ПРАВО ТА МОРАЛЬ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ

Існування людини в суспільстві зумов­лено ці­лим рядом факторів, серед яких важливе значення мають установлені цим суспільством правила спів­життя. Ці приписи забезпечують найбільш доці­льне і гармонійне функціонування суспільства у відповідності з правилами його розвитку. Загальні правила поведінки, що скла­лися в даному суспільс­тві, називають соціаль­ними нормами. Цілісна ди­намічна система соці­альних норм є необхідною умовою життя суспі­льства і функціонування дер­жави, об’єднань громадян та окремого індивіда.

Система соціальних норм відображає дося­гну­тий ступінь економічного, соціально-полі­тичного і духовного розвитку суспільства, істо­ричні та наці­ональні особливості держави.

Н.Н. Тарасов зазначає, що існує два під­ходи щодо розуміння терміна норма. По-перше, норма – природній стан деяких суб’єктів (сис­тем, відносин, процесів); по-друге, норма – це правило поведінки, пов’язане із волею та свідо­містю людини, що ви­никає в процесі культур­ного розвитку та соціальної організації суспільс­тва [8, с. 244].

Характер розвитку суспільства впливає на зна­чимість того чи іншого виду норм. У суспіль­стві до виникнення держави переважно існували звичаї, традиції, що регулювали суспільні відно­сини, відо­бражали і конкретизували дію об’єктивних законів, тенденцій суспільного роз­витку, тобто таких норм, які діяли з природно-історичною необхідністю. В державно організо­ваному суспільстві виникають право, мораль та інші норми.

Оскільки суспільне життя складне і різно­мані­тне, то соціальні норми помітно відрізня­ються одна від одної не лише за сферами регу­лювання суспі­льних відносин, а й за способами свого встанов­лення і за­безпечення, за суб’єктами їх прийняття тощо.

У своїй сукупності існуючі норми пред­ставля­ють одну систему соціального регулю­вання, в якій ефективність норм (кожного виду) найбільшою мірою виявляється лише у взаємодії з іншими еле­ментами цієї системи. Основними видами соціаль­них норм є економічні, політичні, правові, мора­льні, релігійні, звичаєві та інші. Всі вони мають певні ознаки, зумовлені особливос­тями їх форму­вання, методами впливу на поведі­нку суб’єктів тощо. Але кожній з них притаманні і спільні для всіх соціальних норм ознаки.

Звернемо увагу тільки на деякі аспекти да­ної проблеми, а саме, на поняття права та мора­льних норм з погляду філософії права.

Визначення права в світовій історії теоре­тичної думки досить багатоманітне та різнохара­ктерне. Більшість авторів залишаються прихиль­никами нормативної школи праворозуміння, від­повідно до якої право розглядається як нормати­вно-вольовий регулятор суспільних відносин, як внутрішнє взає­моузгоджена система встанов­лених чи санкціоно­ваних державою, формально визначених норм, які забезпечуються примусо­вою силою держави

В. Селіванов та Н. Діденко вважають, що з по­гляду філософії право є сукупністю етичних суспі­льних цінностей, таких як справедливість, порядок, моральність, правдивість та інші, які ґрунтуються на ідеї соціальної рівності [6, с. 16]. Даний підхід до права своїм корінням сягає ще часів античності, коли поняття права розкрива­лось через поняття справедливості. Платон розу­мів право як першо­причину всіх явищ буття, як щось таке, що прони­кає в усе інше, завдяки чому і виникає все наро­джене [5, с. 648]. Зазна­чимо, що ідея права в біль­шості підходів аналі­зується з погляду ідеї свободи. Гегель розглядає право в трьох аспектах: право як свобода (ідея права), право як визна­чений ступінь і форма свободи (особливе право), право як закон (позитивне право) [1, с. 15].

Значним внеском у розвиток ідеї формаль­ного визначення поняття права зроблено пред­ставни­ками позитивіського напрямку, в якому виділяють легістське (представниками даного на­прямку є: в Англії – Д. Остін, у Німеччині – П. Ла­банд, у Росії – Шершеневич Г.В.) та соціологічне поняття права (в Росії – С.А. Муромцев, Н.М. Коркунов, Л.Й. Пе­тражицького, в США – О.У. Холмл, Р. Паунд, Дж. Френк). У рамках позити­віського праворозу­міння поняття права розкри­вається через ознаки форми, в якій право знахо­дить свій вияв, а зміст цієї форми не врахову­ється для розуміння права (формою ви­разу права може бути закон, і в даному розумінні право та закон збігаються).

Неопозитивісти пропонують змістовне ви­зна­чення поняття права пояснювати через зміст право­вих явищ. Виділяють два види неопозити­віського розуміння права: етичне поняття права (представ­никами етичного напрямку в кінці ХХ ст. в США були Р. Дворкін, в Германії – М. Кріле, в Росії – В.К. Бабаев, Р.З. Лівшиц) та юридичне (Дж. Локк, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, в Росії – Б.Н. Чичерін, П.І. Новгородцев, Б.А. Кіс­тяківський, сучасна лібе­ра­льна концепція права розроблялась В.С. Нерсе­сян­цем, Л.І. Спиридоно­вим та іншими) [12, с. 37].

Право – явище багатогранне, і кожен філософ­ський напрямок обирає той підхід до права, який, на їх думку, найбільш повно роз­криває його зміст. Ряд учених розкривають сутність права че­рез про­цес саморозвитку та самоорганізації сус­пільства. Вони розглядають суспільство як сис­тему, що по­стійно функціонує, розвивається, має певну сис­тему цінностей та потребує регламен­тації. Найважливішим засобом цієї регламентації виступає право. Аксіологічний підхід до права дає можливість роз­глядати право як соціальну цінність [10, с. 14-15].

Нерсесянц В.С. виділяє два аспекти буття права: право в статичному стані та право в дина­мічному стані [3, с. 475-476]. В статичному стані право роз­глядається як певна система правових норм. В ди­намічному стані воно діє як певний регулятор, тобто це свого роду застосування абстрактної но­рми, яка встановлює певні правила поведінки до конкрет­ного суб’єкта в конкретних випадках.

Найважливішим ціннісним критерієм права є мораль. Під мораллю М.С. Кельман, О.Г. Мура­шин розуміють норми, принципи, правила поведі­нки, які склалися в суспільстві під впливом громад­сь­кої думки відповідно до уявлень про добро та зло, обов’язок, справедливість, честь і забезпечу­ються через внутрішнє переконання та засоби гро­мадсь­кого впливу [2, с. 40]. Дане поняття свідчить, що моральні норми мають історичний характер виник­нення, фор­мується під впливом таких катего­рій, як добро, зло, чесність, справедливість. Вони охоплю­ють майже всі сфери життєдіяльності суспі­льства: економіку, політику, право та ін. Але в “чис­тому” вигляді моральне регулювання поширюється на порівняно вузьку сферу між­особистого спілку­вання (дружба, кохання, взаємодопомога). Але і в цій сфері їх не мо­жна ізолювати від інших соціальних норм, таких як традиції, релігійні норми, звичаї.

Ю.В. Тихонравов вважає, що мораль вбирає в себе всі відомі в даному суспільстві вимоги різ­них релігій, які спонукають до єд­ності та стабіль­ності в даному суспільс­тві [9, с. 401]. За допомогою моралі узгоджу­ється поведінка особи з інтересами суспі­льс­тва, ліквідуються суперечності між ними, регулюється міжособистісне спілкування.

Своє бачення моралі має О.Ф. Скакун, розгля­даючи її як систему норм і принципів, які виника­ють із потреби узгодження інтересів індивідів один з одним і суспільством (класом, соціальною гру­пою, державою), спрямовані на регулювання пове­дінки людей відповідно до по­нять добра і зла і під­тримуються особистим пере­конанням, традиціями, вихованням, силою гро­мадської думки [7, с. 287].

Моральним нормам притаманні ряд особ­ливос­тей, які дають можливість виділити їх із системи соціальних норм, а саме:

– мораль формується в духовній сфері життя су­с­пільства та є невіддільною від суспіль­ної свідомо­сті;

– моральні норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе та несправедливе тощо;

– моральні норми містяться в суспільній свідо­мості у вигляді понять, ідей, принципів тощо;

– моральні норми не містять спеціальних меха­нізмів впливу, а забезпечуються силою гро­мадської думки, масовими прикладами, що набу­вають хара­ктеру переконання.

Ряд авторів вважають, що моральні норми відо­бражають відношення людини до людини. Якщо вони виходять за межі такого відношення, то втра­чають соціальне спрямування. Інші вчені дотриму­ються позиції, що моральні но­рми мають індивіду­альну та соціальну природу і відображають відно­сини між суб’єктами та від­носини суспільства та суб’єкта [11, с. 152].

Мабуть, немає потреби проводити чітке розме­жування індивідуального та соціального характеру моральних норм, оскільки в них орга­нічно пере­плетені елементи того й іншого. Даної позиції до­тримується й Н.М. Онищенко підкре­слюючи, що моральні та правові норми регулю­ють не внутрі­шній світ, а відносини між людьми. Однак потрі­бно мати на увазі й індивідуальний ас­пект мораль­них вимог [4, с. 115].

В.В. Копєйчиков під мораллю розуміє регулю­вання поведінки людей шляхом її оці­нки відпові­дно до категорій добра і зла (мораль­ним є те, що приносить людям добро, і навпаки дії, що тягнуть за собою зло, оцінюються як амо­ральні).

У суспільстві сформувались моральні ви­моги, які мають загальнолюдську значимість (турбота про людей похилого віку; надання ма­теріальної та моральної допомоги хворим та не­заможним тощо). Проте у суспільстві існують і такі відносини, що не підлягають моральній оці­нці.

Взаємодія права і моралі в суспільстві – це складний, багатогранний процес. Активно вплива­ючи на мораль, право сприяє більш гли­бокому її вкоріненню в суспільстві, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, зро­стає його роль як соціального регулятора суспіль­них відносин.

Ю.В. Тихонравов зазначає, що проблемі відо­кремлення права від моралі приділяли увагу пред­ставники юридичного позитивізму. Суб’єктивним моментом даної позиції виступає спроба звільнити право як чисто формальний предмет позитивного дослідження від морально – змістовного наванта­ження [9, с. 405].

Право і мораль мають спільне для них ці­льове призначення – це вплив на поведінку суб’єктів; фу­нкціонування права та моралі пред­метно не обме­жене певною сферою соціальних відносин, вони діють в єдиному полі соціальних зв’язків; право та мораль мають загальне функ­ціональне призна­чення, вони формують еталони поведінки, цінні­сно-нормативну орієнтацію сус­пільства; вони хара­ктеризуються структурною єдністю, оскільки фор­мують власні системи, в які включають суспільні відносини, суспільну свідомість і норми; право та мораль засновані на спільності соціально-еконо-мічних інтере­сів, культури суспільства, прихиль­ності людей до ідеалів свободи і справедливо­сті, вони мають єдину духовну природу, єдиний цінні­сний стрижень – справедливість.

Зважаючи на сказане, зазначимо, що в реальній дійсності право і мораль функціону­ють в єдності, переплітаючись між собою, допо­внюючи одне од­ного, вплив права на мораль су­проводжує процес зворотного впливу моралі на право.

Список литературы

1. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990.

2. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (зі схемами, кросвордами, тестами). – К.: Кондор, 2002.

3. Нерсесянц В.С. Общая теория права и госу-дар­ства. – М.: Норма – Инфа, 1999.

4. Онищенко Н.М. Моральні засади реалі­зації за­конодавства // Правова дер­жава. Вип. 7. – К. – 1996.

5. Платон. Кратил / Собр. соч. В 4-х т. – Т. 1. – М., 1990.

6. Селиванов В., Віденко Н. Правова при­рода ре­гулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – № 10.

7. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: Консум, 2000.

8. Теория государства и права. / Под ред. Корель­ского В.М., Перевалова В.Д. – М.: Но­рма – Инфа, 1998.

9. Тихонравов Ю.В. Основы философии права. – М.: Вестник, 1997.

10. Філософія права: Навчальний посіб­ник / Под ред. В.М. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

11. Хропанюк В.Н. Теорія государства и права. – М., 1993.

12. Четвернин В.А. Понятие права и го­су­дарс­тва. Введение в курс теории права и госу­дарс­тва. – М.: Дело, 1997.

Т. И. Тарахонич

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: