ЦІННОСТЕЙ ТА ІСТИНИ У ПРАВІ

Право є одним з основних засобів самоорганізації суспільства (в єдності з державою). Цю свою функцію право здійснює пе­редусім шляхом запровадження у суспільне життя загальнолюд­сь­ких цінностей, підтримання їх дієвості. Найго­лов­нішою такою цінністю виступає особистість у єд­ності з суспільством. Крім того, до кола най­ваго­міших людських цінностей нале­жить віднести сво­боду, відповідальність, справе­дливість, гідність, рі­вність тощо. Вони стали пред­метом числен­них досліджень філософів і юрис­тів. Се­ред тих україн­ських авторів, які вивчали їх у зв’язку з пра­вовими проблемами протягом останнього часу, можна на­звати В.Д. Бабкіна, А.М. Колодія, О.Л. Копиленка, Ю.П. Лободу, О.М. Мироненка, О.В. Петри­шина, М.І. Козю­бру, О.Ф. Скакун, С.І. Максимов, П.М.Ра-біно­вича, співавторів збірок «Постмо­дерн: переоці­нка цінностей» (Вінниця, 2001) та «Ідея правової держави: історія і су­часність» (Лу­ганськ, 2002) тощо. У Росії подібні розвідки на­ле­жать О. Лукашовій, А.М. Бабенку, В.С. Нерсе­сянцу та іншим ученим.

З іншого боку, в галузі права істотна роль нале­жить категорії істини. Ця проблема також має своїх дослідників – в Україні К.К. Жоля, А.А. Козловсь­кого, М.Г. Марчука, у Росії Д.А. Керімова. Зви­чайно, цей перелік можна було б істотно розши­рити, навіть якщо обмежи­тися останніми роками.

Але проблема взаємного відношення цін­ностей та істини у галузі юриспруденції поки що привер­нула до себе увагу лише небагатьох до­слідників. Зокрема, її торкався А.А. Козловський у зв’язку з дослідженням гносеології права. Ра­зом з тим вона заслуговує на всебічний аналіз. Де­яким її аспектам і присвячено цю розвідку.

Почнемо з категорії свободи. Найпошире­ніші її тлумачення такі: свобода як мож­ли­вість вибору і свобода як пізнана необхідність. Їх можна співста­вити у соціально-історичному ас­пекті. Свобода як пізнана необхідність – най­більш містка характери­стика можливостей лю­дини за умов жорсткого де­термінізму, відсутно­сті вибору. Тут свобода поля­гає саме в усвідом­ленні неможливості ніяких інших дій, окрім тієї, до якої змушують обставини. З соці­ально-істо­ричного погляду тлумачення свободи як пізна­ної необхідності певною мірою відповідає ав­токра­тичному режи­мові.

Зазначимо, що на певних історичних ета­пах розвитку людства автократизм виявляється необ­хідним. Це форма і засіб самооргані­зації соціуму за гранично важких умов, які загро­жу­ють деграда­цією та загибеллю, перетво­ренню всезагальної ор­ганізації населення країни у систему відносин на­чальствування та підко­рення, де влада висту­пає знаряддям внутрішньої організації мас лю­дей. Сис­тема влади (держава) виростає тут з по­треби забез­печити існування країни як єдиного соціаль­ного організму, форму­ється як грандіозна система уста­нов, що має на меті збереження цілісності суспільс­тва та управ­ління ним як єдиним цілим. Цей лад доцільний за умов війни та повоєнного занепаду. Саме та­кий характер мав радянський лад [4, с. 465].

Якщо ж суспільству вдалося пережити ці тяжкі етапи, то притаманні “казарменому комунізму” вади починають гальмувати соціальний розвиток і, врешті, призводять до кризи. До них належить на­самперед централізо­вана бюрократична система управління (котра перетворюється на самодоста­тню структуру, що працює значною мірою на саму себе і розроста­ється понад усяку міру). Зо­крема, управління економікою за радянських часів було жорстко централізованим, але не раціона­льним. Еконо­мічна теорія марксизму «намага­ється пояс­нити складні високоорганізовані по­рядки взаємодії за аналогією з механічними фе­номенами за допо­могою односпрямованих при­чинно-наслідкових зв'язків, замість того щоб убачати в них резуль­тати тих процесів самоорга­нізації, через які й про­лягає шлях до пояснення феноменів вищих рівнів склад­ності» [10, с. 254].

Важливим чинником, який гальмував роз­виток такого суспільства, було придушення сво­боди. Хоча марксизм-ленінізм завойовував ви­знання у широких масах під прапором свободи, самі його фундатори були переконані, що їхні ідеї можна ре­алізувати тільки за допомогою то­талітарно-автори­тарних методів. Соціалістичний варіант керованої економіки виявився неможли­вим без при­душення свободи. Диктатура проле­таріату перетворилася на диктатуру партії, потім на дик­татуру партійного апарату та бюрократич­них ін­ституцій, а марксизм-ленінізм став ідеоло­гією бюрократії. Пересічна лю­дина в СРСР та інших соціалістичних країнах зна­ходилась у без­прав­ному стані.

Коли ж СРСР досяг певного добробуту, напру­ження у стосунках із Заходом знизилось, да­льший розвиток нашого суспільства, в тому числі його про­дуктивних сил, потребував біль­шої свободи грома­дян. На порядку денному по­стало питання про пере­хід до свободи як можли­вості вибору, старе її тлума­чення вже втрачало соціальне випра­вдання.

Можна, мабуть, сказати, що в суспільстві утвер­джується той варіант свободи, якого воно потребує на даному історичному етапі для пода­льшого роз­витку. Якщо ситуація дуже складна, йдеться про виживання суспільства, люди мусять пожертвувати приватними інтересами в ім’я цієї мети, тоді сво­бода виступає у формі пізнаної не­обхідності. Якщо ж ці труднощі подолано, то з’являються альтерна­тиви і форма свободи стає іншою – тепер це вже можливість вибору. На ду­мку Гегеля, «право є… взагалі свободою як ідеєю» [3, с. 89]. У тоталітар­них державах право виступає як свобода у сенсі пізнаної необхідно­сті, а в демократичних – у розу­мінні можливості вибору.

Зазначені інтерпретації свободи мають іс­тотне значення для правосвідомості. Коли грома­дянин вважає норми позитивного права (закони) справед­ливими і цілком згоден з ними, можна сказати, що вони становлять його вибір, він ста­виться до них як до правил, установлених ним са­мим. Тоді свобода виступає для нього як мож­ливість вибору. У проти­лежному випадку, якщо він не приймає ці норми, він усе-таки змушений їх дотримуватись, оскільки вони грунтуються на силі держави, і його свобода висту­пає в іншій формі – у формі пізнаної необхід­ності.

Звернемо увагу на те, що справжній гума­ністич­ний сенс тези «свобода є усвідомленою не­обхідні­стю» можна вбачати в тому, що свобода є необхід­ною для людини, і людина повинна це усвідомити. Але повноцінна свобода можлива лише за наявно­сті вибору.

В нашій літературі звертають недостатньо уваги на те, що можливість вибору тягне за со­бою відпо­відальність. Якщо вибору нема – нема і відповіда­льності. У протилежному разі вона обов’язкова. Відповідальність – один з основних принципів права. Її не можна розуміти суто не­гативно. Адже це продуманість, виваже­ність, обґрунтованість рішень, урахування всіх обста­вин і можливих наслід­ків; це також готов­ність відповідати за свої вчинки. Вона становить обов’язкову рису розвиненої осо­бистості, одну з її цілей. «Якщо... ми навчимося перебирати від­повідальність на самих себе і жити у рівновазі та гармонії, то відчуємо глибоке почуття внутрі­шньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях» [8, с. 89]. Для особистості свобода і відповідальність іс­нують в органічній єдності.

Зі свободою та відповідальністю тісно пов’язана справедливість. Ця категорія має особ­ливе зна­чення для права. Хоча в історії філософ­сько-право­вої думки було чимало прихильників розуміння свободи як головної мети права (серед них і Гегель, про що вже була мова), є вагомі підстави вважати такою метою саме справедли­вість. Категорія спра­ведливості (соціальної справе­дливості) оцінює сус­пільну дійсність, яку потрібно зберегти або змінити з позицій належ­ного. Вона фіксує в узагальненому вигляді прин­ципи взаємовідносин особи та суспі­льства, кла­сів, соціальних груп, ґрунтовно характе­ризує людську діяльність. Вона потребує відповід­ності між практичною діяльністю окремих індиві­дів і соці­альних груп та їхнім становищем у суспі­льстві, між правами й обов'язками, пра­цею та вина­городою, заслугами людей та їх сус­пільним ви­знанням тощо. Ідея справедливості, зазначає Л.В. Кравченко, є гли­боко історичною: «Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справе­дливості віч­ної, незмінної, раз і наза­вжди даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедли­вості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєд­нанні виступають ми­нуще і непро­минальне, змінне і усталене» [6, с. 8].

Право має на меті справедливість у розподілі свободи і відповідальності у суспільстві. Дж. Роулз у своєму фундаменталь­ному дослідженні «Теорія справедливості» спрямовує увагу пе­редусім на рів­ність у наданні основних прав і в розподілі обов'яз­ків і на рівно­вагу в роз­поділі ви­год і ресурсів. Він виходить з того, що про до­бробут можна вести мову лише за умов співробі­тни­цтва. Розподіл вигод має здійс­нюватися так, щоб заохочувати кожного учас­ника до доброві­льної співпраці, включаючи й найменш забезпе­чених. Роулз пропонує ідею про те, що економі­чні вигоди належить розподіляти так, щоб люди, які знаходяться в найменш сприят­ливих умовах, могли здобути собі більше економі­чних ресурсів, аніж за будь-якої іншої системи. Тоді ті, кому випав ліпший жереб чи кому більше по­таланило на терені соціального успіху, можуть сподіватися на добровільну спів­працю інших учас­ників; за цієї умови соціально-економічні нерівно­сті, наприклад, нерівності щодо багатства та влади, мо­жна визнати справе­дливими [9, с. 109–118]. До­дамо, що Роулз порі­внює роль справедливості в суспільс­тві з роллю істини в системі мислення [9, с. 26‑27].

Будучи важливим засобом реалізації у суспіль­ному житті зазначених та інших загаль­но­людських цінностей, право виступає також як са­мостійна культурна цінність. Власна цінність права виявля­ється в тому, що називається право­вими за­садами або духом права, на які повинні налаштову­ватись як громадяни, так і установи й організації. Форму­лювання правових засад є од­нією з найважливіших засад філософії права та юридич­ної науки. Багато з них очевидні і зафіксовані у чинних кодексах (відповідаль­ність за провину, пре­зумпція невинува­тості тощо). Проте не існує виче­рпного переліку таких за­сад [1, с. 41-42]. Дух (або ідея) права поля­гає в прагненні за­стосовувати для розв’язання кон­флі­ктів лише правові засоби, які, діючи в компле­ксі, зорієнтовані на юридичні до­зволи, тобто право має на меті цивілізувати суспі­льні відносини. Це – утвердження в суспільстві за­безпеченої сво­боди і відповідальності, рівності, справедливо­сті, досяг­нення необ­хідної організова­ності, тор­жество висо­кої моральності, справжнього гума­нізму, запере­чення сва­волі й беззаконня [2, с. 49].

Виявами самостійної цінності права є та­кож права і свободи людини [5]. Ці дозволи, за­крі­плені у Конституції України, відкривають простір для творчої самостійності особистості – найва­жливі­шого показника в галузі суспільних відносин [7]. Одночасно право виступає чинни­ком кон­солідації суспільства, оберігаючи його від дезорганізації, що стосується не лише окре­мого соці­уму, але й людс­тва загалом. У цьому контексті доречно також ска­зати про норматив­ність права, його загально­обов’язковий характер, забезпечення виконання правових приписів з боку громадян та установ. Ви­знання цінності права є необхідним кроком у роз­витку правосві­домості, до активної поведінки, охо­рони й при­множення усіх цінностей суспільства.

Можна вести мову не лише про цінність права, але й про правові цінності. До них відно­сяться осо­бливі правові засоби та юридичні ме­ханізми (все те, що називається юридичним ін­стру­ментарієм), які забезпечують дотримання законів. Право як за­сіб регулювання соціальних відно­син та як культу­рне явище становить вод­ночас і соціальну, і особи­стісну цінність.

Разом із тим у праві, як писав Гегель, «лю­дина повинна знайти свій розум, повинна, отже, розгля­дати розумність права» [3, с. 57]. Мета ро­зуму – іс­тина, і виникає потреба встановити іс­тину про право та розкрити специфіку постано­вки й роз-в’язання питання про істину у праві.

По-перше, для правознавства істина є го­ловною внутрішньою метою. Вона вимагає засто­сування цілої системи методів та підходів. Найзагальнішим є філософський підхід. Науко­вці-пра­вники України повинні використати у своїй діяльності все багатс­тво сучасних філо­софських ідей, парадигму науки ХХІ сторіччя. Безпосередньо до філософських під­ходів прими­кають загально­юридичні науки, які відіграють методологічну роль відносно решти га­лузей юридичного пізнання. Це теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, соціо­логія права, а також (для ди­сциплін, пов’язаних з бо­ротьбою зі злочинністю) кримінологія. Далі слід згадати загальнонаукові методи. Все частіше юри­сти застосовують системно-структурний під­хід, методи математики, кі­бернетики, інфор­матики, психології. Важливу роль у методології юриспру­денції відіграють і між­дисциплінарні підходи. Ра­зом з тим першочергову роль у встановленні істин­ної картини правової реаль­ності відіграють власні спеціальні методи юри­дичної науки. Це передусім юридико-технічний (форма­льно-юридичний) та порівняльно-право­вий ме­тоди.

Предметом дослідження для правової гно­сеоло­гії слугує не лише юриспруденція як теоре­тична наука, але й практична юридична діяль­ність. Спо­чатку звернемося до правотворчості. Такий фунда­ментальний її продукт, як правова норма, має де­скриптивний аспект. Вона в ряді відношень відо­бражає правову реальність (і со­ціальну взагалі) й тому її можна відповідною мі­рою вважати істин­ною. Проте головним аспек­том норми права є пре­скриптивний. Її можна вважати правиль­ною, істин­ною, якщо вона вияв­ляється ефективним засобом досягнення постав­леної мети. Тут має місце своєрі­дне випереджа­юче відображення більш доскона­лого майбут­нього. Щодо перевірки істинності пра­вової но­рми, то критерієм у цьому випадку висту­пає юридична практика. Отже, за­стосування катего­рії істини до норми права і можливе, і потрібне. Це до­зволяє твердити, що ме­тою законотворчої діяль­ності держави є встановлення істинних юридичних норм.

Необхідно також торкнутися питання про фо­рми застосування категорії істини до процесів, що протікають у сфері реалізації права. Найваж­ливі­шою її складовою виступає розслідування злочи­нів. Особи, що його провадять, мають на меті встанов­лення істини у кримінальній справі. В кри­міналь­ному процесі вживається поняття матеріальної іс­тини, тобто істини у справі, яка отримала фактичне («матеріальне») підтвер­дження. Для правильного вирішення криміналь­ної справи закон вимагає іс­тинної картини зло­чину. Встановлення істини у справі охоплює та­кож правильну квалі­фікацію розслідуваного ді­яння, яка потребує адекватного тлумачення но­рми (що є своєрідною фо­рмою юри­дичного пі­знання). Істинними мусять бути і висно­вки про міру покарання. Вимогу істинності можна поста­вити також до виконання вироку пені­тенціар­ними органами. Таким чином, категорія іс­тини входить до структури методології правотвор­чо­сті та правореалізації.

Головне ж полягає у тому, що цінності та істина у правовій сфері тісно пов’язані між со­бою. Істина у сфері права є цінністю, яка посідає важливе місце в загальній ієрархії цінностей, а ця остання повинна мати обґрунтування з по­гляду істини. Природа цін­ностей та істини в юри­дич­ній сфері більш глибоко розкривається в їхньому взаємозв’язку. Їх можна відокремити одну від одної лише умовно. Узяті в абстракції, вони виступають зовнішніми одна від­носно ін­шої, пе­вною мірою навіть полярними сут­нісними харак­теристиками права. Але в реальному житті вони скла­дають певну взаємозалежність, роз­чле­но­вану єдність. Істина в тому чи іншому відно­шенні перед­бачає цінність, а цінність – відпові­дну аде­кватність правовій дійсності, істинності. Ці ос­новні характеристики права пронизують одна одну. Право можна розглядати як своєрідне взаємовідоб­ра­ження істинного у цінному та цін­ного в істин­ному.

У розмаїтті взаємовідношень між ціннос­тями та істиною у праві визначальним компонен­том висту­пає їх єдність, яка має складну струк­туру; голо­вними її елементами є обумовленість шкали цінно­стей у цій сфері істиною і тісний зв’язок істини як цінності з іншими цінностями права.

Взаємний зв’язок істинності та цінності можна прослідкувати вже при формулюванні про­блеми чи проблемної ситуації, що має своїм витоком усвідо­млення суперечності між істинні­стю та цінністю правового знання. Ситуації та­кого роду стимулю­ють пошуки нових знань і приводять до більш іс­тинного уявлення про пра­вову реальність, перетво­рюють юридичну істину на процес. Аналогічно можна ска­зати, що і цін­ність знань у праві є проце­сом.

В юридичній науці проблема зумовлює не­об­хідність формування однієї або кількох гіпо­тез. Ядро гіпотези складає певна ідея. Кожна окрема гіпотеза спрямована на отримання нового іс­тин­ного знання. Одночасно можна і потрібно вести мову й про цінність гіпотези. Насамперед, це її плі­дність у плані розв'язання проблеми. Іс­тинність і цінність гіпотези тісно пов'язані між собою. Коли взяти такий різновид пізнання у га­лузі права, як процес розслідування злочину, тут роль гі­потези відіграє версія, яка також має іс­тиннісно-ціннісний аспект. Далі, коли гіпотеза отримує на­лежне під­твердження, вона може пе­ретворитися на теорію. Остання має гносеологі­чну функцію, повинна да­вати істинне знання про свій об'єкт. Одночасно у неї є також аксіологічна характерис­тика – переду­сім, наскільки вона ко­рисна для практики.

У суто гносеологічному плані істина ви­ступає ідеалом, на досягнення якого спрямована людська діяльність, і вже тому є високою цінні­стю. Крім того, істина є цінністю як у практич­ному, так і в світоглядному відношенні і для особистості, і для соціуму. Ціннісний аспект притаманний також пи­танню про шлях до істин­ного знання. Усе це має важливе значення для правосвідомості. Проте цін­ність істини не можна ставити вище за цінність людини. У ХХ ст. по­вною мірою виявився негати­вний потенціал пра­гнення епохи модерну підко­рити зовнішню при­роду і саму людину, утвердити у світі єдину іс­тину. Іс­тина повинна еволюціону­вати в бік зрос­тання її цінності, але не­обхідно пра­вильно ви­значити її місце в загальній ієрархії цін­ностей, де найви­щий щабель посідає особистість в єдності з соціумом. Це має безпосереднє значення для права як основного регуля­тора використання іс­тин у суспільному житті.

Серед трьох складових права – правотвор­чості, правореалізації та юридичної науки – особливе значення має правотворчість; їй при­таманний свій ціннісно-істиннісний аспект. Ос­новні цілі права – свобода, відповідальність, справедливість, рівність тощо виступають спра­вжніми, істинними цінностями. Коректна пізна­вальна оцінка їхньої суті є гносеологічною осно­вою правиль­ного офор­млення їх як державно значущих. Одночасно цін­ність юридичної норми визначається мірою, якою вона відповідає особ­ливостям даного історичного етапу. Юридична норма мусить відповідати зазна­ченим чинникам, тоді вона є істинною в цьому ро­зумінні. Разом з тим вона має бути цінною як ефек­тивний соціа­льний регулятор. Кожна з цих двох характерис­тик норми права виявляється одночасно умовою і наслідком щодо іншої. Можна також ска­зати, що істинність юридичного закону містить у собі цінність, і навпаки.

Правові цінності пов'язані з істиною також у га­лузі правореалізації. Зокрема, щоб судовий вирок мав належну соціальну цінність, він му­сить спира­тися на істинну картину злочинної події, істинну кваліфікацію злочину (яка перед­бачає істинне тлу­мачення юридичних норм), іс­тинне ро­зуміння осо­бистості підсудного. Єдність цінностей та істини певною мірою характеризує також і виконання по­карання. Універсальним критерієм як істинності, так і цінності в їх єдно­сті виступає юридична прак­тика.

Природа права така, що в галузях право­творчо­сті та правореалізації цінність відіграє про­відну роль, а істинність – підпорядковану. У правознавс­тві має місце протилежне співвідно­шення.

Загальний висновок полягає у тому, що цінність та істина у праві принципово нерозді­льні. Право вбирає в себе загальнолюдські цін­ності, стає їх ви­разником і перетворюється на іс­тинну, справжню культурну цінність. Удоскона­лення права як од­ного з основних засобів само­організації суспільства потребує гармонізації єдності цінностей та істини, утвердження зага­льнолюдських цінностей, котрі відповідають природі особистості та суспільства і виступають найвищим синте­зом цінностей та іс­тини, якого за всю свою історію досягло людство. Тією мірою, якою зазначена мета досягається, саме суспільс­тво стає правовим і перетворюється на іс­тинну цінність.

Список літератури

1. Бабенко А.Н. Правовые ценности (воп­росы те­ории) – М.: Академия управления МВД России, 2001.

2. Бандура О.О. Єдність цінностей та іс­тини у праві. – К.: Вид-во Нац. акад. внутр. справ Укра­їни, 2000.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990.

4. Зиновьев А.А. Кризис коммунизма // Його ж. Коммунизм как реальность. Кризис ко­мму­низма. – М.: Центрполиграф, 1994.

5. Козюбра М.І. Природа соціальних прав лю­дини та особливості механізмів їх реалізації // Віс­ник Кон­ституційного Суду України. – 2002. – № 5.

6. Кравченко Л.В. Справедливість як вибір. – К.: Молодь, 1998.

7. Мироненко О.М. Історія конституції України. – К.: Ін Юре, 1997.

8. Ринпоче Т.Т. Жест равновесия // Хемф­рейс К. Концентрация и медитация. Ринпоче Т.Т. Жест ра­вновесия. – К.: RELF-book, 1994.

9. Ролз Дж. Теорія справедливості. – К.: Основи, 2001.

10. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Оши­бки социализма. – М.: Изд-во «Новости», изд-во «Catallaxy», 1992.

О. A. Бандура

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: