ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ЯК САМОСВІДОМІСТЬ НАЦІЇ

Якщо наявне законодавство відображає сві­до­мість нації, то філософія права - її самосвідо­мість. Якщо чиста філософія відображає інтелек­туальний роз­виток нації, то філософія права - її практичний розум.

Чи можлива національна філософія права? Пи­тання принципове, оскільки за ним вбачається спе­цифічне переформулювання кардинальної про­блеми: є всесвітньо загальна, всезагально сві­това філософія права зі своїми абсолютними по­стула­тами, апріорними принципами, універсаль­ними закономірностями і тоді національні філо­софії права стають нецікавими і містечково ма­лозначимі на фоні універсальності чи, навпаки, єтільки націо­нально визначена філософія права як єдина і автен­тична форма її існування, поза якої філософії права як інтелектуальної динаміки са­морозвитку права не існує. Всезагальна філосо­фія права постає тоді мало узгодженим конгло­мератом “шматків” націо­нально визначених фі­лософсько-правових концеп­тів. Саме таку форму зазвичай набувають лічені-перелічені підруч­ники з філософії права як вітчиз­няних, так і захі­дних авторів.

Філософія права як система може існувати тільки у формі національної самосвідо­мості як системи. Світ як система ще не існує, оскільки є не­узго­дженим як вчора, так і сьогодні, він є стано­вленням більш складним, ніж становлення нації, проте будь-яка нація вимушена починати як сис­тема зразу, си­стема є початковим моментом її існування, світ є її завершенням. Світ є похідна національної моделі, її слабке відображення. Міжнародне право є досить бідна абстракція, яка тільки в тенденції може на­бути повноти і склад­ної системності національно-правових форм. Саме тому універсальні норми міжнародного права досить важко імплементу­ються в живе тіло національної ментальності. На­ціональна специ­фіка - не обмеженість, а форма виходу в універ­сальне і міжнародне. Універсальне набуває значення, якщо має природне коріння, джерело космосу, нація ж - соціальна форма космосу. Пуста абст­ракція мертва, якщо не народжена через біль, відчуття і прагнення, в ньому проглядається Все­світ. Абсолютно неможливо породжувати життє­здатні концепти в пустому вакуумі поняттєвих конструкцій, які не призначені стати будівничим каркасом реального житлового дому. Спочатку об­живається власне помешкання, а потім вже садиба навколо нього. І якщо ми при цьому ви­користову­ємо досвід інших, то в свій час він з’явився як пер­сональний винахід більш кращого влаштування свого особистого помешкання. На­ціональна філо­софія права - це не “комплекс”, а можливість про­риву. Космос відкрився не суміс­ними зусиллями усього світу, а окремими краї­нами, і сьогодні всі користуються перевагами його використання. Сві­това філософія права та­кож не формується міжна­родними колективними зусиллями, а завдяки наці­онально-індивідуаль­них зусиль, які набувають міжнародного смисло-значення. Отже, твердження про принципову можливість української націона­льної філософії права можна вважати хоча й досить амбіційним, але зовсім небезпідставним. До цього є й ціла низка вагомих аргументів на користь да­ного ви­сновку, що тільки посилюють його обґрун­това­ність, проте не звільняють від інтелектуальної від­повідальності за його реалізацію.

Можна заперечувати: хоча й справді світову фі­лософію права утворюють національно визна­чені концептуальні системи, проте це все є над­бання високо розвинутих у всіх відношеннях держав, до яких Україну вряд чи ми можемо від­нести. Спра­вді, політичний і економічний роз­квіт певної циві­лізації, імперії чи конкретної держави за звичай співпадає й з розквітом їх культури - науки, філо­софії, мистецтва. Проте це не обов’язкове правило. Чисельні приклади не­сподіваних проявів висоти духу, які увійшли по­тім у скарбницю світової куль­тури, були поро­джені саме наперекір несприятли­вості соціаль­них обставин і невідповідністю духов­них потреб творця об’єктивним умовам реальної ситуації часу. Дух бачить час з висоти вічності, і що сьо­годні є неможливим завтра стає банальним. Ми­слення не може не обертатись на Абсолют, на­віть якщо мислить про буденне. Слаборозвинута лоску­ткова країна породила “німецьку класичну філосо­фію”, зазираючи на політичну революцію Франції здійснила революцію Абсолютного Духу. Тепер Франція намагається самостверди­тись як форма духовності, підсвідомо уникаючи німецько-філо­софський комплекс і досвід полі­тичної поразки. Справа не у Франції і не у Німе­ччині, а в нас. Ми маємо ластівку - Сковороду - яка, так сталося, не принесла Весни, проте зна­ємо, що вона мусить прийти, підсніжники вже відцвіли. Провінційна Колумбія дала нобелівського Маркеса, неабияка правова система Арген­тини дає імена світової фі­лософії права (К. Кос­сіо, Є. Булигін). Чи для України подібне мож­ливе?

Можливе! Для цього є достатньо підстав. По-перше, один з основних чинників і джерел роз­витку національної філософії у будь-якій країні є або процеси стагнації і розпаду відповідного со­ціуму (наприклад, останній період Римської ім­перії), коли неминуче постають питання причин розвалу, пора­зки і виживання в умовах есхатоло­гічних смислів (стоїцизм, скептицизм, неоплато­нізм та ін.), або, навпаки, коли назріває необхід­ність розвитку, дія­льності, потенційних можли­востей, а зовнішні пе­репони стоять на заваді їх реалізації, тоді філософ­сько-правова думка (Ж.-Ж. Руссо - Франція, Й. Фі­хте - Німеччина) не може не осмислювати крити­чно реальний стан речей і пошуку шляхів виходу для національної самореалізації. Філософія права в таких історич­них ситуаціях і постає специфічною формою са­мосвідомості нації, в якій інтелектуа­льно конце­нтруються всі прагнення національного духу епохи. Звичайно, Україна знаходиться саме в по­дібній ситуації, але філософсько-правова фо­рма її духовної самореалізації залежить від інтелек­туа­льної відповідальності філософсько-юридич­ної на­укової еліти країни.

По-друге, сучасний стан інформаційних ко­муні­кацій дозволяє не просто уникнути інтелек­туаль­ного ізоляціонізму, а навпаки, унеможлив­лює будь-який поступ поза орієнтації на світовий рівень, оскільки в противному разі старіє в мо­мент наро­дження, в крайньому випадку темпора­льна трива­лість продукованої інформаційної значимості на­ближається до позамиттєвої трива­лості життя ме­зон-частинок. Віковічний ком­плекс української провінційності (пригадаємо тривіальний російсь­кий постулат про Україну як окраїну) сьогодні в умовах глобалізації стає все­світньо універсаль­ним комплексом будь-якої країни чи будь-кого в окре­мості де б він не зна­ходився, якщо його ду­мка не зорієнтована на сві­тові стандарти чи їх кри­тику, на світові надбання чи їх критику, на світове поінфор­мування чи, тоді навпаки, свідоме його уникнення як форма інтелектуально-страусячої са­мовтечі. Україна не є закритим суспільством, проте забезпе­чити фі­лософсько-правову сміливість із орі­єнта­цією на інтелектуально світову поінформова­ність є конче необхідним, якщо ставиться питання про ре­альну відкритість нашого суспільства. Наука сьо­годні розвивається як загальносвітовий пізнава­ль­ний процес значно динамічніше і взаємопоінфо­рмо­ваніше, ніж це було навіть в ми­нулому столітті, і вважати, що українець в принципі недосягатиме світових рівнів, перебуваючи в євро­пейській прові­нції (географічно центральній), ди­вно. Мо­жна запе­речувати стосовно наявності шкіл, інте­лектуальних традицій з витонченою культурою мислення, проте школа має й свої недоліки: за­дає обмежений на­прям і стиль дослідження, школа це завжди Кунів­ського типу парадигма, яка по­тен­ційно чекає свого інтелектуального часу геш­тальт­переключення. Є по-зитив і є нега­тив в тра­диціях і школах. Г. Ско­ворода по за традицією, він сам - світовий рівень, і в цьому феномені є й певна роз­гадка є й певний натяк. Умовний відрив від світової динаміки і пе­реін­формованості, в якій ще потрібно зорієнтува­тися, надає можли­вість зосередженості. Зосере­дже­ність - єдина умова серйозного резуль­тату. Україні надано можливість зосередженості, шкода, що по­стійно немає часу, треба накопичу­вати законодавчу масу і розбиратися із політич­ними про­цесами. Зосе­редженість залишається тільки філо­софсько-право­вій думці та є споді­вання на її інтелек­туа­льну чес­ність і націона­льно-патріо­тичну відпові­дальність.

По-третє, існують достатні методологічні під­стави для прориву в невідоме правової суб­стан­ції. Для цього не потрібні дорогі лабораторії з бомбар­дування протонів, необхідна активізація нейроди­наміки власної мозкової кулі в умовах зосередже­ності. Хоча зосередженість не є мето­дом, проте вона постає як єдина умова найфун­даментальні­шого методу трансцендентально-фе­номенологічної редукції як засобу проникнення в найглибинніші структури з метою герменевтич­ної експлікації сут­нісної природи виявлених пра­вових ейдосів. Все найбільш ва­гоме і фундамен­тальне як у філософсь­кій, так і правовій теорії було отримано завдяки свідомого чи інтуїтивно безсвідомого використання даного феноменоло­гічного методу дослідження. Метод призупи­нення і поглибленого просування в на­прямку субстанціальних правових ейдосів - чи не він став основою теоретичної спадщини гло­са­торів і постглосаторів, наслідком якої є су­часна пандек­тологія і теорія права. Феноменоло­гічна правова редукція лежить і в основі герме­невтичної мето­дології сучасної аналітичної фі­лософії права типа Г. Гарта та природно-право­вої думки типа Р. Дворкіна. Феноменологічний метод не має кор­до­нів, історично-часових обме­жень, соціально сприя­тливих чи несприятливих умов, є тільки одна уні­версальна умова - забез­печити зосере­дженість як пусковий механізм ди­намічної ма­шини феноме­но­логічно-правової ре­дукції, пра­вові ейдоси є її най­дорогоціннішим продуктом. Вершини світового Духу є завжди творчим нас­лідком використання феноменологі­чного методу чи то “Філософії права” Гегеля, чи то “Волі до влади” Ніцше, чи то “Буття і часу” Ґайдеггера, чи “Буття і права” Майгофера. Вер­шини самосвідо­мості нації також завжди пов’язані із зосередже­ністю і як наслідок - про­ри­вом у Буття. З таких проривів складається іс­торія людства. Література (М. Пруст, Дж. Джойс), мис­тецтво (Л. да Вінчі, С. Далі), релігія (А. Августин, М. Лютер), полі­тика (Перікл, На­полен), наука (Ев­к­лід, А. Ейнш­тейн), будь-які форми духовно-інте­лек­туальних проривів є по своїй методологічній суті феноме­нологічно-трансцендентальними нас­лідками тво­рчого по­тенціалу особистості. Час, мі­сце, умови не є ви­значальними при застосуванні феномено­логіч­ного методу і тому не має виправ­дань зара­ніш­нього чи запізнього часу, незручного чи не­на­леж­ного місця, наявних чи ненаявних умов. На­ція відпо­відальна за себе, а філософія права є, повинна бути інтелектуальною відповідальністю нації. То чи мож­лива й необхідна філософія права в Україні?

Потрібна національна філософсько-правова дискусія. Це, по-четверте. Дискусія також має складну інтелектуально-феноменологічну, емо­ційно-психо-логічну природу. Дискусія - не зав­жди дискурс, проте дискурс без дискусії малоди­намічне абстрактне явище із загрозою відри­вання від живих коренів болючої реальності. Біль завжди феноме­нологічно буттєвий, зав’язаний на буття. Водночас – “біль інтелекту­альний…” (Ф. Ніцше). Біль - дискусія - дис­курс: так я уяв­ляю подальше продовження сього­днішнього не­сподівано багаточисельного зібрання, нашого “круглого столу”, обмін думками на якому може перерости в дискусію, якщо ми сьогодні під­три­муємо пропозицію про утворення всеукраїнсь­кого теоретичного часопису “Проблеми філосо­фії права”, на сторінках якого могла б отримати конк­ретний вираз сучасна національно стурбо­вана фі­лософсько-правова думка.

Пригадаймо розквіт філософської думки в будь-яких країнах, що надалі здійснили істотний внесок в світову скарбницю духовної культури. Механізм його дії досить простий: з певних мало кому відо­мих причин з’являються декілька ори­гінальних праць одного чи двох-трьох мислите­лів, яким вда­лося свідомо чи безсвідомо заче­пити болючі про­блеми соціально-правового чи концептуально по­нятійного плану. Надалі або між ними зав’язується на конкурентній основі, що природно, творча дис­кусія, або до неї приєд­нуються нові прихильники якоїсь з сторін, утво­рюються певні філософські партії, розгортається боротьба за інтелектуальну владу і вплив на культуру й політику. Саме в ході цієї боротьби і як наслідок певної творчо критичної маси інколи з’являються окремі таланти і генії, що в подаль­шому уособлюють ці напрямки і продуку­ють твори вищого ґатунку, які згодом визнаються як класичні зразки філософсько-правової думки. Антична Греція - це масовий, якщо за персона­лі­ями, сплеск теоретичного мислення, творчо інтеле­ктуальний вибух, який сьогодні уособлю­ється іме­нами Платона і Аристотеля. Новітня Німеччина - Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, але вони з’являються на фоні цілої низки мислителів Нового часу та епохи романтиків (напр., Вакен­родер, Шлейерма­хер, Новаліс, брати Шлегелі, Зольгер тощо). На­пружена дискусія англо-аме­риканських теоретиків другої половини XX ст. між позитивістами та при­бічниками природно-правового підходу дала пле­яду надзвичайно ці­кавих філософів права, які сьо­годні уособлю­ються оригінальними концепціями Г. Ґарта і Р. Дворкіна.

Отже, важливішим, якщо не основним, джере­лом розквіту філософсько-теоретичної думки в країні є розгорнення національної конкурентно-концеп-туа­льної дискусії, без якої вряд чи споді­ватимемося на появу власних доморощених та­лантів і геніїв юри­дичної науки світового рівня. Звичайно, певні еле­менти теоретичної дискусії вже є в кожній науковій роботі, дисертації, часопису, навіть, підруч­нику, що видаються сьо­годні в Україні. Проте важко було б стверджу­вати про наявність у нас всенаціональної диску­сії як систематичного про­цесу загальнотеоретич­ного, філософсько-право-вого плану, і створення такого часопису - “Проблеми філософії права” - ймовірно сприятиме надзви­чайно важливій меті розвитку філософії права як специфічної форми самосвідомості нації.

Проголошення дискусії ще не означає її реа­ль­ного народження. Дискусія має витончену природу і крихку структуру. Одні дискусії мо­жуть тривати століттями, набувати гострих супе­речливих форм національних антиномій, які по­стійно певним чи­ном розв’язуються, але ніколи остаточно не можуть бути розв’язані (напр., на­ціональні особливості української нації, що ви­значають її духовну куль­туру та політико-пра­вову, соціально-історичну долю). Інші дискусії можуть бути згорнені в са­мому зародку, якщо починаються із заздалегідь спланованого роз­грому, нищівних образ протилеж­ної сторони з самих різних міркувань - амбіційних, підсвідомо заздрісних, мстивих, кар’єрних тощо. Часто-гу­сто “нищівна критика” стає жалюгідною формою власного самоствердження, якщо її нас­лідком не стають реальні творчі доробки, подібна критика тоді вряд чи сприяє становленню автенти­чного дискурсу, а її автори поступово зникають в істо­ричному небутті. Де ті опоненти Гегеля, які об­ґрунтовували недостатню науковість його теоре­тичних робіт як підставу необрання філософа в Бер­лін­ську академію наук, проте всім відомі сучасні йому знаме­ниті критики, гордість світової культури, - М. Шті­рнер, Б. Бауер, Л. Фейербах, К. Маркс, А. Шопен­гауер, С. Кьєркегор. Увесь історико-філо­софський процес демонструє чисельні приклади творчого народження мислителя з критики попе­редника. Проте, нажаль, і в юриспруденції є при­клади, коли відомий автор “розгромлює” якийсь доробок вче­ного-початківця і в зародку припи­няє можливість концептуальної дискурс-комуні­кації. В даному ви­падку я маю на увазі цікаву моно­графію В.А. Са­вальського “Основы фило­софии права в научном идеализме. Марбургская школа философии: Коген, Наторп, Штаммлер и др. Том I. М.,1908.” та кри­тику на неї П.В. Нов­городцева в знаменитому часопису “Вопросы философии и психологии. – 1909. – Кн. 99”, після якої другого тому так і не з’явилося.

Дискусія має сенс, коли її метою є результа­ти­вна концептуальна комунікація (в смислі К. Яспе­рса). Блокування гносеологоічно-герменев­тичного про­цесу комунікації з різних причин і підстав є очевид­ним критерієм явного прихову­вання недоб­росовіс­них інтересів і зиску або ду­ховно-психоло­гічної хво­роби чи комплексу в структурі самосві­домості нації чи окремої особи­стості, і навпаки, наявність фено­мену інтенсив­ної пізнавально-інте­лектуальної дина­міки є пока­зником духовного здо­ров’я як особи, так і нації в цілому. Дискусія - це велика культурна цін­ність і її слід плекати й обері­гати. Дискусія, що стала дискурсом, породжує кон­цепти, смисли, із трансце­ндентної сфери здатна переходити в трансцендента­льне, з ноуменального у феноме­нальне, з духовного у соціально-практи­чне, пра­вове.

Як зароджуються дискусії і як можлива дис­кусія в сучасній вітчизняній філософсько-право­вій ду­мці?

Національна філософія завжди починається з дискусії, а дискусія завжди починається із само­критики. В будь-який момент наявної теоретич­ної думки обов’язкові прибічники її обстою­вання і, навпаки, критики, скептики, що неми­нуче по­ро­джує концептуальну проблему як поле для диску­рсу. Сьогоднішнє українське правознав­ство, на­приклад, стоїть перед такими ж самими пробле­мами, які характерні для початко­вого періоду інте­нсивного розвитку країни, про який говорилося вище. Тут мова може йти серед іншого і про кон­цептуальний статус сучасної теорії права, сформо­ваної і обґрунтованої в період панування марксист­сько-ленінської ідео­логії і поки що загальноприйня­тій у вітчизняному правознавстві. Якщо відкрити будь-який підруч­ник з теорії держави і права останніх років, в ньому ми зможемо досить легко знайти поняття права з обов’язковим для таких ви­значень набо­ром елементів: право – це 1) система формально­визначених загальнообов’язкових норм, 2) пра­вил поведінки, 3) встановлених або визнаних державою, 4) які відповідають принципам сво­боди, рівності й справедливості (в іншому варіа­нті, на­приклад, “засноване на уявленні про спра­ведли­вість міра свободи й рівності”), 5) відобра­жають ін­тереси (волю) переважної групи насе­лення, соці­а­льних прошарків, 6) регулює суспі­льні відносини відповідно до суспільного розви­тку, 7) забезпечу­ються всіма засобами легаль­ного державного впливу аж до примусу тощо. Певна різноманітність, ню­анси, відхилення у подібних визначеннях (з претен­зією на оригінальність під­ручника як умова його тиражованого видання) не змінюють характеру са­мого обов’язкового на­бору елементів, без яких втрачається, “зависає” саме поняття права. Проте, гносеологічна експе­ртиза переліку в цих визначен­нях елементів сві­дчить про катастрофічну супереч­ливість їх скла­дових, вони елементарно взаємови­ключаються у відповідних правових концепціях, і, отже, у ви­падку включення в одному визначені стають ек­лектичними. Так, наприклад, право як си­стема норм – основний постулат нормативізму із від­повідними методологічними наслідками (ска­жімо, необов’язковість їх, норм, реалізації); форма­льновизначені і загальнообов’язкові пра­вила пове­дінки, встановлені державою і забезпе­чені її при­мусом – основні постулати юридич­ного позитиві­зму; справедливість, свобода, рів­ність – основні постулати теорії природного права, які серйозно суперечать позитивістській концепції і припускають можливість невизнання не­правового закону; право як вираз інтересів па­нуючих соціальних сил, що нав’язують свою волю – основний постулат марк­систської конце­пції права із зовсім іншим, навіть протилежним, розумінням обов’язковості і справе­дливості; право як соціальний регулятор, породже­ний і зумовлений самим суспільством – постулат соці­ологічної концепції права; право як вольові від­носини, що випливають із свідомості індивіда і зу­мовлюють його поведінку, що випливає з apri­ori внутрішнього почуття справедливості – осно­вний постулат психологічної концепції права тощо. На­скільки ці концепції суперечать одна одній відомо. Наприклад, соціологічна - досить близька маркси­стській з погляду визнання соці­уму як базової он­тологічної основи, проте кла­сова інтерпретація останньої повністю обертає на протилежне отри­мані висновки і практичні нас­лідки; так само нор­мативізм певною мірою спів­падає з позитивізмом, проте розрив належ­ного і сущого (наявного) в нор­мативізмі призво­дить до суперечності з позитивіст­ським розумін­ням фун­кціонування права; якщо позитивістська позиція намагається бути максима­льно об’єктивістською, то психологічна концепція абсолютно суб’єтивістськи тлумачить всі правові явища, водночас суперечить і соціологічній ін­тер­прета­ції природи права тощо. З названих су­переч­нос­тей і перетинань можна виявити ще безліч варіа­нтів, проте, як висновок, не слід тоді вважати загальноприйняте у наших підручниках еклекти­чне визначення права (що автоматично перехо­дить у майже безкінечний перелік опублі­кованих текс­тів) як автентично наукове, теоретично по­слідовне і гносеологічно обґрунтоване.

Як уникнути даної методологічної ситуації? Перш за все не слід боятися критики стосовно роз­робленої концепції, яка певною мірою абсо­лютизує чи свідомо перебільшує значення яки­хось постула­тів, принципів, що здаються наразі дивними і не­зрозумілими. Мова йде про метод гносеологічної абсолютизації, евристичне зна­чення якого полягає в концептуальному тесту­ванні обраної позиції, принципу, постулату на можливість раціонально більш досконалої сис­темної інтерпретації і пояс­нення наявної факто­графії, емпірично-практичної реальності. Будь-яка абсолютизація завжди перебі­льшує і тому автоматично підпадає під вогонь кри­тики (до­сить незручне інтелектуальне відчуття). Проте саме це перебільшення тільки й здатне роз­крити реальний евристичний потенціал запропоно­ваної теоретичної конструкції. Час, критика “зні­має” крайнощі, виправляє невірні “перегиби”, зате в науці залишається реальний теоретичний доро­бок, який і надалі слугує дослідникам. Напри­клад, Б.О. Кістяківський як справжній вчений ніколи не боявся сформулювати свою власну те­оретичну по­зицію і “підставитися” під вогонь критики: транс­цендентальний ідеалізм в науці, марксизм не як зло, а як метод соціальних дослі­джень, методологі­чний плюралізм, субстанціа­льно-правовий дуалізм, людська гідність як ду­ховна субстанція права і лі­беральна основа гро­мадянського суспільства і дер­жави тощо. Чи во­чевидь не присутні в сучасному правознавстві подібні конструкції громадянського суспільства і людини як її основної цінності, спроб побуду­вати інтегративну модель правопізнаня, ствер­джувати принцип справедливості як основу ду­ховної сутності права і т.д.?

Отже, вітчизняне правознавство чекає оригі­на­льних філософсько-пра­вових ідей, концепцій, ме­тодів і методологій (“Нам потрібні божевільні ідеї”, – благав відомий вчений Нільс Бор), які змогли б забезпечити теоретично на­сичений ма­теріал (“принцип методологічного плюралізму”) для мо­жливого створення універсально-синтети­чної й об­ґрунтованої моделі української філосо­фії права як теоретичного виразу самосвідомості нації. Яка на­ція, така й її філософія права і спра­ведливості, але, подібно до прикладів Франції та Німеччини, можна стверджувати: велика філо­софія права може ство­рити й велику націю.

А.А. Козловский

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: