зазначав, що наявність (бідність, багатство) реліктових елементів є надійним кри­терієм для визначення відносного віку ландшафту, зміну віку якого можна простежити на прикладі моренних ландшафтів валдайського (молодше), московського і дніпровського (старше) зледенінь.

Саморозвиток ландшафту. Щоб зрозуміти динаміку ландшафтів, необхідно з’ясувати причини, які зумовлюють їх розвиток. Вони можуть бути і зовнішніми, і внутрішніми. До зовнішніх належать зміна сонячної активності й тектонічні рухи земної кори, які вносять корективи в динаміку всіх ландшафтів Землі

3)Будова і властивості аналізаторів. Характеристика основних аналізаторів безпеки життєдіяльності.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його різноманітні сторони за допомогою органів чуття. У даний час наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже близьких за значенням: “органи чуття”, “аналізатори”, “аферентні системи”, “сенсорні системи”, що часто розглядаються як рівнозначні. У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють вісім аналізаторів: зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний (або тактильний), вестибулярний, руховий і вісцеральний (або аналізатор внутрішніх органів). У цілому аналізатори являють собою сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, що здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму. Усі аналізатори в принциповому структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають – рецептори, у яких і відбуває-ться перетворення енергії подразника у процес збудження. Від рецепторів по сенсорних (чуттєвих) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами) надходять у центральну нервову систему. Розрізняють такі основні види рецепторів: механорецептори, що сприймають механічну енергію: до них належать рецептори слухової, вестибулярної, рухової, тактильної, частково вісцеральної чутливості; хеморецептори – нюх, смаки судин і внутрішніх органів; терморецептори, що мають шкіряний аналізатор; фоторецептори – зоровий аналізатор та інші види. Кожен рецептор виділяє із множини подразників зовнішнього і внутрішнього се-редовища свій адекватний подразник. Цим і пояснюється дуже висока чутливість рецепторів. Усі аналізатори, завдяки своїй однотипній будові, мають загальні психофізіологічні властивості: 1. Надзвичайно високу чутливість до адекватних подразників. Ця чутливість близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає відчуття. 2. Абсолютну, диференційну та оперативну межі чутливості до подразника. Абсолютна межа має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості – це мінімальний розмір подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа – максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини болю. 3. Спроможність до адаптації, тобто можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високій інтенсивності подразників чутливість знижується і, навпаки, при низьких – підвищується. Це досить часто ми зустрічаємо у повсякденному житті й не потребує коментарів. 4. Спроможність тренуватися. Дана властивість виражається як у підвищенні чутливості, так і прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і т. д.). 5. Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника. Наприклад, людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така “інерція” відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу значно залежить від інтенсивності подразника та в деяких випадках навіть обмежує можливість аналізатора. 6. Постійна взаємодія один з одним. Відомо, що оточуючий нас світ – багатогранний, і лише завдяки властивості аналізаторів взаємодіяти здійснюється повне сприйняття людиною об’єктів і явищ зовнішнього середовища. Зоровий аналізатор має деякі своєрідні характеристики: інерцію зору, зорове відображення (міражі, гало, ілюзії й ін.), видимість.. Слуховий аналізатор – являє собою спеціальну систему для сприйняття звукових коливань, формування слухових відчуттів і впізнання звукових образів. Допоміжний апарат периферичної частини аналізатора – вухо. Розрізняють зовнішнє вухо (вушна раковина, зовнішня слухова і барабанна перетинки), середнє вухо (молоточок, ковадло і стремені) і внутрішнє вухо (де розташовані рецептори, що сприймають звукові коливання). Шкіряний або тактильний аналізатор відіграє, безумовно, виняткову роль у житті людини, особливо при його взаємодії із зоровим і слуховим аналізаторами при формуванні в людини цілісного сприйняття навколишнього світу. Джерелом тактильних відчуттів є механічні впливи у вигляді дотику або тиску. Аналізатор внутрішніх органів, цей аналізатор визначає небезпеки схованого, неявного характеру. Проте ці небезпеки роблять серйозний вплив на життєдіяльність людського організму.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: