Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






В якій цукерок уже немає, – додала у такт Ірка.




За що люблю дружину – вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи – ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає.

Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» – тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку – на яхті під вітрилами. Вечір – у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з ВІА ГРОю. Танцюють усі. Тобто все по-справжньому, подорослому.

Ірка просто-таки купається у загальній увазі. Ще б пак – людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все-таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне – до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це – справжнє свято для жінки.

Зараз на ній закрита сукня з двох половинок, з’єднаних по боках прозорими вставками, які дають зрозуміти – під тонкою тканиною, окрім самої власниці, нічого немає. А головне – те, що її тіло у майже сорок дозволяє носити такі сукні на зло іншим – товстим і целюлітним тіткам.

Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим:

– Диви-диви, Кириченко з новою коханкою.

– Хіба? Наче та сама, що була.

– Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста.

– Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу.

– Ти нічого не розумієш.

– Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розу-мію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш!

Ірка сміється:

– Вам, чоловікам, аби поплутати!

– Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скоманду-вати чоловікам: «Вибирай» – половина ж поїде з чужими.

– Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам ви-бирати. Ми краще справляємося.

До нас наближаються московські гості.

– Привіт, привіт, знайомтеся, це моя благовірна, Ірина.

– Очєнь пріятно. Как дєла, Іріна?

Коли вони врешті відходять, я продовжую:

– До речі, цей москаль, що до нас підходив, Толік, свого часу дуже цікаво вирішив проблему вибору дружини.

– Як саме?

– Він тоді робив лікарем на швидкій. Ночі довгі, він молодий, дівчата гарні, а головне – чисті та освічені, бо медички. Коротше, Толік переграв там усіх осіб жіночої статі – від медсестер до заступниці головного лікаря. А тоді почалася перебудова, і Толік вирішив, що лікарем багато не заробити, особливо на швидкій. Який вихід у розумної людини під час розпаду соціалізму? Тільки один – грачувати.

– Чому?

– Як це, чому? Згадай ті часи. Таксі було єдиним місцем, де окрема бойова одиниця могла заробити, хай і нелегально, але якісь там гроші. Зародок капіталізму.

– Точно. А я вже й забулася.

– Отож, слухай. Для того, щоб грачувати, потрібна машина. А Толік мав тільки зарплатню лікаря. І тоді він зробив геніальний трюк – під час інтимних побачень у всіх своїх коханок позичив золото – у кого персня, у кого сережки, кулончик, ланцюжок. Ти ж знаєш, жінки люблять обвішуватися брязкальцями. Оце ж зібрав усе це та відніс до ломбарду. Ну а на позичені гроші купив старенького «Москвича». Уявляєш?

– А вони знали одна про одну?

– Історія замовчує. Мабуть, здогадувалися. А може, й ні. Тож кілька місяців ночами він їздив, майже не спав, не їв, але гроші врешті відграчував. Викупив з ломбарду золото і приніс своїм жінкам. Усе повернув, крім одного персня.

– Чому?

– Ну, у ломбарді загубили чи то хтось собі притри-мав. Але перстень виявився не простий, а фамільний, бабусин. Отже, Толіку довелось одружуватися, хоч вона й була на п’ять років старша.

– Закладаюся, що про фамільний вона вигадала!

– Тобі видніше. Жіночі фокуси – це твоя парафія.

Ірка сміється:

– І чоловічі теж. Він, до речі, – справжній чоловік.

– А ти думала! Якщо він тобі так сподобався, то май на увазі, що він знову холостий.

Губки моєї дружини кривляться у незадоволеній гримасі:

– Фі! Така романтична історія, і знову розлучення. Чому ви, чоловіки, такі скоти? Тільки дружина стає старою, одразу біжите до молодих.

Я заперечую:

– Ну, по-перше, він не побіг до молодої, а залишив-ся сам, а по-друге, ти ж сама все життя борешся з моїми старими речами. «Цим штанам уже п’ять років, а цій кофті – десять. Треба купити нову», – передражнюю її тон.

– Так правильно, ти ж солідна людина, а ходиш, як обідранець.

– От бачиш, виходить, що стару кофту треба помі-няти, а стару дружину – ні? В чому різниця?

Вона б’є мене в плече своїм гострим кулачком.

– Дружина – не кофта.

– Але ж принцип той самий.

– І зовсім не той самий.

– Той-той. А отого пузатого бачиш?

– З довгою білявкою?

– От-от. Він принципово знімає таких, що на дві го-лови вищі, за метр вісімдесят. Каже, що дуже швидко і відмов практично не буває. Бо такі дівчата недолюблені. Мороки менше, а потенціал у них ого-го.

– Які ж ви циніки!

– Це він цинік, а я романтик. Бо вибрав тебе.

Ірка сміється. Ірці приємно.

– А цей от лисун, що до нас підходив, має підпіль-не прізвисько «Шрек».

– Чому?

– Це геніальна історія. Він любить напитися так, щоб обличчям в салат. Ну, дружина якось не витримала, і поки він спав, пофарбувала йому яйця зеленкою.

– Та ти що?

– Точно тобі кажу. Місяць ходив із зеленими яйця-ми. Тому і Шрек.

– А що, він їх усім показував?

– Ну, не всім, але декому, мабуть, показував. І по-тім, дружина його про це розповідала по секрету. Хвалилася.

Ірка знову пирскає, хоч телезірці протипоказано реготати, а тільки широко посміхатися – так воно більш статусно.

– Отак з вами, мужиками, і треба боротися. А звід-ки ти все це знаєш?

– Як це, звідки? Серед людей живемо. Це вам не те-лебачення, де усіх новин, як у Сороки-ворони – цьому дала, тому дала, іншому дала.

– Неправда твоя... Хоча щось у цьому є.

– Так отож. До речі, про Шрека. Він же цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке – і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей – прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг – на дов гі тонкі смужки.

– Весь одяг?

– Весь. Сукні, шуби, білизну – все, що було. Уявля-єш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш – роби килимок.

– Нічого собі!

– Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить – а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що!

– Боже, це ж скільки роботи! – несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу.

– Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

– Це теж вона розповідала?

– Ну а хто? Не він же.

– Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною – як завжди стильно неохайний і артистичний.

– Мирославе! А ти як тут?

– Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось – працювати.

– Тобто все це, – я показую на сцену, бухту та рес-торан. – Усе це ти?

– Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер – то про-фесійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого-кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

– До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

– А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дру-жина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

– Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефі-цит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

– Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

– Прикро. Але що маємо робити – бізнес є бізнес.

Ну і як тобі то всьо? – обертається він уже до мене.

– Круто. Скільки коштувало?

– Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

– Серйозно?

– Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

– А що було у Дніпропетровську? – поцікавилася Ірка.

– Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт-клубі розкішний ресторан, схожий на цей – начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.

– Який жах!

– Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

– Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас – оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт – учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля – спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша – господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані – зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані – це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому – в голову: «Твій футболіст, – каже, – мене собакою назвав!» Ми з Іркою щиро зареготали.

– Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.

– Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира прав-да! – Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. – Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!

– Па-па.

За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні – краще працювати.

– І на честь нашого шановного Павла Олександро-вича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! – п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.

Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився – іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.

Павлюк-паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з-під Камю Луї-ХІІІ, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.

Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усе її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» – а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині.

Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса.

– А давай втечемо? – зашепотів я їй у вухо.

– Давай, а куди? – запитала вона.

– На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися.

– Вода холодна, – вона пересмикнула плечима. – І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну.

– Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола.

– Ще не вистачало. Ти розумієш, що я – відома лю-дина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати.

– Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність.

– Не хочу я такої популярності.

– Ну тоді просто задеремо спідницю і...

– Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок сво-їх задирай спідниці.

– Люб’язнічаєте? – почувся за спиною Пашин го-лос.

Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому.

– Па-а-ша-а! – протягла Ірка капризно. – Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш.

У жінок усі оці ні-ні називаються романтика...

Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена.

– Серьога, єсть базар, – Паша багатозначно кивнув головою вбік. – Отойдем?

Його дружина схопила мене за рукав:

– Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відпові-дальність.

– Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий!

Юбіляр, блядь!

– Не матюкайся. Кругом люди.

Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів – і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи – адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал.

– Як тобі свято? – запитав я Пашу для затравки.

– Хуйня, – зізнався він. – Ти ж знаєш, як я насправ-ді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса.

– Ні, старий, Одеса – це круто. Море, зірки.

– Їбав я цих зірок.

– Ти не повіриш, я теж, – пожартував я, маючи на увазі дружину-телеведучу.

– Так слухай сюди. Значить є домовленість, що піс-ля виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували – ти потрапляєш в перших рядах.

– Серйозно?

Колись на виборах мене включили до списків – за компанію. Та я й не заперечував – до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися.

– Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи.

– Ой, блін, точно!

– Депутат у нас – слуга народу. А слуги – люди бід-ні. Пойняв?

– Пойняв.

– Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний.

Я зітхнув.

– Це морока. А воно того варте?

Паша поклав мені руку на плече:

– Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж – патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого-го!

– Та воно то конєшно.

– Ну от. Так що давай. Люди оно бабки платять, щоб в список попасти, а ти без грошей капризуєш.

Я посміхнувся, згадуючи нещодавній візит нагору з валізами.

– Ну, не зовсім без грошей.

– Порівняв! То – бізнес, а то – політика. Ну що, до-мовилися?

– Домовилися.

Ми повернулися до дружин, які стояли на березі, дивлячись у різні боки. Мабуть, вже наговорили щось одна одній.

– Цвірінькаєте? – не втримався від жарту я. Оби-дві кинули у відповідь люті погляди. – Повертаю твого чоловіка. Брав одну штуку, вертаю одну. Комплектність можеш перевірити.

– Дякую, Серьожа. Ти справжній друг.

– Нема за що. Завжди до ваших послуг.

Я обійняв Ірку за талію і повів до столу. Там подавали десерт.


Якщо прийде Ющенко, то нічого не зміниться, на зміну одним олігархам прийдуть інші олігархи, інші клани і інша ситуація, бо це людський фактор.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных