О. П. Дзьобань, Ю. С. Размєтаєва

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМА ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ТА КОЛЕКТИВНОЇ

БЕЗПЕКИ У ТВОРЧОСТІ ТОМАСА ГОББСА

ТА ІМАНУЇЛА КАНТА

(ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

Постановка проблеми. Проблема безпеки має велике значення для будь-якої людської спі­льноти у зв’язку з необхідністю попередження й ліквідації загроз, здатних позбавити людей ма­те­ріальних і духовних цінностей, а в деяких ви­пад­ках – і життя. У сучасних суспільствах, незва­жаючи на наявність таких інститутів, як права людини, які, здавалося б, покликані забезпечу­вати необхідні умови існування індивідів, про­блема безпеки останніх залишається надзви­чайно актуальною, оскільки задоволення саме інтересів безпеки є певною умовою здійснення всіх інших інтересів. Особливої актуальності дана проблема набуває в умовах перехідних сус­пільств.

Сьогодні, як ніколи, актуалізується потреба у створенні гнучкої універсальної системи націо­нальної безпеки. Розробка ж наукового підґрунтя системи національної безпеки сучасної держави обов’язково повинна здійснюватися на підставі як всебічного комплексного філософського уза­гальнення й аналізу всього комплексу сучасних суспільних проблем (проблем геополітики, сус­пільної та індивідуальної психології, тероризму, економіки тощо), так і з урахуванням теоретич­них надбань світової філософсько-правової кла­сики. У зв’язку з цим, важливим є ретроспектив­ний аналіз і переосмислення ключових проблем, пов’язаних із визначенням основ проблеми без­пеки, вихідних дефініцій, вибору найбільш при­датних концепцій для реалізації основоположних моментів даної проблеми*.

Проблемам безпеки присвячено чимало праць – починаючи від античної філософії до сучасних наукових розробок. Дана проблематика привер­тає увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників різноманітних галузей соціального знання – фі­лософії, правознавства, політології, соціології, теорії державного управління. Особливої уваги заслуговують доробки П. Бєлова, О. Дмитрієва, С. Кара-Мурзи, В. Кузнєцова, Н. Лакізи-Сачук, М. Рибалкіна, П. Ситника, А. Шарихіна та бага­тьох інших дослідників [2; 6; 9 с. 117-119; 12 с. 43-52 та ін.], а також дослідників творчості пред­ставників класичної філософсько-правової думки (В. Бачиніна, Р. Гринюка, А. Коваленко, В. Нер­сесянца, С. Максимова, Ф. Россі та багатьох ін­ших) [1; 4, с. 5-15; 7; 10; 11 та ін.].

Проблема безпеки (особливо безпеки особис­тості) останніми роками стала надзвичайно по­пулярною й використовується настільки широко, що досить часто буває неможливим виділити сутність і межі застосування основних складових понять та категорій у даному контексті. Тому дана стаття має за мету певною мірою конкре­тизувати сутність і зміст філософського-право­вого розуміння проблеми безпеки на підставі ре­троспективного аналізу спадщини найхарактер­ніших представників філософсько-правової ду­мки у даному напрямку (І. Канта та Т. Гоббса).

Творчість Томаса Гоббса й Іммануїла Канта здійснила надзвичайно великий і суттєвий вплив на формування філософсько-правової думки як класичного, так і усіх подальших історичних пе­ріодів. З їх іменами пов’язана глибоке філософ­сько-правове опрацювання проблем права, дер­жави, закону, безпеки тощо. Не випадково, що їх концепції вважаються класикою філософії права й розглядаються численними дослідниками у вигляді загальнотеоретичного підґрунтя бага­тьох прикладних проблем, включаючи й про­блему забезпечення безпеки.

Точкою відліку для обох філософів є поняття “природного стану”, в яке ними вкладається практично аналогічний зміст. Так, Томас Гоббс підкреслює, що за відсутності громадянського, тобто встановленого угодою індивідів з метою забезпечення своєї безпеки стану, завжди є у на­явності війна всіх проти всіх. І поки люди жи­вуть без загальної влади, яка тримає всіх їх у страху, вони знаходяться в тому стані, що нази­вається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх, оскільки війна є не тільки бій, або воєнна дія, а проміжок часу, протягом якого явно про­явля­ється воля до боротьби шляхом бою [3, с. 95].

Іммауїл Кант також вважає, що стан миру між людьми, які живуть по сусідству, не є природним станом (status naturalis); останній, навпаки, є ста­ном війни, тобто станом, який, якщо й не пов’язується з безперервними ворожими діями, то обов’язково пов’язується з постійною їх за­грозою. Отже, стан миру повинен бути встанов­лений, адже припинення воєнних дій не є ще га­рантією від них, і якщо сусіди не дають такої гарантії один одному (що можливо лише в пра­вовому стані), то той з них, хто запрошував до цього іншого, може обійтися з цим останнім як з ворогом [5, с. 13].

Очевидно, це є основним співпадаючим по­ложенням двох теорій, за допомогою якого оби­два філософи приходять до необхідності встано­влення мирного стану, умовно позначеного “громадянським”. Метою такого встановлення є безпека індивідів, однак уже починаючи зі спо­собів її забезпечення дані теорії розходяться.

Виходячи з рівності людей у природному стані, Т. Гоббс наводить три причини неминучої війни: суперництво, недовіру й жадобу слави [3, с. 95]. Адже з “рівності здібностей виникає рівність сподівань на досягнення цілей”, тому, якщо двоє побажають володіти однією річчю, то ні в кого не буде ані причини поступитися, ані права вимагати такої дії (суперництво). Але якщо навіть людина створює яку-небудь річ сама, то вона не може бути впевненою у безпеч­ному володінні цією річчю, адже існує небезпека домагань з боку інших (недовіра). Крім того, ко­жна людина хотіла б викликати з боку інших ту повагу, яку вона сама відчуває до себе, нехай на­віть застосувавши примушення (жадоба слави). У та­кому стані, як стверджує Т. Гоббс, у кожного є право на все, але немає понять спра­ведливого й несправедливого, немає власності, чіткого роз­межування між моїм і твоїм. Кожна людина вва­жає своїм лише те, що вона може до­бути, і лише доти, поки вона спроможна утри­мати це [3, с. 97‑98]. Тут ніхто не може бути впе­вненим у збере­женні власної свободи й безпеки, тому потрібне заснування інституту суверена, яким може висту­пати один або декілька індиві­дів.

Деякі дослідники європейської філософсько-правової класики, зокрема А. Коваленко, ведуть мову у цьому випадку про делегування індиві­дами суверенові частини прав [7, с. 66]. Однак таке розуміння, на нашу думку, є не зовсім точ­ним, оскільки в даному випадку мова йде не про винахід або передачу прав, а про відмову від права. Т. Гоббс підкреслює, що відмовитися від людського права на що-небудь – значить позба­витися волі перешкоджати іншому користува­тися вигодою від права на те ж саме. Тому що той, хто відрікається або відступається від свого права, не дає цим жодній людині того права, яким остання не володіла б раніше, оскільки від природи всі люди мають право на все [3, с. 100]. Згідно з цим, індивіди не наділяють суверена якими-небудь правами, адже він споконвічно нічим не відрізняється від них і, значить, володіє тими ж необмеженими правами, просто в резуль­таті угоди суверен стає єдиним їхнім власником. При цьому велика кількість людей, що уклада­ють таку угоду, виступають “єдиною особою”, а суверен, відповідно, – повноважним представ­ни­ком цієї великої кількості, носієм особи.

Крім того, Т. Гоббс вводить поняття природ­ного закону (lex naturalis), тобто розпорядження або знайденого розумом загального правила, згі­дно з яким людині забороняється робити те, що згубно для її життя або те, що позбавляє її засо­бів до його збереження, і нехтувати тим, що вона вважає найкращим засобом для збереження життя [3, с. 98]. З цієї точки зору задоволення інтересів власної безпеки є природним законом, а звідси й розуміння держави, яка виникає на ос­нові “суспільного договору”, як такої, яка при­значалася для задоволення суто егоїстичної мети особистості. Тут може виникнути закономірне питання, чому б не обмежитися наявністю таких законів, навіщо створювати державу взагалі? На думку Т. Гоббса, наявність одних лише природ­них законів ще не веде до миру й безпеки. Гара­нтувати дотримання цих законів може лише за­гальна влада, яка, як зазначалося, буде тримати людей у страху і спрямовувати їх дії до загаль­ного блага й безпеки.

Т. Гоббс зауважує, що мета держави – голо­вним чином забезпечення безпеки. Кінцевою причиною, метою або наміром людей (які від природи люблять свободу й панування над ін­шими) при накладенні на себе уз (якими вони зв’язані, як ми бачимо, живучи в державі) є тур­бота про самозбереження і при цьому про більш сприятливе життя [3, с. 129]. Причому, жодна спільнота, чи то сім’я, об’єднання родин або просто спільність невеликої кількості індивідів, гарантії безпеки не дає, оскільки завжди може з’явитися сила, яка їх переважає. Немає такої гарантії і для великої кількості людей, що не мають спільних устремлінь – їх погубить роз’єд-наність. У державі ж усі окремі волі підко­ря­ються волі суверена, тому незгоди бути не може. Звідси, держава визначається філософом як єдина особа, відповідальним за дії якої зро­била себе величезна кількість людей шляхом взаєм­ного договору між собою, для того, щоб ця особа могла використовувати силу й засоби всіх їх так, як визнає за необхідне заради їхнього миру й спільного захисту [3, с. 133]. Однак не­зважа­ючи на передбачувану добровільність угоди про державотворення, Т. Гоббс розмежо­вує два шляхи досягнення верховної влади, яким відпо­відають держави: засновані на встановленні і засновані на придбанні [3, с. 133]. Звичайно, пріоритетним є перший шлях державотворення, коли індивіди вважають встановлення найбільш розумним способом забезпечення своєї безпеки. Але й у цьому випадку наслідками встановлення держави виступають неможливість зміни форми правління, звільнення від юрисдикції влади й навіть простого осуду дій суверена. Тобто пере­гляд договору не допускається, суверен в жод­ному випадку не вважається таким, що по­рушив його, у свою чергу, протест з боку індиві­дів є несправедливим. Вважається, що якщо хто-не­будь добровільно приєднався до угоди, то тим самим узяв на себе зобов’язання підкорятися будь-яким рішенням більшості, якщо ж не при­єднався, то повинен бути залишеним у колиш­ньому стані війни, при якому будь-яка людина, не пору­шуючи справедливості, може позбавити його життя [3, с. 137]. Держава, заснована на придбанні, відріз­няється тільки примусовим спо­собом створення верховної влади, наслідки в обох випадках одна­кові. Тут індивіди вибирають суверена не з остраху один одного, а зі страху перед тим, кого вони наді­ляють верховною вла­дою [3, с. 154].

У загальному вигляді Т. Гоббс зауважує, що кожен підданий має свободу відносно всього того, право на що не може бути відчужене дого­вором. Так, ніякий договір не може зобов’язати людину звинувачувати себе й признаватися у ви­сунутих звинуваченнях, вбити або поранити себе чи іншого, утримуватися від їжі, води й повітря, вживання ліків та інших необхідних для життя речей. Підданий вільний не підкорятися наказам суверена виконувати подібні дії, якщо, підкрес­лює Т. Гоббс, відмова у підкоренні в подібних випадках не підриває ту мету, заради якої була встановлена верховна влада. Інші свободи підда­них витікають з умовчання закону. Там, де суве­рен не встановив ніяких правил, підданий може робити або не робити будь-що на власний роз­суд. Міра й обсяги подібної свободи підданих у різних державах залежать від умов, місця й часу і визначаються верховною владою, її уяв­леннями про доцільність тощо. Ці визнаванні Т. Гоббсом невідчужувані права й свободи підда­ного в ці­лому стосуються питань його особис­того само­збереження й самозахисту (безпеки).

Отже, гарантувати захист індивідам від сва­вілля один одного, згідно з даною теорією, може тільки держава. Але тут виникає інша небезпека – свавілля самої держави, оскільки остання фак­тично володіє тими необмеженими правами, якими до її встановлення володіли всі індивіди.

Як бачимо, гоббсівський погляд досить своє­рідний, спірний і неоднозначний. Варто також зауважити, щоця теорія не містить положень про міждержавні відносини, окрім включення до обов’язків суверена обов’язки стосовно забезпе­чення безпеки, захисту підданих як від внутрі­шніх ворогів, так і від зовнішніх. Адже очеви­дно, що світ не закінчується межами окремої держави. Чим у такому випадку регулюється спі­віснування (а іноді й свавілля) численних “леві­афанів”? Томас Гоббс не дає нам відповіді на це питання, що, безумовно, свідчить про недоста­тню, обмежену можливість застосування даної теорії в сучасних підходах до забезпечення без­пеки.

Іншої точки зору на проблему безпеки дотри­мується Іммануїл Кант, не обмежуючись рам­ками окремої держави, а стверджуючи прямо чи опосередковано необхідність створення системи колективної безпеки. Окрім усього іншого, сут­тєвим позитивним моментом філософсько-пра­вового розуміння І.Кантом проблеми безпеки є те, що він ставить і розглядає дану проблему у всесвітньо-історичному масштабі, не тільки сто­совно відносин всередині окремого народу, дер­жави, а й у плані міжнародних і міждержав­них відносин – в перспективі прогресуючого руху (згідно з категоричними вимогами ідей ро­зуму) до встановлення всесвітнього громадян­сько-пра­вового стану й вічного миру між наро­дами. До­тримання й здійснення на практиці ре­гулятивних ідей розуму в усіх людських відно­синах (в інди­відуальній і колективній поведінці, в держав­ному устрої, у діях влади, в законодав­стві, в усій внутрішній і зовнішній політиці) є, за Кантом єдино можливим шляхом до здійснення цього ідеалу, ідеалу безпечного стану. І. Кант пропонує три рівні громадянського устрою: устрій людей у складі народу за державно-циві­льним правом (ius civitatis); устрій держав у їх­ньому відно­шенні одне до одного згідно з між­народним пра­вом (ius gentium); устрій згідно з всесвітньо-ци­вільним правом (ius cosmopoliti-cum)[5, с. 13]. На першому (внутрішньодержав­ному) рівні відно­сини індивідів при­пускають рівність сторін, мак­симальну реаліза­цію своєї свободи, узгодженої зі свободою ін­шого. На дру­гому (міждержавному) рівні учас­никами відно­син виступають держави, які також повинні бути рівні незалежно від роз­мірів тери­торії або еко­номічного розвитку, і які повинні вирішувати виниклі між ними розбіжно­сті дого­вірним шля­хом. Ідея третього (всесвіт­нього) рі­вня полягає, насамперед, у тому, що ін­дивіди повинні почу­вати себе “громадянами за­гально­людської дер­жави”, тобто виключається ситуація сприйняття свого співвітчизника як та­кої ж лю­дини, а інозе­мця – як менш гідного та­кого від­ношення. При­чому, для забезпечення безпеки індивідів необ­хідною є наявність усіх трьох рів­нів. Поки хоч хто-небудь залишається в природному стані, інші себе в безпеці почувати не можуть, оскільки індивіди, які знаходяться поза громадянським ста­ном, не брали на себе зобов’язань, що гарантують іншим безпеку, і як і раніше нічим не обмежені.

В теорії І. Канта існує певна аналогія між ін­дивідами й державами. Останні також можуть загрожувати одна одній, а, значить, мають по­требу у врегулюванні своїх відносин, причому ці відносини повинні бути засновані на федералізмі вільних держав [5, с. 18]. При цьому філософ розглядає можливість створення світової респу­бліки, вважаючи федеративний союз мінімально необхідним. Однак небезпека існування єдиної всесвітньої держави полягає в тому, що в ній не існує влади, принаймні рівної верховній, що може призвести до сваволі з її боку. Але незро­зумілим залишається спосіб створення пропоно­ваного устрою. І. Кант говорить про те, що у ви­падку примусового встановлення громадянсь­кого стану, той, у чиїх руках влада, не дозволить, щоб згодом народ пропонував йому закони [5, с. 39]. Тому таке встановлення повинне бути до­бровільним. Тут І. Кант наводить два поняття: “розчленована єдність волі всіх” і “колективна єдність об’єднаної волі”. Під першим розумі­ється бажання всіх окремих людей жити в закон­ному устрої за принципами волі. Під другим – ситуація, коли всі разом захочуть такого стану [5, с. 38]. у такому випадку виникають питання, по-перше, як визначити момент єдності такої ко­лективної волі, а, по-друге, якими діями повинна бути підтверджена така воля, адже одного не ви­раженого зовні спільного бажання, швидше за все, буде недостатньо. Втім, як стверджує Ф. Дж. Россі, спільне прагнення до такого суспільного союзу саме по собі можливе лише в тій мірі, в якій ми насамперед визнаємо його предметом надії. Він (союз) ще не відбувся, але його можна викликати до життя нашими власними спіль­ними людськими зусиллями. Якщо ми втратимо надію на те, що він взагалі коли-небудь стане можливим, то він справді не виникне [11, с. 46]. Сполучення двох фактів (природи й розуму) означає в І. Канта, що вільні розумні істоти, що, подібно нам, не мають іншого вибору, окрім як жити разом, можуть робити це в такий спосіб, який личить їх свободі, і лише в тій мірі, у якій вони приходять до добровільної згоди з приводу умов свого спільного життя. Оскільки ми не мо­жемо виплутатися із соціальних обставин на­шого людського існування, ми виявляємося змушеними спільно виробляти умови нашого спільного життя у світі, який ми поділяємо один з одним [11, с. 51].

Як бачимо, розбіжності у підходах до розу­міння сутності й механізму забезпечення безпеки достатньо суттєві. Однією з найбільш істотних розбіжностей розглянутих теорій є відмінність у засобах забезпечення громадянського стану (а, значить, і безпеки). Якщо для Т. Гоббса та­кими засобами виступає примусова сила, “меч” дер­жави, то І. Кант наголошує на добровільності його дотримання, а саме: на самозобов’язуючому моральному законі. Він заперечує положення: все, що відбувається або може відбуватися, є ви­нятково механізмом природи [5, с. 39]. Звідси обумовленість вчинків людини моральним зако­ном як вищим принципом [13, с. 95]. Крім того, воля розумної істоти тут розглядається як наді­лена законодавчими функціями, тому з’являється проблема співвідношення волі державного зако­нодавця й законодавчої волі будь-якої людини як розумної істоти [8, с. 118].

Дані теорії містять, крім того, класифікацію форм держави, що в контексті даної проблеми теж є досить цікавим. Зокрема, Т. Гоббс розуміє розбіжності держав як розбіжності суверена. Тому верховна влада може належати або одній людині, або зборам великої кількості людей, а в цих зборах можуть мати право брати участь або кожен, або лише певні люди, які відрізняються від інших. Якщо представником є одна людина, тоді держава являє собою монархію; якщо збори всіх, хто хоче брати участь, – тоді це демократія; а якщо верховна влада належить зборам лише частини громадян, – тоді це аристократія [3, с. 144]. З трьох наведених форм держави най­кра­щою, найприйнятнішою і найдосконалішою з погляду забезпечення безпеки індивідів, які жи­вуть у даній державі, є, на думку філософа, мо­нархія. Це зумовлено хоча б тим, що монарх не може розходитися в думках сам із собою або за­лежати від того, який склад зборів бере участь в ухваленні рішень. Крім того, при даній формі держави інтереси монарха більше, аніж при ін­ших, збігаються з інтересами підданих, тому він буде захищати ці інтереси. Втім, Т. Гоббс приво­дить і недоліки такої форми держави, що ско­ріше можуть вважатися недоліками монарха, тобто певні людські якості або неповноліття особи, а, відповідно, боротьба за опікунство й небезпека попадання влади в руки опікунів.

І. Кант дає трохи іншу класифікацію. Він веде мову про те, що форми держави можуть бути розділені або за розбіжностями осіб, які володі­ють верховною державною владою, або за спо­собом управління народом (і його захистом від небезпек) його верховного глави, ким би цей останній не був. Перша форма називається фор­мою панування (forma imperii) і можливими є лише три її види, а саме: суверенітетом володіє одна особа, декілька осіб, пов’язаних одна з од­ною, або ж усе, що відповідає автократії, аристо­кратії, демократії (владі монарха, дворянства, народу). Друга форма є формою правління (forma regiminis) і стосується того способу, яким держава розпоряджається повнотою своєї влади. У цьому відношенні форма правління може бути республіканською або деспотичною [5, с. 16]. Причому, розбіжності між останніми влаштову­ються через поділ повноважень законодавчої й виконавчої влад: будь-яка держава, де такого поділу немає, вважається деспотичною. Для Т. Гоббса така ситуація рівнозначна поділу не­подільного, адже тут суверен повинен зосере­джувати у своїх руках усі повноваження й навіть за власним бажанням не може їх передавати. І. Кант же вважає, що громадянський устрій кож­ної держави повинен бути республіканським, тобто заснованим на принципах свободи членів суспільства, на основоположеннях залежності всіх від єдиного загального законодавства й на законі рівності всіх [5, с. 14]. Тут способи забез­печення безпеки індивідів залежать не від ба­жання суверена, а від них самих, тому останні спільно вирішують питання, які стосуються вла­сних інтересів.

Отже, розглянувши обидві теорії можна зро­бити висновок про те, що розуміючи під природ­ним станом стан беззаконня й наявності у кож­ного права на все, Іммануїл Кант та Томас Гоббс приходять до необхідності встановлення грома­дянського устрою, у якому забезпечувалася б безпека індивіда. Зазначимо також, що дані тео­рії збігаються ще й у тому, що споконвічно при­таманна індивідам повна свобода ними (теорі­ями) обмежується заради безпеки, але остання дає можливість цю волю здійснити.

Однак Т. Гоббс пропонує як спосіб установ­лення даного устрою створення держави, а як засіб дотримання такого положення – примусову силу цієї держави. Недоліком даної теорії є не­обмеженість прав суверена, відсутність у нього відповідальності. Крім того, Т. Гоббс не вихо­дить за межі державного рівня, не розглядає без­пеки в міжнародних відносинах. І. Кант же про­понує більш складний, трьохрівневий, устрій си­стеми забезпечення безпеки, однак не обґрунто­вує способів його створення. Стосовно ж засобів забезпечення безпеки, то в І. Канта такими, оче­видно, виступають внутрішні, моральні зо­бов’язання індивідів.

Фундаментальні ідеї гоббсівського й кантів­ського вчення про основні підходи до забезпе­чення безпечного стану існування особистості, суспільства й держави, до способів забезпечення миру й безпеки набувають особливої актуально­сті в сучасних умовах інтенсивного розвитку за­гальноєвропейського й світового процесу в на­прямку визнання й поступового ствердження ідей панування права, принципів свободи, рівно­сті. Судження цих мислителів стосовно кола проблем безпеки продовжують відігравати вели­чезну роль в уясненні того, де ми знаходимося і куди маємо рухатися у пошуку вірного шляху до майбутнього безпечного існування. В сучас­них умовах пошуку оптимальних варіантів сто­совно вирішення проблеми забезпечення безпеки інди­відів, суспільств, держав та їх союзів органі­чне поєднання раціональних зерен обох наведе­них теорій, безумовно, сприятиме відшуканню того оптимального стану й способу забезпечення ін­дивідуальної й колективної безпеки, який буде прийнятним для різних суспільних утворень у багатополюсному сучасному світі.

Сьогодні та на перспективу, очевидно, пода­льші адекватні реальній соціальній дійсності на­укові розвідки в царині безпеки без опори на класичну спадщину будуть досить сумнівними. Безумовно, філософсько-правова творчість То­маса Гоббс й Іммануїла Канта, незважаючи на беззаперечну цінність і перманентну актуаль­ність, далеко не вичерпує усіх аспектів філософ­сько-правового осмислення проблеми безпеки. Однак їх погляди є найбільш показовими у своїй протилежності, єдність же цих точок зору й може стати, на думку авторів, тим перспектив­ним аспектом осмислення сутності безпеки, на­вколо якого й будуватиметься майбутня система забезпечення безпеки як на національному, так і на глобальному рівнях.

Список літератури

1. Бачинін В. А. Морально-правовая филосо­фия. – Харьков: Консум, 2000.

2. Белов А. Национальная безопасность – безо­пасность личности, общества и государства. – http://www.niss.gov.ua/book/belov/1.htm.

3. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 2 / Сост., ред., авт., примеч. В. В. Соколов; Пер. с лат. и англ. – М.: Мысль, 1991.

4. Гринюк Р. Ф. Поняття “правового держав­ного ладу” та “правового громадянського суспі­льства” І.Канта у контексті розвитку теорії пра­вової держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 4.

5. Кант И. Сочинения. В 8-ми т. Т. 7. – М.: Чоро, 1994.

6. Кара-Мурза С. Левая идея и цивилизация без­опасности // Завтра. – 2004. – № 4 (531).

7. Коваленко А. Передчасно «Левіафан» спису­вати в брухт. Політико-правова концепція похо­дження і розвитку державної влади Т. Гоббса // Віче. – 2002. – № 8.

8. Корчевна Л. До критики поняття «механізм правового регулювання» // Право України. – 2003. – № 1.

9. Кузнецов В. Культура безопасности. Социоло­гическое исследование. – М.: Наука, 2001.

10. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монографія. – Харь­ков: Право, 2002.

11. Росси Ф. Дж. Общественный авторитет ра­зума. Критика, изначальное зло и предназначе­ние человека // Вопросы философии. – 2000. – № 7.

12. Рыбалкин Н. Н. Природа безопасности // Вес­тник Московского университета. – Серия 7: Философия. – 2003. – № 5.

13. Фэн Веньхуа, Фань Вэй, Чжао Юнхуа. Об этике Иммануила Канта // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2002. – № 4.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: