ЗНАЧЕННЯ ПОГЛЯДІВ Є. ЕРЛІХА НА ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОГО МИСЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ПОСТМОДЕРНУ

Нове, сучасне мислення потрібне в усіх сфе­рах суспільного життя: в економіці, в політиці, в освіті тощо. Правова сфера не є винятком. В ній, мож­ливо, виразніше від інших сфер про­стежується іне­рція старих кодів, схем мислення, старих стереоти­пів, ідей та принципів, а тому необхідність відмови від них і заміни цього мис­лення іншим, сучасного типу, є дуже на часі. Підхід до нових, нинішніх проблем і реалій зі старими способами мислення, старими схемами, ідеями, поняттями, розумінням тощо дуже часто зумовлює ситуацію не тільки не вирішення цих проблем, а навпаки – їх усклад­нення і примно­ження. Кожна нова епоха викликає радикальні зміни не лише в різних сферах життєді­яльності, але й у мисленні, його змісті, способах тощо. Це стосу­ється також правового життя і пра­вового мислення.

Сучасному українству, щоб мати перспективи розвитку в часі, треба адекватно реагувати на ви­моги цивілізації, на темпи сучасного світового роз­витку, на глобалізаційні та інтеграційні про­цеси в Європі та світі, на інформаційний бум, загалом на запити сучасної людини тощо. Пра­вове мислення теж повинно реагувати на постій­ного змінюваний світ, воно не може бути не­змінним, воно має стати стимулюючим чинни­ком сучасного розвитку.

На жаль, у вітчизняній правознавчій галузі знання до проблеми правового мислення інте­ресу донині практично не проявлялося, за винят­ком де­кількох філософсько-правових досліджень [11; 14; 3], в контексті яких аналізовано окремі аспекти проблеми сучасного правового мис­лення. Значно більше уваги до даної проблеми проявляють зару­біжні правознавці, зокрема фі­лософи права [17; 16; 21; 20; 4]. Ці автори пере­конливо доводять, що пра­вове мислення безпо­середньо пов’язано з пробле­мою праворозу­міння, з пошуками істини в праві, пізнанням права, пере­творенням його в стимулюю­чий або ж, навпаки гальмівний чинник суспільного розвитку тощо.

В нинішньому вітчизняному правознавстві склалася ситуація, коли фундаментальних дослі­джень обмаль, а зусилля науковців зводяться в ос­новному до коментування нормативних по­ло­жень позитивного права, до “…поганого ко­менту­вання поганого законодавства, безпорад­ного узагаль­нення правозастосувальної прак­тики”, – як пише про аналогічну ситуацію у сусі­дів – росіян Д. А. Кє­рімов [9; 17].

З огляду на сказане вище, стає зрозуміло, на­скі­льки важливо вітчизняним правознавцям мати су­часне, нове для них, правове мислення, бо воно і є засобом подолання нинішньої кризи в нашому пра­вознавстві. Чимало оригінальних, дуже актуальних нині поглядів на юридичне ми­слення віднаходимо у творчій спадщині предста­вників соціологічної юриспруденції, зокрема Є. Ерліха, фундатора вчення про “живе право”.

Сьогодні, читаючи твори Є. Ерліха, можна лише подивуватися тому, наскільки по сучас­ному звучать його ідеї, які вони адекватні потре­бам нинішнього життя. Це стосується його ідей про природу права, витоків його, сутності, взає­мозв’язку права і куль­тури, зокрема права і мо­ралі, унікальності форм права у різних народів тощо. Ми ж проаналізуємо його погляди на пра­вове мислення, його природу, стиль, характерні риси та способи.

Погляди Є. Ерліха на правове мислення зумо­в­лені його розумінням природи і сутності права. Сьогодні ми можемо констатувати з достатніми підставами, що Є.Ерліх мислив право як соціо­куль­турне, духовне за суттю явище, створене спільними зусиллями соціуму [25], на противагу нормативіст­сько-позитивістському підходу, який зумовлює ототожнення права та закону [19]. Ві­домо, що Є. Ерліх використав у своїй творчості здобутки істо­ричної школи права [1], зокрема висунутий нею принцип “духу народу”, правової свідомості як першоджерела права. Є. Ерліх водночас і дорікав представникам цієї школи за те, що віддавали пре­вагу пошукам правових абс­тракцій і не цікавилися живим правом, не дослі­джували реальних правових відносин.

Право в розумінні Є. Ерліха постає як живе, складне, багатогранне явище, тисячами ниток пов’язане з життєвими обставинами, живим по­то­ком життя (чи на мала на мислителя впливу філо­софська школа “філософії життя”, ідеї таких її представників як: А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.?). Є. Ерліх стверджував, що роз­виток права, його творення, пізнання, вдоско­на­лення за­лежать від рівня розвитку суспільства, від спільнот людей, що його складають, яким воно по­трібне (сім’ї, релігійної громади, торго­вої спілки тощо), від розвитку господарських зв’язків, від структур цих спільнот, їх культур­них характерис­тик, здатно­сті їх до консолідації і навпаки, інших особливос­тей їх розвитку. Пра­вотворчість, наголо­шував Є. Ерліх,” залежить в значній мірі від масш­табу сво­боди і творчості юристів” [25]. Правові но­рми, вважав мислитель, складаються в суспільстві орга­нічно, вони виті­кають, виростають із безпосе­ред­нього спостере­ження життя, торгівлі, звичок, ста­тутних правил різних спільнот [25]. Дослідники творчості Є.Ерліха підкреслюють його ідею зв’язку права “із суспільними відносинами, соціальними умо­вами, з економічними відносинами” [ 15, с. 53], і не згадують, як правило, про те, що цей мисли­тель добре бачив також зв’язок права та куль­тури, її складових. В суспільному житті Є. Ерліх виділяв моральність, мораль, правила честі, доб­рий тон, моду, звичаї тощо, наголошував, що вони чинять відповідний вплив на право, право­порядок і “про­никають в нього” [25]. Є. Ерліх закликав для розу­міння витоків і сутності права вивчати, перш за все, “порядок, який існує в спі­льнотах як соціокультур­них утвореннях. При­чина невдач всіх попередніх спроб пояснити право полягає в тому, що вони ви­ходили з право­вих положень, а не з цього порядку”, – вважав він [25]. Мислитель вважав, що сімейне право є внутрішнім порядком сімейної спільноти; право трудових договорів – внутрішнім поряд­ком ви­робничих об’єднань; речове і спадкове право ре­гулює відносини господарських утво­рень, їх ма­теріальні засади тощо. І особливо хо­тілося б на­го­лосити ось на чому: при дослі­дженні права Є. Ерліх закликав враховувати культурні перед­умови всього цивілізованого світу [25, с. 383].

Поскільки різні народи знаходяться на різних ступенях розвитку, поскільки вони в культурно-іс­торичному зрізі різні – звички, мода, суспільна психологія тощо, то зрозуміло, що правосвідо­мість, правове мислення, правова психологія бу­дуть у цих народів також відрізнятися. Право ж держави, по­зити­вне право у зв’язку з цим, має в усіх істотних напря­мах відповідати суспіль­ному розвитку [25, с. 269].

В радянські часи Є. Ерліху приписувалося праг­нення завуалювати експлуататорську суть буржуа­зної держави і “дух капіталістичного пра­вопо­рядку”, применшити роль держави і писа­ного права [15]. В умовах тоталітаризму, зрозу­міло, таке про­читання Є. Ерліха було природнім. Насправді ж він нічого не прагнув применшу­вати чи заперечувати. Він хотів лише показати право не частково, не од­нобоко, а цілісно, всебі­чно, відтворити його реаль­ний смисл [24]. І йому це вдалося завдяки комплек­сній методології, фі­лософському баченню права, дослідженню його не лише з позиції соціологічного підходу, але й з позиції “філософії культури” (Б. Кістяківський). Він ділив право, єдине за своєю суттю, на право суспільне, право юристів і держа­вне право, яке вважав більш пізнім явищем, порів­няно з двома першими [25, с. 60-154]. Юристи від­находять право, держава ж не віднаходить, а лише велить [25, с. 152]. Право не примушує, примушує за­кон. Є. Ерліх наголошував, що живе право – це лише те право, що “входить в життя, стає живою нормою, все інше – це лише голе вчення, норма, рішення, догма чи теорія” [25, с. 33]. “Живе” це право тому, що відповідає на вічно змінювані за­пити життя, само змінюється відповідно до жит­тєвих потреб, органічно розвивається і вдоскона­люється в гущі суспільних відносин – в силу цього воно і має бути регулятором суспільних відносин.

Як же належить вивчати, мислити, тракту­вати, шукати право, що є соціокультурним фе­номеном, “живим” правом? Яким має бути пра­вове мис­лення? Якщо спробувати відповісти на ці запитання на підставі ерліхівських поглядів на право, то поба­чимо, що мислитель цілком в дусі сучасності наго­лошував, що дослідження сутно­сті права вимагає від правової науки бути істо­ричною, етнологічною, соціологічною тощо, тобто використовувати низку методів, оскільки таке складне та багатогранне явище як право не­можливо об’єктивно проаналізу­вати з позицій одного лише формально – догмати­чного підходу [24]. Вважаючи, що право нерозри­вно пов’язано з головами людей, їх свідомістю, внутрішнім світом, Є. Ерліх закликав правознавців відтво­рювати повну картину правового життя, обов’язково досліджувати духовні процеси, які зу­мовлюють творення і динаміку права. Чималу увагу звертав мислитель на психологічний бік пра­вотворчості, аналізував почуття справедливо­сті, уявлення про право, вважав, що дослідження пра­вопорядку без психологічного підходу буде непов­ним [8]. Він дуже слушно акцентував на ідеї, що правознавець має володіти тонким чут­тям реально­сті, в якій народжується і живе право [25, с. 381-384]. “Тонке чуття права” як метод його пізнання до раціонально – теоретичних спо­собів дослі­дження, як відомо, не належить, тим не менше Є. Ерліх таким підходом до права не нехтує, демон­струючи високу філософсько-правову культуру мислення. Тим самим він дає підстави віднести його до тих правознавців, для яких логіка життя є важливішою і вищою від логіки норм.

Є. Ерліх був із тих мислителів, які в епоху за­силля юридично-позитивістської методології від­стоювали принцип плюралізму в поглядах на ви­токи права, істину в праві, методологію дослі­дження його тощо. На підставі його творчої спа­дщини можемо констатувати, що фундатор “жи­вого” права захищав таке ж, відкрите, живе, тво­рче, органічне правове мислення і заперечував одно­боко раціоцентричне, препароване на до­году етати­зму, штучне, механістичне наукоподі­бне. Є. Ерліх був поміж тих небагатьох мислите­лів-юристів, які прагнули захистити право як функцію живого життя від наступу на нього нау­ковірування, техно­кратичного, дегуманізованого мислення, що було характерною рисою інтелек­туальної культури єв­ропейського модерну. Як високоосвічена людина, мислитель з глибоким філософським розумом Є. Ерліх, вочевидь, розу­мів небезпеку, яку ніс із со­бою дегуманізований, безособистісний, позбавле­ний ціннісного виміру, зараціоналізований, зафор­малізований європей­ський інтелект в право, цю невід’ємну від живої людини царину її буття, і все його вчення про “живе” право покликане запере­чити домінування такого інтелекту в правовому житті. Він відстоює ідею органічного правового мислення [25; 22; 24].

Правове мислення – це активний процес без­по­середнього та опосередкованого сприйняття право­вої реальності в чуттєво-мислиннєвих об­разах, в поняттєвому вираженні. Це інтелектуа­льна актив­ність в правовій сфері, що проявля­ється в осягненні смислу права, в праворозу­мінні, інтерпретації його, правозастосуванні тощо. Ця інтелектуальна актив­ність в правовій сфері не вичерпується раціональні­стю, хоча ра­ціональність в мисленні загалом вира­жена най­більш повно. Дослідники стверджують, що не­має “чистого” чуття права, що було б вільним від впливу правового мислення [18].

Є. Ерліх як і Р. Ієрінг, Є. Спекторський, С. Муромцев, М. Бердяєв усвідомлював небез­пеку відриву права від живого життя живих вза­ємодію­чих індивідів, їх потреб, інтересів, цінно­стей засо­бом абстрактного, механістичного мис­лення. За­киди стосовно того, що Є. Ерліх ніби то чітко не окреслив методології дослідження права [15] не мають під собою підстав. Щоб запобігти частко­вому, однобокому, поверхневому тракту­ванню права, мислитель пропонує шлях пізнання права від індукції до дедукції, від одиничного до загального, а не навпаки. Саме в одиничному, конкретно – окремішному, емпіричному вбачає Є. Ерліх найбі­льше життя, для нього загальне завжди бідніше одиничного, в абстрактному не­має життя, в ньому є порожнеча [23]. Досліджу­вати реалії життя, мати загострене чуття цих ре­алій, мати органічне живе правове мислення, ми­слення, що постійно “вслуха­ється” в буття (М. Гайдеггер), живе разом із ним і взаємодіє – ці ідеї фундатора “живого” права по­вністю спів­звучні з поглядами таких правознавців інформа­ційного суспільства як: Л. Фуллер, А. Га­рапон, Р. Дворкін, Дж. Ллойд, А. Кауфман, Є. Сте­льмах та ін. [20; 4; 6; 13]. Історія філософії показує, як важко поєднати в мисленні одиничне та зага­льне, історія права – що поєднати їх на практиці у сто разів важче. Існує велика спокуса підмі­нити правотворчість, що має йти з живої дійсно­сті, як наголошував Є. Ерліх, розробкою і засто­суванням абстрактно – формальних схем. Мис­литель бачив, що західно-європейське право роз­вивається як право закону (логічно – розсудкова форма), а не як право живого буття, яке він праг­нув захистити, за­кликаючи завжди проникати в глибину того сми­слу, що лежить за зовніш­ньою формальністю но­рми. Він не довіряв ні “системі твердо встановле­них правових правил” [24, с. 17], ні самовпевне­ному, очищеному від почуттів, цінностей, інтуїції, розуму, втіленому в юридичній логіці. Аналогії, конструкції, роз­маїті логічні прийоми, на думку Є. Ерліха, мо­жуть дати дуже незначні результати. Ду­мка, що з їх допомогою суддя може віднайти волю зако­но­давця, яка міститься в прихованому вигляді у нормах закону, є помилковою, – вважав мисли­тель [22, с. 147]. Він наголошував, що застосу­вання винятково формально – догматичного під­ходу до права зумовлено неправильним, частко­вим розу­мінням права, ототожненням його лише з позитив­ною нормою, в той час, як право вирос­тає із глибин суспільного життя і живе незале­жно від волі зако­нодавця, держави, яка може на­віть запере­чувати право як таке [23]. Застосу­вання до аналізу права лише логічних прийомів зводиться в кінце­вому підсумку до маніпуляцій поняттями, необхід­них для отримання бажаних результатів. Є. Ерліх кри­тикував юридичну ло­гіку, яка зумовлювала не­сво­боду судді в знахо­дженні істини в праві, змушу­вала його за кож­ним рішенням кожного конкрет­ного випадку звертатися до законодавця. Мисли­тель взагалі не вважав юридичну логіку логікою. Він вважав, що це небезпечна в значній мірі “тех­ніка”, бо з її допомогою виправдовується багато зловжи­вань суддів [23, с. 303-304]. Технічні фікції та конс­трукції, на думку Є. Ерліха, юрист викорис­товує лише для того, щоб завуалювати, прикрити ними свою власну позицію, він використовує їх просто як зовнішню форму. З допомогою юридич­них фікцій та конструкцій юристи дуже часто сві­домо непра­вильно тлумачать правові положення [23]. Мис­лення, що оперує юридичними конс­трук­ціями під виглядом тлумачення закону, може вихо­лостити з нього все те позитивне, що міститься в звичаєвому праві, – стверджував Є. Ер­ліх. Юриди­чне мис­лення, сформоване догматич­ним підходом до права, позитивістсько-нормативі­стсь­кою мето­доло­гією, виявляє свою нездатність руха­тися адек­ватно змінюваній дійсності, стає непово­ротким, негнуч­ким, або ж перетворюється в мані­пуляції понят­тями на догоду одному част­ковому інтересу. І в першому, і в другому випад­ках воно стає неспро­можним на пошуки істини в праві. Є. Ерліх, як ба­чимо, не погоджувався з таким юри­дичним мис­ленням, для якого абстра­ктна логіка, “юриспруден­ція понять” є вищою і визначальні­шою від життя. Він усвідо­млював абсурдність си­туації, коли логіка є пер­винною стосовно буття, а воно має бути препа­роване стосовно такої логіки. Мислення, сфор­моване в руслі позитивістсько-но­рмативістсь­кої методо­логії, настільки абсолютизує раціона­льне, що в цьому ідеальному конструюванні раціо­на­льного це мислення втрачає зв’язок з жи­вими правовід­носинами, доводиться до формалізо­вано – алго­ритмічних форм. “Така конструкція знань, – пише В. М. Денисенко, – виступає вже не як відо­браження дійсності, а як самоцінна ірраціо­нальна форма, у відповідності з якою має узгоджу­ватися дійсність” [7, с. 21]. Правовий раціоналізм, по мірі відчуження від реальності, має здатність до пе­ретво­рення в свою протилежність – ірраціона­льне.

Може скластися враження, з огляду на ска­зане вище, що Є. Ерліх взагалі заперечує раціо­налізм в правовому мисленні, але це не так. Він наголошу­вав, що усталена система понять в пра­вознавстві не­обхідна, без неї неможливе наукове правове мис­лення, але в той же час мислитель звертав увагу на емпіричне походження понять. Він неодноразово на­гадував, що лише загострене чуття правової реа­льно­сті, живе споглядання правових відносин є тим під­ґрунтям, на якому можливе формування поня­тійного апарату, уві­дповідненого дійсності [ 25, с. 17].

Юридичне мислення, сформоване на базі по­зи­тивістської методології, вважав Є. Ерліх, для цілей знаходження права користується не понят­тями, які утворюються при оцінці інтересів, ана­лізі правових відносин, а лиш абстракціями із цих понять [23], а тому воно настільки далеке від дійсності, наскі­льки механістичне.

“Живе право” має пізнаватися органічним пра­вовим мисленням. Вільне знаходження права не­можливе без такого творчого, відкритого но­ваціям, динамічного мислення. Таке оригінальне тракту­вання правового мислення, таке нетради­ційне ба­чення інтелектуального процесу працю­вало на за­хист юснатуралістичної парадигми в європейсь­кому праві, на захист гуманістичного сенсу права як втілення справедливості, форми ви­раження сво­боди, як невід’ємного атрибуту людсь­кої культури, активного стимулюючого чинника суспільного розвитку.

Тип правового, вірніше законницького мис­лення, сформованого позитивістським підходом до права, і запереченого Є. Ерліхом, був поро­дженням гіпертрофованої раціоналістичної тра­диції і в євро­пейському праві, і загалом в захі­дно-європейській культурі модерної епохи. По­скільки право є не­від’ємною складовою куль­тури, то воно несе на собі відбиток, слід того всього, що є в цій культурі істотного, значущого. Вся духовна культура моде­рну розвивається під знаком раціоналістичності, наукоцентричності, і право не складає винятку [3; 1; 2]. Воно, будучи поглиненим позитивістською методологією, теж форма раціоналізму, на жаль, далеко не краща, це форма виродженого раціоналі­зму. М. Бердяєв, осмислюючи це явище у науко­вому і загалом духовному житті Європи, наголо­шував, що “по­зитивізм – це антиренесансне явище і криза гу­манізму”, це “якийсь нелюдський акт пі­знання, очищений від всього гуманістичного” [2, с. 126]. Позитивізм – це раціоналізм розсудку, який все підраховує, на все накладає свої утилітарні фо­рми, в які не втискаються смисли і цінності люд­ського буття. Е. Гуссерль зауважував, що “при­чини скрути раціональної культури полягають не в суті самого раціоналізму, а лише в його спотво­ренні /.../ “об’єктивізмом” [5, с. 115]. Науковець мислиться позитивістами безпристрасним, стери­льним, очи­щеним від філософсько-світоглядних знань та установок, живучим поза конкретним про­стором і часом, поза конкретними культурними впливами, байдужим до смисложиттєвих та цін­нісних сенсів, суб’єктом. Саме позитивізм при­четний до ствер­дження технократичного, меха­ністичного, зараціо­налізованого мислення, для якого жива, конкретна людина завжди була “пе­решкодою” на шляху до об’єктивної істини, ми­слення, що спричинилося до всіх найбільших катаклізмів ХХ століття. В. Клю­чевський назвав позитивістське мислення “гіпер­трофованою са­мовпевненістю розуму” і наголосив, що людське суспільство “створюється не одними лише по­требами розуму; навряд чи природно під­поряд­ковувати всі сили людини деспотизмові од­нієї із них, і навряд чи людство можна перетворити в логічний прилад” [ 10, с. 450].

Нині західноєвропейський метаетнос пережи­ває еволюцію глибинних ментальних засад. Сто­совно раціональності, то треба констатувати, що відбува­ється трансформація тих принципів, що були сфо­рмульовані в добу Нового часу як вихі­дні засади раціональності. Європа не відмовля­ється від раціо­нального мислення, вона відмов­ляється від старого гіпертрофованого раціональ­ного мислення. Вона формує нові типи раціона­льності загалом і в праві зокрема. І, як не дивно, саме тип органічного пра­вового мислення, яке захищав Є. Ерліх століття назад, сучасні євро­пейці використовують в своєму праві – воно, це мислення, виявилося ефективним в умовах інфо­рмаційного суспільства.

Список літератури

1. Аннерс Э. История европейского права. – М.,1996.

2. Бердяев Н. А. Смысл истории. – М.,1990.

3. Братасюк В. М. Право як форма прояву ін­телектуа­льної традиції епохи (на матеріалах ро­мано-гер­манської правової сім”ї). / Автореф. дис....к.ю.н. – К., 2005.

4. Гарапон А. Хранитель обещаний. Суд и де­мокра­тия. – М., 2003.

5. Гуссерль Э. Кризис европейского человечес­тва и философия. // Вопросы филосо­фии, 1986. – № 3.

6. Дворкін Р. Серйозний погляд на права. – К., 2001.

7. Денисенко В. М. Проблеми раціоналізму та ірраціо­налізму в політичних теоріях Нового часу Євро­пейської історії. // Автореф.дис.... д.п.н. – Львів, 1998.

8. Иеринг Р. Борьба за право. – М.,1904.

9. Керимов Д. А. О предмете и функциях фило­софии права. // Теория государства и права. Философия права. – М.,1999.

10. Ключевский В. О. Неопубликованные произ­веде­ния. – 1983.

11. Козловський А. А. Право як пізнання. – Чер­нівці, 1999.

12. Котюк В. О. Теорія права. – К., 1996 та ін.

13. Ллойд Д. Идея права. – М., 2002.

14. Малишев Б. В. Правовий прецедент:стиль юридич­ного мислення. // Проблеми філософії права. – 2004, Т. 2.

15. Марчук В. П. “Свободное право” в буржуаз­ной юриспруденции. Критика концепций Е. Эрлиха. – К.,1977.

16. Овчинников А. И. Правовое мышление в ге­рменев­тической парадигме. – Ростов Н/Д., 2002.

17. Овчинников А. И. Правовое мышление и те­оре­тико-методологический анализ. – Ростов Н/Д., 2003.

18. Причепій Є. М., Чекаль А. М. та ін. Філосо­фія. – К., 2001.

19. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 2001.

20. Фуллер Л. Мораль права. – К., 1998.

21. Циппеліус Р. Філософія права. – К., 2000.

22. Erlich E. Recht und Leben, 1967.

23. Erlich E. Die juristische Logik. – Tubingen, 1918.

24. Erlich E. Freie Rechtsfindung und freie Rechtswis-senschaft. – Leipzig, 1903.

25. Erlich E. Grundlegung der Sociologie des Rechts. Munchen und Leipzig, 1913.

М. Г. Братасюк

ЗНАЧЕНИЕ ВЗГЛЯДОВ ЭРЛИХА НА ОСОБЕННОСТИ ЮРИДИЧЕСКОГО

МЫШЛЕНИЯ В КОНТЕКСТЕ ПРАВОВОЙ КУЛЬТУРЫ ПОСТМОДЕРНА

Статья излагает правопонимание Эрлиха, подчёркивает особенности его мышления в контексте правовой культуры постмодерна. Автор, считая мышление Эрлиха «органичным», указывает на то, что этот тип мышления, который на данном этапе используется в Европе, наиболее эффективен во времена информационного общества.

M. H. Bratasuik

THE SIGNIFICANCE OF EHRLICH’S VIEWS FOR THE PARTICULARITIES OF LEGAL THINKING IN THE CONTEXT OF THE LEGAL CULTURE OF THE POSTMODERN

The article outlines Ehrlich’s views on law, stresses the particularities of his thinking in the context of postmodern law culture. The author considers Ehrlich’s thinking as “organic” and suggests that this type of thinking, also applied in Europe, has proven to be most effective in the times of the informational society.

© 2005 Д. С. Дорош

Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: