До виникнення науки люди володіли відомостями про властивості предметів і явищ, що оточували їх, проте ці знання були уривчасті і хаотичні. На відміну від буденних, наукові знання не можуть бути отримані лише шляхом накопичення фактів. Необхідно, щоб вони були взаємно узгоджені один з одним, тобто певним чином об’єднані в систему. Наукові знання є точною системою взаємопов’язаних понять, які відображають закономірний процес розвитку природи і людського суспільства. Поняття — це думка, яка відображає предмети в їх загальних і істотних ознаках. Розрізняють наукові і життєві поняття. Прикладом наукових понять можуть служити такі, як «характер», «темперамент», «настанова» і таке інше. Система взаємопов’язаних понять утворює теорію. Теорія — це система знань, яка відображає об’єктивний навколишній світ у свідомості людини і спрямована на перетворення дійсності. Вона формується на основі узагальнення досвіду і наукової діяльності, описує і пояснює основні закономірності розвитку навколишнього світу. Тільки за допомогою теорії знання, складаючись у зв’язне ціле, стають науковими знаннями; систематизація фактичних знань складає науку.

Критерієм істинності теорії виступає практика. Практика — це чуттєво-предметна діяльність, спрямована на перетворення явищ і речей з метою надання їм форми і змісту, покликаних задовольняти людські потреби. До практики належать експериментальні дослідження. Розвиток системи наукових знань, її вдосконалення, перетворення, поповнення, систематизація і перевірка на практиці наукових результатів проводиться за допомогою дослідження. Наукові дослідження — це процес вивчення певного об’єкта (предмета або явища) з метою розкриття закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення на користь суспільства. Це дослідження проводиться на двох тісно взаємозв’язаних рівнях:

– емпіричному, в основі якого лежить процес накопичення нових фактів, їх аналіз, синтез і узагальнення для отримання емпіричних закономірностей, придатних для практичних цілей;

– теоретичному, на якому проводиться синтез знань, формулюються загальні для конкретної галузі закономірності. У сучасній науці успішно використовуються обидва ці методи, які доповнюють і збагачують один одного.

Результати емпіричного дослідження служать початковим матеріалом для створення теорії, для перевірки її істинності та подальшого розвитку і вдосконалення. З другого боку, при емпіричному дослідженні теорія дозволяє виділити істотні зв’язки, пояснити і узагальнити результати, передбачити найбільш перспективні галузі дослідження. Теорія уточнює наукові знання, використовуючи більш вагомі поняття. Теорія служить і для інтерпретації результатів емпіричного дослідження.

Система наукових знань проходить перевірку в процесі практичної діяльності людини. Зв’язок науки і практики є однією з основних закономірностей розвитку науки і не вичерпується тільки перевіркою наукових знань. Наука походить з практики шляхом відділення процесу пізнання безпосередньо від процесу праці.

Наука не може розвиватися відособлено, оскільки відкриті нею закони знаходять застосування на практиці. Розвиваючись на основі практики, «наука освітлює їй шлях», створюючи теоретичну базу для успішного вирішення практичних завдань. Таким чином, зближення теорії і практики дозволяє отримати сприятливі результати не тільки для практики, але і для самої науки, перед якою відкриваються все нові предмети дослідження або нові сторони у відомих предметах.

У той же час наука має ще одну важливу закономірність — відносну самостійність її розвитку. Без такої самостійності наука не змогла б прокладати дороги практиці. Для розроблення теорій наука повинна випереджати практику, виробляти наукові прогнози для ефективного розвитку людського буття.

Розвиток науки відбувається безперервно, з використанням накопичених раніше знань. У психології, соціології, механіці, фізиці, хімії, астрономії джерелом нових теорій завжди були старі. Нові теорії не створюються геніальними одинаками, а є цілеспрямованою працею багатьох поколінь учених. І. Ньютон писав: «Якщо я бачив далі за своїх попередників, то тільки тому, що я стояв на плечах гігантів».

Таким чином, розвиток науки, як безперервний процес зростання нових теорій, на ґрунті старих характеризується спадкоємністю наукових знань.

Безпосередні цілі науки — отримання знань про об’єктивний і про суб’єктивний світ, збагнення об’єктивної істини.

Завдання науки:

– добір, опис, аналіз, узагальнення і пояснення фактів;

– виявлення законів руху природи, суспільства, мислення і пізнання;

– систематизація отриманих знань;

– пояснення суті явищ і процесів;

– прогнозування подій, явищ і процесів;

– встановлення напрямів і форм практичного використання отриманих знань.

Структура (система) науки може бути представлена по-різному залежно від підстав поділу складових її елементів. Так, В.П. Кохановський розрізняє: а) науку, яка разом з істинним включає недійсні результати (релігійні, магічні уявлення, певні суперечності і парадокси, особисті пристрасті, антипатії, помилки і таке інше); б) ядро науки — достовірний, дійсний пласт знань; в) історію науки; г) соціологію науки.

Науку можна розглядати як систему, яка складається: з теорії; методології, методики і техніки досліджень; практики впровадження отриманих результатів.

Якщо науку розглядати з погляду взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання, то вона включає такі елементи:

1) об’єкт (предмет) — те, що вивчає конкретна наука, на що спрямоване наукове пізнання;

2) суб’єкт — конкретний дослідник, науковець, фахівець наукової організації, організація;

3) наукова діяльність суб’єктів, що застосовують певні прийоми, операції, методи для збагнення об’єктивної істини і виявлення законів дійсності.

У наш час залежно від сфери, предмета і методу пізнання розрізняють науки: про природу — природничі; про суспільство — гуманітарні і соціальні; про мислення і пізнання — логіка, гносеологія та інші.

У класифікаторі напрямів і спеціальностей вищої освіти виділяють такі напрями освіти:

– природничі науки і математика (механіка, фізика, хімія, біологія, ґрунтознавство, географія, гідрометеорологія, геологія, екологія і таке ін.);

– гуманітарні і соціально-економічні науки (культурологія, теологія, філологія, філософія, лінгвістика, журналістика, книгознавство, історія, політологія, психологія, соціальна робота, соціологія, менеджмент, економіка, мистецтво, фізична культура, комерція, статистика, мистецтво, юриспруденція і таке ін.);

– технічні науки (будівництво, поліграфія, телекомунікації, металургія, гірська справа, електроніка і мікроелектроніка, геодезія, радіотехніка, архітектура і таке ін.);

– сільськогосподарські науки (агрономія, зоотехніка, ветеринарія, лісова справа, рибальство і таке ін.)

Звернемо увагу на те, що в цьому класифікатор технічні і сільськогосподарські науки виділені в окремі групи, а математика не віднесена до природничих наук.

Кожна з перелічених груп наук може бути піддана подальшому розчленовуванню.

Існують і інші класифікації наук. Наприклад, залежно від зв’язку з практикою науки поділяють на фундаментальні (теоретичні), які з’ясовують основні закони об’єктивного і суб’єктивного світу і прямо не орієнтовані на практику, і прикладні, які спрямовані на вирішення технічних, виробничих, соціально-технічних проблем.

Оригінальну класифікацію наук запропонував Л.Г. Джахая. Поділивши науки про природу, суспільство і пізнання на теоретичні і прикладні, він усередині цієї класифікації виділив філософію, основні науки і приватні науки, що відбрунькувалися від них. Наприклад, до основних теоретичних наук про суспільство він відніс історію, політекономію, правознавство, етику, мистецтвознавство, мовознавство. Ці науки мають більш дробове розподілення, наприклад, історія поділяється на етнографію, археологію і всесвітню історію. Державознавству як основній прикладній науці кореспондують політика, управлінська справа, судочинство, криміналістика, військова справа, архівна справа. Крім того, він дав класифікацію так званих «стикових» наук: проміжні науки, що виникли на межі двох наук, які були сусідами (наприклад, математична логіка, фізична хімія); суміжні науки, які утворилися шляхом з’єднання принципів і методів двох віддалених одна від одної наук (наприклад, геофізика, економічна географія); комплексні науки, які утворилися шляхом схрещування ряду теоретичних наук (наприклад, океанологія, кібернетика).

У статистичних збірниках, як правило, виділяють такі сектори науки: академічний, галузевий, вузівський і заводський.

Наш час характеризується диференціацією наук, тобто розчленовуванням і поглибленням наукових знань. Виникають науки, об’єднуючі розрізнені раніше ділянки пізнання. Це — процес синтезу, інтеграції наук, який нині є переважаючим.

Про таке багатофункціональне явище як наука можна сказати, що це: галузь культури, спосіб пізнання світу, спеціальний інститут.

По кожній з даних номінацій наука співвідноситься з іншими формами, способами, галузями, інститутами. Для того щоб ці взаємини прояснити, потрібно виявити специфічні риси науки, перш за все, ті, які відрізняють її від іншого. Властивості науки утворюють шість діалектичних пар, що співвідносяться одна з одною: універсальність — фрагментальність, загальнозначущість — знеособленість, систематичність — незавершеність, спадкоємність — критичність, достовірність — аморальність, раціональність — чуттєвість. Крім того, для науки характерні свої особливі методи і структура досліджень, мова, апаратура та таке інше. Всім цим і визначається специфіка наукового дослідження і значення науки. Наука відрізняється від буденної свідомості тим, що є теоретичним та практичним освоєнням дійсності.

У далеку давнину, так само як і в наш час, відкриття нового в природі речей переживалося окремим індивідом як соціальна цінність, що перевершує будь-які інші. Результат, досягнутий завдяки внутрішній мотивації, сприймався як вища винагорода. Якщо звернутися до стародавніх часів, то чинник колективності виробництва знань вже тоді отримав концентрований вираз в діяльності дослідницьких груп, які прийнято називати школами.

Багато проблем відкривалися і розроблялися саме в цих школах, які стали центрами не тільки навчання, а й творчості. Наукова творчість і спілкування взаємопов’язані, змінюється лише, від однієї епохи до іншої, тип їх інтеграції. Проте у всіх випадках спілкування виступало невід’ємною компонентою. Потреба в дослідженні цього аспекту породила спеціальну методологію «дискурс — аналізу».

Жодного речення не залишив Сократ, але він створив школу сумісного, колективного мислення, культивуючи мистецтво «повивального мистецтва» як процесу народження в діалозі виразного і зрозумілого знання.

Ми не втомлюємося дивуватися з багатства ідей Аристотеля, забуваючи, що ним зібрано і узагальнено створене багатьма дослідниками, які працювали за його програмами. Інші форми зв’язку пізнання і спілкування затвердилися в Середньовіччі, коли домінували публічні диспути, що йшли по жорсткому ритуалу (його відгомони в процедурах захисту дисертацій). Їм на зміну прийшов невимушений дружній діалог між людьми науки в епоху Відродження.

У новий час з революцією в природознавстві виникають і перші неформальні об’єднання вчених, створені на противагу офіційній університетській науці. Нарешті в XIX ст. виникає лабораторія як центр досліджень і вогнище наукової школи.

Історики науки новітнього часу свідчать про виняткову ефективність наукової творчості в невеликих групах учених. Енергією цих груп були народжені такі, що радикально змінили загальний склад наукового мислення.

Ряд основоположних пунктів в розвитку психології визначила діяльність наукових шкіл, лідерами яких були В. Вундт, І.П. Павлов, З. Фрейд, До. Льовін, Же. Піаже, Л.С. Виготський та інші. Між самими лідерами і їх послідовниками велися дискусії, які служили каталізаторами наукової творчості, що змінювала загальні положення психологічної науки. Вони виконували особливу функцію в частках науки як форми діяльності, представляючи її комунікативне «вимірювання». Воно, як і особове «вимірювання», невіддільне від предмета спілкування — тих проблем, гіпотез, теоретичних відкриттів, з приводу яких воно виникає і розвивається.

Кажучи про соціально-психологічну обумовленість життя науки, слід розрізняти декілька аспектів. Особливості суспільного розвитку в певну епоху заломлюються крізь призму діяльності наукового співтовариства (особливого соціуму), що має свої норми і правила. У нім когнітивне невіддільне від комунікативного, пізнання від спілкування. Коли йдеться не тільки про схоже осмислення термінів (без чого обмін ідей неможливий), але і про їх перетворення (бо саме воно здійснюється в науковому дослідженні як формі творчості). Спілкування в цьому разі виконує особливу функцію. Воно стає творчим.

Спілкування учених не вичерпується обміном інформацією. Ілюструючи важливі переваги обміну ідеями в порівнянні з обміном товарами, Бернард Шоу писав: «Якщо у вас яблуко і у мене яблуко, і ми обмінюємося ними, то залишаємося при своїх — у кожного по яблуку. Але якщо у кожного з нас по одній ідеї і ми передаємо їх один одному, то ситуація міняється. Кожний з нас стає багатшим, а саме — володарем двох ідей».

Ця наочна картина переваг інтелектуального спілкування не враховує головної цінності спілкування в науці як творчого процесу, в якому виникає «третє яблуко», коли при зіткненні ідей відбувається народження нових шляхів і способів. Процес пізнання припускає трансформацію значень.

Якщо спілкування виступає як неодмінний чинник пізнання, то така інформація не може інтерпретуватися тільки як продукт зусиль індивідуального розуму. Вона породжується перетином думки, що йде з багатьох різноманітних джерел.

Реальний рух наукового пізнання виступає у формі досить напружених діалогів, що тягнуться в часі і просторі. Адже дослідник ставить запитання не тільки природі, але також іншим її випробувачам, шукаючи в їх відповідях інформацію (прийнятну або неприйнятну), без якої не може виникнути його власне рішення. Це спонукає підкреслити важливий момент. Не слід, як це, як правило, робиться, обмежуватися вказівкою на те, що значення терміна (або вислови) само собою «нічого не значить» і повідомляє щось істотне тільки в цілісному контексті всієї теорії. Такий висновок лише частково правильний, бо неявно припускає, що теорія є чимось відносно замкнутим. Звичайно, будь-який термін позбавлений історичної достовірності поза контекстом конкретної теорії, зміна постулатів якої міняє і його значення.

Простежуючи соціально-психологічний аспект науки як діяльності, ми бачимо різноманіття його різновидів. Ця діяльність вписана в конкретно-історичний соціокультурний контекст. Вона підпорядкована нормам, які встановлюються співтовариствами вчених. (Зокрема, якщо увійшов до цього співтовариства, покликаний створювати нове знання і над тобою незмінно тяжіє «заборона на повтор».) Ще один рівень представляє причетність до школи або напряму, до кола спілкування, увійшовши в який індивід стає людиною науки.

Наука, як жива система, — це виробництво не тільки ідей, але і людей, які творять їх. Усередині самої системи йде незрима безперервна робота по побудові наукових ідей, здатних вирішувати проблеми, що назрівають. Школа як єдність дослідження, спілкування і навчання творчості є однією з основних форм науково-соціальних об’єднань, притому якнайдавнішою формою, характерною для пізнання на всіх рівнях його еволюції. На відміну від науково-дослідницької установи, школа в науці є неформальною, тобто така що не має юридичного статусу об’єднання. Її організація не планується наперед і не визначається регламентом.

Не всяка школа лідирує в перспективному напрямі досліджень. Можливі ситуації, коли програма себе вичерпала, але школа продовжує її відстоювати. У цих випадках школа об’єктивно стає перешкодою на шляху дослідження проблем, в яких вона раніше успішно просувалася. Проте і ці випадки втрати колись життєздатним науковим колективом своєї продуктивності заслуговують серйозного аналізу, оскільки вони дозволяють виявити чинники, від дії яких ця продуктивність залежала (подібно до того, як вивчення патологічних станів може прояснити механізм діяльності здорового організму).

У такому разі вона подібна до таких неформальних об’єднань учених, як «незримі коледжі». Цим терміном позначена та, що не має чітких меж мережа особистих контактів між ученими і процедур взаємного обміну інформацією.

«Незримий коледж» належить до вторинного — екстенсивному — періоду об’єднання наукового знання. Він об’єднує учених, орієнтованих на вирішення сукупності взаємопов’язаних проблем після того, як в надрах невеликої ком-

пактної групи складеться програма досліджень. До соціально-психологічних чинників наукової творчості належить коло опонентів ученого. Поняття про нього введене з метою аналізу комунікацій ученого під кутом зору залежності динаміки його творчості від конфронтаційних відносин з колегами. З етимології терміна «опонент» виявляється, що мається на увазі «той, хто заперечує», хто виступає, заперечуючи чию-небудь думку. Мова піде про взаємини учених, що заперечують, спростовують чиї-небудь уявлення, гіпотези, висновки. У кожного дослідника є «своє» коло опонентів. Його може ініціювати учений, коли кидає виклик колегам. Але його можуть створювати і самі ці колеги, які не поділяють ідеї того чи іншого вченого. Оскільки конфронтація і опанування відбуваються в зоні, яку контролює наукове співтовариство, яке чинить суд над своїми членами, учений вимушений не тільки враховувати думку і позицію опонентів, але і відповідати опонентам. Полеміка, хоч би і прихована, стає каталізатором роботи наукової думки.

Подібно до того, як за кожним продуктом наукової праці знаходяться незримі процеси, які відбуваються в творчій лабораторії ученого, до них, як правило, відносять побудову гіпотез, діяльність уяви, силу абстракції і таке інше, у виробництві цього продукту незримо беруть участь опоненти, з якими він веде приховану полеміку. Очевидно, що прихована полеміка набуває найбільшого напруження в тих випадках, коли висувається ідея, яка претендує на радикальну зміну сталого знання. І це не дивно. Співтовариство повинне володіти свого роду «захисним механізмом», який перешкоджав би «всеїдності», негайній асиміляції будь-якої думки. Звідси і той природний опір суспільства, який доводиться випробовувати кожному, хто домагається на визнання за його досягненнями новаторського характеру.

Визнаючи соціальність наукової творчості, слід мати на увазі, що разом з макроскопічним аспектом (який охоплює як соціальні норми і принципи організації світу науки, так і складний комплекс відносин між цим світом і суспільством) є мікросоціальний. Він представлений, зокрема, як коло опонентів. Але в ньому, як і в інших мікросоціальних феноменах, виражено також і особовий початок творчості. На рівні виникнення нового знання — чи йдеться про відкриття, факт, теорію або дослідницький напрям, в руслі якого працюють різні групи і школи, — ми виявляємося віч-на-віч з творчою індивідуальністю ученого. Наукова інформація про речі зливається з інформацією про думки інших з приводу цих речей. У широкому сенсі і добування відомостей про речі, і добування відомостей про думки інших з приводу цих речей може бути названо інформаційною діяльністю. Вона така ж стародавня, як сама наука. Для того щоб успішно виконати свою головну соціальну роль, яка полягає у виробництві нового знання, учений повинен бути інформований про те, що було відоме до нього. Інакше він може опинитися в положенні відкривача вже встановлених істин.

Значення науки неухильно зростало аж до XX століття, і віра в науку підтримувалася її величезними досягненнями. В середині XX століття в результаті зв’язку науки з технікою відбулася подія, яка рівна за масштабом науковій революції XVII століття, і отримала назву науково-технічної революції. Саме це і ознаменувало новий, третій етап в розвитку наукового знання.

Як правило, таким чином можна простежити взаємозв’язок розвитку науки і суспільства.

Соціально-психологічним стимулом розвитку науки стало капіталістичне виробництво, яке вимагало нових природних ресурсів і машин. Для здійснення цих потреб і знадобилася наука як продуктивна сила суспільства. Тоді ж були сформульовані і нові цілі науки, які істотно відрізнялися від тих, на які орієнтувалися вчені того часу.

Наука в її сучасному розумінні є принципово новим чинником в історії людства, який виник в надрах новоєвропейської цивілізації в XVI–XVII століттях. Він з’явився не на порожньому місці. Німецький філософ К. Ясперс говорить про два етапи становлення та розвитку науки. Перший етап: «Становлення логічно і методично усвідомленої науки — грецька наука і паралельно зачатки наукового пізнання в Китаї та Індії». Другий етап: «виникнення сучасної науки, яка бере свій початок з кінця середньовіччя, стверджується з XVII сторіччя. Розкривається у всій своїй широті з XIX ст.». Саме у XVII сторіччі відбулося те, що дало підставу говорити про наукову революцію — радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висунення нових принципів пізнання, категорій і методів.

Грецька наука була умоглядним дослідженням (саме слово теорія в перекладі з грецького означає умогляд), мало пов’язаним з практичними завданнями. У цьому Стародавня Греція і не мала потреби, оскільки всі важкі роботи виконували раби. Орієнтація на практичне використання наукових результатів вважалася не тільки зайвим, але навіть непристойним, і така наука визнавалася низовинною.

Тільки у XVII столітті наука стала розглядатися як спосіб збільшення добробуту населення і забезпечення панування людини над природою. Декарт писав: «Можливо замість спекулятивної філософії, яка лише заднім числом розчленовує істину, знайти таку, яка безпосередньо приступає до сущого і наступає на нього, з тим, щоб ми добули пізнання про силу і дії вогню, води, повітря, зірок і всіх інших тіл, що оточують нас, причому це пізнання (елементів, стихій) буде таким же точним, як наше знання різноманітних видів діяльності наших ремісників. Потім ми таким же шляхом зможемо реалізувати і застосувати ці пізнання для всіх цілей, для яких вони придатні, і таким чином ці пізнання (ці нові способи уявлення) зроблять нас господарями і володарями природи». Сучасник Декарта Ф. Бекон, також багато сил витратив для обґрунтування необхідності розвитку науки як засобу підкорення природи. Він висунув знаменитий афоризм: «Знання — сила». Ф. Бекон пропагував експеримент як головний метод наукового дослідження, націлений на те, щоб катувати матір-природу. Саме катувати. Визначаючи завдання експериментального дослідження, Ф. Бекон використовував слово «inquisition», що має цілком певний ряд значень: від «розслідування», «слідства» до «тортур», «муки». За допомогою такої наукової інквізиції розкривалися таємниці природи.

Стиль мислення в науці з тих пір характеризується такими двома рисами: 1) опора на експеримент, констатуючий і перевіряючий результати; 2) панування аналітичного підходу, що спрямовує мислення на пошук простих, далі неподільних елементів реальності (редукціонізм). Завдяки з’єднанню цих двох основ виникло поєднання раціоналізму і чуттєвості, що зумовило грандіозний успіх науки. Відзначимо, що наука виникла не тільки в певний час, але і у

визначеному місці — в Європі XVI століття. Причина виникнення науки —своєрідний тип новоєвропейської культури, що поєднала в собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, що не дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у стародавніх греків). Ніколи раніше в історії культури химерне поєднання особливої чуттєвості, що не зустрічалося, з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури.

Західну культуру недарма називали раціональною. Вона дозволила все багатство навколишнього світу звести в однозначно детерміновану систему, яка забезпечує за рахунок розподілу праці і технічних нововведень (теж наслідок раціоналізму) максимальний прибуток. У видатного вченого XX століття П. Сорокіна були підстави і для того, щоб назвати західну культуру плотською, оскільки вона прагнула міцно спиратися на досвід. Обидві межі західної культури знадобилися для розвитку науки разом з ще однією, також для неї характерною. За визначенням К. Ясперса «У грецькому мисленні відповідь на поставлене запитання дається в результаті переконання в його прийнятності, в сучасному — за допомогою дослідів і прогресуючого спостереження. У мисленні стародавніх вже простий роздум називається дослідженням, у сучасному мисленні дослідження має бути діяльністю». У науці знайшла свій вираз ще одна специфічна межа західної культури — її діяльнісна спрямованість.

Наука є однією з визначальних особливостей сучасної культури і, можливо, найдинамічнішим її компонентом. Сьогодні неможливо обговорювати соціальні, психологічні, культурні, антропологічні проблеми, незважаючи на розвиток наукової думки. Жодна з найбільших філософських концепцій XX століття не могла обійти феномена науки, не виразити свого ставлення до науки в цілому і до тих світоглядних проблем, які вона ставить. Що таке наука? Яка головна роль науки? Чи існують межі наукового пізнання і пізнання взагалі? Яке місце заснованої на науці раціональності в системі інших способів ставлення до світу? Чи можливе позанаукове пізнання, який його статус і перспективи? Чи можна науковим способом відповісти на принципові питання світогляду: як виник Всесвіт, як з’явилося життя, яке місце посідає феномен людини в загальній космічній еволюції?

Обговорення всіх цих і багатьох інших світоглядно-філософських питань супроводжувало становлення і розвиток сучасної науки і було необхідною формою усвідомлення особливостей як самої науки, так і тієї цивілізації, в рамках якої наукове ставлення до світу стало можливим. Сьогодні ці питання стоять в новій і надто гострій формі. Це пов’язано, перш за все, з тією ситуацією, в якій опинилася сучасна цивілізація. З одного боку, виявилися небачені перспективи науки і заснованої на ній техніки. Сучасне суспільство вступає в інформаційну стадію розвитку, раціоналізація всього соціального життя стає не тільки можливою, але і життєво необхідною. З другого боку, виявилися межі розвитку цивілізації односторонньо технологічного типу: і у зв’язку з глобальною екологічною кризою, і як наслідок неможливості тотального управління соціальними процесами.

12 3 4 5 6 Следующая ⇒

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных