ПОЗИТИВІСТСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ

Засновником класичної течії був францу­зький філософ Огюст Конт, який і ввів у філо­софський обіг сам термін “позитивізму”.

Дух позитивізму означав передусім ради­кальну зміну цінностей: якщо в культурі феода­льного сус­пільства пріоритет віддавався небес­ному, а все зе­мне розглядалось як низинне, то тепер, в умовах розвинутих ринкових відносин, пріоритетом було поставлено земне ─ тілесна природа людини, її практичні (матеріальні) інте­реси і виробничо-пере­творююча діяльність у ма­теріальному світі [6, с. 256]. Центральним прин­ципом позитивізму стало твердження про те, що все істинне (позитивне) знання може бути одер­жане лише як результат окремих спеціальних наук і їх синтетичного об’єднання, у зв’язку з чим потреба в філософії як в особливій науці, що претендує на самостійне ви­вчення реальності, заперечувалась.

Позитивізм зразу ж відбився на юридичній на­уці, утворюючи при цьому новий, окремий на­прям. Прихильники цього напряму обмежують завдання юриспруденції вивченням позитивного права (ді­ючі нормативно-правові акти, право, встановлене державою, волею законодавця, на відміну від при­родного права). Юридичний по­зитивізм як одна із філософсько-правових кон­цепцій протистоїть при­родному праву [1, с. 439].

Позитивізм, отже, породив атеїзм, соціа­лізм, комунізм, віру у “щасливе майбутнє” без природ­ного права, віру у практичний розум лю­дини, її силу в підкоренні явищ природи. До О. Конта юри­дичний позитивізм перебував у неві­дані, але його тенденції поступово виявлялись. Звичайно, не всі вчені-дослідники цього періоду були прихильни­ками позитивізму, але названа філософська течія певний вплив мала на світо­гляд будь-якої людини.

Метафізичне розуміння “зоряного неба”, мора­льного закону кожної людини і дотримання норм цього закону у вигляді категоричного імпе­ративу є основою природного права німецького філософа Імануїла Канта. Мораль залишається індивідуаль­ною, але вона не повинна суперечити законам Все­світу. Бумерангова дія моральних законів свідчить про несприйняття Всесвітом прояву суперечливих природному праву думок та дій, що являє собою своєрідний етичний по­стулат.

Тобто Кант розуміє природне право як су­куп­ність норм, які наявні у свідомості людини, але не залежні від цієї свідомості, від досвіду людини. Природне право виникло до появи лю­дини на світ, але людина може його усвідомити, керуватись ним як своєрідною “інструкцією життя”. Тому не дивно, що Кант вважав позити­вне право як голову без мо­зку, яке часто віді­рване від природи з метою узур­пації вільної волі людини без жодних договірних засад. Не завжди вимоги законодавця є правом, оскільки часто відсутні емпіричні принципи, сис­тематичні знання принципів природного права. Ці прин­ципи повинна диктувати свідомість, розум лю­дини, в результаті чого природне право можна на­звати приватним правом, а позитивне ─ публі­чним.

Природне право німецький філософ Йоган-Гот­ліб Фіхте розуміє як проміжну ланку між природ­ною стороною людини та її моральністю. Право, на його думку, повинно з’єднати необхід­ність при­роди і свободу духу. Цим воно сприяло б поро­дженню людиною її “другої природи” – світу об’єктивної свободи, де вона пере­бувала у самій собі. Сама держава, згідно з Фіхте, є при­родним станом людини, а її закони не повинні бути нічим іншим, як реалізацією природного права. Тут з’єднуються ідея права та ідея справе­дливості, но­рма моралі і норма юридична. З по­гляду Фіхте, не існує природного права і приро­дного стану як чо­гось закладеного від природи, але існує ідея права, ідея справедливості, що розкриває суть позитив­ного права [4, с. 185].

Тобто природне право як ідея, як проміжна ланка між людиною і її моральністю впливає на свобідну волю людини, сприяє її визначенню і ус­відомленню нею свого онтологічного призна­чення. Раціональне розуміння природного права призво­дить до позитивного права, яке повинно сприяти повній реалізації людини в суспільстві. Позитивне право повинно бути синхронним до природного права. Абсолютної тотожності дося­гнути між ними неможливо. Але намагання жити у злагоді з приро­дою, її законами принесе те вище благо, якого ча­сто люди хочуть досягнути. На жаль, розум лю­дини, на думку Фіхте, завжди перебуває з приро­дою в постійній боротьбі [8, с. 30]. Ця вічна про­блема породжує проблеми позитивного права у регулюванні суспільних відносин.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель ─ один із най­більших представників німецької класичної філо­софії досліджував філософію права, яку вважав саме філософською, а не юридичною ди­сципліною. Тобто у нього позитивна юриспруде­нція є складо­вою частиною філософії [2, с. 488].

Це питання принципове, яке часто поро­джує дискусії між філософами і правниками, на­віть фі­лософами права (є дві спеціальності: право і філо­софія). На нашу думку, треба віддати належне ан­тичним дослідникам, які вважали правомірною таку послідовність наук: фізика, етика, математика, філософія, а потім інші на­уки. У кожній з цих наук об’єктом дослідження є природні закони. Фізика найпершою почала їх досліджувати, оскільки на них “тримається” світ. Фізичні процеси ─ це дія природних законів, без людей, а етика це духовні процеси, що стаються з людьми. Моральні норми повинні бути син­хронними з нормами фізичних процесів, а це вже філософія права з юридичним ухилом, але з ви­користанням філософської логіки. Тому філосо­фія права може бути філософською наукою, але лише для філософів, а для юристів вона є і пови­нна бути юридичною наукою, оскільки потрібно використовувати норми природного права для формування норм позитивного права. Це зможе робити тільки юрист.

Геґель (як чистий філософ і богослов) при­родне право ототожнював з філософським пра­вом. Під природним правом він розумів філосо­фію позитив­ного права як права розумного за своїм поняттям [9, с. 489]. У нього не йдеться про природно-пра­вові норми, а лише про філо­софське обґрунтування пози­тивного права, що він і називав природним правом.

У вступі до гегелівської “Філософії права” міс­титься положення німецького вченого: “Все дійсне розумне, все розумне дійсне”. Це поло­ження ви­кли­кало у свій час і продовжує викли­кати великі супе­речки. Одні вбачають у цьому вислові філо­софську згоду деспотизму і поліцей­ської держави. Інші оці­нюють його цілком ін­акше, закликаючи розуміти історію як проце [3, с. 299]. Головна ме­тафізична гіпотеза Геґеля про те, що лише розумне насправді стає “дійсним”, має дуже мало сенсу. Воно хибує насамперед з погляду практичного кри­терію: як мо­жна відріз­нити “розумне” право від просто “випад­кового” або “розумні державні стру­ктури” від “ви­падко­вих”? І де потрібно вести по­шуки справедли­вості “форм та справ розуму”? Чи ми повинні вва­жати розумним просте існування народної правової свідомості? [5, с. 103]. На нашу думку, цю гегелівську тезу потрі­бно проаналізувати з позицій позити­вного права і з позицій природного права, постави­вши запи­тання: що є дійсним і що є розумним?

Перша позиція безсумнівно призводить до кри­тики, оскільки позитивне право хоча і є дійс­ним, але не завжди розумним. Хоча й тут можна вести дискусію про те, що шкідливі норми пози­тивного права, які суперечать здоровому глузду та природ­ному праву не є довговічними, тому й можливо не дійсними, а також й нерозумними. Але дійсність не визначається часом, вона відо­бражає реальність незважаючи на те скільки іс­нувала негативна пра­вова норма. Вона визнача­ється тим, чи реально вона була, піддавалась ре­алізації, хоч ефекту в ре­гулюванні суспільних відносин не приносила. Тобто в абсолютному аспекті ця норма не дійсна, а у відносному аспе­кті ─ дійсна і законодавцеві; державі в цілому вона видається розумною. Цей випадок свідчить про фальшиву дійсність і фаль­шиву розумність.

З позицій природного права означена теза заслу­говує на увагу, оскільки природне право є дійсним і розумним (і навпаки). Однак позитиві­стам не так легко довести дійсність природного права. Вони твердять, що його не існувало і не існує, бо ніде не зафіксовано, не санкціоновано і т.д. Для цього по­силаються на Гегеля. Отже, безспірний авторитет Гегеля вніс (або підсилив) серйозну дискусію про природне право, що негативно відбилося на вірі у всесиль­ність позитивного права, його можливос­тях до­сконало врегулювати суспільні відносини.

Бентам Ієремія ─ англійський філософ і теоре­тик права та моралі є родоначальником те­орії ути­літаризму. У його теорії містяться філо­соф­ські ідеї попередників у вигляді чотирьох посту­латів: 1) отримання задоволення та виклю­чення страж­дання складають смисл людської ді­яльно­сті; 2) ко­рис­ність ─ найбільш значний кри­терій оцінки всіх явищ; 3) мораль створюється усім тим, що орієнту­ється для отримання найбі­льшого щастя для найбі­льшої кількості людей; 4) макси­мізація всезагаль­ної користі шляхом встанов­лення гармонії індиві­дуальних та суспі­льних ін­тересів [5, с. 359].

У розумінні права Бентам ─ послідовний юри­дичний позитивіст. Для нього право ─ аж ніяк не ідол, не справедливість, а свобода, воля суверена. Суб’єктивне право ─ основа закону, тоді як приро­дне право ─ анахронізм, у якому закладено ідею неповаги до чинного права. З ве­ликою кількістю уточнень Бентам ладен був ви­знати концепцію природного права ідеалом, який визначає загальні принципи, але категорично виступав проти об’єднання, змішування природ­ного права і пози­тивного права [8, с. 153].

Природне право не може призвести до анархії, оскільки на ньому побудований світ, он­тологічні засади. Але для людини зі свобідною волею воно виглядає хаотичним. Природний хаос не може при­звести до анархії, оскільки всі життєві процеси са­мореалізовуються. Основне, щоб людина глибше “прислухалася” до природ­ного права. Тому в одній з основних праць Бен­тама “Деонтологія, або наука про мораль” він виводить принцип внутрішнього імперативу обов’язку людини, який ґрунтується на природ­ному праві, але виступає у формі мораль­ного обов’язку.

Саме слово “деонтологія” Бентам ввів не­свідомо із природного права, де фігурує “онто­логія”. Фак­тично “деонтологія” означає життєді­яльний процес під кутом зору природного права. Життя людини складається з суцільних обов’язків. Виконати їх можна у полі пози­тив­ного права і у просторі при­родного права. Але у першому випадку якість буде нижчою, ніж у другому. Тому більше користі у другому випа­дку. Ось і бентамівський утиліта­ризм (користь) полягає у внутрішньому імперативі обов’язку, як природному обов’язку людини.

Тобто у Бентама теорія природного права роз­вивається на “тіньовому принципі”. Він вда­ється до розвитку природно-правового вчення, але за­тьма­рений юридичним позитивізмом, фор­мулює непо­слідовні думки, не вникає у глибинну сут­ність при­роди.

Отже, поява юридичного позитивізму в За­хідній Європі є закономірним явищем, оскільки поява ве­ликої кількості видатних філософів у період бурх­ливого розвитку капіталістичних від­носин, масових відкриттів у фізиці, біології, аст­рології, хімії спри­яли раціональному поясненню природного права. Не знаходячи аналогічних відкриттів у природному праві, філософи почали обґрунтовувати позитивне право, яке швидко розвивалось і не встигало за ле­том технічного і суспільного прогресу XIX сто­ліття. Тому появи­лося філософське право, яке, не заперечуючи природних законів, досліджувало ідею позитив­ного права. При цьому надавались пріоритети етичним постулатам, моральним зако­нам та ім­перативам щоб доповнити позитивне право, не доводити його до повної неспроможності регу­лювати суспільні відносини. Існувала лише апрі­орність природного права, яку зводили до мо­ралі, ідеї без метафізики. Пізніше усвідомлення природного права поступово змінює ситуацію з його розумінням на кращу.

Список літератури

1. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. ─ 2-е изд, перераб. и доп. ─ М.: ИНФРА ─ М, 2001.

2. Геґель Г.В.Ф. Философия права / Пер. с нем. ─ М.: Мысль, 1990.

3. Жоль К.К. Философия и социология права: Учеб. пособие. ─ К.: Юринком Интер, 2000.

4. История философии права. – СПб.: Юрид. ин-т, 1998.

5. Котляревский С.А. Власть и право. Проблема правового государства. ─ СПб.: Лань, 2001.

6. Нерсесянц В.С. Философия Геґеля. ─ М.: Юрист, 1998.

7. Новая философская энциклопедия: В 4т. Том 3 / Ин-т философии РАН. – М.: Мысль, 2001.

8. Навч. Посіб / За заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. ─ К.: Юрінком Інтер, 2000.

9. Фихте И.Г. Несколько лекций о назна­чении уче­ного / Пер. с нем. ─ Минск: ООО “Попурри”, 1998.

С. С. Сливка

ЕСТЕСТВЕННО-ПРАВОВЫЕ ИСТОКИ ФОРМИРОВАНИЯ

ПОЗИТИВИСТСКОЙ КОНЦЕПЦИИ

Исследуется естественное право в период зарождения позитивизма в Европе. Используются труды из­вестных философов И. Канта, Й. Фихте, Г.В. Гегеля и Бентама, раскрываются причины критики естест­венного права. Доказывается необоснованность отрицания естественного права как одного из источников юридического позитивизма.

S. S. Slyvka

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: