СИСТЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Нинішні дослідники констатують, що на зміну модерному стилю мислення прийшов постмодерний, який, як і попередні способи ми­слительної діяльності, складає основу і пе­реду­мову всіх установок людської свідомості [5; 2; 15]. Стиль мислення епохи або інтелек­туальна традиція епохи – це сукупність най­різноманітні­ших смислів і значень, понять і категорій, зага­льних схем мислення, принци­пів, мислиннєвих домінант, взірців, парадигм тощо, які, складаючи цілісну і ди­намічну сис­тему, є імпліцитною пе­редумовою теоретич­ного мислення епохи, тими “майже непоміт­ними для неї окулярами, через які вона ди­виться на світ” [6, с. 134]. Будучи од­ним із найістотніших елементів у механізмі соці­о­культурної детермінації найрізноманіт­ніших культурних утворень, стиль мислення епохи або її інтелектуальна традиція охоплює своїм впли­вом і політико-правову сферу, ви­значає основи установок правосвідомості, окреслює особливо­сті юридичного мислення, його го­ризонт, форми і стилі його проявів, об’єкти-вації в розмаїтних складових право­вої реаль­ності. Цей вплив інте­лектуальної тради­ції доби може бути дуже знач­ним. А від стилю юридичного мислення, як стве­рджують сучасні західні дослідники, залежить без­по­се­редньо специфіка, стиль правової сис­теми [26].

В українській правничій науці поки що ін­те­рес до цієї проблематики невеликий. Окремі ас­пекти цієї проблеми висвітлені та­кими нау­ко­вцями, як: М. Козюбра, А. Коз­ловський, О. Бан­дура, Л. Петрова, С. Шевчук та ін. [27; 11; 7]. Недостатня розробленість цієї теми в науковій літературі й зумовила вибір теми даної статті.

Стара, довготривала інтелектуальна тра­диція, усталені, з кількавіковою історією способи мис­лення можуть так сильно впли­вати на юридичне мислення і правову реаль­ність через нього зага­лом, що вони можуть стати майже нечутливими до змін реального життя. Слушно з цього при­воду пише україн­ський правник В. М. Селіванов, наголошу­ючи, що старі взірці мислення, засто­сування принципу “права сили”, забезпечення існую­чого юридичного культурного природного процесу “відтворення традиційних методів та форм та народження нових способів автори­тар­ного прав­ління” ведуть суспільство в кін­цевому підсумку до “демократичного без­прав’я” [24, с. 81-82].

Сучасний світ змінюється під впливом стилю мислення, інтелектуальної традиції, яка багато в чому відрізняється від попере­дньої модерної, основною домінантою якої є класичний раціона­лізм з його тяжінням до фундаментальності, ку­мулятивності, прагнен­ням до моноістини, моно­критерію її, мономето­дологізму, аналітичністю, логіко-раціональ-ним обґрунтуванням, загалом “науковіруван­ням” (Лук’янець В., Соболь О.), заперечен­ням ціннісної парадигми тощо.

Постмодерна інтелектуальна традиція уже в основному склалася, і можна стверджувати, що вона не сприймає ніяких типів “духовного моно­полізму”, “монізму”, “центризму” тощо. Пост­модерний розум звільняє себе від прете­нзій на тотальне панування, він антитоталіта­рний, він не шукає єдності та уніфікації в со­ціальній дійсно­сті, він – за розмаїття альтер­натив і тенденцій, плюралізм, він прагне ствердити та захистити унікально-неповторне одиничне, окремішне. Ло­гоцентр постмоде­рну складають такі поняття та категорії як: людина, творчість, свобода, справе­дливість, краса, право, множинність, унікаль­ність тощо на відміну від логоцентру модерної інтелек­туа­льної традиції, що складається з таких по­нять і категорій як: Розум, Логос, Наука, Іс­тина, Сис­тема, ціль, єдине, влада, закон, дер­жава.

Постмодерний стиль мислення відобрази­вся в сучасній економіці, що має дуже вира­зну персо­налістичну окресленість (малий та середній біз­нес), в різних персоналістичних сучасних релі­гіях (наприклад, реформоване християнство за­хідної парадигми), в філосо­фії (екзистенціа­лізм, персоналістична філо­софія, герменевтика тощо), в соціально-полі­тичній сфері (стверджен­ня де­мократичних, соціально орієнтованих, лібе­раль­них держав та громадянського суспільс­тва з його персо­налістичними цінностями тощо).

Правова культура європейського Заходу та­кож вбирає в себе основні домінанти пост­модер­ного стилю мислення. Інакше і бути не може, бо ж право в усіх формах його буття є складовою культури, культурним феноме­ном, який відчуває на собі усі більш-менш значні впливи, зміни, що у ній відбуваються [29]. Німецький філософ права А. Кауфманн пи­сав: “Ідея права є ідеєю персонально окрес­леної людини – або ж взагалі нічим... В кін­цевому підсумку, пізнання людей /.../ є рівно­значним пізнанню права” [8, с. 442]. Людина постійно змінюється, а з нею і право.

В сучасному західному суспільстві на ос­нові постмодерного стилю мислення форму­ється постмодерна правова реальність. Вона ґрунту­ється на ідеї ключової ролі суб’єкта в пізнанні та діяльності як свідомого, цілесп­рямованого носія особистісних неявних ког­нітивних передумов, які першопочатково со­ціально, історично, куль­турно обумовлені, герменевтичне розкриття яких забезпечує адекватність отримуваного знання. Поскільки будь-яка правова теорія залежить від особис­тості вченого, тому закони наукового ми­с­лення часто не співпадають із законами ло­гіки, а метод науки є складним проявом осо­бистості науковця. Сучасна правнича науки все більше і більше пронизується принципом суб’єктивнос-ті. Суб’єктивними можуть бути не лише окремі ідеї вчених, але й цілі сис­теми знань, метасис­теми. Отже, сучасна захі­дна юриспруденція, бу­дучи пронизана домі­нантою суб’єктивності, ствер­джує принцип плюралізму в поглядах на істину, методи її досягнення, крите­рії її тощо. Якщо на­уко­вець-юрист мовить своїй аудиторії правду, то не треба сприймати її за уні­версальну – пост­мо­дерна раціональність не пре­тендує на мо­ноіс­тину. Навпаки, вона орієнтує на ідею, що право є не стільки істинним, скільки істинні­сним [8]. Воно поєднує в собі логічно-ра­ціо­нальний, пси­хологічний, матеріальний, духо­вно-ідеаль­ний, екзистенціально-ірраціональ­ний, соціаль­ний тощо аспекти [17; 8; 3; 25; 13]. Пост­модерна ін­телектуальна традиція, на відміну від модер­ної, яка наполягала на мо­ноістині та моно­методі, схильна цінувати ко­жний підхід, кожний інтеле­ктуальний напря­мок, бо вони дозволяють поба­чити правову реальність багатопланово, як цілі­сне, скла­дне, динамічне утворення, що є не­від’ємною складовою світу людини. Постмодер­ний стиль мислення зумовлює використання принципу доповнюваності і в правовому знанні – т. з. інтегративна юриспруденція є відображен­ням цієї мислительної установки.

Орієнтація на принцип плюралістичності, звернення до поліметодологізму – характерна риса постмодерного правового мислення [4, с. 15]. Думається, що в сучасній юриспруде­нції використання фіксованих методів пі­знання є ці­лком виправданим, але недостат­нім – правова реальність набула нових харак­теристик, тради­ційні, наприклад, норма – розмиваються стають плинними [19, с. 41]. По­єднання, взаємодопов­нюваність класично-раці­ональної, некласичної та посткласичної мето­дології, буде, мабуть, найефективнішим спосо­бом дослідження сучас­ного правового розвит­ку. Методологія логіки життя вияви­лася нині значно продуктивнішою від логіки методу.

Апеляція постмодерного мислення до прин­ципу плюралістичності в корені змінює погляд на проблему розуміння права, струк­туру, витоки його, функції, судочинство, за­галом правозасто­сування. В сучасній зарубі­жній літературі все більше звучить ідея деце­нтралізованої демокра­тії, в умовах якої дер­жава, оцінюючи свою нор­мотворчу роль, ба­чить її в зближенні позицій, суспільному об­говоренні чи вільних перегово­рах, – тобто узаконює правову систему, що вста­новлю­ється самими сторонами. Для того, щоб бути адекватним соціальній реальності, право, в якійсь своїй частині повинно породжува­тися са­мими сторонами, – підкреслює фран­цузький на­уковець А. Гарапон [1, с. 282]. Так, пише він, стає очевидним, що, крім дер­жави, яка раніше утримувала монополію на нормотворчу діяль­ність, розвиваються інші джерела права: ринки, професійні спілки, сім’я тощо. А. Гарапон під­креслює, що зміст норми “не варто шукати бі­льше в області со­ціальної поведінки: стандарти­зованої чи під­даної фантазії кожного – зміст но­рми висту­пає предметом визначення в кожному конк­ретному випадку” [1, с. 283].

Наприклад, ст. 372-1 Цивільного кодексу Франції передбачає, що “якщо батьки і матері не могли домовитися про те, чого вимагають інте­реси дитини, тоді практика, якої вони притриму­валися в подібних ситуаціях, може служити їм нормою”. В цьому випадку сім’я наділяється по­вноваженнями бути “автором” свого власного права. Суддя не робить ви­сновків, ґрунтуючись на якійсь моделі або експертній стороні стосовно інтересів ди­тини. Він зробить це, вислухавши сторони. Норма не має більше позитивного змі­сту, зате процедура стає видом сприйняття реа­льності, єдиним способом застосування загаль­них цінностей, таких як рівність чи пропорційне представництво в конкретних ситуаціях [1].

Суддя, що знаходиться в сфері перети­нання багатьох світів, покликаний грати го­ловну роль в цьому позбавленому локалізації пошукові сми­слу. Єдність права не прине­сено в жертву оста­точно, але його не шука­ють більше на глобаль­ному рівні, на рівні державної юридичної пози­тивної системи. Смисл шукають казуістичним способом, свій – для кожного визначеного випа­дку, тобто в децентралізованому просторі. Внут­рішня ці­лісність і логічність продовжують бути ме­тою, але тепер не даються одразу. Децентралі­зація права вказує на занепад тра­дицій єдино­го автора нормативного порядку. Як бачимо, в цих умовах незрівнянно зростає роль судді і судо­чинства. Континентальна правова сис­тема пере­стає бути “закритою”, вона відкри­вається, впус­каючи прецедент, апелюючи до живого права. В цих умовах розширюється “набір” критеріїв іс­тини, їх об’єктивність до­повнюється суб’єктивними моментами.

Західноєвропейське континентальне право в умовах постмодерну все більше наближа­ється до людини, стає невід'ємним елементом її інди­віду­ального буття, набирає рис персо­налістично­сті. Про це свідчать філософсько-правові конце­пції та вчення, що з’явилися в Західній Європі про­довж ХХ ст.: феномено­логічна філософія права, екзистенціальна, правнича герменевтика, різні концепції від­родженого природного права. Всі вони, як правило, прагнуть захистити уніка­льно-непо­вторне особистісне “Я” від дегумані­зова­ного позитивістсько-легістського праворозу­міння і такої ж практики.

За останнє десятиліття українські юристи мали змогу познайомитися з фундаменталь­ними роботами таких західних науковців як: Р. Дво­ркін, Л. Фуллер, Т. Оноре, Дж. Роулз, Ф. Гайєк, Дж. Ллойд та ін., в яких обґрунто­вується ідея ціннісного виміру в праві, ствер­джується прин­цип нерозривного зв’язку права і моралі в сучас­ному суспільному роз­витку. Л. Фуллер, напри­клад, стурбовано пише про те, що “ще не було часів, які могли б ясніше виявити безглуздість погляду, ні­бито право лише віддзеркалює факт узаконе­ної суспільної влади”. Так само не було ще часів, коли “небезпечність серйозного сприй­няття цього погляду була більшою”, ніж нині [25, с. 149]. Р. Дворкін, критикуючи позицію “твердого” позитивізму, наголошує, що в ни­ніш­ніх умовах “... правознавству ще дове­деться ви­будовувати містки між юридичною та мораль­ною теоріями” [3, с. 35]. Прикме­тно, що про це говорить послідовник Х. Ха­рта, неопо­зитивіст.

Нинішнє право покликане бути гуманістич­ним. Незрівнянно змінилася лю­дина ери комп’ютерної культури, інформа­ційного суспі­льства – вона вимагає шани до себе як автоном­ної істоти, здатної до самови­значення, а тому “кожний від­ступ від прин­ципів внутрішньої мо­ралі права є зневагою гідності людини як відпо­відальної особи”, – слушно акцентує Л. Фуллер [25, с. 154].

В постмодерному юридичному мисленні від­чувається глибокий антропологічний по­ворот, розуміння невід’ємності права від людської са­мості, його взаємозв’язку з усім розмаїттям люд­ської життєдіяльності. З огляду на це, критично-примусова функція права від­ходить на задній план, “сила /.../ пе­рестала яв­ляти собою особливо важливий складовий еле­мент права”, – підкрес­лює Д. Ллойд [14, с. 49].

Сьогодні в плані реформування національ­ної правової системи зроблено немало, але ще треба вирішити чимало проблем, – спра­ведливо зазна­чають такі українські дослід­ники, як Н. М. Оні­щенко, В. Опришко, Л. А. Луць, В. Шаповал, М. Козюбра, А. Заєць, П. Рабіно­вич, Ю. Шемшу­че­нко, Ю. Оборотов, О. Ющик та ін. [20; 31; 16]. На передній план виходить такий аспект цієї проблеми як пере­орієнтація правової науки на соціальну цін­ність правової системи, забезпе­чення соціа­льної справедливо­сті, свободи і пра­вової рів­ності громадян.

Нова модель правової системи України має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світо­вої та вітчизняної не лише правової ду­мки, а й всієї людинознавчої науки, на “всій сукупності знань” про людину і суспільство, як писав росій­ський правознавець С. Муром­цев [18, с. 31].

Нині в Україні реформа правової системи “пробуксовує”, надовго затягнулася в часі, тим самим пригальмувавши поступ українсь­кого су­спільства в напрямі демократичних перетворень. Це пов’язано з прорахунками у визначенні зага­льної стратегії розвитку України, невизначені­стю соціальної складо­вої реформ, неефективні­стю економічної по­літики, гальмуванням адміні­стративної рефо­рми, складнощами політичної реформи тощо. Але є ще чинники й іншого плану. Реформа­ційні процеси у сфері права ви­магають нау­кової розробки “відповідних орієн­тирів, нау­кових понять та категорій, парадигм та кон­цепцій”, що відображали б адекватно реалії життя, – підкреслює Н. М. Оніщенко. – “Не усві­домлена сьогодні актуальність теоретич­ного осмислення впливу соціокультурного чинника на становлення правової системи і зворотного впливу правової системи на соці­окультурну сферу” [20]. Справді, українські правознавці проявили поки що мінімальну увагу до цього аспекту проблеми, помітних фу­ндаментальних досліджень в цьому плані, на жаль, немає, за ви­нятком одного-двох [29; 24].

Українська правова реальність тісно пов’я-зана з культурним чинником суспіль­ного роз­витку, із загальним рівнем розвитку культури суспільс­тва, певною культурою по­ведінки його громадян як суб’єктів права, шкалою цінностей суспільс­тва, культурою діяльності законодавця, судочин­ства, культу­рою мис­лення кожного пе­ресічного суб’єкта права і всіх тих, хто творить закони і застосовує їх. “Норми права можуть зміню­ва­тися від розчерку пера законодавця, – пи­сали Д. Рене та К. Жоф­фре-Спінозі. – Але в них немало таких елемен­тів, які не можуть бути довільно змі­нені, поскі­льки вони найті­сніше пов’язані з нашою цивілі­зацією, з на­шим спосо­бом думання” [23].

Україна заявила про свій європейський ви­бір, взяла курс на ринкові відносини. Правова сис­тема Ради Європи ґрунтована на постмоде­рній інтелектуальній традиції, яка ввібрала в себе такі риси як: верховенство права, принцип антропо­центризму плюраліс­тичного підходу (плюраліс­тичної демократії, плюралізму мето­дологічного, плюралістич­ності істини в праві, плюралістич­ності дже­рел права, плюралізм в правотворчості тощо), принцип інтер­суб’єктивності (“я” – ін­ший), домінування при­ватноправового над пуб­лі­чно-пра-вовим, домі­нанти особистісно-цінніс­ного підходу до права, логоцентр з такими по­няттями та категоріями як: людина-особис­тість, творчість, свобода, право, справедли­вість, краса, добро, благо, іс­тина, плюралізм, унікаль­ність, ідею не­від’ємності моралі від права тощо.

Візьмемо для прикладу проблему захисту прав людини. Україна ратифікувала Європей­ську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року в 1997 році. Ви­рішення цієї проблеми здебільшого знахо­дить своє втілення в прецедентному праві Європейського Суду з прав людини, ґрунто­ваному на принципі плюралісти­чного під­ходу, властивого постмодерній інтелек­туаль­ній традиції. Україна хоч і підписала Кон­вен­цію, проте її суддя керується у вирішенні про­блем захисту прав людини насамперед пра­во­вою нормою, сформульованою сувере­ном, тобто законодавцем – в ній міститься право.

Наше національне законодавство, ґрунто­ване на домінанті моноджерела права, не вважає пре­цедент формою права. Хоча норми нашої Кон­ституції мають пряму дію і най­вищу юридичну силу, українські судді, як правило, вирішуючи справу, роблять це на підставі “конкретизую­чого” закону, а не пря­мої дії норм Конституції – принцип верхо­венства права, верховенства лю­дини над дер­жавою та й просто антропоцейтри­чний підхід поки що в нашій правовій реально­сті не при­жилися. На жаль, як зазначає С. Шев­чук, наша юридична наука залишена нам у спа­д­щину з радянських часів, розглядає юридичну природу прав людини виключно з позитивіст­сь­ких пози­цій [28, с. 14], а отже, ґрунтована на модерній ін­телектуальній традиції. Пра­вова реа­льність України, як зазначалося, до­нині прони­зана домі­нантою вищості закону від права. Пра­вова сис­тема Європейського Союзу ґрунтована на ідеї цілком протилеж­ній. Старій ліберальній ідеї про захист прав людини на підставі закону прихо­дить на зміну експериментальна ідея про необ­хід­ність захисту прав людини від закону [28, с. 519], але на підставі конституційних або кон­вен­ційних норм про права людини.

Українська правова реальність не визнає, на жаль, принципу природних прав людини, а, отже, невідчужуваних прав – прав, які не нада­ються дер­жавою, а мають витоки поза держа­вою. Доміна­нта моноджерела права, тобто но­рми, “автором” якої є держава, до­нині пронизує українську пра­вову реальність, а тому в про­блемі реалізації прав людини в Україні і захисту їх безпосеред­ньо в суді є чимало складнощів.

Правова реальність Європейського Союзу ґрунтована на домінанті унікально-особистіс­ного над державою, українська правова реаль­ність, на жаль, за невеликим винятком, реалізо­вується на домінанті загального, гру­пового інте­ресу або дер­жави над окреміш­ним, особистісно-унікальним.

Поскільки основоположні принципи, на яких ґрунтована правова реальність України виво­дяться з правової доктрини, стає зрозу­мілим, яка велика відповідальність за вихід із нинішньої кризи лежить на юридичній науці. Але вона та­кож зазнає нині серйозної мето­дологічної кризи, зумовленої комплексом причин, в т. ч. і теоре­тико-гносеологічного плану: нерозробленістю цієї проблеми у віт­чизняному правознавстві, від­сутністю аналізу в цьому напрямі зарубіжного досвіду, теорії і практики демократичного розви­тку, право­вий фетишизм, сліпа віра у всесиль­ність за­кону як науковців-юристів, так і носіїв влади, не­здатність подолати його на тлі зростаю­чого правового нігілізму. Хоча уже всередині 90-их років у вітчизняному науковому юридич­ному співтоваристві визріла думка, що соціа­льна цін­ність та ефективність здобутків пра­вознавства визначається його методологіч­ною обґрунтова­ністю [21, с. 19].

Чимало сучасних відомих українських прав­ників акцентують на необхідності плю­ралістич­ного підходу до проблеми методу в юридичній науці [9; 12]. П. М. Рабінович слушно зазначає, що “роздержавлення” мето­дології в юридичній науці, безсумнівно, плі­дний процес, який демок­ратизує юридичну думку, “пошуки істини, виві­льняє, стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослі­дження” [22, с. 24]. Справедливо наголошує на ідеї необхідності нового правового світогляду і нового, тобто адекватного нинішній ситуа­ції як в Україні, так і поза її межами, право­вого мис­лення В. М. Селіванов [24, с. 391]. Носіями його мають стати і пересічний гро­мадянин, і посадова особа. Його треба вироб­ляти, – ним треба прак­тично оволодіти через систему освітньої юриди­чної підготовки. Принцип плюралізації має бути застосований як до різноманітних правових про­блем, так і до способів їх розв’язання. Суспільс­тву треба здійснити перехід від тоталітарного пра­во­вого мислення, може навіть від “допра­во­вого” мислення і свідомості тоталітарного суспі­льства до демократичного, плюралісти­чного, правового мис­лення ринкового суспі­льства [24, с. 428-433].

Якщо зважати на те, що методологія право­знавства – це основа створення і вико­ристання наукового апарату, за допомогою якого пізна­ються і пояснюються закономір­ності виникнення і розвитку права як соціо­культурного явища, то нескладно зрозуміти актуальність трансформа­цій методології пра­вознавства від монометодо­логії до полімето­дологізму. Українським право­знавцям, що користуються в основному класич­ною (моде­рною) методологією, ґрунтованою на раціо­нальному та об’єктивістському підходах, на­лежить пережити доволі складну духовну ево­люцію, бо західна (європейська) методо­логія че­рез некласичну форму, тобто ґрунто­вану на принципах свободи вибору та суб’єктивності, трансформувалася, як вище зазначалося, в пост­модерну, посткласичну, ґрунтовану на принци­пах визнання нераціо­на­льного (ірраціонального) в праві, плюралі­зму та інтерсуб'єктивності (“я” – “інший”) [4, с. 15].

Методологія правознавства поряд з аналі­зом юридичного знання і безпосереднього процесу пізнання правової дійсності має по­ширюватися також і на онтологічну пробле­матику, пов’язану з уявленнями про правову реальність, які вихо­дять за межі юридичної науки і вимагає для по­яснення методів філо­софії, етики, тощо.

Сучасні українські правознавці наголошу­ють на необхідності особистісно-ціннісного підходу до аналізу правової реальності [10] – це шлях до заперечення абсолютизації прин­ципів об’єктив-ності і раціоналізму в пізнанні права і визнання принципу суб’єктивності та нераціона­льного, тобто можна стверджувати, що відбува­ється по­ступова адаптація елемен­тів постмодер­ної інтелек­туальної традиції до вітчизняного правознавства.

Звичайно, еволюція правознавства, як і будь-якої іншої галузі знання, повинна відбу­ватися поступово, без впадань у крайнощі. Трансфор­мація модерної інтелектуальної традиції в пост­модерну вимагає зваженого підходу. Не мож­на відразу заперечувати всю методологію мо­дерну, мудріше, мабуть, буде вдатися до поєд­нання та взаємодоповнення обох традицій.

Інтелектуальна традиція є чинником, який сприяє запобіганню відриву правової реаль­ності від соціальної дійсності. Щоб запобігти цьому відриву, право має бути пізнавальним і пізнава­ним, воно має пізнавати само і має бути пізнаним [8]. Правова система України стала на шлях ре­формування. Цей процес об’єктивний, необхід­ний. Трансформація його в русло постмодерної інтелектуальної традиції через підвищену гносе­ологічно-інте­лекуальну напругу і юридичної еліти, і пере­січних гро­мадян прискорить адапта­цію України до єв­ропейських міждержавних пра­вових систем (Ради Європи, Європейського Союзу), виходу її на якісно вищий рівень розви­тку.

Підсумовуючи сказане вище, можемо кон­ста­тувати наступне:

1. Правова реальність, будучи невід’ємною складовою культури, відчуває на собі всі її впливи. Інтелектуальна традиція епохи або, що те ж саме, стиль мислення епохи вплива­ють на правовий розвиток безпосередньо, а право дуже чутливо реагує на ці впливи;

2. Правова реальність континентальної сис­теми формується під впливом основних домінант постмодерної інтелектуальної тра­диції, яка апе­лює до принципу плюралізму в питаннях розу­міння права, істини в праві, ме­тодології права, витоків права, трактування функцій його, а та­кож в правозастосуванні. Постмодерне правове мислення характеризу­ється антропологічним підходом до права, звер­танням до ціннісно-осо­бистісного виміру тощо.

3. Під впливом постмодерної інтелектуа­ль­ної традиції континентальна правова сис­тема втра­чає характер “замкненої”, “відкри­вається”, впус­каючи живе право. Це свідчить одночасно про зближення правових систем в умовах інтег­рацій­них процесів в сучасній Єв­ропі.

4. У права є тільки одна мета – людина-осо­бистість, її життя, свободи, приватний ін­терес, її доля, безпека, творчість тощо. Попри всі про­блеми, якими супроводжується поча­ток рефор­мування правової реальності Укра­їни, є споді­вання, що вищезгадана мета права стане і метою правового реформування в українському суспі­льстві. Змінюється світ, змінюється епохи, у ко­жній з яких свій дух. Його вбирає в себе інтелек­туальна традиція, щоб втілити потім у різні фо­рми реальності, в т. ч. і правовій. Україна стоїть на початку но­вої епохи, найважливішою озна­кою якої є інша людина, порівняно з традиціона­ліст­сько-соціалістичною українською людиною, і їй не­обхідна буде адекватна її духу і мис­ленню пра­вова система. Буде жаль, якщо че­рез якусь ви­падковість ця необхідність не здійсниться.

Звичайно, в межах однієї статті висвітлити повно і ґрунтовно підняту проблему доволі скла­дно. Ми розпочали її дослідження, усві­домлю­ючи, наскільки вона є багатоаспект­ною і склад­ною. Хотілося б щоб вітчизняні науковці заціка­вилися цією проблемою більш предметно, бо її дослідження в умовах Євро­пейського вибору України не є надуманим.

Список літератури

1. Гарапон А. Хранитель обещаний. Суд и демо­кратия. – М., 2004.

2. Голоскоков Л. В. Правовые доктрины: от древ­него мира до информационной эпохи. – М, 2003.

3. Дворкін Р. Серйозний погляд на права. – К., 2000.

4. Демидов А. И. О методологической си-туа­ции в правоведении. // Правоведение. – 2001. – № 4.

5. Ивин А. А. Интеллектуальный консенсус эпохи // Познание в социальном контексте. Сб. статтей. Институт филлософии РАН. – М., 1994.

6. Ивин А. А. Теория аргументации. – М.: Га­рда­рики, 2000.

7. Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999.

8. Козловський А. А. Гносеологічні та соціокуль­турні засади функціонування свободи як прин-ципу права // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2002. – № 2. – С. 22-30.

9. Козюбра М. І. Методологічні проблеми юри­дичної науки // Проблеми правознавства. – 1992. – Вип. 52.

10. Козюбра М. І. Місце філософії права в си­стемі суспільствознавства // Проблеми філо­софії права. – 2003. – Том 1.

11. Козюбра М. І. Принцип верховенства права у конституційному правосудді // Закон і бізнес. – 2002. – № 17.

12. Костицький М. В. Методологія пізнання української історико-правової дійсності // Ві­сник Львівського у-ту. – Серія “Юрид. на­уки”. – 1993. – Вип. 30.

13. Лихолат І. Раціональне та ірраціона­льне в праві. – Автореф. дис.... к. ю. н. – К., 2001.

14. Ллойд Д. Идея права. – М., 2002.

15. Лук’янець В. С., Соболь О. М. Філософсь­кий постмодерн. – К., 1988.

16. Луць Л. А. Європейські міждержавні пра­вові системи та проблеми інтеграції з ними пра­вової системи України. – К.: В-во Ін-ту дер­жави та права ім. В. М. Корецького НАН Укра­їни. – 2003.

17. Максимов. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления.

18. Муромцев Є. Что такое догма права? – Мо­сква, 1885.

19. Оборотов Ю. М. Філософія права і мето­до­логія юриспруденції // Проблеми фі­лософії права. – Т. 1. – 2003.

20. Оніщенко Н. М. Правова система: про­блеми теорії. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ПАН України. – 2002.

21. Проблеми методології сучасного право­знав­ства // Матеріали науково-практичної кон­ференції 9-10 жовтня 1996 року, м. Київ.

22. Рабінович П. М. Наука філософії права: до характеристики предмета й методології // Про­блеми філософії права. – 2003. – Том 1.

23. Рене Д., Жоффре-Спинози К. Основные пра­вовые системы современности. – М., 1999.

24. Селіванов В. М. Право і влада в суверен­ній Україні: методологічні аспекти. – К., 2002.

25. Фуллер Л. Мораль права. – К., 1999.

26. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравни­тельное проведение в сфере частого права. Т. 1. – М., 1998.

27. Шевчук С. Основи конституційної юрис­пру­денції. – К.: Український центр пра­вничих студій. – 2001.

28. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К., 2002.

29. Шишко В. В. Культурологічні аспекти пра­во­творчості. // Автореф. дис. … к. ю. н. – К., 2004.

30. Ющик О. І. Галузі та інститути правової сис­теми (міфи та реальність). – К.: Оріяни. – 2002.

В. М. Братасюк

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: