Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ЯК КРИТЕРІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА




(РЕФЛЕКСІЯ НАД ДОСВІДОМ США)

 


Справедливість належить до одвічних і най­більш значущих ідеалів людства, а прагнення спра­ведливості ще з прадавніх часів пронизує практи­чно всі сфери людського життя. Вона, за визначен­ням В. П. Горбатенка, є “визначальною ознакою і невід’ємним механізмом регулювання людських відносин, пов’язаних з пануванням і підпорядку­ванням, необхідністю підтримання взаємоповаги між людьми, гармонізації різних, у тому числі про­тилежних (конкуруючих) інтере­сів” [6, c. 150].

Водночас справедливість виступає не лише як принцип організації суспільних відносин, а й є суттєвою складовою соціальної психології, оскі­льки втілює почуття, вимоги і сподівання людей щодо організації певних сфер життя та способів розв’язання нагальних життєвих питань. Дотри­мання об’єктивних критеріїв справедливості та сприйняття справедливості суспільством загалом та його окремими групами впливає на єдність суспільства, життєздатність і стабільність його політичного ладу. У цьому виявляється соціа­льно-регуляторна функція справедливості [1, c. 108-109]. Відповідно, справедливість – це скла­дне й багатогранне явище, яке набуває різнома­нітних і специфічних проявів у різних сферах життя, потребуючи розробки конкретних підхо­дів до їх розв’язання, які враховували б універ­сальні характеристики принципу справедливості та специфічні умови його дотримання.

Як зазначає В. П. Горбатенко, справедливість як за змістом, так і за етимологією своїми вито­ками сягає права. Спираючись на існуючі в сус­пільних науках підходи, із сучасної правової то­чки зору справедливість може бути визначена як внутрішня властивість і якість права; нормативне поняття моралі, що відіграє значну роль у соціа­льно-політичній і правовій свідомості людей; соціальна цінність, захищати й культивувати яку в умовах демократичного розвитку покликана вся система права. Принцип справедливості пе­ребуває в тісному взаємозв’язку з принципами “права”, “законності” і “рівності”. Він поширю­ється як на реально існуючий, так і на уявний (ідеальний) стан справ у суспільстві, виступає в ролі належного імперативу, відповідно сутно­сті правам і потребам людини. Справедливість та­кож виступає критерієм оцінки різноманітних відносин у житті суспільства [6, c. 151].

В етиці справедливість визначають як зага­льну моральну санкцію спільного життя людей, що розглядається під кутом бажань, інтересів, обов’язків, які вступають між собою в певні су­перечності. Справедливість стосується людських взаємин у всіх їх суспільно значущих сферах життєдіяльності – від сфери міжособових стосу­нків до міжнародних відносин. Специфічним предметом справедливості є благо та зло спіль­ного існування в межах єдиного соціального простору. Тому справедливість визначають та­кож як спосіб відношення людини до іншої особи, що опосередкований відношенням до благ, на які вони обоє претендують. Відповідно справедлива людина та справедливе суспільство це такі, що можуть віднайти моральну міру у роз­поділі благ, а моральною може вважатися така міра, яка влаштовує усіх і на яку отримано згоду тих, на чию долю випадає більше негараз­дів [7, c. 622-624].

Одна з оригінальних сучасних теорій соціаль­ної справедливості була розроблена американсь­ким філософом Дж. Ролзом у праці “Теорія справедливості”, що побачила світ 1971 року. “Справедливість, – визначає Дж. Ролз, – є найпе­ршою чеснотою суспільних інституцій. Достоту як істина для філософських систем. Хоч би яка доладна й ощадлива була ця чи та теорія, але, якщо вона виявляється неістинною, її слід відки­нути або ж переглянути, переробити; подібним же чином і закони й інституції мають бути рефо­рмовані чи скасовані, коли вони виявляються несправедливими”. І далі: “Єдине, що дозволяє нам миритися з хибною теорією, – це брак кра­щої філософської думки; тож аналогічно: не­справедливість буває стерпною лише тоді, коли необхідно уникнути ще більшої несправедливо­сті” [10, c. 26-27].

Синтетична теорія справедливості Дж. Ролза пропонує ідеально-типову модель справедливо­сті в сучасних ліберально-демократичних суспі­льствах. Дж. Ролз стверджує, що суспільство є добре організованим тоді, коли його не лише за­думано для зростання блага його членів, а й коли воно ще дієво регулюється котроюсь гро­мадян­ською концепцією справедливості. Тоді грома­дянська концепція справедливості є такою, що складає фундаментальне право добре органі­зо­ваної людської спільноти [10, c. 28].

Нормативну основу теорії справедливості Дж. Ролза складають два принципи, які полягають ось у чому: по-перше, кожна людина повинна мати рівні права щодо найбільш загальної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших; по-друге, соціальна та економічна нерівність має бути облаштована таким чином, щоб бути наближеними до найбі­льшої очікуваної вигоди для найменш успішних членів суспільства і забезпечували відкритий до­ступ до посад і становища для всіх за умов чес­ної рівності можливостей.

Основні громадянські права і свободи мають фіксуватися справедливою конституцією на під­ставі ухвалення суспільством базових принципів справедливості. Розробляння справедливих зако­нів і механізмів соціально-економічної політики, а також шляхів безпристрасного застосування справедливих правил і законів, становить насту­пну фазу законодавчого процесу.

Аналізуючи теорію справедливості Дж. Ролза, Ж. Рюс звертає увагу на те, що на формування засадничих принципів цієї теорії значний вплив справила американська філософська традиція, відповідно до якої основу теорії Дж. Ролза скла­дає безперервність між етикою та політикою [11, c. 569-570]. Поряд з вимогою рівності у наданні прав має дотримуватися принцип, відповідно до якого соціально-економічні нерівності мають були справедливими за певних умов. Саме цей принцип, на думку Ж. Рюс, дозволяє Ролзові уникнути “пасток егалітаризму”, або зрівнялівки, який спрямовує свою увагу не на абсолютну рів­ність, а на рівновагу та розподіл вигод і ресурсів, на рівновагу, яка утримується завдяки забезпе­ченню особливих обставин з метою гарантувати кожному максимум свобод і вільний доступ до стану активного громадянина (курсор наш – Т.Г.). Отже, справедливість визначається саме завдяки такому гнучкому розподілові суспільних обов’язків і ролей, організованих на користь тих, хто перебуває у найменш вигідному становищі.

Теорія справедливості Дж. Ролза справила значний вплив на подальший розвиток політич­ної теорії, оскільки заклала початок важливому принципові, згідно з яким економічні вигоди мають розподілятися у такий спосіб, щоб люди, поставлені в найменш сприятливі умови, могли здобути собі більше економічних вигод, аніж за будь-якої іншої системи. З часу свого оприлюд­нення теорія справедливості Дж. Ролза знахо­дить щонайширше застосування для аналізу різ­них сфер суспільного життя та прийняття рі­шень.

До традиційних досліджень щодо визначення сутності та шляхів досягнення соціальної спра­ведливості загалом та в окремих сферах суспіль­ного життя таких, як право [6; 8; 9; 12] або освіта [16], починаючи 1970-ми роками, додалися до­слідження, покликані дати відповідь на питання про те, як розв’язання екологічних проблем спів­відноситься з принципами соціальної справедли­вості та рівності [21, p. 93-106].

Сучасний американський соціолог М. Белл на перших сторінках книги “Вступ до екологічної соціології” наголошує на безпосередній взаємо­пов’язаності соціальної справедливості й рівно­сті з екологічною проблематикою [13, p. 2]. На його переконання, в суспільстві не лише має мі­сце нерівномірний розподіл наслідків екологіч­них проблем, а й сама соціальна нерівність є причиною виникнення екологічних проблем. Соціальна нерівність є одночасно наслідком і причиною забруднень, надмірного споживання, виснаження природних ресурсів, втрати природ­них біотопів, ризикованих технологій, швидкого зростання населення тощо. Наше розуміння соці­альної рівності та справедливості, на його пере­ко­нання, впливають на наші оцінки екологічних про­блем і на наші уявлення про природу зага­лом.

Проте питання взаємопов’язаності екологіч­ної проблематики з принципом справедливості ще не набули достатнього висвітлення у вітчиз­няних дослідженнях і лише частково проаналізо­вані в наших попередніх дослідженнях [2; 3; 15]. Тому метою даного дослідження є визначення проблемного поля, пов’язаного з виникненням екологічної несправедливості, а також засад до­тримання принципу справедливості під час розв’язання екологічних проблем, та розроблян­ням шляхів її практичного досягнення в демок­ратичному громадянському суспільстві.

Попередні розвідки з даної теми дозволяють зробити висновок про надзвичайну складність і багатоаспектність даної проблематики. Це зумо­влено, по-перше, труднощами визначення по­няття справедливість, яка може виступати як мо­ральна та правова цінність, суспільний ідеал, елемент соціальної психології, що втілює настрої певної групи людей, принцип організації суспі­льних відносин різного рівня тощо; по-друге, справедливість є об’єктом дослідження багатьох наук – етики, соціальної філософії та соціаль­ного психології, філософії права; по-третє, спра­ведливість є критерієм ефективності соціально-економічної й екологічної політики на місце­вому, національному та міжнародному рівнях.

У даному дослідженні ми звернемося до ана­лізу справедливості як реалізації права людей на чисте і безпечне довкілля, що становить не­від’ємну характеристику сучасного демократич­ного справедливого суспільства, не занурюючись при цьому у детальний аналіз справедливості в контексті глобальних екологічних проблем і справедливості як рівності поколінь [4].

В чому ж виявляється принцип справедливо­сті в контексті розв’язання екологічних проблем та здійснення екологічної політики?

За свідченнями експертів, упродовж останніх десятиліть як ніколи досі значна кількість людей змушена жити в умовах, коли екологічний ризик стає частиною їхнього повсякденного життя. Тому поняття ризику посідає одне з провідних місць в сучасній екологічній політиці, яка має на меті повсюдне зменшення екологічних ризиків шляхом запровадження ефективних методів їх оцінки та управління факторами ризику. У тих випадках, коли екологічний ризик не може бути зведений до нуля, завданням екологічної полі­тики є забезпечення таких умов, за яких жодна із груп населення не піддавалася б значнішим не­гативним впливав за рахунок зменшення ризику інших груп населення. Тобто, згідно з принци­пами теорії справедливості Дж. Ролза, екологі­чна політика як важлива суспільна інституція не повинна бути дискримінаційною по відношенню до певних верств населення, або, іншими сло­вами, принцип справедливості має становити підґрунтя екологічної політики та слугувати кри­терієм її ефективності. Проте на практиці вияв­ляється, що екологічні ризики далеко не завжди рівномірно розподіляються між різними сегмен­тами суспільства, які вирізняються за віковими, гендерними, майновими, класовими, расовими, етнічними, культурними ознаками.

Найбільш гостро проблема нерівномірного розподілу екологічних ризиків постала в США, коли наприкінці 1970-х – початку 1980-х років з’явилися незаперечні факти, які свідчили, що певні верстви населення, здебільшого з низьким доходами значно більше піддаються негативним впливам з боку довкілля. Це відбувається, по-пе­рше, через те, що помешкання або робочі місця цих груп людей розташовані неподалік від зва­лищ та підприємств зі збереження чи переробки шкідливих відходів (“proximity-based” measure), через що відбувається забруднення повітря, води, ґрунтів, їжі тощо, а самі представники цих груп населення частіше працюють або прожива­ють в умовах підвищеної небезпеки (“risk-based” measure).

Подальші комплексні дослідження досить пе­реконливо продемонстрували, що підвищеному екологічному ризикові піддаються групи насе­лення, які проживають в умовах економічної не­стабільності, не мають доступу до належної сис­теми освіти й охорони здоров’я, а також ваго­мого політичного впливу на процес прийняття та впровадження рішень. З’ясувалося також, що кампанії, які здійснюють утилізацію та переро­бку шкідливих відходів, будівництво інших еко­логічно небезпечних об’єктів, при виборі місця розташування цих об’єктів орієнтуються насам­перед на те, де можна найдешевше придбати зе­млю для реалізації своїх планів і очікувати най­меншого опору з боку місцевого населення.

В літературі цей феномен описаний поняттям нерівномірного розподілу екологічних ризиків, або поняттям екологічної несправедливості (en­vironmental injustice). Громадська стурбованість щодо нерівномірного розподілу екологічних ри­зиків виявляється у турботі про екологічну спра­ведливість (environmental justice) [17, p. 231-253; 19, p. 275-299; 20, p. 480-489].

Екологічна справедливість визначається як рівноправне ставлення до груп людей незалежно від їхньої расової, етнічної та культурної прина­лежності чи майнового стану в процесі розвитку, впровадження та удосконалення екологічного законодавства, екологічного регулювання, здійс­нення різноманітних програм і проектів тощо. Рівноправне ставлення (обходження) передбачає, що жодна з груп населення не повинна переби­рати на себе більшу частку негативних екологіч­них наслідків оперування промисловими, муні­ципальними або комерційними підприємствами, чи під час упровадження національних, регіона­льних або місцевих програм і проектів [22].

На практиці турбота про екологічну справед­ливість виявилася в об’єднанні зусиль таких двох типів суспільних рухів, як рух за соціальну справедливість, або права людини, та різномані­тні екологічні рухи, поклавши початок рухові за екологічну справедливість (environmental justice movement), який об’єднав людей різних рас і на­ціональностей і пройшов шлях розвитку від міс­цевих об’єднань громадян та їхніх регіональних мереж до загальнонаціонального руху США.

Витоки руху за екологічну справедливість вбачають у страйку чорношкірих працівників сміттєпереробних об’єктів у Мемфісі, котрі ви­магали поліпшення умов їхньої праці та платні, яка б відповідала рівневі ризику для здоров’я та життя. Наступний крок – виступ населення сере­днього достатку з околиць Хьюстону 1979 року за поліпшення санітарних умов утримання зва­лищ поблизу місць проживання, коли місцева громада створила організацію під назвою Група дії північно-східної громади (Northeast Commu­nity Action Group – NECAG) з метою обстою­вання своїх екологічних прав в межах чинного цивільного громадянського законодавства. Зре­штою, важливим кроком у становленні руху за екологічну справедливість, що стимулював до­слідження та широку загальнонаціональну дис­кусію щодо включення питання про перегляд підходів до здійснення екологічної політики з метою зменшення нерівностей у розподілі еко­логічних ризиків, став масовий виступ 1982 року населення графства Уорен (Warren County), що у Північній Кароліні, проти розміщення звалищ для збереження шкідливих відходів (поліхлори­нованих біфенілів). Оскільки близько 20 % насе­лення цього графства становить чорношкіре на­селення, в політичному лексиконі США з’яви-лося поняття “екологічного расизму” як ці­лесп­рямованого обмеження екологічних прав насе­лення за расовою ознакою.

Проте, як згодом було показано Е. Рінквістом, нерівномірний розподіл екологічних ризиків щодо певних груп населення є не стільки наслід­ком цілеспрямованої дискримінації, скільки ре­зультатом нерівного поділу політичної влади, яка є функцією добробуту, освіти організацій­ного досвіду та досвіду безпосередньої участі в політичному житті. Оскільки саме такого до­свіду історично бракує расовим та етнічним меншинам і бідноті, то вибір місця дислокації екологічного небезпечних об’єктів визначається насамперед політичною раціональністю компа­ній, а не ціле­спрямованою етнічно-расовою дис­кримінацією [17, p. 242]. Компанії беруть насам­перед до уваги такі обставини, як низький рівень громадянської та екологічної свідомості насе­лення, що дозволяє дешево придбати землі і ро­бочу силу, а також заощадити на безпечних, але більш коштовних технологіях, санітарно-гігієні­чних і освітньо-ін­формаційних заходах тощо.

Розповсюдженість подібної практики визнана й колишнім Віце-президентом США Альбертом Гором у книзі “Земля у рівновазі”, де він зазна­чає: “Фактично це американська традиція: три­валий час відходи скидалися на найдешевші й найменш придатні землі в районах, що оточені менш удачливими громадянами” [5, c. 153].

Свідченням того, що поняття екологічної не­справедливості не є синонімом расової дискри­мінації, а питання екологічної справедливості охоплюють не лише расові й інші етнічні мен­шини, є широка участь жінок і жіночих організа­цій в рухові за екологічну справедливість та по­всюдне зниження екологічних ризиків, які в по­вний голос висувають на порядок денний пи­тання про безпосередній зв’язок між ризиком захворювання на рак (зокрема рак молочної за­лози) та станом довкілля й санітарно-гігієніч­ними умовами праці на виробництвах, де залу­чені переважно жінки; дитячою захворюваністю та умовами їх харчування, проживання і на­вчання тощо [18, p. 2-23].

Остаточною інституалізацією руху за еколо­гічну справедливість стало проведення Екологі­чного саміту лідерів кольорових менших (First National People of Color Environmental Leadership Summit), що відбувся у Вашингтоні 1992 року за участі понад 600 представників з усіх куточків США та інших країн, а також представників по­міркованого екологічного руху.

Наслідком роботи саміту стало вироблення 17 принципів екологічної справедливості, які мали слугувати також критерієм формування та оці­нки соціально-економічної та екологічної полі­тики. Стисло ці принципи можуть бути зведе­ними до наступного. По-перше, екологічна спра­ведливість має досягатися шляхом зменшення соціальної несправедливості. По-друге, має бути гарантована участь усіх верств населення, у тому числі меншин, бідноти і жінок, у процесі прийн­яття та впровадженні рішень під час проектної діяльності, не виключаючи їхньої участі у тра­диційних реформістських екологічних групах. По-третє, необхідно спільними зусиллями дома­гатися зменшення рівнів забруднення довкілля як запоруки запобігання та зниження ризиків для усіх громадян. Головним підсумком інституалі­зації руху за екологічну справедливість стало ус­відомлення того, що громадяни мають брати безпосередню участь у процесі прийняття та впровадження рішень як на урядовому, так і на приватному рівнях, зокрема впливаючи на рі­шення компаній щодо розміщення тих чи тих об’єктів. При цьому мають широко використову­ватися традиційні механізми лобіювання еколо­гічних інтересів населення та природоохоронних груп, механізми консультативної допомоги з боку урядових структур, освітньо-інформаційна підтримка з боку наукових інституцій, інформа­ційних центрів, університетів тощо.

Можемо зробити висновок, що екологічна не­справедливість має місце там і тоді, де і коли по­рушується один із базових принципів теорії справедливості, а саме, згідно з Дж. Ролзом, по­рушується суспільна рівновага, яка утримується завдяки забезпеченню особливих обставин з ме­тою гарантувати кожному максимум свобод і вільний доступ до стану активного громадя­нина.

Становлення руху за екологічну справедли­вість свідчить про те, що екологічні проблеми заторкують усі верстви населення, а турбота про якість довкілля виявляє рівень екологічної стур­бованості різноманітних верств населення, а не лише університетської еліти, готовність і волю місцевих громад до участі у процесі прийняття рішень, які можуть впливати на якість навколи­шнього середовища та життя людей. Обстою­вання екологічної справедливості є невід’ємним від руху за соціальну справедливість та грома­дянські права загалом.

Становлення руху за екологічну справедли­вість засвідчує обмеженість централізованого підходу, тобто підходу “згори” до формування екологічної політики, підтверджуючи натомість необхідність урахування прав, настроїв і очіку­вань місцевого населення, місцевих громад як суб’єктів екологічної політики й екологічного права, коли місцеві громади не погоджуються з роллю пасивних виконавців рішень “згори”, а вимагають права голосу в ухваленні тих рі­шень, пов’язаних із впливами на якість довкілля, здо­ров’я та умови життя.

Досвід інституалізації руху за екологічну справедливість у США продемонстрував спро­можність соціальних груп з низькими статками (здебільшого до них належать расові й етнічні меншини), які історично обмежені в своїй полі­тичній, правовій та економічній силі, поставити на порядок денний розв’язання низки важливих екологічних проблем (розміщення та оперування екологічно небезпечних виробництв; зниження свинцевого забруднення; обмеження на викорис­тання певних груп особливо небезпечних пести­цидів; поліпшення санітарно-гігієнічних умов проживання, навчання та праці людей низького та середнього статку; поліпшення умов доступу до інформації та участі в прийнятті рішень), ви­користовуючи при цьому систему чинного еко­логі­чного законодавства і бюрократичні механі­зми різ­них рівнів [20, p. 484]. Рушійною силою цього про­цесу визначено підвищення екологіч­ної свідомості населення, вияв громадянської ініціативи знизу та здатність громади до самоор­ганізації.

Розвиток руху за екологічну справедливість називають однією із визначальних тенденцій розвитку екологізму 1990-х років, яка вносить принципово нові риси у контекст формування екологічної політики порівняно з попередніми десятиліттями [17] та визначає перспективи роз­витку екологічної політики та екологічного права у ХХІ столітті [14].

Починаючи 1990-ми роками у США різнома­нітні аспекти нерівномірного розподілу екологі­чного ризику привертають пильну увагу пред­ставників наукових і бізнесових кіл, політичних експертів та аналітиків, представників помірко­ваного екологічного та феміністського рухів, по­літиків різних рівнів. Питання екологічної спра­ведливості посідає одне з провідних місць у про­грамах діяльності як урядових, так і неурядових організацій, створюючи сприятливе підґрунтя для політичних змін [13, p. 22-23].

За цей час у США ухвалено низку ґрунтовних досліджень щодо розподілу екологічних ризиків між різними групами населення, зокрема здійс­нених Комісією з расової справедливості (Com­mission for Racial Justice, 1997), Президентом Б. Клінтоном ухвалено спеціальний Меморандум (President Clinton’s Executive Order 12898, Feb­ruary 11, 1994), підготовлено документи, спря­мовані на зменшення екологічної несправедли­вості (“Federal Action to Address Environmental Justice in Minority Populations and Low-Income Populations”), концепт екологічної справедливо­сті включено до Національного акту з екологіч­ної політики (National Environmental Policy Act – NEPA), а в Агенції з охорони довкілля (EPA) 1992 року створено Офіс з екологічної рівності, який 1994 року перейменований у Офіс з еколо­гічної справедливості (OEJ).

Різні аспекти екологічної справедливості – етико-філософські, політико-правові, економічні, медичні, освітньо-інформаційні, – складають ва­жливу тему досліджень багатьох провідних уні­верситетів (наприклад, Natural Resources Leader­ship Institute, North Caroline State University; Nicolas School of the Environmnet and Earth Sci­ences, Duke University; Institute for Governmental Service, University of Maryland; Department of Political Science, East Caroline University) та нау­ково-дослідних установ (National Institute of En­vironmental Health Science) США, які тісно спів­працюють з неурядовими організаціями та міс­цевими громадами з метою практичного втілення принципів екологічної справедливості, поліп­шення якості довкілля та зменшення соціальної напруги, розв’язання конфліктів тощо.

Дослідження вчених і аналітиків спрямовані головним чином на визначенні причин, що при­зводять до негативних екологічних наслідків для певних груп населення, дозволили зробити ви­сновок, що досягнення екологічної справедливо­сті залежить значною мірою від усунення низки невизначеностей на теоретичному рівні. Зокрема, це пов’язане із труднощами визначення таких ключових понять, як рівність, справедливість, ризик, оцінка ризику, дискримінація тощо. На­приклад, оцінка ризику з позицій науки має ви­значатися як сфера об’єктивного наукового ана­лізу, вільного від ціннісних і моральних оцінок. Проте менеджмент ризику, тобто управління ри­зиком, прийняття рішень з метою зниження ри­зиків тощо, є вже сферою, де об’єктивні дані та висновки й рекомендації науки трансформу­ються у прийнятну політику, яка має брати до уваги увесь діапазон цінностей – соціальних, екологічних, етнокультурних тощо задля вироб­лення одного можливого рішення.

Вплив місцевих громад на політичну владу та їхня безпосередня участь в управлінських проце­сах на місцевому рівні не лише є суттєвим кро­ком у напрямі досягнення соціальної справедли­вості та поліпшенню стану довкілля, а й може стати вагомою відповіддю на дії компаній та ко­рпорацій, які, діючи на принципом ринкової (ка­піталістичної) раціональності, прагнуть розта­шувати екологічно непривабливі виробництва якомога далі від головних офісів, там, де можна найдешевше придбати землю та отримати доступ до інших природних ресурсів, знайти дешеву ро­бочу силу, очікуючи найменшого опору з боку місцевого населення. Тому, рух за екологічну справедливість є не невід’ємною складовою гро­мадянського суспільства, а дотриманням прин­ципів екологічної справедливості – критерієм демократії і прав людини.

Дослідження різних аспектів екологічної справедливості, принципи екологічної справед­ливості, розроблені активістами екологічного та громадянського руху, формування національної екологічної політики та розвитку екологічного законодавства США можуть стати в пригоді на теренах України задля збагачення підходів до формування засад розбудови правової демокра­тичної держави, становлення підвалин громадян­ського суспільства, розвитку національної стра­тегії екологічної безпеки та екологічного зако­нодавства. Цей досвід також являє значний інте­рес для розвитку третього сектора в Україні, ре­презентованого неурядовими організаціями, та для місцевих громад, які мають усвідомити себе повноправними учасниками під час прийняття рішень, які заторкують їхні права, у тому числі й екологічні, та громадянські інтереси.

 

Список літератури

 

1. Барманова Ю. І. Політична соціологія. – Київ: Аналітичний центр вивчення суспільства. – 2003.

2. Гардашук Т. В. Рух за екологічну справедли­вість: спроба екстраполяції на Україну // Зміни в свідомості українського суспільства на зламі тисячоліть. – К.: Вид.дім. “КМ Akademia”, 2001.

3. Гардашук Т. В. Ідея справедливості в сучас­ному екологізмі // Філософська думка. 2003. – № 1.

4. Гардашук Т. В. Концептуальні засади сучас­ного екологізму // Концептуальні виміри екологічної свідомості. – Київ: 2003.

5. Гор А. Земля у рівновазі: Екологія і людсь­кий дух. – К.: “Інтенлсфера”, 2001.

6. Горбатенко В. П. Справедливість як соціа­льно-правова цінність // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. 1.

7. Гусейнов А. А. Справедливость // Новая фи­ло­софская энциклопедия. – М.: Мысль, 2001. – Т. 3.

8. Кузнєцов В. І. Філософія права. Історія та су­часність. – К.: Стилос; Фолиант, 2003.

9. Рікер П. Право і справедливість / Пер. із фр. – К.: Дух і літера, 2002.

10. Ролз Дж. Теорія справедливості. – Київ: Вид-во Соломії Павличко ”Основи”, 2001.

11. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: панорама но­вітньої науки / Пер. з фр. В.Шовкун. – К.: Ос­нови, 1998.

12. Циппеліус Р. Філософія права / Пер. з нім. – Київ: Тандем, 2000.

13. Bell M. M. An Invitation to Environmental So­ciology. – London; New Delhi, 1998.

14. Bullard R. D. Environmental Justice in the 21st Century (Environmental Justice Resource Cen­ter, University of Florida) // http: // www.ejrc.cau.edu/ejinthe21century.htm

15. Gardashuk T. Environmental justice and envi­ronmental policy in the modern world // 5th In­ternational Conference on Ethics and Environmental Policies “Business Styles and Sustainable Develop­ment” (Kyiv, April 2 – 6, 2003). – Kyiv, 2003.

16. Justice, Ideology, and Education / Ed. by: Ed­ward Stevens, Ir., George H. Wood. – McGraw-Hill, Inc., 1992.

17. Ringquist E. J. Environmental Justice: Norma­tive Concerns and Empirical Evidence //Environ-mental Policy in the 1990s: Reform or Re­action? / 3rd ed./ Ed. by N. J. Vig, M. E. Kraft. – Washington, D.C., 1997.

18. Rocheleau D., Tomas-Slayter B., Wargary E. Gender and Environment // Feminist Political Ecol­ogy: Global Issues and Local Experiences. – Lon­don; New-York: Routledge, 1996.

19. Rushefsky M. K. Elites and Environmental Policy // Environmental Politics and Policy: Theory and Evidence / Ed. by J. P. Lester. – Durham; Lon­don: Duke. Univ. Press., 1995.

20. Theodore M. K. Environmental Justice // Ma­jor Environmental Issues: Facing the 21st Century. — Prentice Hall PRT, 1996.

21. Thero D. P. Rawls and Environmental Eth­ics: A Critical Examination of the Literature // Envi­ronmental Ethics. – 1995. – Vol. 17. – N 1.

22. http://www.ces.ncsu.edu/depts/agecon/PIE/envjust2.html


 

Т. В. Гардашук






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных