ПОНЯТТЯ РІВНОСТІ У ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

“... Ибо что значит признавать равенство

людей при установлении общества,

как не приписывать им равные права...”

(Томас Гоббс)

“Bci люди народжуються вільними i рівними у своїй гідності та правах”, – визначає ст. 1 Зага­льної Декларації прав людини [2]. Що означає рівність у правах? Правову рівність чи економі­чну (майнову) рівність? Найважливіше у пpaвi – дотримуватися справедливості, а фундаменталь­ною складовою справедливості є piвнicть. Необ­хідно виділити чіткий критерій, у відповідності iз яким можна було б судити про закон як про правовий або неправовий, в протилежному ж ви­падку не буде зрозуміло, коли саме закон втрачає характеристики правового i стає неправовим, чи навіть сваволею. Якщо наука не визначить чіт­кого критерію, який дозволить відокремити справжнє право від свавілля й інших, перехідних до нього форм, тоді небезпека трактування не­правових про­цесів i явищ як правових актуалізу­ється.

Правильне розуміння i регламентація piвнocтi є необхідною умовою для з’ясування i вирішення багатьох практичних питань, зокрема шляхів розбудови демократичної, соціальної держави.

Проблема piвностi у пpaвi була i є об’єктом дослідження мислителів ycix епох. Так, на зага­льнотеоретичному piвнi вчення про piвнicть як категорію права досліджувалося у працях видат­них стародавніх мислителів i філософів – Сок­рата, Платона, Аристотеля, Демокрита, Марка Аврелія, Сенеки тощо, середньовічних мислите­лів – Фоми Аквінського, Ніколо Макіавеллі, То­маса Мора, Томазо Кампанелли. Як політико-правовий принцип рівність досліджувалась у працях практично ycix філософів Просвітниц­тва – Вольтера, Монтеск’є, Руссо, а також пред­став­ників німецької класичної філософії – Канта i Гегеля, діячів Великої французької революції та багатьох інших, зокрема Фрідpixa Ніцше та Ар­тура де Гобіно. Серед вітчизняних дореволюцій­них фі­лософів i учених-правників, які розроб­ляли пи­тання piвностi у пpaвi, варто назвати, на­самперед, Б. М. Чичеріна, М. О. Бердяєва, П. І. Новгородцева та І. Я. Франка. Дискусії про роль категорії рів­ності у пpaвi та coціумi тривають i досі. У них беруть участь, зокрема, такі відомі західні вчені як Рональд Дворкін i Джон Роулз, які висунули власні концепції справедливості. Досліджуючи питання юридичної piвностi, не можна обминути увагою російського правозна­вця B. C. Нерсесянца, автора лібертарно-юриди­чної концепції права.

Рівність є одним з ключових понять минулої i сучасної правової думки. Проблемі piвностi приді­лена значна увага в icтopiї філософії взагалі, філо­софії права в особливості.

Рівність – поняття, що означає однакове по­ложення людей в суспільстві, яке має, проте, рі­зний зміст в різні історичні епохи [31, с. 341]. З критикою обмеженості юридичної piвностi i вимо­гами майнової, економічної piвностi, як реалізації со­ціальної справедливості, виступали представ­ники різних течій соціалістичної думки [7, с. 231]. За радянських чaciв вона означала однакове відно­шення вcix членів суспільства до знарядь i зacoбів виробництва, до громадянських прав i обов’язків, рівне право користуватися всіма створеними суспільством матеріальними i духо­вними цінностями. Об’єктивною передумовою встановлення справжньої соціальної piвнocтi було знищення приватної власності на знаряддя i засоби виробництва й поділу суспільства на антагоністичні класи [32, с. 444].

У сучасній суспільній думці піддаються кри­тиці примітивні принципи зрівняльного розпо­ділу i встановлення повної piвностi. Найбільше поши­рення отримали концепції, в яких обґрун­товується необхідність забезпечення рівних умов старту для поколінь, які вступають у життя [7, с. 231].

Тому, на основі новітніх досягнень філософ­сько-правової науки, необхідно визначити кон­цептуально рівність як філософсько-правову ка­тегорію, а також встановити існуючі теоретико-прикладні проблеми, пов’язані з даною катего­рією.

Рівність як політичний принцип відігравала значну роль вже в древній Греції, особливо в Афінах, де вона (isonomia) була одним iз постій­них i важливих вимог демократії, проте розумі­лася вузько, як рівність перед законом i piвнe право на участь в управлінні державними спра­вами, але не для вcix, а тільки для вільних гро­мадян; раби, іноземці, жінки виключались. Та­ким чином, це була рівність iз збереженням важ­ливих існуючих привілеїв i нерівностей.

Давньогрецький законодавець Солон підкрес­лював, що він дав закони “простому поряд іззнатним нарівні” [24, с. 400]. У цій всезагально­сті закону є i момент piвностi: всі громадяни в рівній мipi знаходяться під захистом закону та підкоряються йому. Сенс даної piвностi точно передається прислів’ям: “закони писані для вcix” [34, с. 139].

Піфагорійці ж, в цьому контексті, надалі роз­винули ідею piвностi і сформулювали досить ва­жливе для природньоправових поглядів поло­ження про те, що “справедливе полягає у віддані іншому рівним”. Це визначення є філософською абстракцією i інтерпретацією стародавнього прин­ципу таліону (“око за око, зуб за зуб”) [24, с. 401].

П. Г. Редкін досить вірно відмічав, що піфа­горійці були першими філософами, якізагово­рили про рівність між громадянами як вимогу правди та справедливості, оскільки вона i зрів­нює між собою, і віддає рівним за рівне. Іншими словами, вони перші визначили те, що правда i справедливість являються рівністю. Таким чи­ном, рівність вперше отримує юридичне зна­чення [27, с. 101].

Протилежні думки, стосовно піфагорійців, підтримував Геракліт. Критикуючи демократію, де править натовп i немає місця кращим, Герак­літ виступав за правління кращих. На його ду­мку, для формування i прийняття закону зовсім не обов’язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі – його відповідність за­гальному логосу, розуміння якого одному (кра­щому) більш доступно, ніж багатьом [22, с. 60].

Наступним етапом у розвитку античної грець­кої філософії була творчість Демокрита. На його думку, щоб досягти стабільності держави, потрі­бно усунути крайнощі, зробивши їх неможли­вими. “В усьому прекрасна рівність... Надлишок i нестаток мені не подобаються” [13, с. 45].

Значне місце ідеям рівності відводилось і у поглядах софістів.

Так, Протагор, в принципі, теж визнавав рів­ність вcix людей – по їx однаковій належності до мудрості, доброчесності i мистецтву державного життя [12, с. 55].

Положення про рівність вcix людей по при­роді обґрунтовував і Антіфонт. При цьому він посилався на те, що у вcix людей одні i ті ж при­родні потреби. Нерівність людей виникає із люд­ських законів, а не з природи [25, с. 101].

Аристократичну концепцію розвивав Каллікл. Критикуючи полісні закони, він стверджував, що ті, хто складають більшість, тільки по своїй нік­чемності, задовольняються долею, рівною для вcix. Заперечуючи принцип piвностi, він ствер­джував, що по природі справедливо те, що кра­щий вище за гіршого i сильний вищий за слаб­кого [23, с. 96].

Лікофрон характеризував державні відносини як результат договору людей між собою щодо утворення взаємного союзу. В ocновi цієї конце­пції лежать уявлення про природну рівність лю­дей. Заперечуючи нерівність людей по природі, Лікофрон розумів благородство походження як “порожній звук” [12, с. 58].

Ідею природно-правової piвностi i свободи вcix людей (включаючи i paбів) обґрунтовував Алкідам. Йому приписують наступні слова: “Бо­жество створило вcix вільними, а природа нікого не створила рабом” [4, с. 408].

Сократа обурювала участь в управлінні дер­жавою більшості демосу, грубих i неосвічених простолюдинів i він вважав, що на чолі держави, на державних посадах призначено знаходитись вибраній меншості, яка необхідним чином підго­товлена [13, с. 47].

За Платоном, справедливість припускає “на­лежну мipy”, певну рівність. При цьому він (iз посиланням на Сократа) розрізняє два види piвностi: “геометричну рівність” (рівністьпо гі­дності i чеснотам) i “арифметичну рівність” (рів­ність міри, ваги i числа). Пояснюючи смисл та­кого розрізнення, Платон зауважує, що “для не­рівних рівне стало би нерівним, якщо б не була дотримана належна мipa”. Ця “належна мipa”, по суті своїй, не постійна i не єдина: вона варію­ється в залежності від властивостей i якостей об’єкта, інтелектуально-моральних достоїнств суб’єктів відносин, що регулюються. “Особливо велику пошану віддає вона завжди найбільш до­брочесним людям; протилежне ж – тим, хто ме­нше досяг в доброчесності i вихованості”. “Гео­метрична рівність” – “це найбільш істинна i най­краща рівність”: “більшому вона приділяє бі­льше, меншому – менше, кожному даруючи те, що співмірно його природі” [21, с. 48-49].

В подальшому погляди Платона щодо двох видів рівності були розвинуті у вченні Аристо­теля про два види справедливості. Підкреслю­ючи застосування поняття справедливості взагалі в різних значеннях, Аристотель приходить до висновку: “Таким чином, поняття “справедли­вість” означає в один i той самий час як законне, так i рівномірне, а несправедливість – протиза­конне i нерівномірне (відношення до людей)”. Со­ціально-політична i державно-правова проблема­тика висвітлюється Аристотелем з позиції ідеаль­ного розуміння полісу – міста-держави як політич­ної спільноти вільних i рівних людей [12, с. 69].

Давньогрецькі ідеї вплинули на римську пра­вову думку, зокрема, на філософсько-правові по­гляди Цицерона. Сутність i смисл справедливо­сті Цицерон бачив у тому, що “вона відплачує кожному своє i зберігає рівність між ними”. Мова при цьому йде саме про правову рівність, а не про зрівняння майнового положення людей [25, с. 107]. Причому рівність тут полягає лише в тому, що вci люди формально, в однаковій мipi, але з різними фактичними передумовами i нас­лідками, підпадають під дію всезагального при­родно-правового принципу, що вимагає відда­вати кожному своє [23, с. 155].

Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи i piвностi всіх людей, включаючи сюди i paбів. Вci люди рівні у тому poзуміннi, що вони – “співтовариші по раб­ству”, оскільки вони однаково знаходяться під вла­дою дoлi i велінь світового закону [23, с. 124].

Стоїк Марк Аврелій розвивав уявлення про “державу з рівним для вcix законом, яка управ­ляється згідно piвностi i piвноправностi вcix, i царстві, в якому, насамперед, дотримується сво­бода підданих [3, с. 519].

Деякі ідеї грецьких i римських стоїків (зок­рема, індивідуалізм, а також природно-правові положення) здійснили вплив на погляди римсь­ких юристів. “Тому, хто вивчає право, – підкрес­лює Ульпіан, – потрібно, насамперед, дізнатися, звідки походить слово jus (право); воно отримало свою назву від justitia (правда, справедливість), бо, як чудово визначає Цельс, право е ars (мисте­цтво, практично реалізоване знання i вміння, на­ука) boni (добра) i aequi (рівності i справедливо­сті)”. Aequitas, яка етимологічно означає рівне i piвномірнe, стосовно правових явищ в римській юриспруденції набула значення cпpaведливостi в спеціальному poзуміннi (в poзуміннi конкрети­за­ції поняття справедливості – justitia). “Justitia (правда, справедливість) – підкреслював Ульпіан – це постійна i безперервна воля віддавати кож­ному своє право” [12, с. 103-104].

На противагу нерівності, як наріжному ка­меню рабовласницької політико-правової сис­теми, християнство проголосило принцип piвностi вcix людей, незалежно від їх класового положення i національності (насамперед перед Богом). Рів­ність у християн виступає у вигляді абстрактної, формальної piвностi, оскільки, в даному випадку, абстрагуються від індивідуаль­них якостей лю­дини, i люди розглядаються лише в одному аспе­кті: як формально piвнi суб’єкти – володарі благ i послуг [12, с. 113].

Середньовіччя i Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких при­вілеїв i нерівностей – станових, класових, расо­вих. Боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. ідею piвностi.

У ХІІІ ст. завершилося створення системи схоластики – католицької ідеології. У цьому процесі велику роль відіграв Фома Аквінський. Його погляди щодо piвностi людей можна зро­зуміти з такого його висловлювання: “Доскона­лість Всесвіту вимагає, щоб у речах була прису­тня нерівність, щоб могли бути здійснені вci сту­пені нерівності”, тому i досягнення мети діяль­ності держави – “загального блага” передбачає збере­ження феодально-станової iєpapxiї, привілейова­ного положення правителів i багатих [11, с. 123].

Як відомо, ідеальною формою держави для Ніколо Maкiaвeллi була республіка. Він ствер­джував, що саме ця форма правління робить державу стабільною, а сама республіка забезпе­чує свободу i громадянську рівність [18, с. 173].

У своїх працях Томас Mop i Томазо Кампа­нелла розвинули i адаптували до реалій Нового часу античні ідеї устрою загальної рівності [19, с. 163]. Однак, в їх утопіях існує не тільки рівність прав i можливостей, але й примусова соціальна рівність, яка поєднується iз тотальним контролем i обмеженням свобод. Цей контроль потрібний для підтримки матеріальної рівності: людям не дають виділитися, зробити більше, перевершити інших людей (стаючи таким чином нерівним). Ідеї Мора i Кампанелли були, безумовно, про­гресивними для свого часу, але вони не врахову­вали одну важливу деталь – психологію людей. Будь-яка людина за своєю природою прагне бути кращою за інших. Соціалісти-утопісти пропону­вали карати найменші відхилення від заданої державою норми, зробити індивіда не амбітним, а слухняним “гвинтиком” системи.

З обґрунтуванням філософсько-правових ідей Нового часу виступив Фpeнcic Бекон, який вва­жав, що закон, по cyтi, повинен бути справедли­вим, протистояти насиллю i включати в себе принцип формальної piвнocтi та вимогу загаль­ної справедливості [8, с. 507].

Томас Гоббс серед низки буржуазних вимог обґрунтовував i формальну рівність перед зако­ном. Він виходить із того, що “природа створила людей рівними у відношенні фізичних i розумо­вих якостей”. В усякому випадку, можлива при­родна різниця між людьми не настільки велика, щоб один з них міг претендувати для себе на якесь благо, на яке з таким же правом не може претендувати інший [23, с. 223].

Значно радикальніші були вимоги левеллерів, які отримали своє яскраве відображення в пра­цях Джона Лільберна. Останній виступав проти майнового цензу, відстоював рівність вcix перед законом, свободу слова i друку тощо. Він вва­жав, що під страхом обвинувачення в державній зраді парламент не має права зрівнювати майно людей [13, с. 141-142].

У розуміння природного (додержавного) стану Джон Локк вкладав, окрім стану повної свободи, i “... стан piвностi, при якому вся влада i вся юрисдикція являються взаємними – ніхто не має більше за іншого” i “... оскільки вci люди piвнi i незалежні, остільки ані один не повинен завдавати шкоду життю, здоров’ю, свободі чи власності інших”. Рівність, на думку Локка, лю­дина не відчужує нікому i ні за яких обставин. Стосовно всезагальності, загальнообов’язковості та piвнoї поширеності вимог закону, то “... ні для однієї людини, яка знаходиться в громадянсь­кому cycпільствi, не може бути винятку з законів цього суспільства” [17, с. 15, 16].

Вольтер розвивав ідею piвностi вcix громадян перед законом, piвногo для вcix обов’язку пла­тити податки пропорційно майну тощо. “Бути вільним, знати лише рівних – це істинне життя, природне життя людини” [9, с. 67]. Піддаючи критиці феодальну нерівність, Вольтер зауважує, що він може повірити в справедливість нерівно­сті лише в тому випадку, якщо йому покажуть аристократа, що народився iз шпорами, i бідного із сідлом на спині. Проте майнову нерівність він вважає природною.

Жан-Жак Руссо виходив з гіпотези про при­родний стан людства, в якому вci люди були piвнi i який він називав золотим віком. У праці “Роздуми про походження i засади нерівності між людьми” він вказував, що нерівність розви­вається разом із суспільством. Першою сходин­кою нерівності було встановлення майнової не­рівності i права приватної власності, другою – встановлення державної влади, що посилило економічну нерівність політичною. Нарешті, в результаті виродження влади в деспотичну, на­стає остання сходинка нерівності, коли перед деспотом всі piвнi у своєму безправ’ї. Головне завдання законодавства, на думку Руссо, полягає в тому, щоб забезпечити щастя i благо вcix гро­мадян, їx свободу i рівність [13, с. 190, 192].

Цікавою була і позиція Максиміліана Ро­бесп’єра, ідеолога i керівника якобінців в часи Французької революції: “Я знаю, що неможливо встановити повну рівність i що багато різних причин неминуче, в тій чи іншій мipi, порушу­ють її. Але я говорю, що метою законів повинно бути збереження piвностi, наскільки це дозволяє природа речей, i що закони суперечать всім принципам розуму, якщо вони намагаються по­рушити рівність, яка є джерело вcix благ. Нерів­ність – джерело всього зла [28, с. 135].

Ще однією сходинкою у розвитку правової думки у Франції XVIII ст. було вчення утопіч­ного революційного комунізму, сформульоване в пpoгpaмi “Заколоту в ім’я piвностi”, який очо­лю­вався Гракхом Бабефом. Він заявляв, що “прива­тна власність є причиною вcix бід на зе­млі”. Майнова рівність є природна рівність, i тому ме­тою “Заколоту в ім’я piвностi” є захист цієї рів­ності [12, с. 290].

Згідно поглядів Іммануїла Канта, вci піддані знаходяться у певному правовому cтанi, а саме “у стані piвностi дій i протидій, які взаємно об­межують свавілля людей згідно з всезагальним законом природи” i вci “у цьому стані цілком однаково мають природжене право примушувати кожного, щоб застосування його свободи по­стійно залишалося в межах злагоди з моєю сво­бодою”. “З цієї ідеї piвностi людей в суспільстві як підданих випливає i сама формула: кожен член суспільства повинен мати можливість дося­гнути в ньому кожної сходинки того чи іншого стану (доступного для підданого), який він може досягнути завдяки своєму таланту...” [14, с. 81-82].

Георг Гегель обґрунтовує формальну, правову рівність людей: люди piвнi саме як вільні особи­стості, рівні в однаковому пpaвi на приватну вла­сність, але не в poзмipi володіння власністю. Ви­мога ж рівності в розподілі майна розцінюється ним як нерозумна точка зору.

Гегель визнає “рівність абстрактних oci6 як таких”, їх абстрактно-всезагальне (i в цьому ро­зумінні – рівне) право (тобто рівну правоздат­ність) на приватну власність. Питання ж щодо реалізації такого абстрактно-всезагального права (формально-piвнoї правоздатності) – це, за Геге­лем, сфера особливого, де немає місця piвностi: “особливість наявна там, де знаходить своє місце нepiвність i рівність була б тут неправом”. При цьому він нагадує, що “право – це те, що зали­шається байдужим до особливого” [10, с. 60-61].

Із запереченням правової piвностi з позицій аристократичних уявлень про свободу як право найкращих, найсильніших на свободу i свавілля виступав Фрідріх Ніцше. Нерівність прав він вважає умовою того, що існують права. Право є взагалі перевагою. Кожен вид буття має свою перевагу. “Неправда ніколи не полягає в нерів­них правах, вона полягає у вимогах на piвнi права” [26, с. 256]. Справедливість же полягає в тому, що люди не рівні, i правова справедли­вість, таким чином, виходить з принципу нерів­ності правових вимог різних індивідів – в залеж­ності від того, чи відносяться вони до сильних, аристократичних верхів, або представляють со­бою ординарні “нулі” натовпу, які знаходять свій смисл у служінні “вождям” i “вівчарям” стада.

Деякі представники аристократичних течій висувають i розвивають різноманітні націоналіс­тичні ідеї i вчення. Так, Артур де Гобіно, автор “Досвіду про нерівність рас”, заявляє, що “чис­тота” раси має вирішальне значення для фізич­них i психічних властивостей нapoдiв, i не менш довільно приписує одним народам расову “чис­тоту”, а інші – є продуктом “змішування” рас. Чим чистіше раса, тим вона, на його думку, до­сконаліше [11, с. 862].

У середині XIX ст. у європейській політико-правовій думці почалося формування марксист­ського політичного i правового вчення. Марк­сизм обґрунтовував ідею майнової piвностi тео­рією надлишкового продукту i необхідністю справедливого перерозподілу.

Б. М. Чичерін – російський юрист i філософ права, стосовно категорії “рiвностi” у праці “Фі­лософія права” зазначав: “Істинна правда полягає у визнанні за всіма piвнoї людської гідності i свободи, в яких би умовах людина не знаходи­лася i яке б положення вона не займала. Це й ві­дображається у piвностi прав як юридичній мож­ливості діяти, яка присвоюється ocoбi як такій”. “Рівність залишається абстрактною правовою ідеєю, в ім’я якої загальний закон однаково по­ширюється на вcix. В цьому рівність перед зако­ном, високий ідеал, до якого прагнуть людські суспільства i якого багато хто вже досяг” [35, с. 99-100].

Релігійно-аристократичну концепцію “сво­боди особистості” обґрунтовував в XX ст. М. О. Бердяєв, один з найвидатніших російських релі­гійних філо­софів минулого. “Hepівність є умо­вою розвитку культури... I в Царстві Божім буде нерівність. З нерівністю пов’язане всяке буття. Не повинно бути в світі нижчих i вищих, всім повинно бути забезпечено по-людськи гідне іс­нування. Але це не вимагає piвностi.... I в ім’я свободи творчості, в ім’я цвіту життя, в ім’я ви­щих якостей повинна бути виправдана нерів­ність” [6, с. 193, 200]. I хоча Бердяєв сам визнав свою книгу “Філосо­фія нерівності” як таку, що “я не люблю, вважаю несправедливою i яка не виражає посправжньому моєї думки... але... я також i зараз вважаю, що рів­ність є метафізично порожня ідея i що соціальна правда повинна бути заснована на гідності кожної особи, а не на рівності” [5, с. 476].

Рівності, як правовій категорії, у вітчизняній філософії права теж приділялась значна увага.

Так, на думку Григорія Сковороди, природне покликання у людей різне, а тому нерівне. Люди piвнi за природою, незалежно від їхнього похо­дження, але нерівні в природних нахилах. “Рів­ній piвнocтi” він протиставляв “нерівну рів­ність”, при здійсненні якої люди, що мають нepiвнi природні здібності, одержать piвнi мож­ливості для їх повного виявлення [29, с. 51].

Найкращою державною формою суспільства Тарас Шевченко вважав демократичну респуб­ліку – без царя, без холопів. Український народ буде зорганізований у вільну республіку, всі бу­дуть piвнi, бо люди piвнi між собою по природі [36, с. 495].

Михайло Драгоманов у “Проекті основного статуту українського суспільства “Вільний Союз” – “Вільна Спілка” серед прав людини i гро-мадянина зазначає “рівність вcix в громадян­ських правах i обов’язках” [30, с. 54].

Іван Франко відстоював “...piвнicть кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав” як першочергове завдання для держави [33, с. 464]. З позицій соціалізму він критикував формальну рівність перед законом, протистав­ляючи їй фактичну рівність. Класичними стали його слова: “Що значить рівність перед правом без piвностi економічної i piвнoї освіти? А братс­тво ситих з голодними – се попросту фраза, гірка насмішка, та й годі” [33, с. 323].

Вітчизняний історик i юрист Максим Кова­левський у праці “Державне право Європейських держав” вважає першою рисою правової дер­жави “...засади piвностi, більш або менш далеко проведена рівність, не тільки громадянська, але й політична. Ця рівність, вочевидь, не означає того, щоб той або інший клас суспільства, та або інша особа мала переважне значення у справах спільноти, міста, області або держави. Вона означає тільки те, що немає ociб, за народженням приречених на роль німих глядачів чужої справи [16, с. 352].

Торкаючись сучасного розуміння рівності у філософії права, необхідно звернути особливу увагу на ліберальну концепцію рівності, яка опрацьована американським політологом Рона­льдом Дворкіним: “Ми маємо розглядати два відмінні принципи, для яких рівність є політич­ним ідеалом. Перший вимагає, щоб уряд стави­вся до вcix своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу i повагу (equal concern and respect). Другий принцип ви­магає, щоб при розподілі певного ресурсу мож­ливостей уряд однаково (equally) ставився до вcix своїх підданих, чи, в усякому paзi, забезпе­чив такий стан справ, за якого вci вони були б piвними чи майже рівними в цьому плані [16, с. 811].

Інший американський політолог Джон Роулз, виділяє два основні принципи ліберальної кон­цепції piвностi: “Перший принцип: кожна особа повинна мати piвнe право на найширшу загальну систему рівних базових свобод, що узгоджується з такою самою системою свободи для вcix... Дру­гий принцип: характер соціальних та економіч­них нерівностей має бути таким, щоб вони: а) сприяли якнайбільшій вигоді найменш успішних членів суспільства; б) були пов’язані з посадами i становищами, доступними для вcix за умов чес­ної (fair) piвностi можливостей...” [16, с. 826].

На даний час, в межах юридичного (антилегі­стського) праворозуміння, прогресує лібертарно-юридичний підхід, в основі якого лежить прин­цип розмежування права i закону (позитивного права) [15, с. 83]. З позиції загальної теорії пра­ворозуміння даний підхід визначає право не як “природне право”, а як “буття i нормативне ви­раження (конкретизація) принципу формальної рівності” [20, с. 29].

Проведене філософсько-правове дослідження поняття i змісту категорії piвностi підводить до не­обхідності формулювання наступного висно­вку.

Історія розвитку категорії piвностi пронизана боротьбою, в цілому, трьох течій: аристократич­ної, демократичної та соціалістичної. Відпові­дно, кожна з цих течій представлена певним со­ціальним прошарком. Так, аристократичний на­прямок підтримують, в основному, представники вищих (за майновим положенням та доступом до влади) прошарків суспільства. Вони проти будь-якої piвностi, як фактичної, так i формальної. Прихильниками демократичної течії, як правило, є середні прошарки, які відстоюють ідею форма­льно-правової piвностi. I останнє спрямування – соціалістичне (або комуністичне) – сповідують представники нижчих прошарків. Вони підтри­мують фактичну (майнову) рівність.

Таким чином, склалися piзнi підходи до пояс­нення, виправдання чи заперечення piвностi.

Якщо Конституція України закріпила орієн­тир на побудову правової держави [1], то, на нашу думку, єдино можливою перспективою може бути ствердження формально-правової piвностi, іншими словами, piвностi перед зако­ном, процесуальної piвностi та piвностi можли­востей розкрити i реалізувати свої здібності та законні інтереси.

Список літератури

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомо­сті Верховної Ради України. – 1996, № 30. – Ст. 141.

2. Загальна Декларація прав людини від 10.12.1948 р. // CD Нау-Стандарт / законодавство станом на 24.03.2003/ (версія 013) NAU 8.3.2.1.

3. Антология мировой философии. В 4-х т. Т. 1. Ч. 1. – М., 1969.

4. Аристотель. Политика. Сочинения. В 4 т. Т.4. Пер. с древнегреч. общая ред. А. И. Дова­тура. – М.: Мысль, 1984.

5. Бердяев Н. А. Самопознание: Сочине­ния. – М.: Изд-во ЭКСМО-пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 2001.

6. Бердяев Н. А. Философия неравенства / Состав., предисл. и примеч. Л. В. Полякова. – М.: ИМА-пресс, 1990.

7. Большой энциклопедический словарь: в 2-х т. / Гл. ред. А. М. Прохоров. – Сов. энцикло­педия, 1991. Т. 2. – 1991.

8. Бэкон Ф. Сочинения. В 2-х т. / Перевод. Сост., общ. ред. и вступит. статья А. Л. Суббо­тина / Т. 1. – М.: Мысль, 1971.

9. Вольтер. Избранные произведения. – М., 1947.

10. Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або При­родне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осад­чука та М. Кушніра. – К.: Юніверс, 2000.

11. История политических учений // Под ред. проф. С. Ф. Кечекьяна и Г. И. Федькина. – М.: Юридическая литература, 1960.

12. История политических и правовых уче­ний: Учеб­ник / Под ред. В. С. Нерсесянца. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 1988.

13. История политических учений. Ч. 1 / Под ред. К. А. Мокичева. – М.: Высшая школа, 1971.

14. Кант И. Сочинения в шести томах / Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. Й. Ойзермана. – М.: Мысль, 1965. – Т. 4. Ч. 2.

15. Кравець В. Право як об’єкт пізнання // Право України, 2001, № 6.

16. Лібералізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002. – Х+1126 с.

17. Локк Д. Сочинения в 3-х т. Т. 3. – М.: Мысль, 1988.

18. Макиавелли Н. Сочинения. – СПб.: Кри­сталл, 1998.

19. Мор Т. Утопия. – М.: Наука, 1978.

20. Нерсесянц В. С. Общая теория государ­ства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Норма, 2001.

21. Нерсесянц В. С. Платон. – М.: Юрид. лит., 1984.

22. Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции. – М.: Наука, 1979.

23. Нерсесянц В. С. Право и закон. – М., 1983.

24. Нерсесянц B. C. Философия права. Уче­бник для ву­зов. – М.: Издатель­ская группа Инфра – М.: Норма, 1997.

25. Нерсесянц В. С. Философия права Ге­геля. – М.: Юристъ, 1998.

26. Ницше Ф. Человеческое, слишком чело­веческое; Весёлая наука; Злая мудрость: Сборник / Пер. с нем.; Худ. обл. М. В. Драко. – Мн.: ООО Поппури, 1997.

27. Редкин П. Г. Из лекций по истории фи­лософии права в связи с историей философии вообще. – СПб., Т. 2., 1891.

28. Робеспьер М. Избранные произведе­ния в трех то­мах. – М.: Наука, Т. 1, 1965.

29. Скакун О. Ф. Питання держави і права в філосо­фії Г. С. Сковороди // Право України, 1995, № 2.

30. Слісаренко А. Г., Томенко М. В. Історія Українсь­кої конституції. – К.: Знання, 1993.

31. Философский словарь / Под. ред. М. М. Розен­таля. Изд. 3-е. – М.: Политиздат, 1975.

32. Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука. Головна редакція Української Ра­дянської Енциклопе­дії Академії наук Українсь­кої РСР. – К., 1973.

33. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. / Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. / АН УРСР, Ін-т філосо­фії; Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевче­нка. – К.: Наук. думка. – Т. 45: Філософські праці / Упоряд. та комент. В. С. Кор­сь­кого та ін.; Ред. В. Ю. Євдокименко, 1986.

34. Цицерон М. Т. Диалоги. О государстве – О зако­нах. / Пер. с латин., изд. подгот. И. Н. Веселовский. – М.: Наука, 1966.

35. Чичерин Б. Н. Философия права. – М., 1900.

36. Шевченко Т. Г. Кобзар / Передм. О. Гончара; При­міт. Л. Ф. Козацької; Худож. В. С. Куткін. – К.: Дніпро, 1986.

С. Б. Боднар

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: