ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
В якій цукерок уже немає, – додала у такт Ірка.За що люблю дружину – вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи – ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає. Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» – тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку – на яхті під вітрилами. Вечір – у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з ВІА ГРОю. Танцюють усі. Тобто все по-справжньому, подорослому. Ірка просто-таки купається у загальній увазі. Ще б пак – людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все-таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне – до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це – справжнє свято для жінки. Зараз на ній закрита сукня з двох половинок, з’єднаних по боках прозорими вставками, які дають зрозуміти – під тонкою тканиною, окрім самої власниці, нічого немає. А головне – те, що її тіло у майже сорок дозволяє носити такі сукні на зло іншим – товстим і целюлітним тіткам. Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим: – Диви-диви, Кириченко з новою коханкою. – Хіба? Наче та сама, що була. – Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста. – Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу. – Ти нічого не розумієш. – Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розу-мію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш! Ірка сміється: – Вам, чоловікам, аби поплутати! – Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скоманду-вати чоловікам: «Вибирай» – половина ж поїде з чужими. – Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам ви-бирати. Ми краще справляємося. До нас наближаються московські гості. – Привіт, привіт, знайомтеся, це моя благовірна, Ірина. – Очєнь пріятно. Как дєла, Іріна? Коли вони врешті відходять, я продовжую: – До речі, цей москаль, що до нас підходив, Толік, свого часу дуже цікаво вирішив проблему вибору дружини. – Як саме? – Він тоді робив лікарем на швидкій. Ночі довгі, він молодий, дівчата гарні, а головне – чисті та освічені, бо медички. Коротше, Толік переграв там усіх осіб жіночої статі – від медсестер до заступниці головного лікаря. А тоді почалася перебудова, і Толік вирішив, що лікарем багато не заробити, особливо на швидкій. Який вихід у розумної людини під час розпаду соціалізму? Тільки один – грачувати. – Чому? – Як це, чому? Згадай ті часи. Таксі було єдиним місцем, де окрема бойова одиниця могла заробити, хай і нелегально, але якісь там гроші. Зародок капіталізму. – Точно. А я вже й забулася. – Отож, слухай. Для того, щоб грачувати, потрібна машина. А Толік мав тільки зарплатню лікаря. І тоді він зробив геніальний трюк – під час інтимних побачень у всіх своїх коханок позичив золото – у кого персня, у кого сережки, кулончик, ланцюжок. Ти ж знаєш, жінки люблять обвішуватися брязкальцями. Оце ж зібрав усе це та відніс до ломбарду. Ну а на позичені гроші купив старенького «Москвича». Уявляєш? – А вони знали одна про одну? – Історія замовчує. Мабуть, здогадувалися. А може, й ні. Тож кілька місяців ночами він їздив, майже не спав, не їв, але гроші врешті відграчував. Викупив з ломбарду золото і приніс своїм жінкам. Усе повернув, крім одного персня. – Чому? – Ну, у ломбарді загубили чи то хтось собі притри-мав. Але перстень виявився не простий, а фамільний, бабусин. Отже, Толіку довелось одружуватися, хоч вона й була на п’ять років старша. – Закладаюся, що про фамільний вона вигадала! – Тобі видніше. Жіночі фокуси – це твоя парафія. Ірка сміється: – І чоловічі теж. Він, до речі, – справжній чоловік. – А ти думала! Якщо він тобі так сподобався, то май на увазі, що він знову холостий. Губки моєї дружини кривляться у незадоволеній гримасі: – Фі! Така романтична історія, і знову розлучення. Чому ви, чоловіки, такі скоти? Тільки дружина стає старою, одразу біжите до молодих. Я заперечую: – Ну, по-перше, він не побіг до молодої, а залишив-ся сам, а по-друге, ти ж сама все життя борешся з моїми старими речами. «Цим штанам уже п’ять років, а цій кофті – десять. Треба купити нову», – передражнюю її тон. – Так правильно, ти ж солідна людина, а ходиш, як обідранець. – От бачиш, виходить, що стару кофту треба помі-няти, а стару дружину – ні? В чому різниця? Вона б’є мене в плече своїм гострим кулачком. – Дружина – не кофта. – Але ж принцип той самий. – І зовсім не той самий. – Той-той. А отого пузатого бачиш? – З довгою білявкою? – От-от. Він принципово знімає таких, що на дві го-лови вищі, за метр вісімдесят. Каже, що дуже швидко і відмов практично не буває. Бо такі дівчата недолюблені. Мороки менше, а потенціал у них ого-го. – Які ж ви циніки! – Це він цинік, а я романтик. Бо вибрав тебе. Ірка сміється. Ірці приємно. – А цей от лисун, що до нас підходив, має підпіль-не прізвисько «Шрек». – Чому? – Це геніальна історія. Він любить напитися так, щоб обличчям в салат. Ну, дружина якось не витримала, і поки він спав, пофарбувала йому яйця зеленкою. – Та ти що? – Точно тобі кажу. Місяць ходив із зеленими яйця-ми. Тому і Шрек. – А що, він їх усім показував? – Ну, не всім, але декому, мабуть, показував. І по-тім, дружина його про це розповідала по секрету. Хвалилася. Ірка знову пирскає, хоч телезірці протипоказано реготати, а тільки широко посміхатися – так воно більш статусно. – Отак з вами, мужиками, і треба боротися. А звід-ки ти все це знаєш? – Як це, звідки? Серед людей живемо. Це вам не те-лебачення, де усіх новин, як у Сороки-ворони – цьому дала, тому дала, іншому дала. – Неправда твоя... Хоча щось у цьому є. – Так отож. До речі, про Шрека. Він же цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке – і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей – прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг – на дов гі тонкі смужки. – Весь одяг? – Весь. Сукні, шуби, білизну – все, що було. Уявля-єш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш – роби килимок. – Нічого собі! – Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить – а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що! – Боже, це ж скільки роботи! – несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу. – Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав. – Це теж вона розповідала? – Ну а хто? Не він же. – Боже, як так можна? Я не уявляю. Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною – як завжди стильно неохайний і артистичний. – Мирославе! А ти як тут? – Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось – працювати. – Тобто все це, – я показую на сцену, бухту та рес-торан. – Усе це ти? – Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер – то про-фесійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй. Я здивований. Вже кого-кого, а Мирослава зустріти тут не очікував. – До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі. – А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дру-жина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього. Мирослав цілує Ірці ручку. – Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефі-цит свіжих ідеї, я завжди напоготові. Вона посміхається: – Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все. – Прикро. Але що маємо робити – бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? – обертається він уже до мене. – Круто. Скільки коштувало? – Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити? – Серйозно? – Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську. – А що було у Дніпропетровську? – поцікавилася Ірка. – Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт-клубі розкішний ресторан, схожий на цей – начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія. – Який жах! – Не те слово. Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук: – Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас – оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт – учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля – спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша – господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані – зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані – це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому – в голову: «Твій футболіст, – каже, – мене собакою назвав!» Ми з Іркою щиро зареготали. – Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть. – Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира прав-да! – Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. – Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па! – Па-па. За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні – краще працювати. – І на честь нашого шановного Павла Олександро-вича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! – п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту. Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився – іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її. Павлюк-паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з-під Камю Луї-ХІІІ, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини. Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усе її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» – а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині. Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса. – А давай втечемо? – зашепотів я їй у вухо. – Давай, а куди? – запитала вона. – На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися. – Вода холодна, – вона пересмикнула плечима. – І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну. – Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола. – Ще не вистачало. Ти розумієш, що я – відома лю-дина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати. – Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність. – Не хочу я такої популярності. – Ну тоді просто задеремо спідницю і... – Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок сво-їх задирай спідниці. – Люб’язнічаєте? – почувся за спиною Пашин го-лос. Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому. – Па-а-ша-а! – протягла Ірка капризно. – Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш. У жінок усі оці ні-ні називаються романтика... Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена. – Серьога, єсть базар, – Паша багатозначно кивнув головою вбік. – Отойдем? Його дружина схопила мене за рукав: – Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відпові-дальність. – Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий! Юбіляр, блядь! – Не матюкайся. Кругом люди. Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів – і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи – адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал. – Як тобі свято? – запитав я Пашу для затравки. – Хуйня, – зізнався він. – Ти ж знаєш, як я насправ-ді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса. – Ні, старий, Одеса – це круто. Море, зірки. – Їбав я цих зірок. – Ти не повіриш, я теж, – пожартував я, маючи на увазі дружину-телеведучу. – Так слухай сюди. Значить є домовленість, що піс-ля виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували – ти потрапляєш в перших рядах. – Серйозно? Колись на виборах мене включили до списків – за компанію. Та я й не заперечував – до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися. – Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи. – Ой, блін, точно! – Депутат у нас – слуга народу. А слуги – люди бід-ні. Пойняв? – Пойняв. – Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний. Я зітхнув. – Це морока. А воно того варте? Паша поклав мені руку на плече: – Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж – патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого-го! – Та воно то конєшно. – Ну от. Так що давай. Люди оно бабки платять, щоб в список попасти, а ти без грошей капризуєш. Я посміхнувся, згадуючи нещодавній візит нагору з валізами. – Ну, не зовсім без грошей. – Порівняв! То – бізнес, а то – політика. Ну що, до-мовилися? – Домовилися. Ми повернулися до дружин, які стояли на березі, дивлячись у різні боки. Мабуть, вже наговорили щось одна одній. – Цвірінькаєте? – не втримався від жарту я. Оби-дві кинули у відповідь люті погляди. – Повертаю твого чоловіка. Брав одну штуку, вертаю одну. Комплектність можеш перевірити. – Дякую, Серьожа. Ти справжній друг. – Нема за що. Завжди до ваших послуг. Я обійняв Ірку за талію і повів до столу. Там подавали десерт. Якщо прийде Ющенко, то нічого не зміниться, на зміну одним олігархам прийдуть інші олігархи, інші клани і інша ситуація, бо це людський фактор. Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|