Організація війська

Борючись проти чужоземних загарбників, Запорізька Січ створила струнку військову організацію. Кожен козак офіційно називався «товариш Війська Запорозького», у чому виявлялися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилось на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. (Додаток А) Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе українське козацтво очолював гетьман, а Запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу.[1, c. 11]

Запорізьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготовкою. [3, c. 170]

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Йоган-Йоахім Мюллер пише про великі можливості Запорізького Війська щодо його збільшення: «Чисельність козаків не постійна і може значно збільшитись протягом одного дня. З шести тисяч душ вони можуть мати наступного дня вісімнадцять тисяч, а трохи перегодя – вже тридцять тисяч». Висока військова майстерність Запорізького Війська досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання. В значній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю обумовлювалось ще й тим, що кожного дня козака міг підстерегти татарин, і тоді його долю вирішувала військова майстерність. Невпинні сутички козацьких підрозділів загартовували козаків, підвищували їх бойовий досвід.

На Запорожжі склалася залізна військова дисципліна. Найтяжчим злочином вважали зраду козацтва, Вітчизни. Січ стає місцем, де формуються воєнні таланти, де карбуються сталеві характери, де запалюються патріотизмом серця і сповнюються ненависті проти всякого гніту. З кінця XVI століття Запорозька Січ перетворюється в політичний центр українського народу.

Січ дала видатних полководців, мудрих державних діячів, проводирів народних повстань: Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Сулиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія. [1, c. 14]

На полі бою запорізькі козаки вели з високою майстерністю організовану стрільбу з рушниць. У багатьох письмових джерелах підкреслюється вміння козаків з давніх часів будувати окопи, вали, засіки і всякі земляні укріплення. Так, польський вчений Ш. Старовольський у своїй книзі «Полонія», виданій у Кельні (Німеччина) в 1632 році, пише: «В своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах вони не поступаються жодній нації в світі». В описі про козацьке військо 1628 року він пише, що козак, крім рушниці і запасу харчів, повинен був мати сокиру, косу, лопату і все потрібне для того, щоб сипати вали. Він також свідчить, що в битві з литовським військом 1649 року під Лоєвом кожний козацький кіннотник «при сідлі мав лопату». За повідомленням польського історика А. Грабовського, під час цієї битви козаки, відбиваючи атаку ворожого війська, спішились, тобто зійшли з коней, і за чверть години побудували засіку і могутній табір у густому лісі, до якого литовська кіннота не могла доступити.

Озброєння козаків

Крім гармат, на озброєнні Запорізького Війська – як кінноти, так і піхоти – була вогнепальна та холодна зброя: рушниця (мушкет) з кремінним замком, гаківниця (рушниця великого калібру, яку використовували при обороні фортець), пістоль, шабля, спис, лук, кинджал, ніж, келеп (бойовий молоток). Застосовувалися також «якірці» – шматки заліза з загостреними кінцями, які розкидалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг. (Додаток Б)

Відомо, що вони використовували запалювальні ракети ще на початку XVI століття. [1, c. 13]

Як свідчить А.О.Скальковський, з усього переліку зброї найбільше використання в боях мали рушниця і спис. Особливо майстерно володіли запорожці списом. Порох та кулі запорожці носили в ладунках, тобто порохівницях (шкіряних торбах), або в чересах, що перехрещувалися на грудях. [3, c. 168] Були порохівниці, зроблені з інших матеріалів, мали гарне та дороге оздоблення.

Як свідчить український радянський історик І. П. Крип'якевич, значна частина зброї вироблялась в Україні. [6, c. 147] Існували полкові військові майстерні, де пушкарі і шабельники виробляли та ремонтували зброю. Найбільші майстерні були при «арматі» Запорізького Війська. Особливо було розвинуто в Україні виробництво селітри, з якої виготовляли порох. У Миргороді з 30-х роках XVII століття існувала окрема королівська «адміністрація селітряних угодь». Миргород і надалі лишався центром селітряних промислів.

Зброю також захоплювали в бою. Особливо цінувались трофейні шаблі та ятагани, прикрашені золотом та дорогоцінним камінням, які колись належали татарським мурзам та турецьким агам. [5, c. 146]

Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури і таке інше, щоб насипати вали й будувати укріплення, а також зв’язувати вози в табір.

Запорізькі козаки з великою прихильністю ставилися до своєї зброї, дбали не тільки про її високі бойові якості, а й про красу, оздоблення. Великою пошаною користувалася шабля. Козацька шабля увібрала в себе кращі властивості польських та татарських шабель. Носили її з лівого боку, і була вона невід'ємним елементом національного одягу українців. Козаки називали її «шаблею-сестрицею», «ненькою-рідненькою». [10, c. 131]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: