ЯК ОНТОЛОГІЧНА ЗАСАДА ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Епоха, в яку існує сучасне українське суспіль­ство, характеризується надзвичайним розмаїттям моральних, культурних, релігійних, політичних та інших поглядів. На території України водно­час поряд існують люди багатьох національнос­тей, які разом складають український народ.

Але, незважаючи на таке розмаїття, існує пе­вна нормативна система, яка є в рівній мірі обов’язковою для всіх. Це право. Закріплення в Конституції України принципу верховенства права (ст. 8) означає, що саме право є тим “клеєм”, який єднає суспільство у цілісність. Адже, як вказує австрійський філософ Ф. Хайєк, будь-яке суспільс­тво існує лише завдяки дотри­манню його членами якихось загальних норм, які є обов’язко-вими для всіх незалежно від світогля­дних відмінностей [16, с. 106].

В той же час на рівні правового життя, вини­кають певні проблеми. Якщо для будь-якого су­дді зрозумілим є принцип верховенства закону, то конституційна засада верховенства права ви­кликає запитання: чи означає цей принцип, що суддя при вирішенні конкретної справи може знехтувати чинним законом, визнавши його не­правовим і застосувавши безпосередньо норму права? І якщо не з закону, то яким чином в та­кому випадку суддя може довідатися про зміст права, що є відмінним від позитивного законо­давства? Адже лише чітка відповідь на ці запи­тання дозволить відрізнити свавілля окремих осіб від дійсно правових рішень.

Слід вказати, що проблема верховенства права та його співвідношення з верховенством закону не має належної наукової розробки. Такі відомі українські вчені-конституціоналісти як Ю. М. Тодика та В. В. Копейчиков, окреслюючи проблемне поле сучасної української правової науки, у своїх працях або майже зовсім не звер­тають уваги на це питання [14, c. 55], або взагалі не бачать проблеми, ототожнюючи верховенство права і закону [11, c. 33]. Про ухилення від тео­ретичного осмислення засади верховенства права згадує і вітчизняний правознавець С. Го­ловатий, який скаржиться на брак ґрунтовного дослідження цього конституційного принципу в межах української науки та критикує праг­нення деяких сучасних вчених звести верховенство права до верховенства закону [4, c. 105, 112, 113].

Саме вищевказаними чинниками (світогляд­ним різноманіттям українського суспільства, по­требою у наповненні реальним змістом консти­туційної засади верховенства права) і обумовлю­ється актуальність теми буття права для нашої сучасності. Як зазначає відомий теоретик права М. Козюбра, із закріпленням у Конституції України принципу верховенства права проблема співвідношення принципів верховенства закону і верховенства права із “академічно-кабінетної” перетворилася у прикладну, оскільки перейшла у площину реалізації норм Конституції [7, c. 85]. Але необхідно наголосити, що відмінний від верховенства закону принцип верховенства права можна перетворити у дійсність лише від­повівши на наступне питання: яким чином право може існувати поза законом і як таке право стає відомим людині?

Питання про буття права є одним з так званих “вічних питань” правової філософії. Німецький філософ права А. Кауфман вказує, що одне з найстаріших філософських висловлювань – дав­ньогрецького філософа Анаксімандра: “Все що існує, існує у певному порядку”, стосується права та його взаємовідносин з буттям [21, с. 131].

Варіанти вирішення проблеми існування права також надзвичайно різноманітні. В залеж­ності від шкіл та епох право трактувалось як но­мос, якій базувався на космічному логосі (Герак­літ), витвір Божої волі (Августін, Ф. Аквінсь­кий), ідеї, іманентні людському розуму (Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Кант), об’єктивна ідея права як ступінь розвитку Абсолютного Духу (Г. В. Ф. Гегель). У ХIX ст. надзвичайної популярності набула школа правового позитивізму, яка отото­жнювала буття права і закона (Дж. Остін). Далі його ідеї були розроблені Г. Кельзеном та Х. Л. А. Хартом.

Але саме у ХХ ст. було звернуто увагу на те, що буття права є ніби розщепленим: з одного боку воно є відокремленим від суб’єкта об’єктом пізнання (логос, Божа воля, законодавство), а з іншого – суб’єктивним змістом свідомості (апрі­орні правові ідеї). Отже, буття права було погли­нуто тією прірвою, яка існувала між трансценде­нтними правовими феноменами та трансценден­тальними правовими конструкціями. Ліквідувати цю прірву за допомогою класичної філософської методології, яка поділяла цілісний світ на “суб’єкт” та “об’єкт”, виявилося неможливим.

Тому з середини ХХ ст. у праві почали акти­вно використовувати здобутки феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, фундаменталь­ної онтології. За допомогою методологічних за­собів новітніх філософій правознавці намага­лися, по-перше, подолати “відчуження” права від людини, і, по-друге, звільнитися від свавілля у правовому житті.

Відтак філософія права у середині ХХ ст. пе­режила своєрідний “онтологічний поворот”, коли питання про існування права повернулося у центр уваги філософів. Серед представників за­хідної правової філософії ХХ ст., яки займалися проблемами буття права, можна згадати А. Кау­фмана, Дж. Кона, В. Майхофера, Е. Фехнера, В. Хемріка та багато інших [18; 19; 20; 21; 22; 23; 24]. Звертає на себе увагу, що загальною ри­сою, притаманною підходам вищевказаних пра­возна­вців є те, що вони розглядають буття права не взагалі, а у зв’язку з конкретною ситуацією.

Відповідно до поглядів зазначених філософів навряд чи можна погодитись з тим, що право іс­нує у свідомості чи у законах. У свідомості міс­титься ідея права, яка може бути забута чи спро­стована, у законі – владний припис, який у дійс­ності може і не виконуватися. Буття права має місце у конкретній ситуації. Так, швейцарський екзистенціаліст Дж. Кон називає ситуацію “вла­сною домівкою права” (вочевидь, по аналогії з мовою як “домівкою буття” у М. Гайдеггера) [18, с. 31]. Німецький філософ А. Кауфман вва­жає, що право є не що інше, як зв’язок, відно­сини між нормою та конкретною ситуацією [22, с. 112]. У англо-американського правознавця В. Хемріка право є “підручним засобом”, який застосову­ється при розв’язанні конкретних пра­вових ситу­ацій [20, с. 121]. Український філософ права С. І. Максимов наголошує, що хоча логі­чно первіс­ною є ідея права, онтологічно первісно право у конкретній ситуації [9, с. 187].

Ця конкретна життєва ситуація, яку розв’язує право, є його онтологічним підґрунтям. Без того простору відносин, які потребують правового впорядкування, будь-яке право є правилами “Утопії”, (у перекладі з грецької – “Нідеї”) Т. Мора, які співвідносилися не з правопоряд­ком, а з вигаданим ідеальним світом.

Але право ніколи не існує як чиста ідея, сут­ність, яка немовби “парить” у якомусь просторі. Онтологічно ідея права завжди пов’язана з існу­ванням у світі, в якому на основі права створю­ється правопорядок, і розглядати буття права не беручи до уваги його зв’язків з цим правопоряд­ком утопічно у найточнішому сенсі цього слова. Саме тому, осягання існування права можливо лише за умови одночасного врахування умов його буття у світі. Право не існує десь у пустоті, але завжди впорядковує простір відносин поміж людьми. Отже, буття права має місце у світі по­між особами. У цьому полягає основна відмін­ність існування права від його ідеї, яка існує як “чиста ідея” у свідомості трансцендентального суб’єкта безвідносно до якогось правопорядку.

Але тут слід знову згадати ті питання, які ми ставили вище: як відмінне від закону право стає відомим людям, до того ж таким чином, що на підставі цього знання вони мають змогу виро­бити спільну думку щодо вирішення конкретних проблем, розв’язання певних ситуацій? У працях вищевказаних філософів ми не можемо знайти відповіді на це запитання. Разом з тим воно є ак­туальним і потребує вирішення.

Як писав С. І. Максимов, ми знайомимося з правом як люди, до того, як стикаємося з ним в якості громадян. Право є часткою нашого буття як людських істот [9, с. 250]. Отже, метою цієї статті є висвітлення того, яким чином право може стати доступним для людей поза межами позитивного закону.

Для досягнення поставленої мети необхідна адекватна методологія. Оскільки ми не ототож­нюємо буття права із законом, методологічні за­соби теорії права не можуть бути застосовані. Тому в пошуках буття права та способів його даності людині ми маємо звернутися до філосо­фії. Але це зовсім не означає відвертання від конкретних проблем. Будь-яка юриспруденція має за підґрунтя певну філософію, незважаючи на те, усвідомлює вона це, чи ні [12, с. 7]. Ві­домо, що за радянських часів це був марксизм, на якому ґрунтувалася вся юридична теорія. Але марксизм, як і будь-яка інша філософія, має вла­сні межі застосування, задані власне, самою по­становкою проблеми. В центрі уваги ані Маркса, ані інших філософів до ХХ ст. (за виключенням деяких давньогрецьких мислителів) не знаходи­лася проблема буття.

У філософії ХХ ст., яка характеризується по­силенням інтересу до онтологічних проблем, найґрунтовнішу спробу осмислити буття зробив німецький філософ М. Гайдеггер. З цією метою він розробив власну оригінальну філософію, яка дістала назву фундаментальної онтології.

Методологія фундаментальної онтології М. Гайдеггера включає в себе 4 етапи: феноме­ноло­гічна редукція, феноменологічна конструк­ція, герменевтика, деструкція. Коротко їх зміст поля­гає у наступному.

1) Як відомо, “редукція” означає “повертання, поновлення”. Оскільки М. Гайдеггер принци­пово розрізняє суще та буття, редукції підлягає суще задля того, щоб повернутися до його буття. Так, наприклад, договори, закони, правові відно­сини є різновидами правового сущого. Але їх буття як феноменів права єдине. Повертаючи увагу від феномену як сущого, ми досягаємо його буття.

2) На другому етапі (феноменологічної конс­трукції) існування феномену, яке стало нам до­ступним через редукцію, певним чином впоряд­ковується, конструюється. Буття як таке транс­формується у певний спосіб (модус) буття. Так, спосіб буття закону відрізняється від модусу іс­нування правовідносин чи суб’єкта права.

3) Третій етап фундаментально-онтологічного дослідження (герменевтика) полягає у інтерпре­тації існування феномену задля виявлення його смислу. Оскільки для того, щоб витлумачити феномен, його необхідно зрозуміти, а для розу­міння необхідне тлумачення, ми входимо у зна­мените “герменевтичне коло”. Як зазначає М. Гай­деггер, герменевтичне коло не має нічого спільного із порочним “логічним колом”, бо це є не логі­чна, а онтологічна структура, яка характе­ризує спосіб нашого буття-з-іншими [15, с. 153]. За словами Г.-Г. Гадамера герменевтичне коло на відміну від логічного є не помилкою у аргу­мен­тації, а описом структури розуміння фено­мену [3, с. 296]. Способом входження в коло є існування лю­дини справжнім буттям.

4) Четвертий етап – деструкція, не наслідує попередні, а супроводжує їх. Завданням деструк­ції є знищення сталих поглядів, які заважають осягати буття з нього самого, а нав’язують вже готові схеми розуміння, сковуючи мислення до­гмами та стереотипами. При цьому, вказує М. Гайдеггер, деструкція не несе в собі сліпої боро­тьби з традицією, а лише намагається вказати, що будь-яка теорія має власні рамки, задані са­мим спо­собом постановки проблеми [15, с. 22-23].

За допомогою вищевказаної методології ми спробуємо віднайти онтологічну структуру права з тим, щоб подалі висвітлити ті модуси буття людини, в яких право стає їй доступним. На нашу думку, це дозволить наповнити реальним змістом принцип верховенства права та показати можливості осмислення конкретної ситуації на основі права.

Зважаючи на розмаїття поглядів щодо буття права, існує величезний ризик заплутатись в них. Право як суще це і ідеї, і закони, і відносини, а також багато що інше. При цьому саме по собі існування права залишається скритим. Шляхом до феномену М. Гайдеггер називає мову. Буття може висвітлитися у мові. Спробуємо розгля­нути, які значення це слово (“право”) має у мові щоб досягти буття права.

Розглядаючи семантику цього слова слід за­уважити, що у відомому словнику В. Даля воно має три основні значення [5, c. 377-380]. Перше з них – це право як влада, реальна здатність щось зробити, впливати на людей та події. Так, напри­клад, “Я маю право...” означає, що я маю змогу щось зробити, вчинювати певні дії, а у випадку перешкоджання мені можу вимагати припинення таких вчинків. Це значення існує окрім російсь­кої та української в англійській, німецькій, фра­нцузькій мовах (“I have a right”, “Ich habe das Recht”, J`ai droit).

Другим значенням слова “право” є правда, іс­тина. Визначальною рисою при цьому є те, що правда права є не абстрактною істиною, а право­тою конкретної людини у конкретній ситуації. Адже правим взагалі чи назавжди бути немож­ливо. Те саме свідчить нам і мова. Наприклад: “Ти правий”, “You are right” чи “Du bist recht” (дослівно: “ти є право”).

Третім смисловим відтінком терміну “право” є позначення певного напрямку (право-ліво, right-left, Recht-Link). Звертає на себе увагу, що це не будь-який, але вірний напрямок, вибір якого завжди допомагає досягти поставленої мети. “Направо” йдуть герої казок, минаючи тим самим невідпорної загибелі. Знання вірного на­прямку допомагає орієнтуватися людині у прос­торі, тим самим імпліцитно впорядковуючи його.

Слід зауважити, що терміну “право”, взятому у будь-якому з його трьох вищенаведених зна­чень, одночасно іманентно приналежні й інші два. Так, права людина – це та, яка володіє істи­ною, і на підставі цього “має право”, реальну здатність щось робити, рухати справи у вірному “напрямку”. “Право” – це водночас і істина, і влада, яку дарує знання цієї істини, і напрямок, в якому слід йти задля її досягання. Це вірно не лише для російської чи української, але і для ан­глійської, німецької, французької мов, що вказує на універсальний характер виокремлених зна­чень.

З огляду на вищевикладене доцільно припус­тити, що онтологічний устрій (структуру буття) права виражають три його фундаментальні риси. По-перше, це дієвість права, його влада, можли­вість впливати на людей та події. По-друге це його істинність. Третьою рисою є спрямованість права. Право у своєму бутті завжди має певну “інтенцію”, воно завжди спрямоване на той світ, який належить впорядкувати. Отже право існує як таке, що (1) правдиво (2) спрямовано (3) править.

Ці три риси не є окремими модусами буття права, але в своїй сукупності складають його он­тологічну структуру. На відміну від структури права як сущого, яка характеризує зв’язки між його відокремленими елементами, риси буття права не можуть бути розглянути окремо, збері­гаючи свій сенс лише у сукупності. На це вказує і вищенаведена іманентнаспільна змістовна на­повненість цих термінів. Насправді, як зазначав Г. Кельзен, та норма, яка фактично не викону­ється (“не править” – О.С.) не є правом. Те право, що не є істинним, теж насправді не є пра­вом: як показує історія, жодне суспільство не може довго існувати під владою несправедли­вого права. Так само не є правом і те, що не спрямоване на конкретний світ з метою його впорядкування, а являє собою абстрактні роз­думи. Таке право є безглуздим, бо у дійсності не існує жодної конкретної ситуації, яку б було мо­жливо осмислити за допомогою такого “абстрак­тного” права.

Аксіомою екзистенціально-герменевтичної та феноменологічної правової філософії є те, що право отримує свій сенс лише у співвідношенні з конкретним випадком. Як стверджує Г.-Г. Гада­мер, юрист осягає зміст закону з точки зору кон­кретного випадку і заради нього, а сенс закону конкретизується завдяки усім випадкам його за­стосування [2, c. 302]. За словами А. Кауфмана, ми не знаємо що означає право, перш ніж отри­маємо знання про справу, а правовий характер справи розкривається лише через закон [22, c. 114]. Російський правознавець І. Л. Честнов теж вказує, що сенс закону виявляється лише у зв’язку з конкретною ситуацією [17, c. 144]. Але вірне і інше: певні ситуації теж отримують свій смисл з права, без якого вони принципово не можуть бути осмислені. Як пише український філософ права А. А. Козловський, кожна ситуа­ція диктує, нав’язує суворо визначений спосіб поведінки, неприйняття якого загрожує небезпе­кою небуття. Той, хто не приймає правил цього світу, світом знищується. Тому світ – це право і правила цього світу. Буття – це право буття. Буття – це право, а право і є буття [6, c. 202-203].

З приведеного вислову чітко видно, що під осмисленням ситуації на засадах права в жод­ному разі не мається на увазі абстрактного “тео­ретичного” осмислення “суб’єктом” певного “об’єкту”. Навпаки: людина, яка намагається осягнути власне становище за допомогою права, є не байдужим спостерігачем, а її учасником, доля і навіть життя якого часто-густо залежить від прийнятого на основі права рішення. Для та­кої людини за словами Ж.-П. Сартра процес пі­знання неможливо відокремити від процесу жит­тєдіяльності. Прикладом у даному випадку може слугувати не лише особа, яка бере участь у пев­ній юридичній справі, але й філософ права, який в ході реалізації особистого проекту осягає певні правові проблеми, тим самим здійснюючи вла­сне прагнення до справжнього буття – екзистен­ції.

Звідсіля ми мусимо перейти до третього (гер­меневтичного) етапу розробки поставленої мети. Людина, яка намагається осягнути ситуацію за допомогою права, завжди вже знаходиться у герменевтичному колі: вона мусить інтерпре­ту­вати право, щоб зрозуміти ситуацію і розу­міти право, щоб інтерпретувати власне поло­ження. Слід нагадати, що під розумінням М. Гайдеггер має на увазі не абстрактні мірку­вання, а фунда­ментальний модус буття людини у світі. Більш повно про це буде сказано далі. Суто логічні мі­ркування у даному випадку без­силі. М. Гайдег­гер робить акцент на тому, що у герменевтичне коло слід правильно увійти. Лише в такому ви­падку людина зможе осягнути право, а на його підставі – правову ситуацію.

Можна припустити, що правильним засобом входження у герменевтичне коло є існування людини у модусі справжності. Як відомо з екзис­тенціальної філософії (Ж.-П. Сартр, А. Камю), людина може існувати справжньо, чи несправж­ньо. М. Гайдеггер додає, що у другому випадку людини взагалі не існує: є так званий «Das Man» – “люди”, які приписують буденності спосіб буття. “Їх “хто” не “цей” і не “той” усі разом, і ніхто окремо”. “Хто” тут невизначеного роду, “люди” [15, c. 126]. Отже для тих, хто існує як «Das Man», можливості власного розуміння си­туації, у якій перебуває людина, закриті. Такі індивіди отримують вже готову картину світу від “лю­дей”, орієнтуються на те, що “кажуть люди”.

На відміну від «Das Man» людина, яка існує по справжньому, має можливість дістатися влас­ного смислу ситуації, в якій вона перебуває. Се­ред фундаментальних модусів людського буття М. Гайдеггер називає три: розташування, розу­міння, та промова (“Rede”, яку не слід плутати з мовою: “Sprache”).

“Розташування” за Гайдеггером означає те, що у сумісному бутті-з-іншими ми займаємо щодо Інших певне становище. Його не слід плу­тати з “соціальним місцем” людини у суспільс­тві. “Розташування” покликане вказати на той факт, що людина завжди існує у певному прос­торі, утвореному відносинами з іншими людьми (мова, звичайно, йде не про фізичний, а про бут­тєвий простір). У цьому специфічному “місці” людина може бути “зачеплена” Іншими і сама “зачіпати” когось. Онтично цей феномен є не що інше як “настрій”, “налаштованість” [15, c. 134]. М. Гайдеггер стверджує, що онтологічним фун­даментом налаштованості саме і є “розташова­ність”. Будучи завжди вже “розташованими”, займаючи власну позицію у світі, ми можемо за­вдяки цьому сприймати певні явища і адекватно себе вести.

Як “розташування” не є фізичним явищем, так і розуміння – не “чистий” інтелектуальний про­цес. “Розуміння” за Гайдеггером теж означає фу­ндаментальний спосіб буття з Іншими та буття-у-світі [15, c. 143]. М. Гайдеггер характеризує ро­зуміння як буття-до Іншого, спрямованість, пра-налаштованість на зустріч з Іншим, завдяки якій можливе будь-яке спів-розуміння. Розташова­ність та розуміння нерозривно пов’язані один з одним: розуміння завжди налаштоване, налаш­тованість завжди є розуміючою – підкреслює М. Гайдеггер [15, c. 142].

“Розташованість” та “розуміння” в рівній мірі обумовлені промовою. Промова є артикуляцією зрозумілості і також є екзистенціалом – модусом буття Dasein [15, c. 161]. Артикулюючи щось людина одночасно осягає той феномен, який ар­тикулюється. Те, що артикулюється, є смисл. Можливостями промови М. Гайдеггер називає мовчання та слухання: в них також може бути експлікований смисл феномену (згадаймо латин­ське “cum tacent clamant”) [15, c. 161].

Отже, щоб відповісти на питання, яким чином людині стає доступним право поза позитивним законом, слід віднайти ті модуси розташовано­сті, розуміння та промови, в яких мусить існу­вати людина для розкриття буття права. Буття права було описане через три його риси – спря­мованість, правлячість, правдивість.

Правова людина (людина як носій та верши­тель права) завжди розташована щодо Інших як жива та вільна. Мертва людина – вже не суб’єкт, а об’єкт права. Невільна людина теж немовби викинута з правового простору: її вчинки не ма­ють правового значення. Така людина є принци­пово неосудною (згадаємо правове становище раба). Людина, яка позбавлена свободи, не має можливості на щось впливати. Право, як можли­вість вчинити діяння, яке б мало правове зна­чення, для неї закрите.

Звідси можна припустити, що свобода саме і є тим способом розташованості, в якому людині відкривається право як правляче. Вочевидь, лише вільна людина може користуватися своїми правами, впливаючи на людей, події, процеси і, таким чином, здійснювати владу права. Незале­жна від людини влада права проявляється у да­ному випадку ще й у тому, що людина може ко­ристуватися правами лише тоді, коли вона не поводить себе свавільно, а підкоряється владі права. В іншому разі людина завжди ризикує в свою чергу перетворитися на “об’єкт” чиїхось неправових зазіхань і відтак, втратити право як вільну можливість вчинення власних дій. Отже, модусом розташованості, в якому людині досту­пне право як правляче, є свобода.

Як розташованість нерозривно пов’язана з ро­зумінням, так і свобода корелює з відповідальні­стю. Відповідати за свої вчинки може лише ві­льна людина. Відповідальність означає, що, іс­нуючи як вільна, людина одночасно розуміє, що її вчинки призведуть до певних правових наслід­ків: адже право завжди спрямоване на підтри­мання конкретного правопорядку. Спрямова­ність права доступна людині тоді, коли вона є відповідальною. Під відповідальністю як моду­сом розуміння звичайно, не мається на увазі “чи­ста інтелектуальна можливість” осягнення нас­лідків власного вчинку. “Буття-відповідальним” є тим справжнім способом існування, коли лю­дині у її бутті-з-Іншими одночасно розкритий той правопорядок, який уможливлює такі відно­сини. Як приклад, згадаймо Кантівське “Поводь себе так, щоб максима твоєї поведінки...”. Су­дити, чи може правило її вчинку слугувати зага­льним правилом людина може лише тоді, коли вона вже розуміє ті умови, які роблять можли­вим співіснування людей: правопорядок у ці­лому.

Отже у модусах буття-вільною та буття-від­повідальною людині стає доступним право як правляче та як спрямоване. Онтично це означає, що лише вільна та відповідальна людина може вчинювати дії, які б мали правове значення (впливали на конкретний правопорядок) та від­повідати за них. Право, таким чином, існує не­мовби “проміж” діянням людини та правопоряд­ком, у межах якого це діяння вчинене. Але яка специфіка цього між-буття?

Характер існування права в повній мірі роз­кривається через його третю онтологічну рису – істинність. А. Кауфман наголошує, що право як відношення норми до випадку лише тоді є пра­вом, коли воно істинне [22, c. 114]. Встановити правдиве відношення проміж діянням та право­порядком означає визначити: чи порушує це ді­яння правопорядок, чи ні, і якщо так, які нас­лідки слід застосувати для відновлення поруше­них можливостей людського співбуття?

Вказане є накиданням онтологічного фунда­менту феномену під назвою “справедливість”. У межах цієї роботи ми не розглядаємо “справед­ливість” з аксиологічного погляду, тобто як пра­вову цінність. Також не є нашим за­вданням ося­гання співвідношення таких понять як “форма­льна” та “змістовна”, “розподільча” чи “зрівню­юча” справедливість.

“Справедливість” є фундаментальним право­вим феноменом. Його фундаментальність поля­гає у тім, що метою будь-якої правової ситуації є встановлення справедливості. Справедливість нерозривно пов’язана з правовим осмисленням ситуації. З огляду на вище викладене (визна­чення права, як існуючого проміж діянням та правопорядком) можна припустити, що справед­ливість є явищем, яке виражає зв’язок між діян­ням і правопорядком і означає встановлення між ними справедливої міри.

Діяння може впливати на правопорядок як позитивно, так і негативно. У першому випадку застосування справедливої міри означає правове заохочення (премія, нагорода). У другому випа­дку правопорядок порушується, відтак для його відновлення необхідно застосувати санкцію. При цьому слід пам’ятати, що санкція завжди пови­нна бути співрозмірна правопорушенню. Інакше у правовій ситуації царює несправедливість, яка найчастіше являє собою явну невідповідність діяння і його правових наслідків.

Ця правдива міра, істинне співвідношення між діянням та наслідками стає доступним лю­дині через третій модус її існування – промову, яка у правовій ситуації є промовою справедливо­сті. Метою будь-якої правової ситуації є вияв­лення того, які ж справедливі наслідки діяння, вчиненого у цій ситуації. Справедливість у пра­вовій ситуації, яка є правдивою мірою діяння до правопорядку, може існувати лише через мовну артикуляцію. Як писав стосовно судового про­цесу французький філософ П. Рікер, суд є тим місцем, де слово права є вищим за насильство [13, c. 11]. В унісон йому звучить висловлювання грузинського філософа М. К. Мамардашвілі, якій вказує, що в будь-якому законі окрім його пря­мого змісту існує те, що можна назвати силою мови, яка полягає у тому, щоб назвати все влас­ними іменами, артикулюючи існуюче, як воно є [10, c. 330].

Саме правова мова – справедливість є єдиним шляхом правдивого осмислення ситуації, який може стати на заваді свавіллю влади. Яскравим прикладом цього феномену є адвокатура, яка не має владних повноважень, але, тим не менш, є ефективним інститутом сприяння відновленню справедливості. Як вказують російські правозна­вці О. В. Воробйов, О. В. Поляков, Ю. В. Тихо­нравов, первісна модель адвоката, пра-адвокат – це людина, яка запобігає словом несправедли­вому насильству, а організована сукупність осіб, яка протистоїть несправедливому насильству словом – це адвокатура [1, c. 47]. Відповідно ще в більшій мірі сказане вірно для суддів, які не просто мають змогу бути почутими, а й мають владу творити справедливість.

Отже, буття-справедливим як промова права є третім способом буття людини, в якому їй до­ступне право. Артикулюючи істинне співвідно­шення між діянням та правопорядком і встанов­люючи в ході цієї експлікації відповідні діянню правові наслідки, людина здійснює справедли­вість. Цей істинний спосіб буття людини у пра­вовій ситуації полягає, насамперед, у тому, щоб називати речі власними іменами, артикулювати існуюче, як воно є (М. К. Мамардашвілі). У ін­шому випадку в правовій ситуації буде царювати несправедливість, коли злочини будуть назива­тися правомірними діями, а правомірні діяння – правопорушеннями, і справедлива міра між вчи­нками та їх наслідками буде невідпорно загуб­лена.

Отже, трьома модусами буття людини, у яких їй доступне буття права поза позитивним зако­ном, є буття-вільним, буття-відповідальним, буття-справедливим. Існуючи як вільна, людина осягає правлячий характер власних вчинків. У бутті-відповідальною відкриті наслідки таких вчинків як для самої людини, так і для правопо­рядку в цілому. Мовна артикуляція істинного, справедливого співвідношення між дією та її правовими наслідками можлива у третьому спо­собі справжнього існування – бутті-справедли­вим.

Три вказані модуси справжнього буття право­вої людини складають екзистенціальну основу експлікації сенсу правової ситуації. Смисл пра­вової ситуації є доступним індивіду лише у тому випадку, коли він існує у ній по-справжньому. Для тих же, чиє буття є несправжнім, шлях до ситуації є зачиненим. Сказане не означає, що правова ситуація є певним “місцем для обраних”. Навпаки, людина сама обирає, чи вистачить в неї рішучості повстати перед справжньою сутністю того становища, в якому вона існує, чи істина кар­тина того, що відбувається, буде прихована від неї думками і судженнями “людей” (“Das Man”).

Право, яке існує як правдиво-спрямоване-пра­вляче, та людина, яка є як вільно-відповідально-справедлива, разом складають онтологічно-екзи­стенціальне підґрунтя осмислення правової си­туації. Згадаємо, що герменевтичне коло право­вої ситуації, в якому тлумачиться її сенс, складає конкретне діяння та правопорядок у цілому. Увійти в це коло стає можливим завдяки існу­ванню у модусі справжнього буття, в якому лю­дині відкрите право. Діяння розкрито людині через буття-вільним, правопорядок – через буття-відповідальним, зв’язок між ними як справед­лива міра встановлюється шляхом правової про­мови – у бутті-справедливим.

Таким чином, у кожній окремій життєвій си­туації на фундаменті права інтерпретується діяння з погляду того, як воно відноситься до правопорядку. Це розуміння корелює з розумін­ням правопорядку. Здійснення такої “розуміючої інтерпретації” робить можливою мовну артику­ляцію справедливої міри між діянням та його правовими наслідками, і осмислення ситуації в ці­лому. Це і є герменевтика смислу правової си­туації.

Отже можна припустити, що суддя, який дій­шов висновку про несправедливість певного за­кону, виходячи з конституційного принципу вер­ховенства права, не повинен застосовувати для розв’язання справи цей закон. Під несправедли­вістю у даному разі слід розуміти такий стан ре­чей, коли наслідки діяння, зазначені у законі, є явно невідповідними впливу цього діяння на правопорядок (наприклад, застарілий закон). В даному разі суддя мусить безпосередньо засто­сувати право, визначивши такі наслідки для ско­єного діяння, які б дозволили відновити пору­шенні умови людського співіснування, і (або) зміцнити правопорядок у цілому. Лише в такому випадку принцип верховенства права буде напо­внений реальним змістом, а вимога ст. 8 Консти­туції України про пряму дію її норм – втілена у життя. Серед гарантій проти судових помилок та зловживань принципом верховенства права мо­жна назвати право на оскарження судового рі­шення у суді вищої інстанції (Як варіант – без­посереднє застосування суддею норми права як підстава для обов’язкового розгляду такої справи Верховним Судом чи судом присяжних).

Зроблені спроби розвідки феноменів права, правової ситуації, буття людини у правовій ситу­ації дозволили дійти наступних висновків.

1) Буття права у правовій ситуації є онтологі­чним підґрунтям конституційного принципу вер­ховенства права.

2) Експлікація смислу та онтологічного уст­рою права можливе завдяки фундаментально-онтологічній методології.

3) Право існує лише в конкретній ситуації та має сенс лише у співвідношенні з певним право­порядком.

4) Людина може осмислити правову ситуацію безпосередньо на основі права лише у тому ви­падку, коли вона існує в цій ситуації в модусі справжності.

5) Онтологічно-екзистенціальною основою для тлумачення правової ситуації є герменевти­чне коло між конкретним діянням та його право­вими наслідками, між правовою ситуацією та правопорядком в цілому.

Насамкінець слід відзначити, що викладена у цій статті точка зору в жодному разі не є кінце­вою відповіддю на порушенні у статті проблеми. Ця робота є лише спробою звернути увагу право­знавців на певний напрямок філософсько-право­вих розвідок, якій здається автору перспектив­ним для подальшої поглибленої розробки.

Список літератури

1. Воробьев А. В., Поляков А. В., Тихонравов Ю. В. Теория адвокатуры. – М.: Грантъ, 2002. – 496 с.

2. Гадамер Г.-Г. Істина і метод: В 4 т. – К.: Юні­верс, 2000. – Т. 1: Герменевтика I: Основи філософ. герменевтики. – 464 с.

3. Гадамер Г.-Г. Істина і метод: В 4 т. – К.: Юні­верс, 2000. – Т.2: Герменевтика II. – 478 с.

4. Головатий С. “Верховенство закону” versus “верховенства права”: філологічна помилка, професійна недбалість чи науковий догматизм? // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2 – 3. – С. 96-114.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорус­ского языка: В 4 т. – М.: Гос. изд-во иностр. и нац. словарей, 1955. – Т. 3: П - Р. – 555 с.

6. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.

7. Козюбра М. Правовий закон: проблема крите­ріїв // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2 – № 3. – С. 83-96.

8. Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996. – № 129 – 130.

9. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт фи­лософского осмысления. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

10. Мамардашвили М. К. Эстетика мышления // Философские чтения. – СПб.: Азбука-классика, 2002. – С. 173-507.

11. Основи конституційного права України / За ред. В. В. Копейчикова – К.: Юрінком, 1997. – 208 с.

12. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права: філософсько-правовий дис­курс. – Х.: Право, 1998. – 416 с.

13. Рікер П. Право і справедливість. – К.: Дух і літера, 2002. – 216 с.

14. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: про­блемы теории и практики. – Харьков: Факт, 2000. – 608 с.

15. Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad marginem, 1997. – 452 с.

16. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та сво­бода: Нове викладення широких принципів справедливо­сті та політичної економії: В 3 т. – К.: Сфера. Т.1.: Правила та порядок. – 1999. – 196 с.

17. Честнов И. Л. Правопонимание в эпоху пост­модерна. – СПб.: ИВЭСЭП, Знание, 2002. – 272 с.

18. Cohn G. Existentialism and Legal Science. – New-York.: Occana publications inc., 1967. – 148 p.

19. Fechner E. Rechtphilosophie. – Tubingen, 1956. – S. 179-294.

20. Hamrick William S. An Existential Phenome­nology of Law: Maurice Merleau-Ponty. – Dor-drecht: Martinus Nijhoff Publishers, 1987. – 246 p.

21. Kaufman A. Ontologische Struktur des Rechts // Rechtsphilosophie im Wandel. – Frankfurt am Maine: Stationeneines Weges, 1972. – S. 104-134.

22. Kaufman A. Preliminary Remarks on a Legal Logic and Ontology of Relations // Law, Interpreta­tion and Reality. – Dordrecht, 1990. – P. 104-123

23. Moore M. S. Excerpts from Legal Reality // Associations. Journal for Legal and Social Theory. – 2003. – Vol.7, Number 1. – P. 145-157.

24. Salter M. Towards a Phenomenology of Legal Thinking // Journal of the British Society for Phe­nomenology. Vol. 23, no. 2, May 1992. – P. 167-182.

А. В. Стовба

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: