Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Онтологія відповідальності




(екзистенціально-феноменологіч­ний аналіз)

 


Буття виникло з Ніщо як Відповідальність.

Ніщо - стихія безвідповідальності, а з без­від­повідальності ніщо не виникає. Становлення завжди є поступовим нівелюванням безвідпові­дальності й зростанням паростків відповідально­сті.

Безвідповідальність є тупиковий шлях і про­вал у Ніщо. Водночас духовна “безвідповідаль­ність” є стихією Свободи.

Як і Чому Буття виникає з Ніщо? Для чого Ніщо потрібно було стати відповідальним, коли безвід­повідальність є стихія і автентичний стан Ніщо?

Буття – це відповідь Ніщо за прийняття на себе відповідальності.

Те, що існує, заявляє про себе. Буття заявляє про себе Ніщо тим, що бере на себе відповідаль­ність. Ніщо не має за що відповідати. Якщо воно за щось і відповідає, то тоді Ніщо це відповідь Буттю про безвідповідальність і вже не є Ніщо, а Становлення. Становлення через відповідаль­ність становиться в Буття, яке відповідальне за все. Повнота Буття це Абсолютна Відповідаль­ність, що в реальності майже не існує. Реальність і є відносна відповідальність, вона частково від­повідає за себе, частково стихійна і безвідпові­дальна, або безвідповідальна перед Ніщо.

Все, що існує, заявляє про себе і дає відпо­відь Ніщо про те, що воно не Ніщо, а відповіда­ль­ність. Зростання Буття є зростання відповіда­ль­ності, яке в своєму розвитку про­ходить певні стадії, відмінні між собою в якіс­ному значенні. Тому рівні Буття є рівні Відпо­відальності. Існу­вання можливе й без відпові­дальності, але саме тому воно є існуванням, а не Буттям. Екзистенція як існування є існу­вання в Бутті. Існування на­стільки екзистенці­альне, наскільки воно буттєве. Право насті­льки екзистенціальне, наскільки воно Буттєве, а не тому що воно суще. Суще не зав­жди від­повідальне, ступінь його відповідально­сті ви­зна­чає й можливості його буттєвості. Буття і Ніщо як крайнощі опосередковуються через Суще, в якому перемішане буттєве й нищівне. Тому принципова хибність правореалізації й правоза­стосування полягає в абсолютному ото­тожнені їх буттєвості, коли вони є тільки певною мірою буттєвості в сущому як право­існуванні.

Буття є такою абстракцією, в якій більше Життя і Права, ніж у самому житті і функціону­ванні права, коли вони тільки існування сущого. Відповідальність є шлях і механізм наближення правового сущого до Права і реального існу­вання до субстанціального (справжнього) Життя. Право настільки субстанціальне, наскільки воно відповідальне.

Відповідальність - субстанція Права. Буття права це буття його відповідальності. Закон, конституція настільки правові, наскільки суб­ста­нціально відповідальні. Субстанціально без­від­повідальний акт є правове ніщо, існуюче в стру­ктурі правовідносин і функціонально по­глинає субстанціально правове, поступово пере­творю­ючи його в неправове, а потім і в Ніщо.

Отже, Відповідальність як правова субстан­ція є джерелом життя та існування Права, вод­но­час Безвідповідальність є формою ерозії й по­гли­нання права в Ніщо.

Ніщо як стихія безвідповідальності дає ілю­зію автентичної свободи і субстанціальної са­мо­достатності.

Абсолютна Відповідальність мало відрізня­ється від Абсолютної Свободи, яка є “вільне море спокійної безвідповідальності”. Проте аб­солютна відповідальність є тільки вищий ідеал і шлях до вищої свободи, в реальності ж, яка є ві­ртуальною консистенцією буття і сущого, відпо­відальності й безвідповідальності, вищий рівень відповідальності насправді є тільки відносно можливий рівень і не дає абсолютної свободи. Вла­стивість людини завжди забігати в абсолю­тну сво­боду (“роблю, що хочу, тому що я так хочу”) зго­дом карається нею ж самою як темпо­ральна транс­формація в абсолютну відповідаль­ність.

Свавілля є перестрибування межі власної від­повідальності, за якою маячить Ніщо як ни­щівна відповідальність перетворення в ніщо. Водночас постійне долання власної межі відпо­відальності є трансцендентальний шлях до Буття як буттєвої відповідальності свободи в повноті існування. Де критерій свавілля чи відповідаль­ного трансцен­дування? Критерій в єдності мого Я і Трансцен­дентного. Свавілля - коли моє Я заміщає, підмі­няє, поглинає, заперечує Трансце­ндентне. Екзис­тенція - коли Трансцендентне є метою і формою реалізації мого Я. Свавілля зав­жди прикрива­ється трансцендентним, як хитрий депутат - на­родом. Я намагаюсь стати, досягти й отримати своє Я, в якому моє я стає справжнім Я, таким, яким воно може і повинно бути, проте я можу, відчуваю, потребую і впевнений стати своїм Я тільки завдяки Трансцендентному, як вищий шлях до самого себе.

Свавілля - це я, яке намагається стати Я за­вдяки і через своє я. Право - це я, яке стає Я че­рез транс­цендентне. Тому що Право і є Трансце­ндентне як Буття Справедливості в його Відпові­дальності.

Реальність - це динаміка Буття і Сущого, Відповідальності й Безвідповідальності. Неви­критий злочин є безвідповідальність як специфі­чна форма відповідальності перед Ніщо. Злочин це деформація буття і ніщо сущого.

Відповідальність є мірою людини. Людина є мірою всіх речей, а відповідальність - мірою людини. Людина настільки Людина, наскільки відповідальна.

Проте в самому Бутті чи в традиційній логіці його пізнання закладена якась вада: моральна доброчинність вважається основою повноти ра­дості і щастя, проте як в повсякденному житті злий і хитрий завжди отримує більшу насолоду тутешнього існування; буття також відповіда­льне, проте безвідповідальність дає більше задо­волення і не до чого так не прагне людина, як “перестриб­нути” через будь-які перешкоди від­повідальності – від найменших до життєво стра­тегічних.

Безвідповідальність завжди солодка: вона дає зиск; вона дозволяє обігнати ближнього в погоні за успіхом, насолодою і радощами життя. Чим безвідповідальність не приємніше від відпо­віда­льності? А відповідальність це завжди на­пруга, тяжка праця, яка тільки й призводить до справе­дливості, тому й справедливість видається зав­жди важкою, рутинною, що врешті решт не ви­правдовує себе в своєму зиску. Та радість, яку дає справедливість, аж ніяк не компенсує витра­чених зусиль й перенесених страждань, перш за все часу, які на неї витрачено. Тому радість хит­рування та безвідповідальності значно приєм­ніша: вона легша, швидше отримується і дозво­ляє думати вже про інше, а не зациклюватися на якомусь одному етапі. За життя треба пройти багато етапів, і зациклюючись на якомусь, не встигнеш дійти до інших не менш важливих, щоб підводячи підсумки, в твоєму багажу було значно більше, ніж у інших, і ти б зміг вважати себе більш значною особою, ніж інша. Встиг­нути, встигнути, встигнути - чи не одна з най­поширеніших онтологічно-темпоральних інтен­цій і причин безвідповідальності. Час є Відпові­дальність, відповідальність є час. Безвідповіда­льність швидка, ефективна, хитра, мобільна. “Швидкість - душа будь-якої справи”, - конста­тував лорд Честерфілд. Що ж може бути шви­дше, ніж сама безвідповідальність?

Швидкість та ефективність - пафос безвід­по­відальності. Чому уповільненість більш ви­прав­дана? Вона надійна, надійніша. Надійність пе­редбачає Волю. Воля - умова уповільненості, а тому й надійності. Безвідповідальність хоч і швидка й ефективна, проте ефективність її або короткочасна, або ненадійна. Ось основна вада безвідповідальності - ненадійність, неонтологіч­ність, вона завжди передбачає ризик втрати ефе­ктивності, а то й втрати результату та необхідно­сті “сплати неустойки”, тобто зустрічі із відпові­дальністю. Відповідальність завжди передбачає виплат волі, часу й терпіння. Тільки такою ціною можна оплатити ефективність і спокій. Відпові­дальність можна розглядати як “політекономіч­ний” (в термінах Ж. Бодрійара) механізм отри­мання ефективного результату, надійності та спокою. Поспіх породжує, просто вимагає без­відповідальності. Поспіх - хіба не основна риса сучасної епохи [6].

Безвідповідальність завжди пов’язана з ризи­ком. Хіба можна уявити собі цікавість життя без ризику. Ризик і Життя неподільні, без ризику - сум, нудьга і нецікавість. Хто не ризикує, той не знає радощів життя. Як пов’язані ризик і безвід­повідальність? Хіба не є ризик більш складною формою відповідальності [19]?

Відповідальність завжди регламентована, тому й нецікава. Засвоївши розроблений меха­нізм, далі неможливо просуватися вище по ієра­рхії без такого ж рутинного засвоєння “наступної відповідальності”. Ризик це завжди вихід за межі сталого, рутинного.

Небажання відповідальності визначається її нецікавістю: “Не хочу бути відповідальним, це нецікаво. Відповідальність розписана за пунк­тами, які вже набридли. Хочеться нового, та як його досягти, коли воно не розписане у відпові­дальність, принаймні для мене не регламенто­ване, оскільки про цю регламентацію я ще не знаю, нею не володію, а результату я жадаю вже, негайно, оскільки попередній мені вже неціка­вий, а засвоювати наступний механізм відпові­дальності важко, довго і не завжди бажано, як би його перестрибнути, а потім вже якось освоїти само собою. Я вище інших, а хто знає яким шля­хом я його отримав цей рівень. Я ж не цікавлюся метушнею інших, сужу тільки за результатом. Хто не має результату, тільки й судить про шлях його отримання. Ти отримуй сам результат, а потім вже суди. Говорити легко, ти отримай ре­зультат, його важко досягти в будь-якій формі, відповідально чи безвідповідально”. Отже, від­повідальність є внутрішня характеристика меха­нізму отримання результату. Результат є зовні­шня характеристика діяльності людини.

Відповідальність внутрішня, безвідповідаль­ність зовнішня [2, с. 23]. Відповідальність відпо­відає і за засоби, безвідповідальність - тільки за мету. Мета, результат має більше значення для людини, тому їм приділяється значно більша увага в діяльності людини. Про людину судять за її досягненнями, це перша й основна характерис­тика самодостатності людини. Людей розрізня­ють за результатами і людина дбає про свої ре­зультати, по них судять про тебе, а не про те, як ти довго мучився і страждав за них. Твої страж­дання це твої проблеми і нам вони не цікаві. Тому мета і результат у нашому сучасному світі переважають. Понад те, вони є основною харак­теристикою сутності й цінності людини. Засоби завжди приховані, більш того, вони навпаки саме й приховуються, щоб не напружувати інших і свідчити про мою надзвичайність і легкість отриманих мною результатів. А раз вони отри­мані мною так легко, то значить я в майбутньому зможу отримати ще більші результати. Тобто я вже сьогодні є більш могутнім, ніж насправді, я потенційно могутніше, якщо те, що я досяг, мені далося так легко, для чого напружувати ін­ших своїми проблемами досягнення результату, ін­акше вони не будуть думати про мою потенціа­льну могутність, а вважати мої результати як межу, хоча б на даному етапі. Тоді треба знову доводити всім, що я можу бути ще вище. Коли ж я маю характеристику потенційної могутності, вона мене підтримує, допомагає і стимулює. Якщо я не справлюся з даним етапом відповіда­льності або не зможу обійти його засобом без­відповідальності, тоді й отримую свої проблеми, які стануть відомі іншим, а тепер це тільки мої проблеми засобу.

Кожен етап має свої часові межі. Коли ти їх перебільшуєш, то отримуєш характеристику без­відповідальності [7, с. 292]. А якщо ти випере­джаєш загальноприйняті параметри часу, тоді ти або успішний, або розумно ефективний, або хи­тро-невідповідальний. У будь-якому разі вихід за часові межі вікового етапу (відставання) пов’я-зується із безвідповідальністю.

Відповідальність є характеристикою конкре­т­ного онтологічно вікового етапу людини. Проте відповідальність може й дозволити перестриб­нути через даний етап, якщо форма діяльності більш ефективна, ніж передбачено механізмом відповідальності даного етапу. Відповідальність пов’язана із механізмом. А механізм має простір для творчості, і коли вона розкриває цей прихо­ваний потенціал, то він може дати результати, що перевищують характеристики даного етапу, що прискорює перехід до наступного.

Тобто, у відповідальності існує прихована за­ко­номірність засобів і результатів їх отри­мання: пере­акцентування уваги на результатах (основ­ний кри­терій відповідальності сучасного суб’єкта) прихо­вує значимість потенціальних джерел засобів-ме­ханізмів їх досягнення. Отже, ігнорування механіз­мів відповідальності - без­відповідальне!

Будь-яка категорія права може бути протес­то­вана стосовно її дії як відповідальності. Відпо­відальність є лакмусовим папірцем і інститутів права, і норм, і будь-якого іншого феномена права, оскільки в їх основі так чи інакше лежить структура відповідальності. В основі права ле­жить структура відповідальності. Якщо необ­хідно виявити сутність і структуру права - вияви сутність і структуру відповідальності. Так само лакмусовий папірець відповідальності є своєрід­ним тестом і будь-якої концепції права. Слабка в своїх аргументах концепція права не дає ефек­ти­вного механізму відповідальності, її взаємодії з безвідповідальністю та її наслідками.

Якщо відповідальність є формою, а результат змістом, то тоді це така форма, яка значною мі­рою відповідальна за зміст. Інколи реалізована форма повністю руйнує бажаний зміст. Інколи новий зміст корегує форму, підтягує її до себе. Частіш за все так воно й буває: суб’єкт “пере­стрибує” через форму за ради змісту, реалізує мету випадковими засобами і потім її оформлює. Великий розрив між формою і змістом руйнує і зміст, і результат.

Відповідальність є сутністю права чи тільки формою його функціонування? Відповідальність є субстанцією права чи право може бути безсуб­станціальним? Чи може право бути безвідповіда­льним, чи можливе безвідповідальне право? Без­відповідальність необхідно наявна в структурі відповідальності і без неї не можлива. Відпові­дальність є долання безвідповідальності. Проте безвідповідальність цікавіша, швидша. Чому без­відповідальність так приємна і бажана, результати­вна і безпосередня?

Відповідальність завжди опосередкована. Без­посередність є запахом життя, повноти при­роди, природних сил. Опосередкованість завжди раці­оналізована та пов’язана з вольовим приду­шенням природних інстинктів, їх призупинен­ням.

Дуже сумна відповідальність: вона є перма­нентним придушенням природних бажань і на­солоди заради майбутньої насолоди, і не має га­рантії, що та майбутня буде повною і тривалою. Безвідповідальність є насолодою вже тепер і за­раз, а відповідальність тільки обіцяє її в майбут­ньому і негарантовано.

Відповідальність настільки ж надійна, наскі­льки і ненадійна. Вона може дати гарантовані результати і спокій, але може й не дати таких результатів, або просто жалюгідні результати відносно затрачених зусиль. Де гарантія сього­днішньої відповідальності, що вона дасть у май­бутньому потрібні результати? А безвідповіда­льність, ризикована й захоплююча чи хоча б просто цікава, може дати результати як швидкі надприбутки, а якщо не дасть, то й зусиль вона потребувала вже й не досить великих - політ­економія проста. Чи варто засуджувати І. Бен­тама з його економією насолоди, коли абсолютна більшість людей діє саме за такою схемою?

Отже, основні онтологічні категорії, які зна­ч­ною мірою можуть привідкрити нам завісу тає­мниці відповідальності як такої та “глибинні за­сади юридичної відповідальності” [13, с. 12], це перш за все: а) безвідповідальність – чому право завжди має і породжує безвідповідальність, проте не може без неї існувати і завжди з нею воро­гує?; в) час і його прискорення чи уповіль­нення, певний обсяг часу на реалізацію програми пев­ного етапу життя; с) ризик і його результатив­ність, економність і нешкідливість у випадку втрат або надприбутків насолоди у випадку ви­правданого ризику; d) насолода і страждання; e) зовнішня оцінка результатів і відповідальність як внутрішній механізм діяльності, тобто внут­рішнє і зовнішнє; f) результат, мета і його за­соби; g) форма і зміст як характеристики відпо­відальності й безвідповідальності; h) кількість і якість в структурі відповідальності й безвідпо­відальності; i) природа людини як джерело від­повідальності чи безвідповідальності; j) регла­ментованість відповідальності і творчість без­відповідальності водночас творчий потенціал ре­гламентованого механізму відповідальності; k) смисл життя і відповідальність, негативіст­ське ставлення до безвідповідальності, яка є ви­крив­лене розуміння завдань життя як накопи­чення результатів, які ще не дають самого сми­слу життя; l) відповідальність як структура права, а отже, і його субстрат і субстанція; m) розвиток і саморозвиток відповідальності, без­відповідаль­ність як стрибок і відповідальність як розвиток. Невеличкий перелік категоріальних аспектів да­ного явища тільки свідчить, що фе­номенологія відповідальності ще не розкрита, в ній залиша­ється безліч таємниць [12; 16], як і саме Право, що є відповідальним.

Чи не найбільшою екзистенціально-онтоло­гі­чною таємницею в структурі відповідальності є совість.

Совість зав’язана на Буття. Совість є відпові­дальний механізм суще-буттєвості людини [7].

Буття як Відповідальність пов’язується з лю­диною через Совість.

Ілюзія в тому, що Совість вважають етичною категорією, тоді як вона є центральною катего­рією механізму функціонування автентичного права. Коли говорять про природне право, яке зафі­ксоване в позитивному, це значить, що знай­дено певні соціальні форми регламентації совісті як по­казника буття, яке є основою природного права.

Повна регламентація совісті неможлива, як неможлива повна регламентація буття, яке нескінченне. Совість є форма скінченого в не­скінченному, конкретна форма буття в конк­ретній людині. Критерієм придушення совісті є применшення, постійне і перманентне вбив­ство Буття в собі.

Совість є онтичною формою зв’язку сущого з Буттям як Відповідальністю. Совість - онтич­ний голос онтологічного Смислу. Його, голос, можна задушити, та безсвідоме карає за онтоло­гічний розрив із Буттям.

Совість онтологічна, тому що породжена со­ціальною онтологією як специфічною норматив­ністю самовиживання [11]. Проте існувати й фу­нкціонувати вона може тільки у формі інтравер­тно-суб’єктивованих (моральна совість) чи у фо­рмі екстравертно-об’єктивованих (соціально по­ведінкова совість - етикет, правомірність дій) соціально-нормативних структур. Безсовісність означає відрив від онтології, втрата Буття й за­плющення очей перед Ніщо. Тільки злиття з Бут­тям дає відчуття спокою, нечиста совість поро­джує неспокій через несвідомий відрив від Буття. Відпо­відальність і є механізмом закріп­лення в Бутті.

Проте відповідальність ніколи не гаранто­вана, совість не завжди дає радість. Окрім меха­нізму від­повідальності як форми поведінки, є ще й інші обов’язкові її елементи, передусім онто­логічна константа духовності, без якої відповіда­льність ні­коли не гарантуватиме необхідно пов­ноцінного результату. Про це йтиметься в шостій (заключній) статті з онтології юридичної відпо­відальності.

Совість може бути й бездуховною, коли на­бу­ває вигляду зовнішнього процедурно-церемо­ніа­льного характеру. Це завжди робиться для ви­правдання перед іншими (наприклад, нова мода у політиків демонструвати перед телекаме­рами відвідування церкви), тоді як совість за своєю автентичною природою є недемонстрати­вне, суто внутрішнє явище і потребує виправ­дання (відповідальності) перед самим собою, само­очищення, а не відмивання.

Оскільки совість - духовно-внутрішнє явище, то в даному випадку діє закон оберненої оцінки: чим більше акцентується на демонстрації зовні­шніх показників совісності, тим менше їх на­справді в духовно-субстанціальному плані; чим більше неспокою в душі, тим більше зовні­ш­нього фанфаронства. Закон оберненої оцінки діє завжди у формі постійної самокомпенсації, в си­хоаналізі подібне явище називають субліма­цією взаємовідповідальності Ego і Super-Ego [27, с. 425-439, 202-309].

Онтологічно право також сублімативне сто­совно характеру відповідальності, і тут прихо­вана одна з фундаментальних проблем функціо­нування й реалізації права як такого. При оцінці правомірної поведінки і різних форм правопо­рушень акцентується увага перш за все на аспек­тах зовнішньої поведінки суб’єкта. Основні фо­рми ретроспективної відповідальності також ма­ють чисто зовнішній, матеріально-об’єктивований поведінкований характер. Право загалом в онтично сущому має переважно біхе­віористсь­кий характер. У цьому його регулятив­ність, але саме в цьому по­лягає і його обмеже­ність, неефе­ктивність.

Поведінка завжди мотивована. В мотивації ж концентруються не тільки чисто матеріальні по­треби й інтереси, в ній задіяні й чисельні мора­льно-духовні чинники, наприклад, престиж, честь і гідність [18]. Акцентуація правореалізації та правозастосування на зовнішньо сущому тому не може давати і гарантувати в структурі ретро­спективної відповідальності ефекту виправлення й перевиховання [26], які в своїй основі є внут­рішньо духовними феноменами, хоча й поро­дженими соціально-онтологічними чинниками, до яких, зокрема, належить совість.

Абсолютна відповідальність це смерть права. Право з необхідністю передбачає безвідповіда­льність, породжує її, виступаючи формою її по­стійного долання.

Людина не може бути постійно відповідаль­ною, якщо не хоче перетворитися на механізм. Людина може бути принципово відповідальною, якщо в самій відповідальності вона відкриває творчі потенціали, які роблять відповідальність цікавою, захоплюючою і результативною. Тільки результативна відповідальність здатна до само­розвитку, і саме така відповідальність необхідно передбачає елемент творчості. Ефективізація не­можлива як тривалий процес, якщо вона ґрунту­ється на простій інтенсифікації, а не на творчій переробці самої структури наявних механізмів відповідальності. Безвідповідальність дає “стри­бок”, проте не забезпечує розвитку.

Чому Безвідповідальність утворює саму сти­хію й атмосферу Буття? Відповідальність вважа­ється онтологічною, проте в стихії сущого не є переважною і посідає жалюгідно мізерне місце. Прояви автентичної відповідальності постають як миттєві блискавки на тлі миру, в найкращому випадку, як маленькі зірочки серед густої ночі безвідповідальності. Людина рідко міркує про зірки як натяки на онтологію Всесвіту й про те, що вона є миттєвою миттю на його поверхні. Безвідповідальність більш онтологічна в су­щому, ніж відповідальність. Є певне дзеркальне співвідношення Буття і Сущого як Відповідаль­ності й Безвідповідальності. Відповідальність вкорінена в самій субстанції буття, безвідповіда­льність є тільки її моментом, умовою, середови­щем, випадковим в тотально-глобальній необ­хідності Буття. Як безвідповідальність воює з Відповідальністю в сфері Буття, так відповіда­ль­ність воює з Безвідповідальністю в сфері Су­щого. Безвідповідальність є стихією і повітрям Сущого. Безвідповідальність діє як відповідаль­ність, подібно до того як Диявол діє в образі бла­гого порадника-Змія. Безвідповідальність завжди приховується, ховається в темноті, світло викри­ває безвідповідальність і перетворює її на відпо­відальність. Темність, прихованість і таємни­чість - субстанціальні властивості безвідповіда­льності. Світло викриває безвідповідальність і трансформує її у відповідальність і покарання. Тому в нашому світі мало світла. Наш світ тем­ний, і чим більше його намагаються зробити сві­тлішим, тим він стає складнішим і темнішим. Темність є формою існування світу, історія тільки просвітляється, оскільки поступово її ви­носять на світло і це можливо тільки тому, що відповідати вже нікому. Чому ближня історія свідомо і офіційно утримується в державному секреті із встановленням строку давності? Тому що є ще за що відповідати. Коли вже нікому від­повідати і час вивітрюватиме відповідальність, тоді й можна таємницю як безвідповідальність вивести на світло. Відповідальність і світло, від­повідальність і ясність, відповідальність і від­критість - антиномії безвідповідальності. Проте свідома настанова відповідальності ще не гаран­тує ясності, тому ясність і неясність завжди вір­туальна як і відповідальність і безвідповідаль­ність.

В суспільстві і праві тому встановлюється і проголошується принцип невідворотності відпо­відальності, що він є найбільш яскравим показ­ником відсутності реальної відповідально­сті на практиці. Відповідальність існує і реалізу­ється настільки, наскільки це необхідно для під­три­мання самого суспільства як цілого. Відпові­да­льність завжди посилюється в цілісній системі, якщо їй загрожує руйнація і розвал. При стабіль­ності системи існують оптимально допустимі межі безвідповідальності як гносеологічні розві­дники динамічного зростання системи. У праві таку роль виконують дозволяючі норми, і якщо в їх межах реалізуються акти об’єктивно шкід­ливі системі, вони все одно вважаються право­вими. Право дає можливість отримати задово­лення від безвідповідальності, якщо це істотно не загрожує самій системі, в якій інші теж нама­гаються отримати частку безвідповідальності. Тому від­повідальність є системоутворюючим механізмом суспільства за своїм значенням, проте не за своїм обсягом. Безвідповідальність складає атмосферу й основне середовище існу­вання відповідально­сті як серцевини суспільства і буття як субстан­ції.

Закон зворотньої оцінки чітко викриває ме­ха­нізм дії безвідповідальності: вона завжди по­стає і представляється як відповідальність. Безс­ві­доме як безвідповідальність видає себе в чисе­льній кількості дрібниць як контрольована фо­рма відповідальності [27, с. 202-309]. З цього складається стихія соціальної віртуальності від­повідальності-безвідповідальності.

Відповідальність може бути комплексом і безвідповідальність може бути комплексом. Від­повідальність стає комплексом, коли захоп­лює стихія вільної безвідповідальності, коли по­стійно вимушений приховуватися і висвіт­люва­тися як відповідальний, проте постійне прихову­вання покривається масою невиму­шено-безсві­домих актів як викриваючих авте­нтичну безвід­повідальність. І навпаки, безвід­повідальність стає комплексом, коли тоталізу­ється явна і не­явна відповідальність, від якої швидко стомлю­єшся і стаєш свідком провалу в безвідповідаль­ність, проте ця безвідповідаль­ність не дає спо­кою і радості, над нею як Да­моклів меч висить відповідальність і постійно мучить і звинувачує. Відповідальність-ком­плекс так само мучить і безвідповідальність-комплекс мучить.

Хоча можлива відповідальність як радість і безвідповідальність як радість. Відповідаль­ність як радість є зв’язок із буттям, набли­ження до Буття, духовне заспокоєння в онто­логічному спокої як життєвій основності.

Відповідальність є Спокій, основність, тому що ґрунтується на бутті яке є сутністю. Буття спокійне, воно не поспішає. Відповідальність не завжди спокійна, коли поспішає відповісти і на­тикається на безвідповідальність. Реальна, авте­нтична відповідальність вчасна і спокійна. За­здалегідь-відповідальність неефективна, хоча ефек­тивна відповідальність завжди від­повідаль­ність-заздалегідь. Відповідальність має свій час. Не­вчасна відповідальність - без­відповідальність. Відповідальність оптима­льно темпоральна.

Відповідальність має темпоральні межі із від­повідними хроновластивостями, характер­них для різних структурно-ієрархічних видів відпові­да­льності.

При наближенні до Буття час відповідально­сті уповільнюється, при наближенні до Сущого він прискорюється. Така ж хроносистема право­вої відповідальності: конституційна відповідаль­ність має значно триваліші часові межі, ніж, скажімо, цивільно-договірна відповідальність, визначена строком договору. Строк функціону­вання сущого визначає строк відповідальності, проте суще, засноване на бутті і ним визначене, не знімає відповідальності як такої, що є харак­терис­тикою самого буття, а не сущого [21, с. 205].

В сущому відповідальність висвітлює суб­ста­нцію буття, безвідповідальність - субстанцію людини. Людина абуттєва істота в розумінні буття-ніщо істоти. Небуття визначає буття лю­дини як безвідповідальність саму її сутність.

Безвідповідальність - “ефективний” спосіб обходу відповідальності. Черга є простим свід­ченням “безвідповідальної онтології” людини: вистояти велику чергу складно, це вимагає ба­гато часу. В довгій черзі час уповільнюється, ви­дається неефективним, “марним”. Обхід черги є форма самоствердження - який я спритний, що знайшов спосіб прискорити чи обійти чергу (до­мовився з кимось, вигадав причину пропусти мене поза чергою, зробив вигляд, що не помітив черги, черга це серйозно, а мені тільки на хвили­ночку і т. ін.). Черга завжди має ціну. Чим довша і триваліша черга, тим її цінність вища. Те, що вистояв чергу, свідчить про мою волю і це теж є свідчення моєї самодостатності.

Злочин - це користь, отримана поза чергою. Швидке благо теж свідчить про мою самодоста­тність: усі інші дуже довго мучаються, витрача­ють багато часу на отримання блага, яке я отри­мав швидко і легко, я кращий, а вони наївно не­далекоглядні. Злочин завжди соціально позачер­говий і несправедливий з огляду на прийняті в суспільстві чергоправила отримання блага [23]. Черга це завжди черга за благом. Дострокове отримання блага це ще більше благо, ніж благо просто чергове. Злочин завжди достроковий і тому гордо самозадоволений.

Буття також має свою чергу. Тому воно зав­жди справедливе, оскільки ніколи в своїй черзі не поспішає. Йому нікуди поспішати, хіба що до буття, яким воно вже саме по собі є. Все, що має статися, станеться; все, що уповільнюється, при­скориться, але й уповільнення й прискорення стосовно вічності тотожні. Черга буття це черга самореалізації буття, яке все одно станеться, тому самореалізація буття нецікава, цікава нере­алізація. Людина цікава тому, що може бути не­реалізованою, вона неспокійна в своїй нереалізо­ваності. Але буття жорстоко грається з люди­ною, надаючи їй обмаль часу на реалізацію, ба­гато хто не встигає, заплутуючись у правилах гри, які нав’язує буття. Хіба вони винні, ці люди, що їм не відразу одкриті правила буття, зрозу­мілі іншим. Саме буття їх зробило менш зорієн­тованими, ніж інші, але привило ті ж потреби, що й іншим. Буття несправедливе у своїй спра­ведливості. Одне сподівання на Бога, який абсо­лютно справедливий. Бог і є Справедливість у реалізації відповідальності. Пекло - юридизова­ний принцип невідворотності відпові­дальнос-ті, забезпечений божим судом, абсолю­тно спра-вед­ливим і надійним. У житті земному такого не буває, тут свої закони, царство Цісаря. Цісар це бог Буття, Бог це цар Духу. Хіба спра­ведливість можлива тільки в царстві Духу? Для чого необ­хідна справедливість на землі?

Є чергова справедливість і є позачергова, від­повідальна і безвідповідальна.

Чергова справедливість відповідальна, тобто відповідає порядку (регламентації) отримання благ. Чим благо цінніше, дорожче, тим довша і триваліша черга за ним, оскільки вартість визна­чається часом на виробництво даного блага. Ба­гатство це і є накопичений час, тому можна за час власного життя накопичити часу значно бі­льше, ніж час власного життя. Дім, де­рево, син - символічний показник загальноприй­нятої варто­сті часу життя середнього чоловіка. Встигнув-невстигнув - простий і звичний показ­ник відпо­відальності-безвідповідальності на фоні обмеже­ної тривалості життя. Причини-по­яснення мало кого втішають і рідко беруться до уваги в сте­реотипі сучасної культури як резуль­тативності, тому критерій моральності й справе­дливості тут відходить на друге, а то й останнє місце. Позаче­ргове благо може бути отримане тільки двома можливими способами: або за ра­хунок інтелек­туальних переваг і творчого під­ходу до функціо­нальної діяльності, або за раху­нок інших, вико­ристовуючи при цьому як при­криття моральні гасла. Оскільки талант і здіб­ність, не кажучи вже про геніальність, завжди складали абсолютну меншість людства в усі часи і в будь-якій країні, а потреба в благах і задово­леннях закладена в кожній людині, то залиша­ється один-єдиний спосіб захоплення благ - не­правда як основний метод обґрунтування й отримання благ, причому неправда спрямована не тільки назовні, але й на внутрішнє, на самого себе, тобто самообман як гарантія психічної рів­новаги і морального само­обґрунтування [3]. Чи є тоді підстави дивуватися феномену тотальної брехні-неправди на різних рівнях соціальної іє­рархії суспільства? Чи є під­стави дивуватися то­тальному цинізмові, харак­терному для абсолют­ної більшості різних сфер соціального буття, по­чинаючи від політики й завершуючи релігією і мистецтвом, як це робить Петер Слотердайк в своїй праці “Критика циніч­ного розуму” [22]. Брехня і цинізм були, є і зав­жди будуть у суспі­льстві на всіх його рівнях, оскільки складають саму онтологію людини, яка відносно талано­вита, але абсолютно ненаситна.

Онтологія людини визначає онтологію суспі­льства, а останнє визначає характер права, вста­новленого в даному суспільстві і для даної лю­дини. Встановлене право регламентує критерії і порядок відповідальності, характерні для да­ного суспільства, але відрізняється воно від пра­вил іншого суспільства тільки національно-істо­рич­ними відмінностями, оскільки відповідаль­ність он­тологічна, як зазначено, і випливає з природи лю­дини і нею зумовлена. Отже, мораль і право як від­повідальність є формою реакції су­спільства на без­таланність людини, яка потребує блага.

Суспільство зазвичай експлуатує здібності й таланти як основні джерела соціальної енергії та розвитку, водночас, об’єктивно вимушене “при­душувати” їх, як потенційних конкурентів і ос­новних претендентів на соціальне благо: без та­ланту й інтелекту неможливий розвиток суспі­ль­ства, але з прийняттям їх як єдиних критеріїв отримання благ абсолютна більшість залишилася б без тих благ, на які за даними критеріями не можна було б претендувати. Виникає необхід­ність у відповідальному нівелюванні таланту й інтелекту як підстави для отримання рівного блага іншими. Зовнішня відповідальність як зна­ряддя посередності і також “безвідповідаль­ність” надлюдини як відповідальність перед са­мою собою була обґрунтована у філософії Ф. Ніцше. Вся його концепція побудована на екс­плікації морально-психологічного механізму бо­ротьби мас із талан­том, релігії та моралі як від­повідальності й знаря­ддя захисту слабких, тому воля до влади є формою самоствердження осо­бистості, а надлюдина і є са­мореалізована особи­стість.

Заклавши волю до влади в онтологію лю­дини, Ніцше “забув” чи “втратив” важливіший крите­рій допустимості запуску механізму воле­реаліза­ції як основний запобіжник її саморуйна­ції - аб­солютну цінність і першовластивість людської субстанції - Любов. Любов як Дух, Любов як Радість, Любов як Справедливість, Любов як Свобода. Свобода надлюдини у Ніцше це, на­жаль, свобода без Любові, це свобода са­мотності в своїй волетотожності як продукту влади. Влада і Любов взаємовиключні поняття. Влада реалізу­ється завдяки виключення Любові зі структури владовідносин (пригадаймо, що право є формою примусу), а Любов нівелює по­требу у владі. Єд­ність Влади і Любові це Мисте­цтво, так само як єдність Права і Свободи це Справедливість. Ні ми­стецтво, ні справедливість не можуть бути і не мо­жуть стати механічними, регламентованими, вони можуть бути тільки продуктом Творчості, а вона завжди під питан­ням і мало кому вдається, навіть якщо прийма­ється як свідома настанова діяльності.

Чи є уникнення відповідальності онтологіч­ною проблемою? Якщо відповідальність онтоло­гічна, то її уникнення принципово неможливе, проте реально суще пронизане безвідповідальні­стю. Право є погонею за безвідповідальністю, як буття намагається поглинуте суще. Суще і є по­лем боротьби між Буттям і Ніщо, Відповідальні­стю і Безвідповідальністю [6]. Чому ця боротьба є постійно-перманентною, коли в кінцевому ра­хунку безвідповідальність онтологічно-об’єктивно повинна перетворитися на відповіда­льність і зник­нути як Ніщо? Якщо Відповідаль­ність онтологічна, то тоді безвідповідальність неонтологічна?

Онтологія має складну структуру і не стано­вить тільки Буття. Вона включає й Небуття, а отже завжди є місце й безвідповідальності. Без­відповідальність, яка зникає в бутті відповідаль­ності, зникає разом із Ніщо, а з ним і саме Буття як опозиція небуттю-ніщо. Отже, безвідповіда­льність настільки ж онтологічна, наскільки он­тологічна й відповідальність. Мабуть повинна існувати більш загальна категорія, котра відо­бражає певну надреальність, в якій відповідаль­ність і безвідповідальність є тільки її моментами. Ми приходимо до гегелівської тричленної струк­тури, яка не може свідчити про наявність істини. Оскільки тут ця структура нас веде, а не “самі речі”. “Назад до речей”, а речі свідчать, що світ і суще є страждання й напруга. Страждання вже саме собою є формою відповідальності. Чому ця наявна відповідальність не дає радості, а на­впаки, стимулюючи до радості, призводить до ще більших страждань? Є капкан, пастка відпо­відальності, закладена в самому Бутті.

Право - це пекло відповідальності. Відпові­дальність є шлях до раю. Пекло і Рай почина­ються в мені, а отже Відповідальність почина­ється в мені, вона манить і відштовхує. Чому відповідальність - це радість і страждання? Ра­дість і страждання - основні онтологічно-екзис­тенціальні характеристики відповідальності.

Належне - джерело відповідальності. Нале­жне - онтологічна категорія, воно онтологізує і саме право, яке тому стає онтологічним. Нале­жне випливає з самого буття, воно і є саме буття. Буття не може бути не належним. Суще може бути належним і неналежним настільки, наскі­льки воно онтологізоване в Бутті. Належне ле­жить в основі цінності. Істинна цінність, вища цінність завжди належна, відіграє роль орієн­тиру, критерію, норми, нормативності дій. Дія, котра не відповідає цінностям, належному, без­відповідальна. Звідси онтологічний зв’язок-ієра­рхія: Буття - Належне - Цінність - Норма - Від­повідальність - Право.

Які підстави стверджувати зв’язок Буття і На­лежного, стверджувати Буття як Належне? Від­повідь на це питання визначатиме обґрунто­ва­ність основної тези, що Буття є Відповідаль­ність, яка сама є інтенцією Належного, що реалі­зується у двох основних формах правомірності чи не­правомірності.

Засобом від супротивного питання можна по­ставити інакше: чи може Буття бути Неналеж­ним? Чи взагалі буттю байдужа належність-не­належність, воно просто є і незалежне від них?

По-перше, слід виявити онтологічно-гносео­ло­гічний статус Належного: воно є ідеальне, ма­теріа­льне чи ідеально-матеріальне утворення? Відповідь на це питання значною мірою визначає природу відповідальності як основну категорію права.

По-друге, співставлення Належного і Буття пе­редбачає розуміння природи самого Буття. Але ж відомо, що, за словами М. Ґайдеггера, “по­няття буття скоріш саме темне”[29, c. 3], і передбачає його герменевтичне випитування за­собом су­щого. Та якщо уточнювати, “від якого сущого повинен брати свій початок розмикання буття?” [29, c. 7], то в нашому випадку це - на основі екзин-тенціально-правового сущого.

В матеріально-фізичному світі існує абсолю­тне Право, побудоване на Абсолютному Законі, непорушному й абсолютно відповідальному. А де є абсолютна відповідальність, там немає без­відповідальності, а отже, немає ні відповіда­льно­сті, ні безвідповідальності. Землетрус є від­пові­дальність, чи безвідповідальність? І в цьому ви­падку можна стверджувати про момент відпові­да­льності. Землетрус (геооптимізація) є резуль­татом неоптимального накопичення зем­них пла­стів, так само як і вибух вулкану є нас­лідком пе­ріодичного перенакопичення оптима­льного ти­ску температур. Оптимізація на рівні фізичного світу виконує фун­кцію відповідально­сті фізич­них тіл, що вийшли за межі дії власних сил і по­рушили закони сил більш високого по­рядку. Отже відповідальність у межах фізичного світу можна витлумачити як певну віро­гідність реалі­зації закону природи. Вірогідність тут озна­чає, що закон причинності, водночас як фунда­мента­льний онтологічно-детермініс-тичний прин­цип, не завжди діє у формі динамічної зако­номірно­сті, а й у формі статистичної закономір­ності та має імовірну тенденцію реалізації, що є його більш фу­ндаментальною характеристи­кою [20]. Статистич­на відповідальність дає он­тичні під­стави для без­відповідальності на основі пев­ної міри свободи. Так, в античному світі Епі­кур об­ґрунтовував наяв­ність свободи як онтоло­гіч­ний аналог можливого відхи­лення атомів у їх прямо­лінійному русі на про­тивагу детерміністи­чно-атомістичній концепції Демокріта.

“Причина → Дія → Наслідок” - фундамен­та­ль­ний закон природи, що є онтологічною під­ста­вою юридичного принципу відповідальності. Ко­смос - стихія взаємодій, і жодне переміщення, зіткнення, вибух чи колапс викликані певними причинами і не можуть не мати певних наслідків фізичного, біоло­гічного, соціального чи духов­ного характеру. Від­повідальність завжди відпо­відальна. Вона не може бути невідповідальною, оскільки у своїх діях онто­логічно не може не мати певних наслідків, позити­вних або негатив­них. Дія без причин і без наслідків - неможлива, якщо це стагнація, то вона вже є нас­лідком пере­хрещення певних причин і є тільки мо­ментом у наступних наслідках.

Принцип-закон “Причина → Дія → Наслі­док” це специфічно-онтична експлікація онтоло­гічно-фундаментальної сутності Буття як Відпо­відаль­ності. Буття як Дія, Буття як Еволюція і Розви­ток, Буття як Дух можливі і є тільки у фо­рмі Буття як Відповідальності.

Проте виникає логічне заперечення стосов­ного онтологічного статусу Відповідальності як суб­стратно-внутрішньої структури Буття: якщо відпо­відальність неминуча і є абсолютним зако­ном Буття, то її не існує взагалі. Лапласівський детермі­нізм природи повністю позбавляє її сво­боди, а вона - основа відповідальності. Якщо в природі панує ла­пласівська, жорстко однозна­чна причинність і все зумовлене, ніщо й ніхто ні за що не відповідає. Як камінь “не відповідає” за те, що його хвилею штов­хнув з гори вибух-грім, так і людина не пови­нна від­повідати за свій вчи­нок, оскільки він обов’язково зумовлений низ­кою об’єктивно-психі­чних чи яки­хось інших со­ціа­льно-економічних причин. Отже, абсолютна від­повідальність, як за­значалося, з необ­хідністю зумовлює абсолютну безвідповідальність, що є дзеркальною онто-анало­гією загальноюридич­ного принципу “Summum jus, summa injuria” - “По­вна реалізація права веде до безправ’я”.

Історія напружених міркувань про детерміні­с­тичну природу відповідальності [31] натякає на на­явність тут жахливо-кривавого кола, в якому стра­ждали і гинули тисячі невинних. Злочин має бути покараний - абсолютна істина [24, с. 7], злочин не може бути не покараним, інакше це є природно не­справедливим. Звідси й походить онтологізація іс­нуючого в будь-якій націона­льно-правовій системі абсолютного принципу невідворотності юридичної відповідальності.

Проте тисячі злочинців, або хоча б просто хи­т­рих і брехливих людей, котрі незаконно за­хоп­лю­ють майно чи інші блага, залишаються непо­кара­ними і радіють. Вічне питання бідних і об­дурених - де справедливість, де кара? Невели­кою компенса­цією-втішенням їм стає тільки мо­жлива майбутня кара Божа супостатам, як міні­мум при розподіленні їх у пекло [17]. Нам кара тут, їм кара там. Хоча й тут усі небезгрішні, тобто немає гарантії у споді­ваннях на рай, а там невідомо що є взагалі, мож­ливо там взагалі ні­чого немає, взагалі немає там. Ситуація жахлива й безвихідна. Відповідально-без­відповідальне коло реалізується в принципі: відпо­відальність невідворотна, але безвідповідальна, за що буде відповідати і т.д.

В жодній країні світу повністю ніде не реалі­зу­ється принцип невідворотності юридичної від­пові­дальності, проте його відміна призвела б до краху її правової системи [15]. Злочинний світ чудово ро­зуміє, що обхід дії цього принципу - справа хит­рощів і спритності. Будь-який вірую­чий чи атеїст неодноразово порушували (чи сві­домо експеримен­тували) більш загальний прин­цип невідворотності відповідальності й мали з того зиск, не отримуючи за це якоїсь кари бо­жої чи моральної. В релігії цю реальну ситуацію ви­правдально пом’якшує прин­цип - всі люди грі­шні, а в моралі - усі люди недос­коналі. Проте якщо уявити відміну в них цього принципу від­повідальності, то була б цілковито зруйнована і релігія, і мораль. Усі вони побудовані, як і право, на принципі невідворотності відповідаль­ності як онтологічний аналог природ­ного закону “При­чина → Дія → Наслідок”, у якому наслідок зав­жди є обов’язковим і неминучим і ви­конує роль невідворотної відповідальності на всіх рів­нях буття і сущого.

Тотальна відповідальність - скінчена. Дина­мі­чна відповідальність є лише специфічною фо­рмою статистичної, як фізика Ньютона - момен­том фі­зики Ейнштейна. Тобто, Буття - відпові­дальне, у ньому є лише тимчасовий момент без­відповідаль­ності, так само як у будь-якому ста­новленні є мо­мент ніщо. Повна безвідповідаль­ність у житті лю­дини є її повне Ніщо, нищівне Ніщо, яке нищівнює неніщо. Конкретно-наявне - момент нескінченно-буттєвого, тому в сущому як конкретно-наявному є момент безвідповідаль­ного. Якщо людина поме­рла і не встигла бути застиглою відповідальністю, від­повідають інші в загальному потоці нескін­ченно-буттєвого. В ре­лігії це означає, що відпові­дають інші покоління, які є продовженням твого сущого. Проте така безвідповідальна людина не залиша­ється повні­стю безвідповідальною, її відпо­відаль­ність поля­гає в тому, що вона “не зачіпля­ється” в бутті, не­заосновується і тому повністю зникає в нескін­чен­ному потоці безосновного ніщо, зникає у по­вному зникненні, адже тільки онтологі­зуюча від­повідаль­ність дає можливість (не гаран­тію) субста­нціаліза­ції я-тотожності в буттєутво­ренні віч­ності.

Юридична відповідальність є онто-онтичною відповідальністю. Вона субстанціальна, оскільки завжди є відповідальністю перед Буттям і не може уникнути свого онтологічного похо­дження. Вона онтична як єдиний спосіб уник­нення онтологізації правобуття-відповідальності. Онтичність права дає йому можливість бути без­відповідальним, певні межі ймовірно-безвідпові­дального функціонування [35]. Понад те, онтич­ність права це постійна боро­тьба з його онтоло­гічністю як буттє-відповідальні­стю [6]. Право як онтичність завжди ховається за онтологічність, “натягає на себе її одяг”, залишаю­чись при цьому суще-онтичним, для якого суще і є суще-буттям, а право є суще-право. Онтологічне Право-Буття не уникає відповідальності, воно про­сто є Відповіда­льністю, уникає - інтерес-фу­нкціону­вання як суще-онтичне, в якому він реа­лізу­ється, намагаючись максимально субстаціа­лізува­тися. Субстанціаліза­ція як марево постійно зникає, “вивітрюється” з досягнених форм суще-реаліза­ції, і тому знову і знову виникає потреба в само­закріп­ленні як дока­зовості власної субстан­ціаль­ності.

Інтерес завжди онтичний і не просто його он­то­логізувати. Онтичність намагається погли­нути он­тологічність і стати буттям, підмінити собою буття так, щоб здавалося ніби є тільки буття-суще. Воно начебто і є справжнє тут-буття-смисл як автентичне право. У цьому розумінні інтерес завжди відпові­дальний перед самим со­бою, але безвідповідальний перед Відповідальні­стю. Інте­рес завжди онтично ґрунтовний, однак онтологі­чно безосновний. В ін­тересі онтичність стика­ється з онтологічністю, а Право як Відпові­даль­ність із діяльністю як функ­ці­онуванням. Ін­терес завжди є основою діяльніст­ного функціо­ну­вання, яке вимушене чи просто за­являти про свою онтологічність, чи стати такою [4]. Будь-яка діяльність-функціонування має в собі елеме­нти онтологічності, проте стати Буттєвими вони мо­жуть за умови онтологізації Відповідально­сті як основи буду-буттєвості в суще-онтичному станов­ленні.

При переході від світу фізичного до світу біо­ло­гічно-живого й соціального ступінь сво­боди роз­ширюється разом із характером відпові­даль­ності [36]. У світі духовному свобода дося­гає абсолюту, а відповідальність стає радістю. Крайні параметри (фізичне і духовне) в людині як самовираженні буття, взаємовизначають одне одного: акцентуація біологічного й фізичного мінімізує духовне, проте є умовою духореаліза­ції; акцентуація ж духовного мінімізує фізично-біологічне, проте є джерелом їх екстатичності й саморегуляції.

Вбивство - це самовбивство Буття. Тому Буття може бути відповідальним перед самим собою за своє Суще, як і Право відповідалізу­ється в процесі онтологізації за свою неправість. Вбивство іншого (фізичне або моральне) - бут­тєве самовбивство са­мого себе як породженого Суще-Буттям, тому не може не бути безвідпові­дальним. Жертва вбивства не може прийняти безвідповідальності сущого і висуває свої прете­нзії Буттю, яким вона поро­джена. Жертва зло­чину є проявом безглуздості Буття, яке претен­дує мати Смисл. Тому буття це Становлення, а не Status quoi-Буття. Перед ким від­повідає Буття за невинну жертву? Невинна жертва є об­винува­чення Буттю за його безвідповідальність. Якщо буття може бути безвідповідальним, то як воно може вважатися відповідальним. Уник­нення від­повіді на проблему безневинної жертви й пере­не­сення її у план онтично-сущого означає втрату мо­жливості розуміння самого Буття як відпові­даль­ного за самого себе. Відповідальність без вини в цивільному праві натякає на певну відпо­відаль­ність безневинної жертви і начебто відво­дить обви­нува­чення в бік онтологічно-бут­тєвого. Проте анти­но­мія залишається: буття від­повіда­льне і водночас по-роджує безневинні жер­тви, за які не відповідає.

Безневинна жертва свідчить про те, що про­блема реальності права чи правової реальності ста­вить водночас і проблему антиреальності чи нереа­льності права, неправа в рамках права [14]. Право може бути і несубстанційним, формально порож­нім, коли форма, процедура “поглинає” зміст і смисл у нищівне ніщо. Антиправова реа­льність “роз’їдає” правову, як і Ніщо утверджу­ється в Бутті шляхом його нищівної асиміляції та редукції до Ніщо як підміни Буття. Претензія Ніщо на п’єдес-тал Буття - довічна інтенція ни­щівного Ніщо як сублімативно-компенсаторного устремління по­рожнечі, яка намагається себе заповнити. Через жертву право самостверджу­ється, через примус - реалізує покарання [25], завдяки духовно-субстан­ційній справедливості - стає Правом.

Покарання - це самовідновлюча функція Су­щого. Страждання і муки відповідальності - це крик Буття про свою небуттєвість й тимчасова по­разка перед нищівним Ніщо [28]. Проте, у пе­режи­ванні відповідальності нищівне може не тимчасово, а в самій основі перебороти буттєве, тому Відпові­дальність ніколи не однозначна. “Виправлення і перевиховання” - мрія юристів, яка ніколи до кін­ця не була реалізована, навпаки, сучасна пенітенціа­рна система з погляду вказа­ної мети міс­тить у собі при­хований механізм, який зазвичай призводить до аб­солютно проти­лежних результатів.

Відповідальність - поле битви Буття і Не­буття. Перемоги Небуття в структурі Відповіда­льності викликають руйнівні процеси у правовій системі. Так, в остаточному варіанті Конституції України [1] було відхилено положення про наяв­ність і пра­вовий статус Громадянського суспіль­ства, понад те, у тексті Конституції взагалі не згадується термін “громадянське суспільство”, хоч очевидно й ві­домо, що в загальноприйнятій юридичній констру­кції правової держави перед­бачається як абсолютно необхідний елемент на­явність у ній громадянського суспільства як га­рантії того, що держава може стати справді пра­вовою, а не просто законозабезпе­ченою. Без нього не уникнути авторитаризму і сва­вілля влади й досягти реальної демократизації суспі­льства. Незважаючи на те, що в ст. 8 Консти­туції проголошується принцип верховенства права [10], стаття про громадянське суспільство як один із необхідних принципів правової держави в оста­точному варіанті в ній була відхилена, хоча пра­вість правовій державі може гаранту­вати й забезпе­чувати тільки і сáме громадянське суспільство. Чому це так сталося абсолютно зро­зуміло - грома­дянське суспільство є гарантією відповідальності держави перед народом [32]. Зрозуміле тому й не­одноразове неприйняття ва­ріантів закону “Про громадянське суспільство” Верховною Радою України - ніхто не бажає зай­вої відповідальності, тим більше субстанціально-буттєвої, вираженої через громадянське суспіль­ство. Громадянське су­спільство є соціально-пра­вовою відповідальністю тому, що за своєю при­родою вона об’єктивно пе­редбачає і вимагає перш за все прозорості. Відпо­відальність - про­зора, Безвідповідальність потре­бує темноти, при­хованості, а тому й використовує хитрощі й не­правду як засоби уникнення відпові­дальності [3].

Громадянське суспільство як соціобуттєвий фе­номен відповідальне перш за все перед собою, а тому воно відповідальне й за Право, без якого воно Ніщо. Право є гарантією громадянського суспільс­тва як такого, тому воно потребує його і тільки тоді гро­мадянське суспільство може бути відповідаль­ним за все суспільство в цілому, а воно теж є об’єктивною умовою існування гро­мадянського суспільства.

Подібні ж проблеми виникають і у зв’язку з відповідальним, тобто правовим, статусом ін­сти­туту президентства: повноваження надмірно зна­чні - відповідальність мінімальна. Дана ситу­ація хара­ктерна для абсолютної більшості країн світу, оскі­льки проблема розв’язування супереч­ності між не­обхідністю достатніх повноважень Прези­дента для вирішення владно-управлінських за­вдань і постій­ною загрозою авторитаризму чи, навпаки, неефек­тивністю регулятивних потенці­алів даного інсти­туту є полем скоріш для мисте­цтва політики, ніж для нормативно-інструктив­ної регламентації, яка ніколи не дає очікуваних гарантій, а тільки як палі­атив приховує внутрі­шню суперечність самого ін­ституту. У будь-якому разі аспект відповідальності тут завжди мінімізується та свідомо ускладнюється через особисті та національно престижні інтереси. Проте “захист” від відповідальності тільки зава­жає регулятивній ефективності як самому інсти­туту президентства, так і всій системі, оскільки дає про­стір для безвідповідальних процесів у самому сус­пільстві. Етап приватизації промис­ло­вості в специ­фічних формах відбувався у нас саме в умовах вка­заних процесів. Тепер, коли виникає потреба в трансформації основних ін­ститутів влади, очеви­дно неефективних, сама реформа проголошується під гаслами обмеження повноважень Президента і пе­ренесення їх на Па­рламент: президентсько-пар­ла­ментська респуб­ліка перетворюється на парла­мент­сько-президе­нтську. З погляду критерію від­повіда­льності си­туація тільки ускладнюється і якщо не­достатньо відповідальним був інститут президентс­тва, то ще менш відповідальними є ко­легіально-парла­ментські рішення - не персоніфіко­вані й тому ще більш безвідповідальні. Достатньо зручна ситу­ація і умови тепер складаються (або свідомо ство­рюються) для другого етапу ще більш спе­цифічної приватизації - землі. Хоч у цьому та­кож є ratio і своя логіка відповідальності. Річ відпо­відальна від­повідальному [33]. Інститут по­зовної давності якраз і свідчить, що він, володі­лець, не ба­жає відповідати і дбати про неї, і вона відповідає ін­шому [5]. Річ як онтичний символ онтологічності та­кож відповіда­льна. В речі Буття через суще гово­рить відповіда­льно, тому що Відповідальність є мо­вою Буття.

Суще намагається поглинути Буття, а Відпо­ві­дальність - Безвідповідальне як запах Свободи. Безвідповідальність є Свобода, вкорінена в Бутті, тому є онтологічною відповідальністю за Буття. Свобода настільки ж онтологічна і буттєва, на­скі­льки безвідповідальна і несубстанційна, вона є фо­рмою розвитку Буття і тому є основою його суб­станційної відповідальності.

Право онтологічне тому, що воно Відповіда­льне. Відповідальність - саме Буття яке є Сво­бода. Свобода настільки ж відповідальна, наскі­льки й “безвідповідальна”, тому вона є безосно­вна ос­нова Буття. Відповідальність настільки ж є формою сво­боди, наскільки й несвободи, вона є віртуальним полем боротьби свободи і несво­боди. Буття в своїй буттєвості через Становлення пере­творює відпові­дальність-як-несвободу на Відпові­дальність-як-Сво-боду і таким чином стає Правом.

 

Список літератури

 

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій се­сії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 440.

2. Алексеев Н. Н. Обязанность и право. – Женева, 1958. – 9 с.

3. Дубровский Д. И. Обман. Философско-пси­холо­гический анализ. - М.: РЭЙ, 1994. - 120 с.

4. Иеринг Р. Цель в праве. - Т. I. - СПб., 1881. - 412 с.

5. Иеринг Р. Теория владения. - СПб., 1895. - 47 с.

6. Иеринг Р. Борьба за право. - 2-е изд. - СПб., 1904. – 96 с.

7. Ильин И. А. О совести // Собр. соч. в 10 тт. Т.1. Путь духовного обновления. - М.: Рус­ская книга, 1993 - С. 110-141.

8. Йонас Г. Принцип відповідальності. У по­шу­ках етики для технологічної цивілізації /Пер. з нім. - К.: Лібра, 2001. - 400 с.

9. Канке В. А. Этика ответственности. Тео­рия мо­рали будущего. - М.: логос, 2003. - 352 с.

10. Козюбра М. І. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: спів­відно­шення // Конституційне будівництво в Україні: те­орія та практика. – Ужгород: Закар­паття, 2000. – С. 27-34

11. Кули Ч. Х. Социальный аспект совести // Кули Ч.Х Человеческая природа и социальный по­рядок. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуаль­ной книги, 2000. – С. 255-286.

12. Лейст О. Э. Методологические проблемы юридической ответственности // Проблемы теории государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Проспект, 1999. - С. 469-498.

13. Липинский Д. А. Проблемы юридической от­ветственности. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - 387 с.

14. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. - Харьков: Право, 2002. - 318 с.

15. Малаш Т. А. Принцип неотвратимости юриди­ческой ответственности. – М.: ЮИ МВД РФ, 1998. – 73 с.

16. Малеин H. С. Современные проблемы юри­дической ответственности // Государство и право. - 1994. - № 6. - С. 23-32.

17. Москалькова Т. Н. Противодействие злу в русской религиозной философии. - М.: Про­спект, 1999. - 128 с.

18. Недбайло П. Е. Обьективное и субьектив­ное в праве (к итогам дискуссии) // Правоведе­ние. - 1974. - № 1. - С. 14-25.

19. Ойгензихт В. А. Проблема риска в граж­дан­ском праве. – Душанбе: Ифрон, 1972. – 224 с.

20. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из ха­оса. - М.: Прогресс, 1986. - С. 406-422.

21. Райнах А. Априорные основания граждан­с­кого права // Собр. соч. - М.: Дом ин­теллекту­аль­ной книги, 2001. - С. 153-326.

22. Слотердайк П. Критика цинического ра­зума / Пер. с нем. - Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2001. -584 с.

23. Сорокин П. Преступление и кара, подвиг и награда. Социологический этюд об основных фо­рмах общественного поведения и морали. - СПб.: Изд-во РХГИ, 1999. - 447 с.

24. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Т. 2. - Тула: Автограф, 2001. - 686 с.

25. Толстой Л. Н. Наказание // Толстой Л.Н. Путь жизни. – М.: Республика, 1993. – С. 186-199.

26. Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. - М.: Добросвет-2000; Городец, 2000. - 463 с. - с. 368.

27. Фрейд З. Психология бессознательного. - М.: Просвещение, 1990. - 448 с.

28. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. – М.: Ad Marginem, 1999. – 479 с.

29. Хайдеггер М. Бытие и время. - М.: Ad Mar­ginem, 1997. - 451 с.

30. Чукреев А. А. Добросовестность в системе принципов гражданского права // Журнал российс­кого права. - 2002. - № 11. - С. 100-105.

31. Шаргородский М. Д. Детерминизм и ответст-венность // Правоведение. – 1968. - № 1. – С. 40-57.

32. Шон Д. Т. Конституционная ответственность // Государство и право. - 1995. - № 7. - С. 35-43.

33. Штирнер М. Единственный и его собст­вен­ность. - Харьков: Основа, 1994. - 559 с.

34. Austin J. Lectures on Jurisprudence or the Phi­losophy of Positive Law. - In two vols. - Vol. I. - Third ed. - London, 1869. - 524 p.

 

 

35. Moor, Michael S. Excerpts From Legal Real­ity: A Naturalist Approach to Le­gal Ontology // As­sociation. Journal for Legal and Social Theory. – 2003. - Vol. 7. – № 1. – P. 145-157.

36. Tamanaha Brian Z. An Analytical Map of So­cial Scientific Approaches to the Concept of Law // Oxford Journal of Legal Studies. - 1995. - Vol. 15. - № 4. - P. 501-535.


А. А. Козловский






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных