ПРАВО У ДЗЕРКАЛІ ФІЛОСОФІЇ

Проблема взаємодії права та філософії давно стала предметом наукового дослідження. Йдеться про час, коли людина усвідомила, що всі соціальні явища, в тому числі влада, право, держава, законо­давство, політика, управління тощо, які її оточують, не тільки мають багатофу­нкціональні, багатоаспек­тні структури, а й зна­ходяться у певному взає­мозв’язку, комбінація якого впливає на місце і роль людини в конкретно-історичній соціальній взаємо­дії. Саме тому людина починає вивчати не тільки самі явища, зокрема правові, що її оточують, а й зв’язки як між ними, безпосередньо, та ними й іншими со­ціальними явищами, насамперед, лю­диною. Причому процес пізнання не обмежується розу­мінням сутності права і його зв’язків з люди­ною й іншими соціальними явищами, а й передба­чає ро­зуміння значень, які містяться в ідеях, концеп­ціях, теоріях щодо досліджуваної правової дійс­ності. І в цьому свою важливу функцію відіграє філософія, яка має свою логіку розвитку, свою іс­торію, що ха­рактеризується певними злетами і падіннями [9].

В умовах демократичної трансформації україн­ських суспільних відносин, передусім державно-владних і юридичних, конституційної переорієнта­ції української держави на утвер­дження і забезпе­чення прав і свобод людини, на задово­лення потреб соціуму в цілому особливої актуаль­ності набуває проблема одержання нових знань про право не тільки як нормативний чин­ник організації суспіль­ного життя, а як певний момент суспільного буття, результат розвитку суспільної культури, ци­вілізації. Проголошення в Конституції України лю­дини най­вищою соціа­льною цінністю і водночас конститу­ційний наго­лос, що кожна людина має право на вільний роз­виток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших лю­дей, обов’язки перед суспільством, в якому ста­вить знання про право на новий методологічний і теоре­тичний рівень. Ідеться про рівень, необ­хід­ний, зок­рема, для пізнання і побудови вітчиз­няної системи права, яка “успадкувала” від ко­лишнього СРСР пу­блічно-правовий характер. Побудова української демократичної системи права, методо­логічним під­ґрунтям якої має бути, зокрема, діале­ктика взає­мозв’язку приватно і публічно правових засад по­будови і функціону­вання соціальних сис­тем [10, c. 79, 83; 8, c. 83], розмежування і взаємодії права і держави, полі­тики і державного управління, ро­бить нагальною проблему гармонізації всіх галу­зей суспільство­знавства щодо комплексного пі­знання соціаль­них явищ, які оточують людину, в тому чи­слі і права. Ця потреба робить животрепет­ною про­блему наукового розроблення не тільки спеціа­ль­них формально-юридичних, а й загально­соціо­логі­чних і соціально-філософських аспектів пра­вотво­рення і державотворення. Нині все більше суспі­льно усвідомленим стає розуміння, що лише через теоретичне і філософське осмис­лення держа­вно-правових інститутів і процесів якнайповніше мо­жуть реалізуватися гуманісти­чна природа юри­дич­ної науки, той людський вимір, що поступово пере­творює вітчизняну юриспруденцію з “науки прика­зних справ” на могутню інтелектуальну силу, гос­тру зброю в боротьбі за прогресивні демократи­чні перетво­рення [1, c. 9].

Позбавившись тоталітарних обмежень, ма­сова свідомість і вітчизняне суспільствознавство, зок­рема правознавство, намагаються перебороти наяв­ний дисбаланс між важливістю феномену права в суспільному житті і обсягом знань щодо нього, який був здобутий відповідними мето­дами за умови радянського політичного тоталі­тарного ре­жиму. Задоволення зазначених суспі­льних пізнава­льних потреб, які значно зросли в умовах демокра­тичної трансформації всіх сфер українського суспі­льства, зумовлює, зокрема, тенденцію до синтезу філософського і конкретно-наукового підходів до пізнання сутності природи і змісту права, правової дійсності, до пода­льшого розвитку методології і теорії вітчиз­няної юридичної науки, її важливих складових – пра­вознавства і державознавства. Сус­пільно ус­відо­мленим стає той факт, що вітчизняна юрис­пру­денція зможе здобути своє фундамента­льне зна­чення для людського буття в Україні лише тоді, коли вона зв’яже свою концептуальну мету з правовою філософією, філософським правовим світоглядом. Філософію права не цікавить конк­ретна юридична практика сама по собі в її відо­соб­леному існуванні, навпаки, її цікавить пра­вова дій­сність в цілому. А отже, її цікавить у ко­жному суб’єкті права те, що відрізняє його від інших суб’єктів або об’єднує з ними: їхня роль і місце в соціальній ієрархії серед інших суб’єктів тощо. Прагнення філософії права роз­глядати право як цілісність пов’яза-не з тим, що ряд конк­ретних юридичних явищ є тільки фраг­ментом, до котрого необхідно домислити реаль­ність, що його допов­нює. Наприклад, правова система конкретної кра­їни здається чимось за­кінченим і достатнім. Вона складається із суб’єк-тів права, об’єднаних пев­ними юридич­ними відносинами, системи права, її інсти­тутів, галузей, юридичних норм, законодав­ства в ці­лому і т.д. Проте завжди поряд з певним уявлен­ням про чинну систему права, законодав­ство, си­стему правового регу­лювання тощо не­мовби не­явно, приховано є при­сутнім загальний фон – сві­товий правовий прос­тір, відсутності якого в даний конкретний час, навіть в умовах самоізо­ляції, не можна припус­тити. Тобто, наприклад, українське право навіть при безпосередньому роз­гляді завжди доповню­ється більш загальним, транснаціональ­ним, зага­льнолюдським правовим розвитком. Тому й вирішення сучасних проблем державотворення і правотворення в Україні, які стоять, зокрема, пе­ред вітчизняною юриспруде­н­цією можливе лише на основі, як слушно зазна­чає директор ін­ституту філософії НАНУ імені Григорія Ско­во­роди, акаде­мік НАН України По­пович Мирос­лав, самостій­ного мислення філософського рівня самих правни­ків [9, c. 12].

В історичній перспективі розвиток юриди­ч­ного теоретичного знання завжди являє собою процес діалектичного переходу від кількісного накопи­чення інформації, серед неї і наукової, про право і державу, їх загальній й особливі (від­носно до часу, місця) властивості й закономірно­сті, що зов­нішньо зумовлюються, зокрема по­требами та інте­ресами пануючих соціальних сил до якісних змін у змісті і структурі самої юриди­чної науки, яка по­кликана забезпечувати ці інте­реси. Цей інтеграцій­ний про­цес нерозривно пов’язаний з якісними пе­ретворен­нями у змісті і формі юридичної науки, процесами диференці­ації юридичної науки, з виді­ленням но­вих галу­зей як форм упорядкування від­носно само­стій­них нових правових знань. Безумо­вно, це не означає сліпе відкидання всього конс­труктивно на­працьованого попередніми генераці­ями вче­ними, політиками і державними службов­цями, якщо це відповідає сучасним суспільним по­тре­бам. Саме тому те, що було талановито створено світовою і національною суспільними науками, в тому числі предтечами української вітчизняної філософії і правознавства, що відповідає істин­ному суспіль­ному розвитку, соціальному і пра­вовому прогресує і не втратило свого значення в сучасний період має бути вивчене, узагальнене і використане в процесі сучасного суспільство­творення, зокрема державо­творення і правотво­рення [13, c. 7].

Філософія і процес її застосування займа­ють у людській культурі, а також в правовій культурі особливе місце, бо у центрі її уваги завжди явно або неявно перебувала і перебуває Людина, яка живе, мислить, вірить, оцінює, має свою світо­гля­дну орієнтацію, прагне до обґрун­тування оп­тима­льного варіанту своєї поведінки. Результа­том філо­софського пізнання об’єктивної дійсно­сті, в якій знаходиться Людина, стає, зок­рема, формулювання концептуально-узагальне­ного цілісно-системного знан-ня щодо неї, яке по суті може і має розгляда­тися як теоретична база, ме­тодологічний орієнтир (загально-методологі­чна основа) для усіх суспіль­них наук стосовно пра­вових і державно-управлін­ських досліджень [3, c. 9; 4, с. 5]. Людина в цих до­слідженнях має розглядатися як основне соціальне джерело права і, водночас, головна мета розвитку держа­вно упорядкованого суспільства, серед нього правового. Філософія ж по відношенню до лю­дини виступає в першу чергу як наука гуманіта­рна, тобто наука про людину в її духовній спе­цифіці, а не на­ука про певне природне явище, біологічну істоту. В цьому розумінні філософ­ські знання в будь-якому суспільстві мають слу­гувати духовному роз­виткові людини як особис­тості взагалі, так і фахі­вця-професіонала, форму­ванню суспільного світо­гляду, який у певний спосіб визначає характер по­ведінки як окремої людини, так і суспільства в ці­лому. Що ж до юриспруденції як різновиду сус­пі­льних, гумані­тарних наук, то, відображаючи об’єктивні зако­номірності свого об’єкта (предмета) пізнання і впливаючи на хід його історичного руху, вона завжди і в будь-якому суспільстві розвива­ється складним нелінійним шляхом, переходячи від однієї парадигми юридичних знань до іншої, від одного рівня знань до іншого, паралельно з роз­вит­ком свого світоглядного підґрунтя, яке теж зміню­ється в зале­жності від зміни історичних матеріаль­них і духовних обставин, і чинників. Саме на ґрунті історичного су­спільного, зокрема правового, світо­гляду по суті фо­рмується пра­вова культура суспі­льства, певними фо­рмами якої є юридична наука і освіта.

Одним із важливих методологічних аспек­тів розвитку національної юридичної науки, зок­рема правознавства, як важливого засобу науко­вого за­безпечення державної правової політики, є за­стосу­вання філософських підходів і методів ося­гнення ідей щодо правової дійсності, в тому чи­слі законо­мірностей самої юридичної науки, за­гальної теорії права. Йдеться про застосування методів абстрак­ції, узагальнення, класифікації закономірностей діалектики суспільного розви­тку для всієї системи юридичних знань про зако­номірності державної організації суспільного буття на правових засадах, виокремлення в цій системі особливої світоглядної структури знань про право, його сутність, форми здійснення, ло­гіку і методи пізнання істини право­вої дійсності. Мова йде про розвиток самостійної наукової ди­сципліни – філософії права, яка разом із соціоло­гією права починає становити сьогодні ва­жливу складову структури юриспруденції і має бути віднесена до важливих наукових напрямів розви­тку вітчизняної юридичної науки. Філософія права є, з одного боку, передумовою наукового юридичного дослідження, що визначає рух нау­ко­вої думки до істини правового буття. А з ін­шого – сама є підсумком пізнавального процесу, результа­том дослідження правової дійсності. При цьому гносеологічний зміст філософії права не менш зна­чний, ніж інформація щодо конкрет­них онтологіч­них знань реального буття права, які здобуваються нині соціологією права [5, с. 4; 6, с. 85; 7, c. 85, 72].

Філософське праворозуміння, починаючи з ан­тичних часів, а особливо після видання геге­лівської “Філософії права” мало й має відчутний вплив на розвиток окремих філософсько-право­вих підходів і концепцій. Включаючи у свій предмет пізнання основні закономірності розви­тку суспільс­тва як органічної, безумовно, від­мінної, складової при­роди соціальна філософія розглядає право під спе­цифічним кутом зору: насамперед, з погляду його онтологічного ана­лізу, його місця і ролі в загаль­ному історічно-культурному русі людства, який і є її безпосере­днім об’єктом дослідження. Все більше поглиб­люється суспільне (теоретичне) усві­дом­лення, що всебічне пізнання права, його скла­дових явищ стає неможливим у межах юридичного до­гматизму. Лише у єдності і діалектичному взає­мозв’язку із закономірностями і тенденціями су­спільного розвитку в цілому можна зрозуміти, удо­сконалити і навіть перетворити чинне в Україні право, існуючу правову систему, зок­рема систему права і законодавство, юридичні інституції і відно­сини тощо, відповідно до су­часних потреб суспіль­ного прогресу. Специфіка філософського підходу до права визначається інтересом до певних універ­сальних “граничних” проблем: правосвідомість і буття, суспільне мис­лення і правове пізнання, інди­відуальна мораль­ність і суспільна правосвідо­мість тощо. Вихо­дячи з багатоаспектної природи права, насампе­ред, з його органічного взаємозв’язку з приро­дою людини, філософію права цікавлять зок­рема такі питання: Що таке право? Яка його роль у життєдіяльності суспільства? Дже­рела виник­нення права і закону. Місце людини у правовій си­стемі. Взаємозв’язок права і свободи, права і необхідно­сті, свободи та справедливості, права і культури, раціонального та ірраціонального, особи­стого і бе­зособового в праві тощо.

Оскільки право як одна з фундаментальних со­ціальних основ життєдіяльності суспільства – це певна соціальна цінність, єдність суб’єктивного і об’єктивного, то його необхідно розглядати в конкретно-історичному контексті, у формі конк­ретно-історичної юридичної діяль­ності, пов’язаної, зок­рема, з підтримкою, відтво­ренням і розвитком осо­бистості людини в усіх сферах життєдіяльності су­спільства. Водночас не можна сплутувати і підно­сити в ранг філософсь­ких конкретні еконо­мічні, юридичні, політичні та інші явища та катего­рії.

Право поряд із загальносоціальними влас­ти­вос­тями, що є так званим “творінням суспільс­тва” має і специфічні, юридичні закономірності розвитку, “державного походження”, що й зумо­влює його властивості як самостійного об’єкта юриспруден­ції, науки про право й державу. Тому юриспруден­ція має не тільки спиратися на теорію і метод соціа­льної філософії, але й розро­бляти на її основі власні конкретно-методологіч­ний і теоретичний фундаме­нти, які дозволяють заглиб­люватися у пізнання пра­вової дійсності, забезпе­чують пізнавальні можливо­сті дослідження право­вої дійсності, забезпечують пізна­вальні можливості дослідження, насамперед специфічних закономір­ностей юридичної форми права.

У можливості юридичної науки опредме­чу­вати досліджуванні соціальні та природні фе­но­мени справді полягає її сила і запорука прак­тич­ної реалі­зованості її результатів (для ство­рення певного юридичного акта ефективнішим є розу­міння юри­дичної норми, закону, аніж філо­соф­ські міркування про право взагалі). Але в цьому ж полягає і неми­нуча слабкість юридичної на­уки, пов’язана з немо­жливістю цієї науки ви­йти за межі предмет­ної сфери. Саме це породжує й певну агресивну експа­нсію юридичної науки як галузевої в системі суспі­льствознавства, що спрямована на розв’язання будь-яких правових проблем, коли їхня нероз­в’язаність або немож­ливість розв’язання вирішення пояснюється лише якимсь одним тимчасо­вим чин­ником, на­приклад, відсутністю матеріально-техніч­них умов (фінансових ресурсів, комп’ютерної тех­ніки і технології тощо). Якщо, наприклад, будь-яка галузева юридична наука може бути точною усере­дині своєї предметної сфери, то вона абсо­лютно неточна і завжди неповна стосовно дослі­дження сутності об’єкта в цілому (права або держави). Тобто при пізнанні права як феномена людської культури тільки галузевий юри­дичний підхід прос­то неправомірний. Тут не­обхідне за­стосування со­ціально-філософських уза­гальнень, зокрема філо­софії права.

Наукова об’єктивність і точність (як гра­нична характеристика адекватної відповідності пред­мет­ної сфери) філософії права реалізується у процесі багатофакторного підходу до правової дійсності як досліджуваного об’єкта. Дослідник не тільки ви­вчає закономірності цілісної внутрі­шньої сутності об’єкта, а і його зовнішні взає­мозв’язки з іншими соціальними явищами і про­цесами.

Філософія права відрізняється від юридич­ної науки, зокрема окремих галузевих юридич­них наук, не стільки за принципом розрізнення пред­мета однієї науки від предмета іншої, скі­льки за метою покликання досліджувати най­більш зага­льні, граничні закономірності правової форми соці­ального буття, чим не займається жо­дна з юридич­них наук. Вона прагне не стільки до точ­ності ви­значення меж свого предмета, як це роб­лять галу­зеві юридичні науки, скільки до збі­ль­шення сту­пеня багатомірності бачення цього пред­мета і, при­родно, понять, що формулюються і в подальшому використовуються. Закиди в тому, що на відміну від галузевих юридичних наук по­няття філософії права занадто багатозна­чні, ту­манні та невизначені, справедливі, проте вони від­бивають лише її специ­фіку. “Неточ­ність” фі­лософії права компенсується її можли­востями найбільш широко (тому що її предметна сфера – це сфера граничних загальних закономі­рнос­тей) охоплювати правову форму соці­ального буття. Цим підтвер­джується факт віднос­ності поняття філософської точності із загально­гносе­ологічних позицій. Філо­софські поняття і кате­горії права діалектично поєд­нують у собі моме­нти визначе­ності (усталеності) та моменти неви­значеності (мінливості), що містяться в самій пра­вовій дійс­ності. Вони спираються на все ба­гатство загаль­нолюдських духовних цінностей, на весь су­куп­ний духовний досвід людства. Проте вони мо­жуть охоплювати і сфери ще не пізнаного. Крім того, для філософії права, що повинна спира­тися не тільки на наукове позити­вне знання, але й на ірраціональне, почуттєве освоєння світу люди­ною, важливими є ціннісно-емоційні критерії.

Філософський і юридичний типи праворо­зу­міння у взаємодії мають визначити парадигму, принципи, змістовну модель наукового пізнання права, предмет і метод відповідних концепцій права. Так, як філософія права формується і діє на межі соціальної філософії і юриспруденції, то її предмет не тільки певною мірою співпадає з пред­метами соціальної філософії і юриспруден­ції (зок­рема, загальної теорії права і теоріями галузе­вих наук правознавства), а й відрізняється від них. Фі­лософське осмислення явищ і проце­сів правової дійсності становить певну переду­мову творчого розвитку юриспруденції. А сис­тема юридичних наук, насамперед загальна тео­рія права, забезпечує соціальну філософію юри­дичними поняттями, ви­значеннями, виснов­ками тощо, які виробляються юриспруденцією з ме­тою загальносоціальних уза­гальнень, поглиб­лення правового пізнання соціаль­ної дійсності.

Предметну сферу сучасної філософії права ви­значають проблеми зумовленості природи і сутно­сті права як об’єктивної форми соціальної дійсно­сті, механізму нормативної регуляції люд­ської по­ведінки, з властивою праву системою цін­ностей, що впливають на формування суспі­льної правосві­домості і правової ідеології. Предметна сфера філо­софії права охоплює також проблеми співвідно­шення права з іншими соціа­льними яви­щами, зок­рема соціальними нормами, сутності, мі­сця і зна­чення права в системі філо­софського вчення про природу і людину, методів соціального пізнання тощо. Враховуючи якість соціальної взає­модії права і держави, де остання, на нашу думку, вико­нує функцію права, до кола філософсько-пра­вового інтересу можуть бути віднесені і такі про­блеми, як соціальна вза­ємодія права і держави, лю­дини – су­спільства – держави, сутності і змісту правової держави як форми діяльності державної влади на основі принципу “верховенство право” тощо.

Своєрідність соціально-філософського ана­лізу закономірностей правової дійсності по­лягає в тому, що ці закономірності розгляда­ються не стільки під кутом зору суспільних осо­бливостей, як це має мі­сце в правознавстві, скі­льки як вуз­лові характерис­тики, певний момент конкретно-історичного суспі­льства як цілості. Окрім того, філософія права, на відміну від юри­дичної на­уки, має досліджувати не стільки без­посередню правову дійсність, скільки абстрактне відбиття, сприйняття, знання про цю дій­сність. Саме тому, предметом філософії права мають бути не сті­льки реальні правові явища і про­цеси, а зна­чення, сенс правових явищ, які, безумо­вно, не можна абсолютно відривати від реальних об’єктів.

Філософія права покликана осмислювати сут­ність права у цих значеннях у його цілості і грани­чності з позиції його реальності й істини як різно­бічного соціального явища. Якщо з погляду форма­льної логіки в процесі пізнання права головним є визначення дефініції цього по­няття, то з погля­ду філософії головним є визна­чення необхід­ності самого поняття. Саме тому суть розв’язання фун­даментальних проблем фі­лософії права ґрунту­ється на філософському знанні. Філо­софія права у своїй основі – це сис­тема філософсь­ких знань про право як соціальну цінність і методи їхнього одер­жання. Вона ста­новить спеціальну фі­лософську дисциплі­ну, так само, як і філософія культури, релі­гії, мис­тецтва і т.д. Проте це твер­дження, певна річ, не є аксіо­мою. Воно потребує аргументованого до­казу, який має ґрунтуватися на певній практиці, зок­рема викладання філософії права, бо не весь зміст про­блем філософії права є філософським.

Питання про правомірність побудови філо­соф­ської системи знань про право, що розгляда­ють суспільні відносини з позиції загальних за­кономір­ностей їхньої правової форми, правової організації, правопорядку, стає особливо актуа­льним в умовах необхідності реалізації консти­туційно закріпленого наміру формувати, розви­вати і зміцнювати демок­ратичну, правову, соціа­льну державу, тоді як суспі­льна правова свідо­мість в Україні, як і в інших по­страдянських країнах, характеризується підвище­ною рефлек­сією. Знання філософії права або філо­софські знання про право пов’язані з потребою су­часної людини системно усвідомлювати різнобічну правову дійсність, протилежності і взаємодопов­нення між правом у собі і для себе і тим явищем, якому зовнішнє свавілля надає силу права, тим, що є, і тим, що має бути. По суті йдеться про не­обхід­ність визначення місця права в житті лю­дини і мі­сця лю­дини в правовій дійсності, пі­знання й осяг­нення ідей і думок щодо права як реального бага­тоаспектного соціального явища та його юридичної форми.

Список літератури

1. Бабкін В.Д., Усенко І.Б. Нарис історії роз­витку загальної теорії держави і права, філо­софії та енци­клопедії права // Антологія україн­ської юридичної думки. В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шем­шученко (голова) та ін. Том 1: Загальна тео­рія держави і права, філо­софія та енциклопедія права. – К., 2002.

2. Виндельбанд В. История философии / Пер. с нем. – К., 1997.

3. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. докт. юр. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К., 1998.

4. Державне управління в Україні. (Навча­ль­ний посібник) / За заг. ред. докт. юр. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К., 1999.

5. Керимов Д.А. Предмет философии права // Государство и право. – 1994. – № 7.

6. Керимов Д.А. Социология а правоведе­ние // Государство и право. – 1999. – № 8.

7. Керимов Д.А. Методология права (пред­мет, фу­нкции, проблемы философии права / 2 изд. – М., 2001.

8. Мамутов В. До проблеми наукового за­без­пе­чення в Україні // Вісник Академії право­вих наук України. – 2003. – № 1.

9. Монтень М. Опыты // Избр. произв. В 3-х т.–Т.1.–М., 1992.

10. Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як ме­тодологічна проблема вітчизняного правознавс­тва // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 4.

11. Повернення філософських традицій // Юри­дичний вісник України. – 2003. – № 4, 5-11 квітн.

12. Шемшученко Ю.С. Юридична наука на межі століть // Правова держава: Щорічник нау­кових праць. Інститут держави і права ім. В.М. Корець­кого НАН України. – Вип. 11. – К., 2000.

13. Шемшученко Ю.С. Слово до читача // Ан­то­логія української юридичної думки. В 6 т. – Т. 1.

В. Н. Селиванов

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: