СПЕЦИФІКА ЮРИДИКО-СОЦІОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ

Правотворчість є складним, багатогранним, юридико-соціальним процесом, детермінованим взаємодією об’єктивно-суб’єктивних факторів (економічних, природно-екологічних, політико-правових) [8, с. 76-110]. Сучасне трактування пра­вотворчості базується на концепціях тотож­ності та розмежування права і закону. Умовно їх можна звести до трьох основних: позитивно-но­рматив­ної, природно-правової та юридико-соці­ологічної [6, с. 83]. Згідно нормативної концепції праворозу­міння, яка превалювала в українській юридичній науці досить довгий час, під правом розуміється продукт держави, тобто наказ офі­ційної влади, формальне джерело позитивного права (закон, указ, постанова і т.ін.) [4, с. 24-25]. В даній інтер­претації простежується виключно легістське ото­тожнення права і закону, що є сут­ністю, принци­пом та смислом юридичного пози­тивізму. Право – це норми, які викладені в зако­нах та інших норма­тивних актах. Достатньо оче­видним, в даному ви­падку, є той факт, що під правотворчістю розумі­ється форма владної дія­льності уповноважених державних орга­нів, спрямована на утворення, зміну та скасування нормативно-правових актів, за допомогою яких в чинну юридичну систему за­проваджуються, змі­нюються чи скасовуються правові норми [1, с. 161]. Тобто в даному випадку яскраво прослід­ковується легістсько-позитивіст­ське ототож­нення права і закону, що приводить до змішу­вання понять "законотворчість" та "право­твор­чість".

З позицій природно-правової концепції оче­ви­дно, що право – це не тільки сухі тексти зако­нів, але і форма правосвідомості, осмислена сус­пільс­твом система понять про загально­обов’язкові но­рми, заборони, права, обов’язки, умови їх виник­нення та реалізації, порядок та форми захисту [5, с. 263-269]. Позитивні закони старіють і не завжди своєчасно оновлюються. Правосвідомість дає мо­жли­вість більш динамі­чно реагувати суб’єкту права на суспільні по­треби та інтереси, ніж це ро­бить за­конодавець. Крім того, нормативно-право­вий акт не може бути власне правом до тих пір, поки він не вплине на свідомість індивіда. А тому, в розрізі даної концепції, під правотворчістю слід розу­міти не тільки діяльність держави, але й окремо взятого індивіда, направлену на встанов­лення, зміну та ска­сування правових норм.

Необхідно відзначити, що природно-правове трактування права критикується юридико-соціо­логічною концепцією праворозуміння [2, с. 328-338; 3, гл. ІІ; 4, с. 270-274]. Адже навіть самі іде­альні уявлення про право не є гарантом існу­вання правопорядку. Вони лише окреслюють можливі напря­мки поведінки, проте не містять достатніх вольових імпульсів для їх здійснення. "Тобто, іс­нування права можливе, але не у ви­гляді простих текстів закону (вони не діють без усвідомлення) і не як пра­вові знання та уявлення (вони дещо різ­номанітні та недостатньо дієві), але як порядок суспільних відносин у діях та по­ведінці людей" [5, с. 270]. Саме на такому розу­мінні засновані юри­дико-соціо­логічні концепції права, з позиції яких поняття правотворчості має зовсім інший зміст. Право, як об’єктивне соціа­льне явище, не є про­дуктом державно-владної волі. В даному се­нсі актуальною є по­зиція ви­словлена Євгеном Ер­лі­хом, що "центр ваги роз­витку права в наш час, як і в усі інші часи, зна­ходиться не в законодав­стві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в са­мому сус­пільстві" [12]. З цього приводу, необ­хідно наголо­сити, що ре­зультатом правотворчо­сті виступає не юридична норма у формі того чи ін­шого нормати­вно-пра­вового акту або судового рішення, а норма права як міра пове­дінки, котра зазвичай форму­ється в рамках взаємодії людей. Тобто, правотво­рчість з позицій юри­дико-соціоло-гічного підходу можна визначити як діяльність держави і суспіль­ства, спрямовану на створення, підтримку і розви­ток системи законодавчих актів та інших право­вих норм. Частиною правотворчо­сті є власне за­коно­давча діяльність. Проте, на жаль, не завжди про­водиться юридико-соціо­логі­чне обґрунтування соціальних передумов, механі­змів та наслідків дії законодавства, а саме при­чинно-наслідкових зв’язків у відносинах між ін­дивідами. "Причин­ний зв’язок між людьми насті­льки складний, що, віро­гідно, повністю він ще довго залишиться не­пізна­ним. Тим не менше в наші дні його існу­вання стало достатньо очевид­ним, що будь-хто, хто зда­тний думати, міг прийти до висно­вку: перш ніж втручатися в соціальні процеси, їх по­трібно рете­льно вивчити" [9, с. 134]. В результаті нехтування даною обставиною за­кони, що при­ймаються, не діють і досить суттєво розходяться із юридико-соціальною практикою.

Ще одна вагома роль юридичної соціології в даному напрямку визначається характеристикою ступеню впливу стратифікації суспільства на пра­вотворчий процес. Л. Мейх’ю, зокрема, дослі­джу­вав вплив стратифікації американського сус­пільс­тва на діяльність суду присяжних. Ним було вста­нов­лено, що особи, які належать до се­реднього класу, з більшою імовірністю попадуть до складу суду присяжних і будуть обрані стар­шинами ко­легії присяжних, внаслідок чого змо­жуть більш вагомо впливати на правотворчість суду [7, с. 224-225].

Досить актуальними нині залишаються про­блеми ролі стратифікації у впливі на правотворчість через представників інших професій, зок­рема, адвокатів, слідчих, прокурорів та інших. Значний науковий інтерес викликають також пи­тання причин появи та існування тіньової право­творчості як системи фактичних прав. Дослідни­ками спостерігається певна взаємодія між фак­ти­чними правами і юридичним полем прав лю­дини, яка може набувати ознак взаємовиключе­ності або примату та пану­вання фактичних прав над юри­дичними. Наприклад, юридичне право на працю, закріплене в статті 43 Конституції України, прак­тично знецінюється та не діє по­вною мірою, якщо керівник присвоює собі фак­тичне право оцінки хорошої роботи як поганої [11, с. 133-135].

З упевненістю можна сказати, що всебічне врахування обставин взаємодії фактичного право­вого поля з юридичною системою прав людини – актуальний напрямок юридико-соціо­логічних до­сліджень. Як висновок, автор ствер­джує, що ви­користання юридико-соціологічного підходу до пра­вотворчості є ефективним та не­обхідним засо­бом оптимізації державно-право­вих перетворень, пода­льшого удосконалення со­ціально-економіч­них і юридичних механізмів управління суспільс­твом.