ЮРИСТІВ І ФІЛОСОФІВ

Проблема предметної специфіки і дисциплі­нарного статусу філософії права може бути роз­глянута в суб’єктному вимірюванні, тобто крізь призму взаємовідносин між юрис­тами і філосо­фами. Суперечність цих взаємовід­носин була виражена І. Кантом як “суперечка факультетів” [3]. На наш погляд, ця ситуація мі­стить як “драму” взаємного нерозуміння філосо­фів і юри­стів, так і імператив пошуку шляхів ро­зуміння, їх співпраці, простором якого і виступає філософія права, яка займається рефлексією ос­нов права.

За своїм статусом філософія права – дис­цип­ліна комплексна, яка знаходиться на стику філо­софії і правознавства. При цьому вихід на про­блематику філософії права може бути здійс­не­ний з двох протилежних напрямів: від філосо­фії до права і від рішення практичних завдань через правознавство, що здійснює наукове пі­знання права, до його філософського осмис­лення.

У першому випадку філософія права (фі­ло­софський підхід до права) виникає внаслідок поширення тієї або іншої світоглядної, філософ­ської концепції на право, різноманітні правові явища [1, c. 10]. Звернення філософії до осмис­лення правової реальності (правового досвіду) виявилося плідним для самої філософії. Деякі з вищих виявів і досягнень класичної філософії – результат такого звернення. У сфері філософії права також відбувається певна перевірка пізна­вальної сили тієї або іншої філософської конце­пції, перевірка на її практичну спроможність в одній з найважливіших сфер людського духу. Все це дає повну підставу для висновку про те, що без рефлексії основ права, філософського осмислення правової реальності в цілому філо­софська система не може вважатися “повноцін­ною”, “донесеною”.

Інший шлях формування філософії права – від рішення практичних завдань юриспруденції до їх філософської рефлексії, яка йде від осмис­лення приватних філософських проблем права, таких як основи карного права, провина і відповідаль­ність, виконання зобов'язань та ін. до постановки питання про сутність права. Тут філософія права постає вже як особливий і самостійний напрямок в правознавстві, специ­фічний рівень вивчення власне права. Таке філо­софське осмислення права здійснюється право­знавцями в його біль­шій практичній орієнтова­ності, де “ідеальні першооснови права розгляда­ються в тісному співвідношенні з позитивним правом” [1, c.10]. Але і в тому, і в іншому випа­дку філософія права орієнтується на осягнення сутності і смислу права, закладених у ньому ос­нов і принципів.

Внаслідок існування двох різних джерел фор­мування філософії права склалися два основ­них підходи до розуміння її статусу. Перший – роз­глядає філософію права як галузь загальної фі­лософії та її місце серед особливих частин за­га­льної філософії, таких як філософія моралі, фі­лософія мови, філософія політики та ін. Вона належить до тієї частини філософії, яка вимагає від людини необхідну манеру поведінки як соці­альної істоти, тобто до практичної філософії. За другим підходом філософію права слід віднести до галузей юридичної науки. З цього погляду вона є “основою” для створення позитивного права і науки про позитивне право, оскільки дає обґрунтування правових принципів і розкриває смисл правових норм.

Кожний з підходів наголошує на одному з двох можливих типів рефлексії над правом: 1) загальнометодологічній, загальнофілософсь­кій, що спрямована на пошуки граничних основ, умов можливості права, коли право співвідно­ситься з усією “ойкуменою” людського буття – культу­рою, суспільством, наукою та ін.; 2) внут­рішньоме­тодологічній, яка також є філософсь­кою, однак здійснюється в межах самої правової науки.

Така подвійність філософії права знайшла ві­дображення в тому, що вчений ступінь з філосо­фії права може присуджуватися як за розрядом філософських, так і за розрядом юри­дичних наук. Отже, вона може розвиватися як філосо­фом, так і юристом. Точніше, філософом-юрис­том, практично зорієнтованим філософом, якого цікавить не просто істина сама по собі, а реаліза­ція певної практичної мети (досягнення певного, наприклад правового, стану суспільс­тва); а та­кож юристом-філософом, який повинен уміти усунутися від практичних проблем своєї науки і стати на позицію “людського” її бачення, на по­зицію філософа. Зі слів відомого західного тео­ретика права другої половини ХХ століття Г. Коїнга, філософія права, не відмовляючись від пізнання питань суто юридичних, повинна вихо­дити за межі цієї сфери, зв’язувати правові фе­номени, які належить розуміти як явище куль­тури, з розв’язанням загальних і принципових питань філософії [4, c. 23].

Може скластися враження, що існує дві філо­софії права: та, що розробляється філосо­фами, і та, що розробляється юристами. Відпові­дно до цього припущення навіть пропонують розрізню­вати “філософію права в широкому зна­ченні слова” і “філософію права у вузькому зна­ченні слова” [2, c. 186]. Насправді ж філософія права – одна, хоч і живиться з двох різних дже­рел: 1) загальнофілософськими розробками; 2) досві­дом розв’язання практичних проблем права. Це єдина дослідницька і навчальна дисципліна, що кон­ституюється своїм основним питанням, у спів­віднесенні з яким ті чи інші проблеми сто­су­ються філософії права. Вона вимагає особли­вих якостей від дослідника, який працює в цій галузі, тобто поєднання фундаментальної підго­товки в галузі філософії зі знанням і розумінням основ­них проблем політико-правової теорії та прак­тики. Звичайно, кожний дослідник відпові­дно до певного професійного інтересу вносить своє специфічне бачення в предмет цієї дисцип­ліни, однак саме наявність різних позицій, їх по­стій­ний взаємообмін і взаємозбагачення, співіс­ну­вання на основі взаємного доповнення дозво­ляє зберегти рівновагу навколо спільного за­вдання – рефлексії основ права.

Хоч таке розв’язання проблеми являє со­бою швидше ідеал, ніж реальний стан філософ­сько-правових досліджень, воно орієнтує на спів­працю юристів і філософів у просторі спіль­ного філософсько-правового дискурсу.

Філософія права якнайтісніше пов’язана з теорією і соціологією права. Вони становлять комплекс загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін, і їх наявність пов’язана з існуванням у самому праві, як мінімум, трьох аспектів: ціннісного, формально-догматичного і аспекту соціальної обумовленості. Філософія права акцентує увагу на рефлексії основ права, юридична теорія – на конструюванні понятій­ного каркаса позитивного права, соціологія права – на питаннях соціальної обумовленості і соціальної ефективності правових норм і право­вої системи в цілому.

Являють собою вони автономні дисцип­ліни чи представляють розділи загальної теорії права? Хоч у певному значенні терміном “теорія права” можуть бути охоплені всі три дисципліни, оскі­льки вони стосуються загальних теоретичних аспектів права: філософських, соціологічних, юридичних, – в точному значенні слова цей тер­мін може застосовуватись тільки до науки юри­дичної. Спробу ж поєднати ці три навчально-до­слідницькі напрямки в рамках однієї дисципліни – загальної теорії права (тим більше, в тому ви­гляді, як вона склалася на сьогоднішній день) не можна вважати вдалою. Теорія права, філософія права і соціологія права досить успішно здатні взаємно збагачувати і взаємно доповнювати одне одного як автономні дисципліни. Об’єднання же їх потенціалу з метою забезпечення цілісності пізнання феномена права повинно здійснюватися не шляхом створення єдиної фундаментальної правової науки (що, на наш погляд, дуже важко, майже неможливо, оскільки така наука повинна поєднувати в собі як мінімум три різні методо­логічні позиції: юриста, філософа і соціолога), а в самій особистості юриста як суб’єкта право­піз­нання. Юрист (учений або практик) має бути здатен відійти від суто юридичної позиції і ста-ти, коли того вимагають обставини, на мето­дологічну позицію філософа або соціолога. Останнім часом з’явилися цікаві дисертаційні роботи з теорії держави і права, в яких їх автори звертаються до філософсько-правового обґрун­тування розв’язання проблеми. Гадаємо, що така форма співіснування теорії права і філософії права набуде свого подальшого розвитку.

Належить визнати, що сьогодні філософи і юристи багато в чому по-різному дивляться на право, по-різному усвідомлюють особливий ха­рактер і грані правової реальності. Тому важливо зрозуміти причину, що спричиняє таке розхо­дження, а потім спробувати ці позиції зблизити, або принаймні обґрунтувати роль кожної з пози­цій як таких, що взаємно доповнюють одна одну в межах загального діалогу юристів і філософів. Право – у вигляді реального процесу або знання про нього – є предметом професійного інтересу не тільки юристів, але і філософів. І цей інтерес стимулює поглиблення і розвиток не тільки юридичного, але і філософського знання.

Філософ зобов’язаний рахуватися з результа­тами і виведенням юридичної науки, але не може обмежуватися цими висновками, не може звести до них завдання та цілі філософсь­кого осмис­лення (пізнання) права. У той же час філософія права не підміняє собою юридичну науку, не підпорядковує її собі, а намагається стати щодо неї на “іншу точку зору”. Безсумні­вно, що кон­фронтація між філософами і юрис­тами – справа безперспективна.

Філософію права як самостійну дослідни­цьку дисципліну конституює її основне питання, від рішення якого залежить розв’язання всіх ін­ших її проблем. Одне з найпростіших і водночас най­глибших визначень основного питання дає відо­мий німецький філософ права А. Кауфман: “Ос­новним питанням філософії права, як і всієї пра­вової науки, є питання: що є право. Це озна­чає: які істотні форми, які онтологічні структури, які основні закони буття ми називаємо правом? Від відповіді на це питання залежить розв’язання багатьох інших найважливіших правових про­блем” [6, c. 104].

Виходячи з нашого бачення суті і завдань фі­лософії права, основне питання “що є право?” виглядатиме як питання про смисл права. Оскі­льки філософія не просто декларує цей смисл, але аргументує свою позицію, то й основне за­вдання філософії права полягає в обґрунтуванні права, його ідеї (смислу). Питання “що є право (який його смисл)?” основне, оскільки від відпо­віді на нього залежить розв’язання всіх найваж­ливіших правових проблем, в тому числі у сфері правотворчості і правозастосування. Це питання філософське, оскільки співвідносить право з людським буттям.

У зв’язку зі складністю самої структури права рішення основного питання філософії права може бути здійснено через рішення низки основ­них завдань, або головних питань філософії права:

1) про основу і критерії справедливості (нор­мативне завдання, в межах якого право спів­від­носиться з мораллю); це питання є централь­ним, в більш традиційному формулюванні воно є пи­танням про обґрунтування “природного права”;

2) про нормативну (зобов’язувальну) силу права, або питання про те, чому я повинен підко­рятися праву (легітимаційне завдання, в рамках якого право співвідноситься з владою); це пи­тання є іншою гранню попереднього питання, де аксіологічний момент виражається через момент деонтологічний;

3) про природу і функції позитивного права (аналітичне завдання, в межах якого з’ясовується характер правових норм); тісно пов’язаний з ви­рішенням попередніх двох пи­тань, він забезпе­чує виправдання позитивному праву.

Вирішення цих завдань дозволяє забезпе­чити легітимацію й обмеження права, тобто об­ґрунту­вати необхідність права для людини і ви­значити його межі.

Філософія права, виявляючи гуманістичну суть права, прагне захистити його від свавілля як маргінально-анархістських форм свідомості – правового нігілізму й антилегалізму, так і сва­вілля сили з боку державної влади і догматизму інституціолізованої свідомості, що орієнтується виключно на доцільність. Філосо­фія права ніби відтворює структуру соціального завдання са­мого права – підтримку такого по­рядку, який обмежував би свавілля як приватних осіб, так і влади, але при цьому зберігав простір для віль­ного самовиявлення громадян. Вивчення філо­софії права значно сприяє фундаменталізації освіти юристів, їх розвитку як самостійно мисля­чих, політично незаангажованих громадян. Як тонко помітив відомий британський філософ права Г. Харріс, “загальна юриспруденція (філо­софія права в англійській термінологічній тради­ції. – С. М.) не є частиною підготовки юриста як юриста, її існування... пов’язане з більш важли­вим завданням – підготовки юриста як грома­дя­нина і громадянина як критика права” [5, c. 4].

Юрист як юрист знає правопорядок і має з ним справу. Однак його роздуми розгортаються всередині цього правопорядку. Як для фізика, що має справу з особливими реаліями об’єктивного світу, для якого крізь призму його специфічного погляду на світ немає прекрасного, добра, лю­бові і тому подібних феноменів, так і для юри­ста, що відображає світ права крізь призму влас­тивого його науці способу бачення, залишаються за ме­жами його пізнання багато які явища цього світу.

Існують відмінності в підходах до світу права з позицій позитивних наук про право і філософії права. Ні завданням фізика, ні за­вданням юриста з позицій їх професійного мис­лення не є роздуми про природу його власної науки і специфіки сфери буття, що її розглядає ця наука. Коли ж він стає на цей шлях, то зали­шає типову для фі­зика чи юриста гносеологічну позицію і стає фі­лософом.

Та це не означає, що юрист повинен бути “су­хим” професіоналом, абсолютно несприйнят­ли­вим до філософського розгляду права. На­впаки, філософія права повинна розвиватися пе­реважно юристами, бо тільки філософські роз­думи над правом можуть застерегти юриста від перетво­рення його на вузького “сухого” фахівця. Однак, розглядаючи філософські питання права, юрист повинен відійти від позиції позитивної науки про право. В іншому разі його стережуть непорозу­міння. Так, філософський розгляд права веде юриста до ідеї природного права, але якщо він не відійде від позиції позитивної юридичної науки, то вимушений буде відкинути цю ідею. Свою позицію він обґрунтовуватиме тим, що не може керуватися природним правом у той спо­сіб, яким він керується позитивним правом. Але керува­тися кожним з них можна тільки різними спосо­бами: так, як цього вимагає філософія (природне право), і так, як цього вимагає позити­вна юрис­пруденція (позитивне право). Філософія права аж ніяк не псує “хорошого” юриста, по­збавля­ючи його упевненості в безумовній істин­ності власної позиції й обтяжуючи думками, не­корис­ними в його роботі. Однак вона робить процес пізнання права більш проблемним, більш склад­ним, оскільки звертається до його глибин­них су­перечливих основ.

Хоч філософія права не ставить за мету розв’язання конкретних проблем правознавства, а лише допомагає більш чітко усвідомити дослі­днику-юристу власну позицію, упорядкувати знання, по-новому поглянути на свій предмет у світлі більш широкого підходу, проте всі центральні, фундаментальні проблеми право­знав­ства знаходять своє розв’язання або принай­мні обґрунтування саме на філософському рівні. У цьому саме і полягає одна із “загадок” такого фе­номена, як право, і ця обставина визначає фу­нда­ментальну роль філософії права в системі пра­во­знавства як загальнометодологічної дисци­пліни.

Список літератури

1. Алексеев С.С. Теория права. – М., 1997.

2. Гарник А.В. Проблема дисциплинар­ного статуса философии права // Философия и социо­логия в контексте современной культуры. – Дне­пропетровск, 1998.

3. Кант И. Спор факультетов // Кант И. Со­чи­нения: В 8 т. – Т. 7. – М., 1994.

4. Проблемы буржуазной теории права. Фило­софия права. Реферативный сборник. – Вып. 3. – М., 1984.

5. Harris G. Legal Philosophies. – London: But­terworth, 1980.

6. Kaufmann A. Rechtsphilosophie im Wandel: Stationeneines Weges. – Frankfurt. – М., 1972.

С. И. Максимов

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: