Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ЕВОЛЮЦІЯ ЮРИДИЧНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ




 


Актуальність юридико-антропологічних до­сліджень, що здійснюються на базі філософсько-правової методології, зумовлена низкою причин практичного і теоретичного характеру, амбівале­нтними за своїми властивостями: глобалізацій­ними тенденціями світового розвитку та поши­ренням антиглобалістських рухів; орієнтацією на пріоритети й ідеали світового співтовариства на­родів і підвищенням впливовості етнічного чин­ника; інтеграційними процесами та поши­ренням сепаратистських рухів і т. ін. Вищезазна­чені тен­денції соціально-політичного розвитку постають як причини, що безпосередньо впли­вають на фо­рмування й розвиток національних правових си­стем, ускладнюють міжнародні та міжетнічні відносини, спричиняють кризу бага­тьох міжна­родно-правових інститутів.

Саме тому потребують ґрунтовного аналізу форми юридизації людського буття, які визна­чають особливості правових систем з метою по­дальшого їх врахування в інтеграційних проце­сах. До того ж, юридико-антропологічні дослі­дження допомагають еволюції поглядів науко­вців на суспільства, відмінні від власного, і, без­перечно, потребують налагодження міждисцип­лінарних зв’язків і координації зусиль фахівців різних країн, що в цілому сприятиме форму­ванню єдиного правового поля.

Антропологізація вітчизняного права, започа­ткована прийняттям Конституції, яка проголо­сила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (Ст. 3), зумовлює необхідність залучення до світової скарбниці ідей, теорій, концепцій, які мають ан­тропоцентричний і гуманістичний вимір, скон­центрованих у межах юридичної антропології, й допомагає подолати відставання від світової юри­дичної науки в галузі юридичної антрополо­гії та гармонізувати й скоординувати вектор роз­витку правових форм організації суспільного життя.

Особлива цінність антропологічного пошуку у праві полягає в тому, що він дає можливість збагнути органічне поєднання в кожній конкрет­ній людині максимальної самоцінності, індиві­дуальності та водночас універсальності, вселю­дяності і виявити їх спільний знаменник.

Розвиток вітчизняної антропології права від­бувається в межах філософії права, оскільки вона розглядається як її складова [9, с. 266; 8, с. 184] та перебуває у тісному зв’язку з соціаль­ною, філософською, культурною антропологією, порівняльним правознавством, етноправознавс­товом. Такий статус зумовлює той факт, що поза увагою дослідників залишається низка проблем, а тому основними завданнями статті є дослі­дження процесу становлення юридичної антро­пології, уточнення понять “юридична антропо­логія” й “антропологія права”, виявлення чинни­ків, які найбільше сприяли процесу формування юридичної антропології, подання стислого ана­лізу процесу формування основних шкіл світової юридичної антропології.

Методологічним підґрунтям статті слугують наукові доробки вітчизняних і західних правни­ків, які досліджували проблеми взаємозв’язку права й особистості, людину як суб’єкт і об’єкт права, права людини та ставлять на порядок ден­ний питання про необхідність розвитку юри­дико-антропологічних досліджень в Україні, а також праці фахівців філософської та соціальної антропо­логії, які прагнуть подолати антропоцен­тричну за­розумілість, обґрунтовують можливість створення “інтегративної антропології” [10, с. 36].

Можна погодитися з позицією авторів, які підкреслюють, що феномен права найтісніше пов’язаний з людиною, її сутністю, сенсом люд­ського буття. Як зазначає представник правового екзистенціалізму Еріх Фехнер, “відповіді на всі філософські питання права визначаються відпо­віддю на питання про сенс людського буття” [12, с. 278]. Такий підхід акцентує увагу на антропо­логічній зорієнтованості права, на тому, що право є таким явищем, без якого людина не може існувати. Водночас, він сприяє виявленню у структурі людського буття певних моментів, що в зовнішньому вираженні дають право.

Дослідження проблеми еволюції юридичної ан­тропології потребує, перш за все, уточнення таких понять, як “антропологія права” та “юри­дична ан­тропологія”, які не завжди розмежову­ються, а ін­коли навіть ототожнюються. У зв’язку з цим доці­льно звернутися до питання: що явля­ють собою ці поняття на Заході, де вони досить поширені?

Один з найбільш відомих фахівців юридичної антропології завдяки виходу російськомовного видання підручника Н. Рулан визначає її як дис­ципліну, яка предметом свого дослідження має мовний устрій, життєві навички і форми пред­ставництва, які кожне суспільство вважає осно­воположними для свого функціонування і відно­влення [5, с. 7].

Знаний німецький фахівець філософії права в Європі Р. Циппеліус вживає поняття “антропо­ло­гія права” і визначає останню як науку, яка ви­вчає людину не тільки як природну, а і як куль­ту­рну істоту, а тому спрямовує свій погляд на простір дій та формоутворень, який дозволений людській природі. Тут ідеться в основному про те, що в межах цього простору зроблено людьми у куль­турно-історичному аспекті, які культурні й особли­во моральні приписи в ньому постали [11, с. 56].

У вітчизняному правознавстві більш поши­рене поняття “антропології права”. Ним зазна­чають розділ філософії права, який вивчає спів­відношення особистості й права, особистість як об’єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості та право як засіб втілення цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист, тобто в цілому особис­тісний аспект права [9, с. 266]. Аналогічний по­гляд викладено і в підручнику “Філософія права” за редакцією О. Г. Данільяна, хоча в нім просте­жується і спроба ототожнення правової антропо­логії з політичною [8, с. 190].

В. А. Бачинін антропологію права розглядає як галузь знання, яка охоплює основні проблеми співвідношення людини з правовою реальністю: роль людини у створенні правової реальності; буття людини в межах правової реальності; буття правової реальності в людині; деструкти­вні форми людської активності, які руйнують правову реальність поза нею і в ній. [1, с. 290].

У російській науковій літературі поняття “юридична антропологія” й “антропологія пра-ва” ототожнюються, а на думку А. І. Ковлера, це взагалі “питання смаку – що ставити на перше місце – “людину” чи “право” [3, с. 20]. Такий підхід до співвідношення понять “юридична ан­тропологія” й “антропологія права” – спроще­ний.

Ретроспективний аналіз історії розвитку пра­вової науки і практики дозволяє простежити дві взаємопов’язані, але водночас окремі традиції: перша – пов’язана з антропологічним аспектом у філософсько-правовій думці (антропологія права), друга – це власне історія юридичної ан­тропології, як науки, що сформувалася під без­посереднім впливом процесу колонізації (юри­дична антропологія). Коріння першої традиції (а саме: окремі правові ідеї взаємозв’язку людини і права, публічного і приватного права) можна від­найти ще в епоху еллінізму, та власне гумані­стична традиція і природно-правове праворозу­міння фор­муються в Новий час і пов’язані з та­кими іменами, як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, П. Гольбах, К. Гель-вецій, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант.

Інша традиція – формування науки юридичної антропології сягає періоду Великих географіч­них відкриттів і колонізації, коли ціла плеяда етнологів, а згодом і юристів поставили за мету створити справжній історичний і етнологічний атлас розвитку права, а такі імена, як Г. Дж. Самнер-Мен, І. Я. Бахофен, Н. Фюстель де Куланж, Дж. Мак-Ленан, Е. Б. Тайлор, Дж. Фрезер, Л. Морган, Г. Пост, згодом Ф. Боас, Б. Малиновський презентують низку праць, в яких досліджується еволюція права й еволюція уявлень людини про право на основі аналізу пер­вісних форм суспільного буття, звичаїв, менталі­тету.

Передісторію юридичної антропології та її теоретичні джерела складають погляди дослід­ників, які займалися проблемами соціальної ан­тропології й етнології: Гомер, Тацит, С. Емпірик, Полібій, Гесіод, Д. Сицилійський, Аристотель, Ф. Аквінський, Ш. Монтень, Ж. Боемус, А. Вес­пуччі, Х. Колумб. У 50-ті роки ХУІІІ ст., на ду­мку Н. Рулана, відбувається вихід з перед­історії юридичної антропології завдяки ідеям, що з’явилися в межах філософсько-правової думки: по-перше, це ідея визнання Другого як іншого, хай навіть і “другосортного”, “меншовартого” (Ж. Ф. Лафіто, Ж.-Ж. Руссо); по-друге, людина починає мислитися не тільки як суб’єкт, а і як об’єкт знання [5, с. 17-18]. Саме ці ідеї в поєд­нанні з практичними потребами колонізації уможливили виникнення юридичної антрополо­гії. Разом із тим подальший розвиток юридичної антропології відбувався у відриві від природного права, а переважна більшість фахівців юридич­ної антропології орієнтувалася на культурну ва­ріантність, не погоджувалася з тим, що зміст природного права має чіткий і сталий перелік основних принципів.

60-ті роки ХІХ ст. прийнято вважати часом предметного самовизначення юридичної антро­пології [5, с. 26]. Суттєвою особливістю юриди­чної антропології стає польовий метод дослі­дження, тобто безпосередній аналіз звичаїв, тра­дицій, ритуалів, міфології традиційних сус­пільств.

Якщо процес формування та виникнення юридичної антропології був зумовлений чинни­ками практичного характеру – потребами ефек­тивного колоніального управління, то подаль­ший її розвиток у ХХ ст. визначався також іде­ями й теоріями, сформульованими в межах філо­софсько-правової думки, тому розмежування юридичної антропології й антропології права стає практично неможливим, хоча і на початку нового тисячоліття продовжується критика су­часних ідей Загальної декларації прав людини з боку фахівців юридичної антропології.

Отже, вищезазначене дає підстави вважати, що поняття “юридична антропологія” вжива­ється у більш широкому значенні й охоплює всі явища, більшою чи меншою мірою пов’язані з правом, тоді як поняття “антропологія права” вживається у більш вузькому значенні, і ним оперують, аналізуючи антропологічний зміст норм, інститутів права.

Простежуючи складний і суперечливий шлях розвитку юридичної антропології (Anthropologie des Rechts, Rechtsethnologie; Anthropology of law) – науки про людину як соціальну істоту в її пра­вових проявах, змінах, характеристиках, яка шляхом аналізу усних чи писемних пам’яток права досліджує процеси юридизації людського буття в соціумі, можна виявити, що процес її становлення відбувався в межах порівняльної юриспруденції, історії права, юридичної архео­логії, етнології, історичної антропології майже одночасно (60-ті роки XIX ст.) у різних країнах Європи. Тлумачення юридичної антропології, як складової частини загальної історії права вперше обґрунтовано Г. Мейном у праці “Древнє право” (1861), і проіснувало в Англії до 20-х років на­шого століття, коли з виходом у світ праць Б. Малиновського відбулося поступове оформ­лення в самостійну наукову дисципліну. Цього ж року з’являються також і праці І. Я. Бахофена і Г. Дж. Самнера-Мена.

Великі географічні відкриття та колонізація були тими безпосередніми чинниками, які спри­яли зміцненню позицій юридичної антропології, оскільки вони відкривали для науки нові пізна­вальні можливості, нові об’єкти і предмети пі­знання, потребували пошуку адекватних тогоча­сним реаліям шляхів і засобів дослідження екзо­тичних суспільств. На думку Н. Рулана, колоні­зація мала дуалістичний вплив на західну антро­пологію: як благо і як зло. Благо полягало в тому, що з’явилася реальна можливість відчутно конституювати існування культурних відміннос­тей, а зло полягало в тому, що процес колонізації поставив на перше місце нерівність співвідно­шення сил, що зумовило поширення ідеї культу­рної нерівності. І ця несправедлива нерівність, крізь призму якої виявлялись різні варіанти за­хідного етноцентризму, на цілі століття затри­мала розвиток антропології [5, с. 14]. Зв’язок ко­лонізації та юридичної антропології був взаєм­ним, оскільки антропологія сприяла залученню традиційних інститутів права до колоніальної системи управління, але, на превеликий жаль, і у Франції, і в Англії, колоніальна адміністрація вкрай рідко співпрацювала з етнологами.

Епоха, що супроводжувалася процесом поділу світу між основними метрополіями, висувала вже інші завдання перед дослідниками, першо­черговим з яких була практична проблема поєд­нання правових систем метрополій і з звичаєвим правом колоній, з багатовіковими традиціями індуського і мусульманського права. Саме в цей час зароджується порівняльне правознавство, юридична археологія, юридична етнологія, яким було притаманне переосмислення джерел євро­пейського права завдяки контактам з іншими правовими культурами.

Одним із наслідків, який мав процес колоні­зації на формування юридичної антропології, став той факт, що в ній почали формуватися різні школи, течії, і цей процес триває і понині.

Зародженню юридичної антропології в Англії сприяла робота плеяди юристів, які мали на меті створити справжній історичний і етнологічний атлас розвитку права. Цей процес відбувався шляхом юридизації соціальної антропології, але це не завадило їй мати ужитковий характер, на відміну від Франції, хоча в обох країнах колоні­альна адміністрація майже не співпрацювала з етнологами в процесі управління в колоніях. Як відомо, британська соціальна антропологія хара­ктеризувалася поєднанням соціології й дарвіні­зму, що зумовило домінування протягом трива­лого часу ідей еволюціонізму. Однією з найвиз­начніших стає праця Г. Дж. Самнера – Мена “Стародавнє право” (1861), в якій досліджується еволюція права й еволюція уявлень людини про право. Інший учений Дж. Мак-Леннан у 1865 р. у праці “Первісний шлюб” уперше дає наукову класифікацію усіх відомих на той час науці сту­пенів споріднення. Він акцентує увагу на пер­винності матріархату, робить цінний висновок: людина володіє певним обсягом прав і обов’язків тільки в силу своєї приналежності до тієї чи ін­шої соціальної структури – сім’ї, роду, племені, клану [2; 3; 6 ].

Праця британця Е. Б. Тайлора “Первісна культура” (1871 р.), в якій здійснено аналіз зви­чаєвого права і розвитку ранніх форм культури, мала суттєвий вплив не лише на британську, але й світову антропологію права [7]. Інший дослід­ник Дж. Фрезер з 1880 р. розпочинає публікацію серії праць “Золота гілка. Дослідження магії й релігії”, в якій простежує й аналізує генотип правової заборони. Суттєвий вплив на розвиток ідей юридичної антропології мали праці амери­канського адвоката Л. Г. Моргана, перш за все його загальновідома праця “Стародавнє суспіль­ство” (1877), в якій пропонується періодизація стадій розвитку людства: дикунство – варварство – цивілізація, з відповідним економічним уст­роєм, формою сім’ї, суспільної організації.

Наступні покоління британських антрополо­гів подолали “кабінетну” обмеженість своїх по­передників і досягли значних успіхів у дослі­дженні соціальної обумовленості таких правових інститутів, як шлюб, системи родинної спорід­нено­сті (У. Ріверс, А. Р. Редкліфф-Браун, Е. Еванс-Прі­чард, Е. Ліч, М. Глакмен) і спряму­вали свої зу­силля, після ідейної кризи у 80-90 рр., на шлях син­тезу права з соціологією й ан­тропологією в пошу­ках єдиного соціально-пра­вового поля, дослі­дження права як засобу соціа­льного компромісу.

Становлення юридичної антропології у Фран­ції відбувалося дещо пізніше, ніж в Англії та США. І зумовлено це тим, що система континен­тального права зорієнтована на закон як основне джерело права, тому не потребувала внутрішньої корекції за рахунок антропології. До того ж, тут найдовше етнологічна та загальна антропологія не входили в контакт з правознавством.

Відомий сучасний фахівець антропології права в цій країні пов’язує процес її формування з Е. Дюркгеймом, який спробував поєднати ідеї функціоналізму й еволюціонізму. Досліджуючи поділ суспільної праці, він намагається з’ясувати перехід від первісного стану до сучасного, і, на його думку, механічній солідарності первісних сус­пільств відповідало репресивне право, яке було не­віддільне від моралі, і навпаки, органіч­ній солідар­ності сучасних суспільств відповідає реститутивне право, тобто таке, що самовіднов­люється.

Фахівці антропології у Франції досліджують такі опосередковані форми правового буття лю­дини, як релігія, міфологія, фольклор. У ХХ ст. тут сформувалася ціла плеяда науковців, чий внесок у розвиток юридичної антропології став суттєвим: П. Брока, М. Мосс, К. Леві-Брюль, М. Ленхардт, П. Ріве, К. Леві-Строс, Н. Рулан, Р. Верндьє, Ш. Курильськи-Ожвен, Е. Ле Руа, Ж. Карбоньє.

На особливу увагу заслуговує всесвітньо ві­домий фахівець юридичної антропології Н. Рулан, праця якого “Юридична антропологія” перекладена п’ятьма мовами, що є свідченням високого наукового ґатунку, і завдяки якій зна­чно підвищився інтерес до цієї науки як у Росії, так і в Україні.

Загалом французька школа юридичної антро­пології характеризується філософською або “му­зейною” зорієнтованістю, теоретичним розмаїт­тям, опорою на філософську традицію, а не ет­нологію. Найвпливовіший напрям – структурна антропологія, заснована К. Леві-Стросом, який мав на меті пізнати “глобальну людину”, а не дослі­джувати екзотичні суспільства. Однією з основних стає теза, що в історії немає “перифе­рійних наро­дів”, кожний народ робить свій уні­кальний внесок у скарбницю світової цивілізації [4].

Досліджуючи використання методологічних засад у філософсько-антропологічних пошуках, сучасні науковці відзначають, що фактично це призвело до цілком нового осмислення гуманіта­рних проблем: “відмова від інтроспекціоністсь­кого суб’єктивізму, котрий довгий час панував у межах гуманітарного знання, дала змогу струк­туралістам у своїх дослідженнях зосередитись на пошуку певних безособових об’єктивних струк­тур, котрі, власне, й визначають особливість як культурно-історичних типів, так і особливості поведінки і мислення індивідів” [10, с. 36].

На початку нового століття французька школа юридичної антропології досягла значних успіхів і подолала відставання від британської та амери­канської шкіл.

У США інтерес до юридичної антропології виник спочатку під впливом структуралізму, а суттєвого впливу вона набула лише з 50-х років минулого століття, хоча з самого початку вона існувала як самостійна наукова дисципліна. На формування та поширення юридичної антропо­логії мала вплив фундаментальна праця у співав­торстві антрополога А. Гобеля і юриста К. Лле­веліна, присвячена праву індіанців – шейєнів, в якій було застосовано методику ви­вчення права за судовими рішеннями в тради­ційних ор­ганах правосуддя індіанців, що не вхо­дили в офіційну судову систему [3, с. 60; 12]. Згодом ідеї “юридичного реалізму” отримали свій пода­льший розвиток в антрополога Дж. Комарова та юриста С. Робертса, а пріоритет у праві вже від­дається не нормі права, а процесу.

Суттєвий доробок у розвиток антропології зробив Ф. Боас, з іменем якого пов’язують появу “історичної школи”, яка досліджує етнологічну культуру, відстоює ідею унікальності культури й теорію культурного плюралізму, відповідно кри­тичне ставлення до прогресу, обґрунтовує необ­хід­ність вивчення культури як цілісної системи.

В американській антропології можна просте­жити такі тенденції: домінування доктрини “юридичного реалізму”, що тісно пов’язана з ідеями американського прагматизму й утиліта­ризму; методологічним підґрунтям антропології права виступає “метод конфліктних ситуацій”; визнання за правом можливості застосування фізичної сили в якості соціально визнаного при­вілею будь-якої особи або групи, але тільки як відповідь на певну небезпеку; визнання за пра­вом культурної основи, яка виявляється в моде­лях поведінки; функціями “примітивного права”, як і права сучасного, вважаються: нормативна, регулятивна, судова, примусова.

Юридична антропологія виникла як “юриди­чна школа”, внаслідок чого в розвитку права до­слідники вбачали ранні форми, у принципі ана­логічні буржуазним. Б. Малиновський був пер­шим, хто відкинув цей погляд, створивши “нею­ридичну школу”. До його поглядів приєдналися Р. Берндт, П. Боханан, П. Галлівер, С. Робертс та ін., які виступали проти екстраполяції сучасних правових понять на явища, властиві “примітив­ним” народам, і вимагали такого тлумачення цих явищ, яке було б адекватним відповідним куль­турам. Їхнє тлумачення права було надзвичайно широким і охоплювало санкціоновані суспільст­вом правила поведінки, що робило майже немо­жливим розрізнення права і звичаю. Тим часом “юридична школа” продовжувала існувати, а її видатними представниками стають Р. Реттрей, М. Глакмен, Л. Поспішил, Э. Еванс-Прітчард та ін. Середню позицію між юридичною і неюри­дичною школами посідали М. Фортес і А. Редкліф-Браун.

У Німеччині юридична антропологія почала розвиватися в останній чверті XIX ст. як скла­дова частина історії права у працях таких авто­рів, як Ф. Бернхефт, Е. Самнер, Л. Фелікс, а в працях А. Посади, І. Келлера – як самостійна на­ука, що ставить за мету виклад “всесвітнього права”, тобто охоплення всіх юридичних норм усіх народів у єдиній логічній послідовності. Па­ралельно відбувався розвиток юридичної етно­логії, фундатором якої став Г. Пост, опублікува­вши праці “Основи етнологічної юриспруденції” (1890) й “Етнологічна юриспруденція” (1893), в яких він проаналізував інститути приватного і публічного права, а саме: шлюб, спадкування, проблеми кримінального права.

Втрата Німеччиною, за умовами Версальсь­кого договору, чого і нацистська політика сут­тєво стримали розвиток етнологічних й антропо­логічних досліджень, і лише в середині 50-х ро­ків ХХ ст. розпочинається інтенсивний їх розви­ток переважно у філософському та методологіч­ному напрямах.

Вищезазначене дозволяє зробити такі висно­вки:

1. Звернення до проблеми розвитку юридич­ної антропології – закономірний етап розвитку вітчизняної філософсько-правової науки, яка за­лучається до світових здобутків юридичної ан­тропології і намагається уникнути згубного ізо­ляціонізму;

2. В історії розвитку правової науки і прак­тики простягається дві взаємопов’язані, та вод­ночас окремі традиції: перша – пов’язана з ан­тропологічним аспектом у філософсько-правовій думці (антропологія права), друга – це власне історія юридичної антропології як науки, що сформувалася під безпосереднім впливом про­цесу колонізації (юридична антропологія);

3. Поняття “юридична антропологія” вжива­ється в більш широкому значенні й охоплює всі явища, більше чи менше пов’язані з правом, тоді як поняття “антропологія права” вживається в більш вузькому значенні і ним оперують, аналі­зуючи ан­тропологічний зміст норм, інститутів права;

4. Формування юридичної антропології зумо­влено низкою чинників практичного і теоретич­ного характеру;

5. Становлення юридичної антропології від­булося у 60-ті роки ХІХ ст., але цей процес не завершився і триває й понині, у ній існують декі­лька шкіл, які різняться своєю проблематикою, теоретичними джерелами, методологією, що ускладнює процес їх дослідження;

6. Основними школами є британська з домі­нуванням функціоналізму, американська, яка ґрунтується на культурному релятивізмі, і фран­цузька, яка характеризується філософічністю;

7. Формування і розвиток юридичної антро­пології відбувалися декількома шляхами: юри­дизації соціальної антропології, поєднанням ідей антропології й права, відокремленням від історії права, етнології і т. ін., але незалежно від того, як здійснювався цей процес у тій чи іншій країні, спільною рисою було те, що в подальшому роз­витку спостерігається поєднання безпосередніх аналізів результатів польових досліджень екзо­тичних, а згодом і сучасних суспільств із основ­ними антропологічними ідеями й положеннями, що сформувалися в межах філософії права;

8. Юридико-антропологічні дослідження є про-довженням світової тенденції антропологіза­ції наук і відкривають простір оп­тимізації проце­сів правотворення і правореаліза­ції в Україні.

Поза нашою увагою залишилася російська школа юридичної антропології та індійська, ан­тро­пологічні здобутки вітчизняних філософів права, що стане предметом окремого дослі­дження.

 

Список літератури

 

1. Бачинин В. А. Философия права: Конспект лекций. – Харьков: Консум, 2002. – 368 с.

2. Веселкин Е. А. Кризис британской социаль­ной антропологии. М., 1977.

3. Ковлер А. И. Антропология права. – М.: НО­РМА – ИНФРА М., 2002. – 480 с.

4. Леві-Строс Клод. Структурна антропологія. Пер. з фр. З. Борисик. – К.: Основи, 2000. – 387 с.

5. Рулан Н. Юридическая антропология. Пер.с фр. – М.: НОРМА, 1999. – 310 с.

6. Рэдклифф – Браун А. Р. Структура и функ­ция в первобытном обществе: Очерки и лекции. Пер. с англ. М., 2001.

7. Тайлор Э. Б. Первобытная культура. М., 1989.

8. Філософія права. За заг. ред О. Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 272 с.

9. Філософія права. За заг. Ред. М. В. Костицького, Б. Ф. Чміля. – Юрінком Ін­тер, 2000. – 336 с.

10. Філософія. Світ людини / В. Г. Табачков-ський, М. О. Булатов, Н. В. Хамітов та ін. К.: Ли­бідь, 2003. – 432 с.

11. Циппеліус Р. Філософія права. Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000. – 300 с.

12. Fechner E. Rechtsphilosophie. – Tubingen, 1956. – 278 s.

13. Hoebel E. A. The Law of Primitive Man. Cam-bridge, 1954.


 

 

Л. Г. Удовика

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных