СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ

РОЗМЕЖУВАННЯ ПРИВАТНИХ І ПУБЛІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ЯК ПІДСТАВИ ДИХОТОМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ

ПОЗИТИВНОГО ПРАВА

I. Вступні зауваження. Категорія інтересу – одна з найбільш складних і дискусійних у су­часній науковій літературі. Пояснюється це тим, що слово “інтерес” входить до числа гра­нично абстрактних і, як правило, сутнісно оспорюваних понять. Звідси – неможливість не лише його термінологізації (встановлення чіт­кого визначення, однозначного використання у певних сферах діяльності), але й більш-менш надійної конвенціалізації його змісту (нормати­вної чи прагматичної згоди стосовно, зокрема, значення відповідного терміна) [15]. Ставши предметом дослідження філософії, соціології, психології, педагогіки, правознавства, політо­логії, економічної теорії та й інших суспільних наук, розглядувана категорія ще раз підтвер­дила свій комплексний та багатогранний харак­тер.

У попередній – радянський – період у зага­льній теорії права зазначена категорія дослі­джувалась досить інтенсивно (праці А. Екімова, В. Грібанова, Р. Гукасян, Ю. Зав’ялова, Д. Кєрі­мова, А. Малька, Г. Мальцева, В. Патюліна, С. Сабікенова, Г. Свєрдлика, В. Стєпаняна, Д. Че­чота, Н. Шайкенова). Проте останнім часом увага до дослідження поняття “інтерес” у вітчизняній юриспруденції знову помітно зростає [3; 20, с. 10-19; 17, с. 296-300; 24, с. 16-21; 13, с. 37-41; 41, с. 30-32]. Це зумовлюється, гадаємо, насам­перед потребою у теоретичному обґрунтуванні забезпечення справедливого балансу приватних інтересів усіх учасників суспільного життя, а також у гармонійному поєднанні як приват­них, так і публічних інтересів у державно-пра­вовому регулюванні. Одним із важливих аспек­тів таких досліджень є використання протилеж­ності “індивідуальний інтерес – суспільний ін­терес” для дихотомічного поділу права на при­ватне та публічне. При цьому не завжди врахо­вується полісемія вживання слова “інтерес” як у побутовому спілкуванні, так і на законодав­чому рівні; двозначність використання цієї ка­тегорії у правознавстві; природа індивідуального та суспільного інтересів, зрештою, їхня діалекти­чна єдність та взаємодоповнюваність. З’ясуван-ню цих питань – з метою пошуків єди­ного критерію поділу права на приватне та пуб­лічне – і присвячено дану статтю.

II. Інтерес як соціально філософська кате­горія. Термін “інтерес” (від лат. interest, intersum – має значення, важливо; inter esse – бути між) використовують для позначення різ­них за своєю природою явищ. Ключовим пи­танням проблеми інтересу в цілому і необхід­ною передумовою плідного застосування цієї категорії у юридичній науці є з’ясування при­роди і суті самого явища інтересу [61, с. 9-10.]. У науковій літературі сформувалося три під­ходи стосовно його вирішення:

1) Суб’єктивний підхід. Його представники (переважно вчені-психологи) [26, с. 54-55; 29 с. 223; 42, с. 111] розглядають інтерес як психоло­гічну рису особистості, “яка виявляється у спрямованості людини на надбання певних знань чи на виконання певної діяльності” [50, с. 477]. І у найбільш загальній формі цей підхід характеризують такі визначення: це “активна пізнавальна спрямованість людини на той чи інший предмет чи явище дійсності, пов’язана, як правило, з позитивним емоційно-забарвле­ним відношенням до пізнання об’єкта чи до оволодіння тією чи іншою діяльністю” [34, с. 255-258]; це “зосередженість на певному пред­меті думок, яка викликає бажання ближче озна­йомитись з ним, глибше в нього вникнути, не упускати його з поля зору” [42, с. 111]; це “осо­бливий когнітивний мотиваційний стан пізна­вального характеру, який, як правило, не пов’язаний з якою небудь... потребою” [29, с. 223].

Подібних поглядів дотримувався й відомий американський правознавець Р. Паунд. Він стверджував, що кожен, у кого є інтерес, нама­гається задовольнити свої бажання. “Ці ба­жання становлять його інтерес, і розуміння ним свого не може заперечуватися вказівкою, на­приклад, на те, що насправді йому невигідно бажати того, чого він хоче, і добиватися того, чого він бажає”. На його думку, неможливість повного задоволення інтересів індивіда зумов­лена тим, що законодавець зобов’язаний врахо­вувати інтереси інших осіб, які суперечать ба­жанням цього індивіда, а не тому, що законода­вець вирішує, що потрібно цьому індивідові [33, с. 675].

2) Об’єктивний підхід. У рамках цього під­ходу [60, с. 28-35; 23, с. 86-94; 56, с. 228-231; 9, с. 8-12; 57, с. 29-37; 28, с. 12-26; 20, с. 17-18; 4, с. 13-14] інтерес тлумачиться як об’єктивна ка­тегорія, яка існує поза людською волею і є реа­льною причиною соціальних дій, подій, звер­шень, яка стоїть за безпосередніми мотивами, помислами, ідеями, намірами і т.д. – індивідів, соціальних груп, які беруть участь у цих діях [52, с. 219]; або ж як потреби, об’єктивні за своїм характером, які виникають у різних соці­альних груп і окремих суб’єктів і обумовлю­ються економічними відносинами даного суспі­льства, економічним становищем певних соціа­льних спільностей і об’єднань [51, с. 116-117]. Наприклад, Г. Гак, вважаючи, що “це слово означає щось потрібне чи корисне для держави, для особи” (Д. Дідро) обґрунтовував тезу, від­повідно до якої “інтерес може існувати для лю­дини, не будучи навіть нею усвідомленим” [5, с. 19]. На думку Г. Глезермана, змістом інтересу є об’єктивні потреби, зумовлені умовами суспі­льного буття [6, с. 18]. C. Сабікенов стверджу­вав, що об’єктивність інтересу полягає не у становищі суб’єкта і не в його потребах, а в “об’єктивно існуючому відношенні даного суб’єкта до явищ, предметів навколишньої дій­сності, які заломлюючись у його свідомості, з необхідністю вимагають здійснення певних дій для задоволення соціально-значимих по­треб”. Факт усвідомлення соціальним суб’єктом у певний період часу тих чи інших інтересів він вважав об’єктивно зумовленим, закономірним процесом [43, с. 18, 19].

3) Об’єктивно-суб’єктивний підхід. Нама­гаючись поєднати у розумінні інтересу суб’єк-тивний та об’єктивний моменти, деякі вчені [30, с. 77; 8, с. 53; 2, 43-48; 18, с. 25; 44, с. 12; 25, с. 44-45, 47] нерідко характеризують його як “об’єктивно зумовлені мотиви діяльності соціа­льних суб’єктів..., які складаються з усвідом­лення ними власних потреб та з’ясування умов та засобів їхнього задоволення” [36, с. 146]. В. Патюлін визначив інтерес як “об’єктивно сприятливу для соціальних суб’єктів взаємодію з природними та суспільними умовами зовніш­нього світу, яка пізнається і використовується з метою самозбереження, нормального функці­онування і розвитку суб’єктів” [32, с. 21-22]. На думку О. Здравомислова, об’єктивним момен­том інтересу є становище суб’єкта, а суб’єктив-ним моментом – ідеальні стимулюючі сили: ба­жання, потяги, мотиви діяльності [12, с. 29].

Взявши за основу положення, відповідно до якого в інтересах людей проявляється “об’єк-тивний зв’язок потреб людини з умовами їх за­доволення”, С. Кожевніков включав до струк­тури інтересу усвідомлені потреби, а також ус­відомлення загальних умов і засобів, які спри­яють задоволенню потреб [18, с. 25]. Ця ідея отримала свій подальший розвиток у працях В. Сіренка, який до структури інтересу відносив такі елементи: 1)необхідність задоволення по­треби(що передбачає наявність самої потреби); 2)можливість задоволення потреби(що перед­бачає наявність умов і засобів її задоволення); 3)усвідомлення необхідності задоволення по­треби і можливостей її задоволення [45, с. 7]. Тому нерідко цей підхід характеризують таким висловом: інтерес – це усвідомлена потреба.

Видається, що однією з причин таких розбі­жностей у розумінні природи інтересу є полісе­мантичність розглядуваного терміно-поняття. На рівні словникової літератури наводяться, зокрема, такі його значення: 1) користь, вигода, прибуток, зиск; 2) процент, ріст на гроші; 3) співчуття у чомусь, участь, турбота; 4) захо­плення, значимість; 5) зацікавлення, цікавість, увага, викликана чим-небудь значним, захоп­люючим; 6) потреби, запити, потяги, необхід­ність; 7) важливість чого-небудь, значення чого-небудь [10, с. 47; 31, с. 216; 46, с. 206]. Ав­тори “Словника іншомовних слів” звертають увагу на два аспекти цієї категорії: у першому випадку інтерес тлумачиться як соціальне, еко­номічне явище, як реальна причина соціальних дій, що лежить в основі безпосередніх мотивів поведінки індивідів, соціальних груп; у другому – як психологічне явище, “ставлення особисто­сті до предмета як до чогось безпосередньо для неї цінного, привабливого” [38, с. 476]. Подібні зауваження стосовно полісемантичності слова “інтерес” наводилися і деякими вченими. Так, Г. Глезерман наголошував, що “не слід змішу­вати поняття інтересу в психології, де він трак­тується як певна спрямованість уваги чи дій людини, і в соціології, політичній економії, де інтерес розглядається як вираз об’єктивних по­треб, задоволення яких становить необхідні умови життя та розвитку людини” [7, с. 44-54]. Вказувалось і на те, що значення категорії інте­ресу, яке використовується у психології, не слід ототожнювати ні з суспільним інтересом, ні з його суб’єктивною оцінкою, оскільки такий інтерес є специфічною спрямованістю особи, яка лише опосередковано обумовлена усвідом­ленням її соціальних інтересів [42, с. 111].

Як бачимо, терміно-поняття “інтерес” вжи­вається переважно для позначення двох різних явищ: 1) характеристики душевно-емоційного стану людини, спрямованості її волі (як-то увага, зацікавленість, захоплення, бажання) – так званий суб’єктивний (психічний) інтерес; 2) характеристики позапсихічного, соціального явища, яке існує поза свідомістю кожної окре­мої людини і, на думку О. Курбатова, “виражає те, що об’єктивно сприяє зміцненню та позити­вним змінам соціального статусу суб’єкта сус­пільних відносин” (як-то вигода, користь, благо, перевага) – так званий об’єктивний (со­ціальний) інтерес.

Друга група інтересів людини детерміну­ється матеріальними умовами життя того чи іншого суспільства, а також рівнем розвитку його культури, ідеології, політики, права, мо­ралі, звичаїв, станом економіки тощо [20, с. 17]. Їх зміст є конкретно-історичним. На відміну від психічних інтересів, які існують виключно у свідомості людей, такі інтереси можуть зна­ходити своє вираження та закріплення в об’єк-тивному юридичному праві. Останнє ж, як про­дукт суспільного розвитку, існує незалежно від волі кожного з учасників правовідносин. Тому й інтереси, для забезпечення реалізації яких встановлюються юридичні норми, також носять об’єктивний характер.

Однак не будь-який соціальний інтерес зна­ходить своє відображення у праві. Причиною цього можуть бути, зокрема, соціальна мало­значимість такого інтересу, недоцільність (або ж непотрібність) його правового забезпечення; помилка нормотворчих органів держави, які не врахували (чи неправильно врахували) суспі­льну необхідність у юридичному закріпленні соціального інтересу; зацікавленість з боку окремих учасників суспільного життя у подіб­них “помилках”. У зв’язку з цим слушною ви­дається пропозиція Д. Чечота розмежовувати категорії соціального інтересу та юридичного інтересу. Другий відрізняється від першого тим, що: 1) є вторинним стосовно соціального інтересу та норми права, виникає на їх основі; 2) завжди є об’єктивним щодо суб’єкта, оскі­льки, з одного боку, не залежить від його воле­виявлення, а з другого – може становити цін­ність не лише для даного суб’єкта, але й для інших осіб; 3) може здійснюватися лише за до­помогою передбачених правових засобів [60, с. 35-37].

Об’єктивність категорії інтересу підтвер­джується також і тим змістом, який вкладає у неї законодавець. Наприклад, у ст. 25 Цивіль­ного кодексу України передбачено, що у випад­ках, встановлених законом, охороняються інте­реси зачатої, але ще не народженої дитини. Можна зробити висновок, що поява інтересів особи (а, відповідно, і їхня можливість бути об’єктом правової охорони) випереджає в часі появу на світ самої особи. Ще більше часу мине до того моменту, коли цей носій почне усвідом­лювати їх. Зрештою, може скластися ситуація, що народжена дитина внаслідок, скажімо, пси­хічної хвороби ніколи так і не усвідомить “своїх” інтересів. Тим не менше, і до моменту народження, і до досягнення повноліття, і на­віть у випадку визнання такої особи недієздат­ною законодавець охоронятиме її інтереси, ви­значаючи їх “потрібність” на свій розсуд, а та­кож на розсуд її батьків (усиновлювачів), опі­куна або ж піклувальника (ст. 41, 55, 64, 67, 69, 72 ЦК України).

Подібні висновки можна зробити, проаналі­зувавши також норми інших статей Цивільного кодексу, а також Сімейного, Господарського, Кримінального, Цивільно-процесуального та ін­ших кодексів України. Зокрема, у ст. 44, 54 ЦК України йде мова про реалізацію інтересів без­вісно відсутньої людини третіми осо­бами (опікуном, управителем), у ст. 122 ЦК України згадується про права учасника повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень і його дії не були схва­лені іншими учасниками, у ст. 302 ЦК України взагалі мова йде про такого носія інтересів як національна безпека, або ж – державна безпека (ст. 313 ЦК України), або ж – діяльність (ст. 470, 480 ЦК України), або ж – служба(ст. 364 КК України). Ще цікавіший зміст п. 8 ст. 7 СК України, у якому передбачено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з макси­мально можливим урахуванням інтересів ди­тини та непрацездатних членів сім’ї. При цьому держава виявляє та охороняє інтереси згаданих учасників суспільного життя на свій розсуд, незалежно від їхньої волі. Останні ж можуть так і не усвідомити (чи неправильно усвідо­мити) “корисність” таких інтересів для себе.

Тому слід підтримати думку Г. Мальцева, який стверджував, що “категорія інтересу набу­ває актуальності для правової науки перш за все як категорія, яка виражає об’єктивне значення”, оскільки розуміння інтересу, як певної психіч­ної вольової діяльності людини, не може дати пояснення процесу формування такого соціаль­ного явища як право [27, с. 20].

Тим не менше і категорія суб’єктивного ін­тересу відіграє певну роль у юриспруденції (за­звичай, це стосується випадків з’ясування мо­тивів поведінки окремих індивідів [64, с. 9; 32, с. 22]). Наприклад, відповідно до Криміналь­ного кодексу України при встановленні осудно­сті особи з’ясовується її здатність усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ст. 19). При встановленні форми та виду вини вра­ховується психічне ставлення особи до вчиню­ваного діяння та його наслідків (ст. 23-25), або ж її корисливі мотиви чи інші особисті інтереси (ст. 319, ст. 357). Іншими словами – суд у про­цесі розгляду кримінальної справи з’ясовує: була чи не була особа зацікавленою (заінтере­сованою) у вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Ще один приклад. У ст. 4 ЦПК України пе­редбачено, що усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звер­нутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. У даній нормі слово “заінтересована” вживається у значенні психічного інтересу (як синонім слова “зацікавлена”). При цьому важ­лива увага приділяється саме правильному ус­відомленню особою своїх законних інтересів, адже прийняття, наприклад, позовної заяви до розгляду ще не означає, що суд винесе позити­вне для позивача рішення (суд у процесі судо­вого розгляду може дійти висновку, що у особи насправді немає жодного права чи законного інтересу стосовно предмету спору).

III. Розмежування потреби та інтересу. Не­зважаючи на тісний взаємозв’язок потреб та інтересів людини, у науковій літературі про­стежуються різні погляди стосовно їх співвід­ношення. Одні дослідники, по суті, ототожню­ють ці поняття, другі чітко розмежовують їх, треті включають потребу до складу інтересу як одну з його частин [11, с. 35-36]. С. Черніченко вважає, що “потреба” – це необхідність для суб’єкта соціальних відносин усунути проти­річчя між його станом та іншим найбільш спри­ятливим станом, “інтерес” же ж – це можливість суб’єкта задовольнити свої потреби [58, с. 140].

Розв’язуючи означену проблему, потрібно виходити з того, що: по-перше, людські по­треби являють собою “сплав” об’єктивного та суб’єктивного; по-друге, вони змінюються за­лежно від різних умов; по-третє, вони можуть бути як біологічними, так і соціальними. Тому потребою слід вважати “об’єктивну необхід­ність живого організму, людської особистості, соціальної групи чи суспільства в цілому, що відображає характер та зміст об’єктивного зв’язку (природного та соціального) суб’єкта по­треби і навколишнього середовища” [55, с. 510].

На нашу думку, найбільш вдало здійснив розмежування між категоріями потреби та інте­ресу М. Дьомін. Він вважає, що якщо інтерес, який являє собою ставлення людини до навко­лишнього середовища, призводить – через дія­льність –до панування над умовами, то потреби, виражаючи також ставлення до навколишнього середовища, свідчать лише про залежність лю­дини від навколишнього середовища, про її підпорядкування зовнішнім умовам. Крім того, потреби та інтереси суттєво відрізняються за своїм призначенням: у той час як призначення інтересу полягає у виробництві предмета, кін­цевою “метою” потреби є поглинання, тобто знищення предмета. Нарешті, розмежування інтересу й потреби полягає і в тому, що не будь-яка потреба пов’язана з інтересом. Так, ті потреби, які легко задовольняються і по суті не вимагають діяльності по їх задоволенню, не ви­кликають інтересу. Наприклад, споживання людиною повітря, води тощо здійснюється лю­диною в нормальних умовах [11, с. 36].

Загалом же потрібно погодитись з тим, що “усвідомлення інтересів, являючи собою одну з важливих умов їх реалізації, нічого не додає до їх змісту, оскільки можуть існувати й не­усвідомлені інтереси, а між виникненням інте­ресу та його усвідомленням може пройти пев­ний час”. Можна також погодитись з визначен­ням поняття об’єктивного інтересу як об’єктив-ного відношення суспільства чи людини до умов власного життя і до наявних потреб, які стимулюють конкретну людину сприяти збере­женню умов, сприятливих для її життя та роз­витку, і боротися з тими умовами, які перешко­джають її існуванню та розвитку [59, с. 5, 6, 30].

Надалі категорія інтересу буде вживатися нами саме у сенсі об’єктивного інтересу. Адже “лише розуміння інтересу як об’єктивної кате­горії дає можливість наукового розв’язання проблеми співвідношення суспільних і особис­тих інтересів. Якщо бачити в інтересах особи лише суб’єктивний зміст, важко зрозуміти “ме­ханізм” їх співвідношення із спільними та сус­пільними інтересами”[1, с. 278].

IV. Види інтересів. У соціально-філософській літературі наводяться різні критерії класифіка­ції інтересів (та відповідні класифікації): суб’єкт інтересу (тоді виділяють інтереси інди­відуальні, групові, суспільні); зміст (спрямова­ність) інтересу (інтереси економічні (матеріа­льні), соціальні, політичні, духовні тощо); ха­рактер носія інтересів (інтереси особисті, коле­ктивні, класові, національні, державні тощо); ступінь усвідомлення інтересу (інтереси сти­хійні, теоретично обґрунтовані, програмні); можливість здійснення інтересу (інтереси реа­льні, ілюзорні); значення інтересу для суспі­льно-історичного розвитку (інтереси консерва­тивні, прогресивні, реакційні); значення інтере­сів у задоволенні потреб (інтереси корінні та некорінні); тривалість інтересів (інтереси по­стійні та тимчасові); гострота суперечливості між інтересами (інтереси узгоджувані та не­узгоджувані) [52, с. 219; 53, с. 439; 54, с. 246]. Р. Ієрінг розподіляв усі інтереси на дві великі групи: інтереси індивіда та інтереси суспільства [14, с. 530]. На думку Р. Паунда, інтереси лю­дини можна класифікувати на індивідуальні (особисті) інтереси, які пов’язані з життям окремої людини і які здійснюються нею індиві­дуально; публічні (політичні) інтереси, які пов’язані з життям політично організованого суспільства (в першу чергу це інтереси дер­жави); соціальні інтереси, які пов’язані з соціа­льним життям суспільства [33, с. 675; 21, с. 89-96].

З огляду на мету даної статті, основну увагу зосередимо на поділі інтересів на приватні та публічні за таким критерієм, як ступінь їх зага­льності (суспільності). При цьому зауважимо, що у вітчизняному законодавстві доволі часто використовуються – як синонімічні словоспо­лучення щодо виразів “приватний інтерес” та “публічний інтерес” – такі терміни, як – відпо­відно – “особистий інтерес” (ст. 79 Кодексу за­конів України про працю; ст. 319, 357, 423 Кримінального кодексу України; ст. 373 Мит­ного кодексу України), “громадський інтерес” (ст. 356, 359, 364, 365, 367 Кримінального коде­ксу України), “суспільний інтерес” (ст. 89 Кон­ституції України; ст. 36 Кримінального кодексу України).

Традиційно до приватних інтересів відносять індивідуальні інтереси особи, а до публічних – загальносуспільні інтереси. Однією із важко розв’язуваних продовжує залишатися проблема, до якої саме з вищеназваних груп інтересів на­лежить зараховувати інтереси соціальних спі­льнот, угруповань, недержавних (громадських) об’єднань та організацій. Видається, що її розв’язання можливе шляхом спеціальних до­сліджень групових інтересів. При цьому необ­хідно враховувати можливість існування, так би мовити, “змішаних” (приватно-публічних чи публічно-приватних) інтересів.

До складу публічних інтересів деякі вчені пропонують включати також і державні інте­реси. Необхідність їх окремого виділення у структурі публічних інтересів пояснюється, по-перше, тим, що “повна відповідність суспільних та державних інтересів – це ніколи не досяжна мета, а лише певний ідеал, оскільки відносини “держава-суспільство” завжди включають у себе певні протиріччя” [22, с. 18]; а, по-друге, “держава як організація політичної влади у сус­пільстві у певних випадках віддзеркалює не чиїсь певні інтереси (суспільства, його прошар­ків, окремих територіальних громад або прав­лячої верхівки), а свої власні, сформовані на основі більш-менш збалансованого врахування, гармонізації інтересів різних соціальних груп, без чого держава не здатна здійснювати функ­цію організатора суспільного життя” [3, с. 22]. У низці статей Кримінального кодексу терміни “державний інтерес”, “інтерес держави” вжи­ваються як такі, що відрізняються від термінів “суспільний інтерес” (ст. 36) та “громадський інтерес” (ст. 356, 359, 364, 365, 367). Необхідно пам’ятати, що можливість існування державних інтересів визнана Конституційним Судом України, який у своєму рішенні від 8 квітня 1999 року (справа про представництво прокура­турою України інтересів держави в арбітраж­ному суді) також вказав на принципову відмін­ність інтере­сів держави від інтересів інших учасників сус­пільних відносин.

Цікавий погляд на проблему співвідношення суспільних та державних інтересів наводиться у російському законодавстві. Відповідно до ст. 3 Містобудівного кодексу РФ (в редакції від 10.01.2003) необхідно розмежовувати такі по­няття, як державний інтерес, суспільний інтерес та приватний інтерес. До першої групи відно­сять інтереси Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації, до другої – інтереси на­селення міських та сільських поселень (а також інших муніципальних утворень), до третьої – інтереси громадян та юридичних осіб.

Аналізуючи взаємовідносини між суспільст­вом та державою, можна зауважити, що інте­реси держави можуть повністю співпадати, час­тково співпадати або ж не співпадати із суспі­льними інтересами. Не беручи до уваги випа­дки, коли під гаслом “державні інтереси” на­справді розуміють чиїсь групові, корпоративні інтереси, належить констатувати, що держава, як “організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві” [39, с. 36], у своїй діяльності до­сить часто враховує інтереси не усього суспіль­ства, а саме його домінуючої частини* [14]. А інтереси останньої не завжди тотожні інтересам суспільства в цілому. Тому в структурі публіч­них (суспільних) інтересів, на нашу думку, слід виділяти: 1) суспільні інтереси, які забезпечу­ються державою і, відповідно, трансформуються в державні інтереси; 2) інтереси домінуючої час­тини суспільства, які забезпечуються державою і також трансформуються у державні інтереси; 3) суспільні інтереси, які державою не забезпечу­ються.

Ті ж державні інтереси, які не спрямовані на реалізацію інтересів суспільства чи його домі­нуючої частини, належать, мабуть, вже не до публічних інтересів, а скоріше за все до групо­вих, корпоративних – “бюрократичних”.

V. Приватний та публічний інтерес. Про­тягом тривалого часу саме такий поділ інтересів привертає до себе увагу правознавців. І це не випадково. Запропонований видатним римсь­ким юристом Доміцієм Ульпіаном поділ права на приватне та публічне за таким критерієм як носій (отримувач) користі, який отримав свій подальший розвиток у працях Ф. Савіньї (роз­межування між приватним та публічним правом він проводив за ознакою мети) та Р. Ієрінга (в основу поділу права німецький вчений ставив характер інтересу, який охороняє та чи інша правова норма), загострив питання про доціль­ність використання протиставлення суспільного та особистого інтересу у юриспруденції. Теорія інтересу (Г. Дернбург, Г. Шершенєвіч, С. Дніс­трянський, М. Планіоль, М. Гунель), незважа­ючи на критичну оцінку з боку багатьох право­знавців (Н. Коркунова, Л. Петражицького, Ю. Гамбарова, Й. Покровського, Б. Черепа­хіна), обґрунтовується і у сучасній українській літературі (зокрема, у працях О. Крупчана, В. Мадіссона, В. Селіванова, О. Юлдашева).

Природа розглядуваних інтересів, як ствер­джує В. Сіренко, діалектична, і формальнологі­чними підходами неможливо повністю охопити їхні зміст і властивості [45, с. 9]. Тому, аби з’ясувати здатність цієї класифікації інтересів бути підставою чіткого поділу системи позити­вного права, необхідно уточнити деякі характе­ристики, притаманні приватному та публічному інтересам:

1. Публічний інтерес є похідним від інте­ресу приватного. Відомий філософ І. Бентам зауважив, що “єдино реальними інтересами” є індивідуальні інтереси людини [51, с. 116-117]. І хоча таке твердження доволі дискусійне, можна констатувати, що кінцевим “адресатом” будь-яких інтересів завжди виступає людина. Лише вона здатна усвідомити об’єктивно існу­ючі інтереси, а відтак – здійснювати їх [33, с. 675]. Реалізація приватного інтересу сприяє за­доволенню різноманітних потреб окремого ін­дивіда, публічного ж – усіх індивідів, членів того чи іншого суспільства. Розглянемо, напри­клад, податкові правовідносини. Виникнення інституту збору податків обумовлено, зокрема, спільним для усіх інтересом у майновому за­безпеченні функціонування механізму держави. Такий інтерес належить одночасно багатьом громадянам. Неусвідомлення деякими з них та­ких інтересів можна пояснити об’єктивною природою існування останніх, незалежністю їх від свідомості людини. Тому публічний інтерес можна розглядати як спільний для більшості учасників суспільного життя інтерес, який ге­нетично пов’язаний з приватним інтересом, од­нак якісно від нього відрізняється в першу чергу, тим, що в його основі “завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, про­грам, спрямованих на захист суверенітету, те­риторіальної цілісності, державного кордону..., гарантування... державної, економічної, інфор­маційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо”*.

На похідний характер публічних інтересів та їхню залежність від приватних інтересів вказує П. Рабінович. На його думку, за ступенем “пуб­лічності” можна виділити такі види інтересів: 1) приватні інтереси (ті, які задовольняються власними інтелектуальними (нефізичними) ді­ями, операціями; і доки такі дії не проявля­ються назовні, вони не набувають суспільного (“публічного”) характеру, а тому й не можуть бути піддані державно-юридичному регулю­ванню). До інтересів цього виду автор відно­сить і ті, які задовольняються хоча й фізичними діями їх суб’єкта, але теж не оприлюднюва­ними. Тому держава не фіксує, не узаконює ді­яльнісні засоби задоволення саме таких – суто приватних – інтересів; 2) приватно-публічні ін­тереси, які безпосередньо задовольняються фі­зичними діями інших суб’єктів, у тому числі державних органів і організацій; 3) публічні ін­тереси, тобто інтереси усього суспільства (що адекватно відображають його загальні потреби) як системної єдності, цілісності (які, на його думку,більш коректно відображати терміно-поняттям “ публічно-приватні ”, оскільки реалі­зація таких інтересів за допомогою державних заходів загального характеру призводить – не­хай і опосередковано – до задоволення й відпо­відних, однакових чи схожих, індивідуальних інтересів членів суспільства, наприклад, забез­печення державою обороноздатності країни, охорони природного довкілля, оголошення нею карантину у разі виникнення епідемії) [40, с. 30].

Подібні думки наводилася й у працях радян­ських вчених, які стверджували, що інтереси класу, нації і такі інші виступають для індивіда як його власні інтереси, оскільки він є членом цих людських спільнот. Однак такі інтереси особи “відрізняються від її індивідуальних, тобто у вузькому розумінні слова особистих інтересів, по-перше, тим, що є спільними для усієї спільноти, і, по-друге, тим, що виражають потреби їх існування і розвитку як цілого” [6, с. 17]. Дійшовши схожих висновків, Г. Гак пропо­нував розмежовувати такі поняття як “особис­тий інтерес” та “інтерес особи”. Останнє, на його думку, ширше, оскільки включає в себе поняття особистого інтересу, однак не ототож­нюється з ним [5, с. 19-20]. Такі твердження дали підставу Р. Гукасян здійснити поділ інте­ресів особи на безпосередньо особисті(те, що безпосередньо необхідно для особи) та інші особисті інтереси(в основі яких лежить суспі­льний інтерес) [9, с. 15].

Отож, публічний інтерес завжди містить у собі “відбиток приватності”. А тому характе­ристика його як протилежного приватному ін­тересові, потребує додаткового обґрунтування.

2. Кожен юридичний (узаконений) інтерес є публічним інтересом. Вище зазначалось, що виражений у правових нормах соціальний інте­рес стає інтересом юридичним. Право як регу­лятор суспільних відносин є публічним явищем, і навряд чи можна знайти таку правову норму, яка б охороняла винятково приватні інтереси конкретної особи (чи осіб). Тому кожен юриди­чний інтерес носить публічний характер, а їх поділ на приватні та публічні носить здебіль­шого умовний характер.

Аналогічну аргументацію знаходимо й у представників дореволюційного загальнотеоре­тичного правознавства. Так, Н. Коркунов звер­тав увагу на те, що “правова охорона надається лише тим інтересам окремих осіб, які мають більш-менш спільне значення”, тому всяке право охороняє лише спільні інтереси. “Зви­чайно, – писав він далі, – можна розмежовувати більш чи менш спільні інтереси. Однак, не бе­ручи до уваги відносність та невизначенність такого розмежування, воно не відповідає спра­вжній різниці між приватними та публічними відносинами. Не можна сказати, що публічне право стосувалось завжди більш спільних, а приватне – менш спільних інтересів” [19, с. 166]. Відтак, усі юридичні інтереси можна по­ділити на публічно-приватні та “чисто” публі­чні інтереси.

Висловлені міркування не стосуються тих випадків, коли нормативно-правові акти при­ймаються для задоволення інтересів певних со­ціальних угруповань чи осіб. Хоча така нормот­ворча практика ще раз підтверджує той факт, що норми публічного права (наприклад, ті, що стосуються податкових пільг) не завжди мають на меті задоволення суспільних потреб.

3. Публічний інтерес визначає метод пра­вового регулювання суспільних відносин. Кате­горія інтересу відіграє важливу роль у право­вому регулюванні суспільних відносин, оскі­льки на етапі правотворчості саме публічний інтерес як виразник, насамперед, загальносоці­альних потреб детермінує правову форму (ме­тод регулювання) цих відносин. (Розглянемо, наприклад, відносини осіб чоловічої статі з державою щодо проходження ними дійсної вій­ськової служби. Коли виникає певна суспільна необхідність, потреба, держава за допомогою відповідних юридичних механізмів приймає рішення про запровадження загального війсь­кового обов’язку. Відсутність же у законодав­стві такого зобов’язання, встановлення контра­ктної форми проходження військової служби свідчить про суспільну незаінтересованість у всеохоплюючому залученні повнолітніх грома­дян чоловічої статі на таку службу. У першому випадку відносини між згадуваними суб’єктами регулюватимуться інструментами імператив­ного методу регулювання і становитимуть предмет публічного права, у другому ж вони “перейдуть” у сферу регулювання приватного права).

Наведений приклад якраз і ілюструє визна­чальну роль суспільного інтересу при виборі “правової оболонки” суспільних відносин. Тому такий інтерес повинен слугувати орієнтиром для законодавця при творенні майбутнього права, оскільки, як слушно зазначив Ю. Тіхомі­ров, інтерес є критерієм “правової оцінки пра­вових явищ”, “духом права” [49, 139].

Однак у реальному житті така залежність не завжди “гарантує” того, що до суспільних від­носин буде застосовано адекватний їм метод правового регулювання. І основна причина та­кої неадекватності полягає у тому, що право­творчі органи не завжди правильно усвідомлю­ють суспільні інтереси, які існують незалежно від них. Тому завдання політики права і полягає в тому, щоб наблизити, наскільки це можливо, правові тексти законів і практику їх реалізації до реальних потреб та інтересів людини та сус­пільства [37, с. 504].

4. “Публічність” інтересів змінюється за­лежно від конкретних історичних, соціально-культурних, геополітичних та інших умов. Як відзначають деякі автори, сталих, незмінних кордонів між індивідуальними та суспільними інтересами не існує, одні й ті ж соціальні явища за певних обставин можуть набувати або ж пу­блічного, або ж приватного характеру [3, с. 23]. І прикладів цьому можна навести чимало. Це і підприємницька діяльність (яка за радянських умов вважалася суспільно-небезпечною, а тому – кримінально караною), це і порядок зараху­вання на військову службу (який у різних краї­нах відноситься чи-то до сфери “публічних” інтересів, чи-то до сфери “приватних” інтере­сів), це й обіг легких наркотичних засобів(у де­яких європейських країнах можливість їх вжи­вання віддається на розсуд конкретних осіб). Зре­штою, у суспільства взагалі може зникнути по­треба у правовому забезпеченні та охороні певних юридичних інтересів (скажімо, декриміналізація деяких суспільно-небезпечних діянь), або ж, на­впаки, неурегульовані суспільні відносини мо­жуть “перейти” у сферу правового регулювання з огляду на їхню публічну значимість.

Така “мінливість” соціальних інтересів не заперечує, однак, того, що у конкретних істори­чних умовах відповідь на питання стосовно „публічності” чи “непублічності” інтересу має бути тільки однією – однозначною. А завдання законодавця полягає у відслідковуванні подіб­них змін та внесенні відповідних коректив у методи правового регулювання. Р. Ієрінг пи­сав, що “якими б різними не були в окремих випадках права та інтереси,... кожне... право містить вияв інтересу, визнаного законодавцем з точки зору його часу гідним і таким, що по­требує захисту” [35, с. 246].

5. В об’єктивному юридичному праві ма­ють гармонійно поєднуватись публічні та приватні інтереси. Тривалий процес розвитку людства засвідчив “приреченість” публічного інтересу на постійне неспівпадіння, а часто й конфронтацію, з інтересом приватним. Не­зважаючи на таку їхню “протилежність”, суспі­льний та особистий інтереси становлять діалек­тичну єдність у державно-юридичному регулю­ванні, адже “сам по собі феномен права... базу­ється перш за все на... переплетенні та взає­мозв’язку інтересів особи, суспільства і дер­жави” [47, с. 4]. Тому правильним видається зауваження Г. Шершенєвіча стосовно того, що “суспільні інтереси охороняються настільки, наскільки вони повинні забезпечити благоденс­тво приватних осіб, і навпаки, приватні інте­реси охороняються настільки, наскільки вони поєднуються і з суспільними завданнями” [62, с. 10]. Одним із законодавчих підтверджень та­кої єдності можна вважати норму ст. 49 Циві­льного кодексу УРСР 1963 р., де сказано, що угода, укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, є недійсною. Подібні норми міститься й у новому Цивіль­ному кодексі України. Відповідно до його ст. 228, нікчемною є угода, яка порушує публічний порядок; у ч. 5 ст. 319 цього ж кодексу перед­бачено, що власник не може використовувати право власності на шкоду інтересам суспільс­тва.

Сьогодні таким принципом керується у своїй діяльності й Конституційний Суд України. Так, у справі про заощадження громадян було вста­новлено, що передбачений ст. 7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заоща­джень громадян України” механізм, відповідно до якого заощадження повертаються не за пер­шою вимогою вкладника, як це було передба­чено ст. 384 Цивільного кодексу Української РСР, а поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік, обмежує конститу­ційне право власності громадян, грошові вклади яких відновлені шляхом компенсаційної індексації в Державному ощадному банку України. Однак проаналізувавши відповідні статті Конституції України (зокрема норми про те, що “власність зобов’язує”, і вона “не пови­нна використовуватись на шкоду людині і сус­пільству” (ч. 3 ст. 13), а використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (ч. 7 ст. 41)), а також статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основ­них свобод 1950 року, де передбачено право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загаль­них інтересів, Суд дійшов висновку про те, що положення ст. 7 згаданого Закону, відповідно до яких заощадження повертаються “поетапно”, “залежно від суми вкладу”, “у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, хоча й обмежують конституційне право власності громадян, але не суперечать ст. 13, 41, 64 та іншим Конституції України.

6. Приватний та публічний інтерес взає­мно впливають один на одного. Суспільний інтерес, будучивторинним стосовно індивідуа­льного інтересу, здійснює на нього зворотний вплив. Людина як істота соціальна не може не відчувати на собі впливу тих соціальних груп, учасником яких вона так чи інакше є, а її інте­реси “обумовлюються закономірностями соціа­льних відносин і пріоритетами державно-пра­вового впливу на них” [47, с. 8]. І навіть, здава­лось би, суто приватна (інтимна) сфера людини не позбавлена цілком “публічного характеру – хоча б у тому сенсі, що всі інші суб’єкти пови­нні не втручатись у неї, не “доторкатись” до неї. Тому у держави все ж таки виникає “публі­чний” обов’язок забезпечити цю недоторкан­ність (окрім того, й засоби задоволення приват­них інтересів є зазвичай продуктами суспіль­ного виробництва)” [40, с. 30].

Як писав Г. Шершенєвіч, індивід є продук­том суспільного середовища, суспільство здійс­нює на нього масовий вплив, під яким форму­ються розум, почуття та воля людини. Суспіль­ство привчає кожного індивіда дивитись на все його очима, відчувати спільно з іншими індиві­дами [63; 16, с. 799]. Право ж, охороняючи ін­тереси суспільства, безпосередньо проектує їх на особу, тим самим підтверджуючи закономір­ність взаємопроникнення різнорівневих інтере­сів [47, с. 8].

Прикладами такої взаємодії можна вважати численні “вкраплення” публічних елементів у об’єктивне приватне право, зокрема, існу­вання інституту публічного договору, договору про приєднання, де свобода сторін на укла­дення договору значно обмежена. Частиною 2 ст. 259 Цивільного кодексу України передба­чено, що встановлені законом строки позовної давності не можуть бути скорочені за домовле­ністю сторін; у ст. 1241 цього ж кодексу наво­диться перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадкуванні, незалежно від змісту заповіту. Ці норми яскраво ілюстру­ють обмеження свободи договору, свободи за­повіту з метою охорони, в першу чергу, приват­ного інтересу.

7. Приватноправові норми можуть вста­новлюватися для задоволення суспільних ін­тересів. Будь-яка характеристика приватного права має вказувати не на причини чи наслідки появи юридичних норм, а на ті “правові” риси, які йому іманентно властиві. Л. Петражицький вказував, що основною вадою утилітарних (ці­льових) конструкцій приватного права є те, що вони “не відповідають на питання про природу існуючого: публічного права, приватного права”, а вказують лише на явища, які цьому передували (зокрема, цільові міркування (уяв­лення) законодавця щодо сприяння спільному благу, спільній користі, охороні спільних інте­ресів), або ж на наступні явища, позитивні ре­зультати дії тих чи інших правових норм (зок­рема, принесення користі усьому суспільству чи окремим його індивідам) [35, с. 522-523]. Адже форма права та його зміст не завжди співпадають, і метою деяких приватноправових норм може бути суспільно-корисний результат.

Законодавчою ілюстрацією наведених твер­джень можна вважати передбачені ст. 167-169 ЦК України норми щодо форм участі держави чи територіальних громад у цивільному обо­роті. Ці норми спрямовані на забезпечення реа­лізації саме публічних інтересів у приватнопра­вовій сфері, однак ні у кого не виникатимуть сумніви у “приватності” згаданих норм (незва­жаючи на те, що діяльність, яка здійснювати­меться на їх основі, завжди переслідуватиме суспільно корисну мету).

VI. Висновки. Проведений аналіз співвід­ношення приватного та публічного інтересів дає можливість констатувати насамперед на­ступне:

1. Терміно-поняття “інтерес”, незважаючи на явну полісемантичність його змісту, вжива­ється у юридичній науці, перш за все, для хара­ктеристики об’єктивного за своєю природою явища.

2. Застосування теорії інтересу для визна­чення поняття приватного права не дає можли­вості повністю охопити характерні ознаки останнього, а оціночність та відносність змісту самої категорії інтересу створюють перешкоди для однозначного її застосування правознав­цями. Це, однак, не виключає визначальної ролі публічного інтересу при виборі юридичного режиму суспільних відносин.

3. Приватний та публічний інтерес утворю­ють у юридичному регулюванні діалектичну єдність, взаємно проникаючи та впливаючи один на одного. Як стверджував В. Тарановсь­кий, вони “настільки переплетені та поєднані в праві, що їх неможливо... відокремити один від одного, і ще менше є можливостей за їх проти­лежністю відмежовувати приватне право від публічного” [48, с. 226]. Тому використання феномена інтересу для чітко дихотомічного структурування системи об’єктивного юридич­ного права потребує додаткових аргументів, оскільки, як виявляється, не дає можливості провести чітку розділову лінію між правом приватним та правом публічним.

Список літератури

1. Ануфриев Е. А. Социальный статус и акти­вность личности: (личность как объект и суб­ъект общественных отношений). – М., 1984.

2. Бегичев Б. К. Цели советского трудового права // Правоведение. – 1980. – № 5.

3. Вінник О. М. Публічні та приватні інте­реси в господарський товариствах: проблеми правового забезпечення. Монографія. – К.: Атіка, 2003.

4. Вінник О. М. Теоретичні аспекти право­вого забезпечення реалізації публічних і прива­тних інтересів в господарських товариствах // Автореф. дис.... д.ю.н. – К.: Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2004.

5. Гак Г. М. Общественные и личные инте­ресы и их сочетание при социализме // Вопросы философии. – 1955. – № 4.

6. Глезерман Г. Е. Интерес как социологичес­кая категория // Вопросы филосо­фии. – 1966. – № 10.

7. Глезерман Г. Е. Экономические отноше­ния и интересы людей при социализме // Ком­мунист. – 1964. – № 12.

8. Грибанов В. П. Интерес в гражданском праве // Советское государство и право. – 1967. – № 1.

9. Гукасян Р. Е. Проблема интереса в советс­ком гражданском процесуальном праве. – Сара­тов: Приволж. книж. изд-во, 1978.

10. Даль В. Толковый словарь живого вели­корусского языка (по изд. 1881 г.). Изд. 2-е, испр. Т. 2. – М.: Русский язык, 1981.

11. Демин М. В. К вопросу о природе инте­реса // Философские науки. – 1972. – № 3.

12. Здравомыслов А. Г. Проблема интереса в социологической теории. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1964.

13. Зельдина Е. Обеспечение частных и пуб­личных интересов специальным режимом хо­зяйствования // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 2.

14. Иеринг Р. Цель в праве. – СПб, 1881. Цит. по: История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Сост. и общ. Ред. Г. Г. Демиде­нко. – Х.: Факт, 1999.

15. Ильин М. В. Слова и смыслы: интерес // http://www.politstudies.ru/fultext/1995/2/9.htm

16. История политических и правовых уче­ний: Хрестоматия для юридических вузов и фа­культетов / Сост. и общ. Ред. Г. Г. Демиденко. – Х.: Факт, 1999.

17. Ковальський В. С. Діалектика приват­ного й публічного інтересів у системі право­охоронної діяльності.

18. Кожевников С. Н. Социально-правовая активность личности // Советское государство и право. – 1980. – № 9.

19. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. Изд. третье (испр. и доп.). – СПб., 1894.

20. Крупчан О. Д. Методологічні підходи до проблеми взаємозв’язку приватного та публіч­ного права // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О. Д. Круп­чан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер. – 2003.

21. Куликов А. К. Категория интереса в соци­ологической юриспруденции Роско Паунда // Правоведение. – 1977. – № 6.

22. Курбатов А. Я. Сочетание частных и пуб­личных интересов при правовом регулиро­вании предпринимательской деятельности. – М., 2001.

23. Лазарев Б. М. Социальные интересы и компетенция органов управления // Советское государство и право. – 1971. – № 10.

24. Мадіссон В. В. Деякі питання соціології приватного права. Монографія. – К.: НДІ при­ватного права і підприємництва, 2003.

25. Мадіссон В. В. Питання філософії приват­ного права. Монографія. – К.: НДІ при­ватного права і підприємництва, 2003.

26. Мальков В. А. Личные и общественные интересы и условия их сочетания при социали­зме // Вестник Ленинградского государствен­ного университета (серия экономики, филосо­фии и права, вып. 1). – 1958. – № 5.

27. Мальцев Г. В. Соотношение субъектив­ных прав, обязанностей и интересов советских граждан // Советское государство и право. – 1965. – № 10.

28. Михайлов С. В. Категория интереса в рос­сийском гражданском праве. – М.: Статут, 2002.

29. Немов Р. С. Психология: Учеб. Пособие. – М.: Просвещение, 1980.

30. Нестеров В. Г. О соотношении общест­венного и личного интереса при социализме // Ученые записки ВПШ при ЦК КПСС, вып. 1. – М., 1959.

31. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под. ред. Н. Ю. Шведовой. – Изд. 18, стерео­тип. – М.: “Русский язык”, 1986.

32. Патюлин В. А. Интересы государства и граждан при социализме // Советское государс­тво и право. – 1972. – № 5.

33. Паунд Р. Современная правовая теория // Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т. III. – М.: Мысль, 1999.

34. Педагогическая энциклопедия / И. А. Кайров (главн. ред). Т. 2. – М.: Советская энци­клопедия, 1965.

35. Петражицкий Л. И. Теория права и госу­дарства в связи с теорией нравственности. – СПб.: Лань, 2000.

36. Політологічний енциклопедичний слов­ник: Навч. посібник. – К.: “Генеза”, 1997.

37. Поляков А. В. Общая теория права: Про­блемы интерпретации в контексте коммуника­тивного подхода: Курс лекций. – СПб.: Издате­льский дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004.

38. Пустовіт Л. О., Скопненко О. І., Сюта Г. М., Цимбалюк Т. В. Словник іншомовних слів. – К.: Довіра, 2000.

39. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний посібник. Вид. 5-те, зі змінами. – К.: Атіка. – 2001.

40. Рабінович П. М. Приватне й публічне у природному праві та українському законодав­стві // Юридична Україна. – 2004. – № 6.

41. Рабінович П. М. Природне право: діалек­тика приватного й публічного // Юридич­ний вісник України. – 2004, 20-26 березня. – № 12.

42. Рубинштейн С. Л. Основы общей психо­логии: В 2 т. – Т. 2. – М.: Педагогика, 1989.

43. Сабикенов С. Право и социальные инте­ресы в период социализма. – Алма-Ата: Наука, 1986.

44. Свердлык Г. А. Гражданско-правовые способы сочетания общественных, коллектив­ных и личных интересов: Учебное пособие. – Свердловск: УрГУ. – 1980.

45. Сиренко В. Ф. Интересы – власть – управ­ление. – К.: Наук. думка, 1991.

46. Сліпушко О. М. Тлумачний словник чу­жомовних слів в українській мові. – К.: Кри­ниця, 1999.

47. Субочев В. В. Право и его роль в обеспе­чении диалектического единства личных, обще­ственных и государственных интересов // Право и политика. – 2003. – № 12.

48. Тарановский В. Ф. Энциклопедия права. 3-е изд. – СПб.: Лань, 2001.

49. Тіхоміров Ю. Журнал российского права. – 2003. – № 1.

50. Українська радянська енциклопедія. Т. 5. – К.: Головна редакція УРЕ, 1961.

51. Философская энциклопедия / Глав. ред. Ф. В. Константинов. Т. 4. – М.: Советская эн­циклопедия, 1967.

52. Философский энциклопедический сло­варь. Изд. 2-е / Редкол. С. С. Аверинцев и др. – М.: «Советская энциклопедия», 1989.

53. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997.

54. Філософський енциклопедичний слов­ник / В. І. Шинкарук (голова редколегії). – К.: Абрис. – 2002.

55. Філософський словник / За ред. В. І. Шинка­рука. 2-е вид. (перероб. і доп.). – К.: Го­ловна редакція УРЕ. – 1986.

56. Халфина Р. О. Общее учение о правоотно­шении. – М.: «Юридическая литература», 1971.

57. Черепахин А. М. Экономические интересы при социализме и их правообразующее значение // Советское государство и право. – 1981. – № 2.

58. Черніченка С. Журнал российского права. – 2003. – № 1.

59. Чесноков Д. И. Общественный интерес и механизм действия социальных законов // Воп­росы философии. – 1966. – № 9.

60. Чечот Д. М. Субъективное право и фо­рмы его защиты. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968.

61. Шайкенов Н. А. Правовое обеспечение интересов личности. Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990.

62. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского граж­данского права (по изд. 1907 г.) – М. – 1995.

63. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. – М., 1911.

64. Экимов А. И. Интересы и право в социа­листическом обществе. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984.

Р. Б. Сывый

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: