Ш«№іііщілііііі.і!іці.и .«ті і шіютОТІЯІІЯІ

поняттями „особистість", „персона", „суб'єкт"¹, що, видається, невиправданим, з огляду на змістовну відмінність останніх понять як з першим, так і між собою).

Стосовно терміно-поняття „істота". Тлумачні словники розкривають його через поняття „живий організм", „людина", „тварина", „сотворіння", „створіння"², що свідчить про змістовну близькість (однак не ідентичність) його з поняттям „індивід".

Із зазначеного випливає, що кожна людина - це жива істота, індивід, але не всі істоти та індивіди - люди. Говорячи про останніх, доцільно використовувати як синоніми терміно-поняття „людські істоти", „людські індивіди" або „біосоціальні індивіди" (зважаючи на те, що людина - окремий біологічний вид, який поєднує у собі природні та вироблені у процесі соціалізації якості, а поняття „біологічний індивід" означає винятково „індивіда у позиції і в момент, коли імпульси підтверджують цілісне взаємовідношення з об'єктами довкола нього.., даний термін робить наголос на живій реальності, яку можна відрізнити від розмірковування"³). На користь цього свідчить те, що англійське терміно-поняггя „питал Ьеіп§" (синонімом якого є „тап", хоча зустрічаються також терміни „регзоп"⁴, „іпсііуіа'иаі"¹), вжите, зокрема, у Загальній декларації

Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т. 1: А - К. -С.790.

² Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига - С.240; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах.
Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т.
1:А-К.-С.798.

³ Мід Дж. Г. Біологічний індивід // Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З
точки зору соціального біхевіориста / Пер. з англ. та передмова Т. Корпало. -
К., 2000.-С.318-319.

⁴ Англо-русский юридический словарь. 3-е изд., исправл. / С.Н. Андрианов,
А.С. Берсон, А.С. Никифоров. - М, 2000. - С.322; Батлер У.Э. Русско-
английский юридический словарь. - М., 2001. - С.212; Борисенко И.И.,
Саенко В.В. Русско-английский юридический словарь: 22 000 терминов. -
К., 1999. - С.584; Карабан В.І. Українсько-англійський юридичний словник:

^РЩШЩИИРИРИИР"'¹ '■............ лишним».». -----

прав людини, буквально перекладається, як „людська істота", проте загальноприйнятим виявився відповідник „людина". У той же час український переклад Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, котра набула чинності для України 27 вересня 1991 року, у ст. 1 закріплює термін „людська істота" на позначення дитини (можливий варіант - „людська особина", проте це словосполучення некоректно відображає сутність позначуваного ним у юриспруденції поняття, оскільки термін „особина" має здебільшого біологічне забарвлення, тобто робить наголос винятково на біологічній природі людини). Додамо також те, що у російському перекладі ч.І ст.40 Конституції Ірландії принцип рівності громадян перед законом виводиться з їх природи як „людських істот"². Як зрозуміло, тут мова йде про людину, оскільки їй у силу природи притаманна властивість підпорядковуватися тим чи іншим нормам, будуючи

3 них ієрархічні піраміди. З погляду етології таке бачення
відповідає об'єктивним законам розвитку біологічних видів³.

Повертаючись до терміно-поняття „біосоціальний індивід", зауважимо, що воно може стосуватися і деяких тварин, а саме тих, котрих відносять до соціальних (евсоціальних)⁴, оскільки „кожна форма соціальної поведінки обов'язково має генетичну основу, котра „змушує" індивідів діяти так, аби

понад 65 000 слів та словосполучень юридичної підмови та близько 160 000

англійських перекладних відповідників. - Вінниця, 2003. - С.423.

' Борисенко И.И., Саенко В.В. Русско-английский юридический словарь:

22 000 терминов. - С.584.

² Конституция Ирландии // Конституции государств Европейского Союза.

Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М., 1999. - С.349.

Детальніше про це див.: Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. - М., 1999. - С.6, 68; Дольник В.Р. Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в компании птиц, зверей и детей. Издание 3-е, дополненное. - СПб., 2003. - С. 109-114.

⁴ Кравченко А.И. Социальная антропология: Учебное пособие для вузов. -
М., 2003. - С.288-348; Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Основы
этологии и генетики поведения. Учебник. 2-е изд. - М, 2002. - С.83-88;
Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для
вузов. - М„ 2004. - С.232-236.

забезпечити успіх для себе та родичів. Тому зараз, мабуть, не зовсім коректно стверджувати, що „соціальність" або „суспільність" є формою суто людського існування².

Будучи членом певної спільності, біосоціальний індивід виділяється і як неповторний суб'єкт - особа, здатна до усвідомленого способу діяльності. Тому визначником його специфіки виступає не стільки тілесна окремішність, скільки певна сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній характер його „Я"³. Тобто людський індивід розглядається крізь призму його дій у специфічних особливостях, котрі не зводяться до родових і загальних характеристик. А ці особливості позначаються терміном „індивідуальність ".

Індивідуальність - це неповторна своєрідність якого-небудь явища, окремої істоти, людини⁴, рівень розвитку людської особистості⁵, сукупність успадкованих і вироблених у процесі онтогенезу фізичних і психічних особливостей, котрі відрізняють даного індивіда від усіх інших⁶; це окрема людина як носій неповторної сукупності психічних властивостей⁷.

¹ Горелов А.А. Вказ. праця. - С.237.

² Красиков В.И. Философия как концептуальная рефлексия (Философская
пропедевтика). - Кемерово, 1999. - С.338.

³ Філософський словник. - К., 1996. - С.229.

⁴ Философский энциклопедический словарь /Редкол.: С.С. Аверинцев и др. -
С.212.

⁵ Філософський словник. - С.228.

⁶ Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - С.466-467; Тлумачний
словник української.мови. / Уклад, Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. - С.235;
Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - Т.1: А - К. - С.789-790;
Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. - М.,
1964.-Т.З.-С.196.

⁷ Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. — С.467; Тлумачний словник
української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. - С.235; Новий
тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене.
/ Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - Т. 1: А - К. - С.790.

Таким чином, якщо терміно-поняття „індивід" вказує на належність біологічної істоти до єдиного роду, то „індивідуальність" випливає, зокрема, зі сукупності ставлень такої істоти до світу природи, суспільства та залежить, окрім іншого, від позиції споглядання цього індивіда, характеру діяльності останнього й рівня його оригінальності. Народившись біологічною істотою, людина у житті реалізовує свою індивідуальність незалежно від того, хоче вона цього чи ні, усвідомлює це чи не усвідомлює. „Індивідуальність живої людини зберігається від моменту запліднення протягом усього розвитку й аж до смерті, змінюється тільки фенотип (зовнішній вигляд). Сьогодні це доведений як елементарний принцип біології факт"¹.

Стаття 300 Цивільного кодексу України закріпила серед особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, право на індивідуальність, зміст якого залишається не розкритим. Хоча згідно з частиною 2 цієї статті воно пов'язується з національною, культурною, релігійною, мовною самобутністю фізичної особи. Тому, гадаємо, перед правозастосовною та правоінтерпретаційною практикою ще постане питання про те, яким же особистісним смислом наповнити зазначене терміно-поняття. На нашу думку, його філософське тлумачення має бути обов'язково враховане задля того, аби, по-перше, знайти „відправну точку" для подальшої роботи (з'ясувати його соціальне значення), а по-друге, розмежувати індивідуальність та особистість (право на розвиток якої також закріплене у законодавстві), оскільки індивідуальність свідчить про неповторність людини, котра може бути особистістю, але індивідуальністю може й не бути; індивідуальність є основою всіх новаторських, оригінальних, творчих дій людини, її особистого

Блехшмідт Еріх. Збереження індивідуальності: Людина - особа від самого початку. Дані ембріології людини. - Львів, 2003. - С.24.

внеску у розвиток людської культури¹.

Тепер звернемося до поняття „людина" (англ. „тал", „питап", „питал Ьеіп§"). За критеріями зоологічної систематики всі люди належать до виду Ното заріепз або Ното заріепз заріепз („людини розумної"") сімейства Ното підряду вищих приматів ряду приматів підкласу плацентарних класу ссавців підтипу хребетних типу хордових. Цей вид розглядається як сукупність поліморфних популяцій, котрі вільно змішуються між собою та дають плодюче потомство². Таким чином, за будовою тіла, внутрішніх органів, способом розмноження людина належить до тваринного світу, і ця обставина вдало використовується у медицині, зокрема для пересадки органів і тканин.

Тим не менше, людина явно (для себе) виходить за рамки світу тварин і навіть протистоїть йому завдяки деяким своїм здатностям. І перед сучасною наукою ставиться завдання сформувати як загальне поняття людини („людини загалом"), так і специфічні, умовно кажучи, галузеві поняття людини („людини зокрема")³.

Зазвичай, вчені виходять з того, що людина - це істота, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної, культурної, духовно-моральної сторін її існування. Проте проблема грані між людиною та твариною в історичній антропології ще далека від остаточного розв'язку. Достатньо навести два протилежні погляди: 1) морфологічної грані між найрозвинутішими людиноподібними мавпами та першолюдьми

¹ Осипова Е.В. Социальные системы и действующие личности // Проблема
человека в современной буржуазной философии. Препринты докладов
советских ученых к XVIII Всемирному философскому конгрессу
„Философское понимание человека" (Великобритания, Брайтон, 21-27
августа 1988 г.) / Редкол.: И.И. Кравченко (ред.-сост.) и др. - М, 1988. - С.З.

² Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. - К., 2001. - С. 128.

³ Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис.... канд.
юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. - К.,
2004.-СП.

не існує; лише знахідки штучно виготовлених знарядь праці вказують на те, що викопні кісткові рештки належать людині (Ж. Антоні, М. Урісон); 2) між людиною та твариною можна провести так званий „мозковий рубікон", який становить 700-800 см³ (В. Якимов, В. Кочеткова)¹. До того ж, еволюціоністським теоріям походження людини активно (і не завжди безпідставно) протистоять концепції креаціонізму та космізму².

Традиційно вважається, що людина - це суспільна істота, яка являє собою найвищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності та культури³, особу як втілення високих інтелектуальних і моральних властивостей⁴, котра відрізняється від усього матеріального світу притаманним лише їй якісно специфічним способом буття - практикою, що визначає і такі суто людські ознаки, як свідомість, творчість, свобода⁵, а також членороздільна мова⁶, котрі перетворюють біосоціального індивіда на суспільну істоту. Проте людина є чимось „завжди більшим, ніж сукупність її соціальних властивостей. Це більше, ще не реалізоване, тут і

¹ Сегеда С. Вказ. праця. - С. 143-144.

² Детальніше про це див.: Бобильов Ю.П. Концепції сучасного
природознавства. - К., 2003. - С.87-92, 134-140, 197-199; Горелов А.А. Вказ.
праця. - С.240-241, 243-246; Гусейханов М.К., Раджабов О.Р. Концепции
современного естествознания: Учебник. - М., 2004. - С.488-495, 500-509;
Кравченко А.И. Вказ. праця. - С. 187-216; Рол Д. Генезис цивилизации.
Откуда мы произошли... - М., 2002. - 480с; Тульчинский Г.Л.
Постчеловеческая персонология. Новые перспективы свободы и
рациональности. - СПб., 2002. - С. 169-171; Фрэзер Д.Д. Фольклор в Ветхом
завете. 2-е изд., испр.: Пер. с англ. - М, 1985. - С. 13-28.

³ Философский энциклопедический словарь /Редкол.: С.С. Аверинцев и др. -
С.736.

⁴ Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига. - С.302.

Філософський словник. - С.340. ⁶ Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т. 2: К - П. -С. 115; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига.-С. 301-302.

там стає вирішальним для розуміння конкретної людини: друга, коханого, ворога, самого себе - у дослідженні фактів біографії""¹.

Як бачимо, наведені вище дефініції різнобічно, проте абстрактно підходять до визначення поняття людини, оскільки єдиний об'єктивний критерій для побудови „всеохоплюючоГ' дефініції відсутній. Якщо у визначенні поняття людини перерахувати кілька притаманних останній ознак, то сутність її залишиться все ж не з'ясованою, та й дати повний перелік характеристик біосоціального індивіда неможливо. Тому він був і „безперим двоногим з м'якою мочкою вуха та плоскими нігтями" (Платон), і „політичною істотою", і „розумною твариною" (Арістотель), і „мислячою річчю" (Р. Декарт), і „служителем й інтерпретатором природи" (Ф. Бекон), і „виробником знарядь праці" (Б. Франклін), і „твариною з особливою зовнішньою організацією та здатністю користуватися зброєю та знаряддями праці" (К.А. Гельвецій), і „людиною розумною" (К. Лінней), і „єдиною істотою, яка знає, що вона є" (К. Ясперс), і „людиною-актором" (Й. Гейзінге), і „сукупністю всіх суспільних відносин" (К. Маркс), і „синтезом" (С. К'єркегор), і „канатом, закріпленим між звіром і Надлюдиною" (Ф. Ніцше), і „запитуючим Буттям" (М. Гайдеґґер), і „єдиною істотою, котра не хоче бути самою собою" (А. Камю), й „істотою символічною" (Е. Кассірер), і „сумою цінностей" (А. де Сент-Екзюпері), і „обездоленою твариною" (М. Шелер), й „істотою дисципліни" (А. Гелен), і „ексцентричною істотою" (Г. Плеснер) тощо.

Кожен з перелічених „образів" біосоціального індивіда характеризував лише певну сторону людської природи. У зв'язку з цим для формування загальної дефініції поняття людини доцільніше визначити ті сторони її існування, „сума" яких і складає її сутність (біологічна, соціально-історична, духовно-моральна, культурна „природи" або єдність

¹ Тульчинский Г.Л. Вказ. праця. - С166.

?

•-""*"" ■"" ■^ІІ1-¹"' '■'.■".—■■■" ----------- --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- ам

природного, соціального та духовного, у тому числі душевного). Адже людське у людині зосереджене головним чином в освоєних нею формах і способах життєдіяльності, що завжди реалізуються у певному соціально-культурному контексті.

Отже, поняття „людина" відображає загальні риси, притаманні людському роду. Однак „всі філософські твердження, котрі містять термін „людина", ніколи не обґрунтовуються, виходячи з яких-небудь антропологічних властивостей, з якого-небудь конкретного образу людини, оскільки... вони завжди мають на увазі можливу людину, яка ніколи не є якимось попереднім чи майбутнім станом, а завжди актуальним станом, хоча й таким, що не зводиться до жодного з сущих"¹. Тому дати визначення поняття біосоціального індивіда, котре претендувало би на загальне визнання, неможливо. Кожен період розвитку суспільства зумовлюватиме виникнення нових (чи відродження „старих") концепцій сутності (природи) людини, але завжди актуальним і достовірним буде те, що „всі люди належать до одного і того ж виду та мають спільне походження. Вони народжуються рівними у гідності та в правах (питання лише, чи в усіх правах і в яких саме. - Д.Г.), й усі вони становлять невід'ємну частину людства" (п.1 ст.1 Декларації про расу та расові передсуди, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 27 листопада 1978 року).

Таким чином, людина - жива істота, яка поєднує фізичне та духовне, природне і соціальне, успадковане та набуте при житті. Причому момент його настання (зачаття, пологи) достеменно визначити нікому поки що не вдалося (а тому немає загальноприйнятого уявлення, з якого ж моменту людину можна вважати саме людиною). А це, до речі, є, так чи інакше, перешкодою для визначення моменту виникнення в особи прав і

¹ Мамардашвили М.К. Проблема человека в философии. -

Ьґф://\у\\^,\\.рНі105орЬу.ги/1іЬгагу/іптк/Ьото.Ьіт.

обов'язків¹. Тому український законодавець закріпив неспростовну презумпцію про те, що правоздатність людини виникає у момент її народження, проте у випадках, встановлених законом, охороняються й інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч.2 ст.25 Цивільного кодексу України)². А відповідно до ч.І ст.6 Закону України „Про охорону дитинства" дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та житгєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я.

У той же час зарубіжний досвід дає приклади інакшого підходу. Так, згідно з п.1 ст.4 Американської конвенції про права людини від 22 листопада 1969 року (набрала чинності у 1978 році) право на повагу до життя „захищається законом і, зазвичай, з моменту зачаття". А підпараграф 3° ст.40 Конституції Ірландії встановлює: „Держава визнає право на життя ненародженого та, маючи на увазі рівне право на життя матері, гарантує у своїх законах повагу і, наскільки це можливо, захищає та підтримує своїми законами це право". Подібне положення закріплено й у ч.І ст.15 Конституції Словацької Республіки, де проголошено охорону життя людини до її народження.

Необхідно зазначити, що загальнотеоретична юриспруденція та філософія права, роблячи спроби дати дефініцію „галузевого" (правового, юридичного) типу біосоціального індивіда або ж обмежуючись констатацією наявності такого типу, також не залишилися осторонь проблеми

¹ Проблеми з визначенням моменту їх припинення не мали би поставати,
оскільки він пов'язується зі смертю - повною та невідворотною втратою
мозком усіх його функцій (див. ст.15 Закону України „Про трансплантацію
органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999р.).

² Цивільний кодекс Української РСР у ч.2 ст.9 жодних винятків для
ненароджених не встановлював, хоча у відповідності зі ст. 527 і ч.І ст.529
передбачалася охорона інтересів ненародженої дитини щодо спадкового
майна після смерті її батька. Цей принцип відображений і у ч.І ст. 122
Цивільного кодексу України.

сутності бюсощального індивіда і поширеної у суспільних науках тенденції до створення образу „своєї"" людини¹. Мова йде про оперування в юриспруденції поняттями „юридична людина", „правова істота" тощо. Ж. Карбоньє вважав, що тільки людина може бути юридичною істотою, оскільки їй притаманна здатність створювати та сприймати юридичне². В. Малахов стверджує, що „правова істота співпадає з людиною. Правовимірність життя є те, що іманентно притаманне людині. Право - властивість людини, а людина - субстанція права"³. Дещо протилежної позиції дотримується В. Нерсесянц, на думку якого „можна сказати, що людина за своєю природою - істота правова. Але подібні судження зовсім не означають апріорності, природної даності, вродженої притаманності людині політичної чи правової сутності, політичних чи правових властивостей і якостей"⁴.

Аналізуючи погляди вищезазначених вчених, зауважимо, що, на нашу думку, поняття „юридична істота" не є тотожним поняттям „правова істота" та „людина". Як перше, так і друге охоплюють не лише людей, але й інших живих організмів, однак у першому випадку - таких, що наділені державою юридичною правосуб'єктністю, а у другому - таких, яким притаманні вроджені правові властивості - невід'ємні, природні права⁵.

Зважаючи на те, що, з одного боку, народившись, ми вже застаємо систему „винайдених" державою юридичних норм, а з

¹ Детальніше про деякі образи людини див., зокрема: Барулин В.С. Вказ.
праця. - С.386-403; Розин В.М. Человек культурный. Введение в
антропологию: Учеб. пособие. - М; Воронеж, 2003. — С.26-39.

² Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ, ст. В.А.
Туманова, - М., 1986. - С.61.

³ Малахов В.П. Философия права. Учебное пособие. - М.; Екатеринбург,
2002.-С.251.

⁴ Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. - М., 1998. - С.40.

⁵ Детальніше див.: Гудима ДА. Поняття „суб'єкт права": до сучасних
дискусій // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - №10. - С.40-
53.

іншого, частина науковців - прихильників природно-правової
концепції - схильна виводити певні норми права з самої
природи людини, можна стверджувати, що „людина у праві"
(терміно-поняття, запроваджене Г. Радбрухом, на позначення
філософської концепції „картини людини" в юриспруденції) має
два образи: правової людини та людини юридичної¹. Правова
людина - це людський індивід, котрому - з огляду на його
біологічну природу ~ притаманні вроджені правові якості
(природні, невід'ємні, основні права), що є найважливішою
складовою загальносоціального права. А юридична людина - це
людський індивід, котрий у процесі соціалізації здатний
сприймати, реалізовувати та трансформувати право як
спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне,

„позитивне") явище, яке є елементом сформованої у певному суспільстві культури*. Саме через юридичне (позитивне) право біосоціальний індивід „реалізує можливості та силу розуму -свою виняткову і вражаючу... здатність осягати оточуючий світ, передбачати, оцінювати, приймати рішення та впроваджувати ці рішення у життя. Звідси - свою здатність бути творцем, створювачем, імпульсом й активною силою в розвитку дійсності"³. Лише у контексті культури, котра є такою ж неприродною, як і людська свідомість, людина може бути

¹ Проблема співвідношення неюридичного (за нашою термінологією -правового) та юридичного не нова. Про неї свого часу писали С. Алексеев, П. Рабінович, звертаючи увагу, зокрема, на неюридичні та юридичне значення слова „право" (Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. Т. 1. - М., 1981. - С.53-54, 66-67; Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. - Львов, 1979. - С.21). Не втратила своєї актуальності згадана проблема і сьогодні (див., напр.: Раянов Ф.М., Минниахметов Р.Г., Пономарев Д.А. Право и законность в демократическом обществе. - М., 2004.-С. 18-25).

Детальніше про поняття загальносоціального та спеціально-соціального права див.: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Вид. 5-те, зі змінами. Навч. посібник. - К., 2001. - С.9.

³ Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. - М., 1999. -С.17-18.

Ц

самою собою, проте не повинна втрачати свої правові риси (властивості, якості). Соціальність „складає тільки максимум космологічного звершення можливого в еволюції природи від хаосу до порядку та гармонії..Цей антропологічний дискурс до впорядкування сущого зумовлений органічною конституцією людини, в якій розгортаються тілесні потреби, захоплюючи думку в службовому напрямі забезпечити насичення тіла, підтримати та зберегти життя"².

Наведені інтерпретації правового та юридичного образів людини разом відображають як обмежену константність і незмінність „частини" загальної людської сутності, так й обмежену її мінливість. Це дозволяє розглядати, так би мовити, „юриспруденційну" сутність біосоціального індивіда як „природно-позитивну". Інакше ж, „якщо припустити, що людина є безмежно податливою, безвольною істотою (біологічним індивідом. - Д.Г.), то у такому разі вона без спротиву опинилася би під гнітом норм й інститутів, які позбавляють людську природу можливості мобілізувати свої внутрішні сили та спрямувати їх на зміну цих систем", а „якщо би людина була всього лише творінням культурних систем (соціальним індивідом. - Д.Г.), критика чи оцінка соціальних явищ з позиції благополуччя людини була би неможливою через відсутність місця для поняття «людина»"³.

Статистика представленого у Конституції України правового людинорозуміння свідчить, що терміно-поняття „людина" вживається у ній 31 раз, але найпоширенішим в Основному Законі є терміно-поняття „громадянин" (зустрічається 75 разів)⁴. Як відомо, громадянин - це „людина,

Тульчинский Г.Л. Вказ. праця. - С.173.

² Закомлистов А.Ф. Юридическая философия. - СПб., 2003. - С.162.

³ Фромм Э. Человек для себя. - М., 2003. - С.36.

Бігун В. До питання про філософію та теорію прав людини: правове людинорозуміння (деякі концептуальні та термінологічні аспекти) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали IX

яка наділена усією повнотою, насамперед, політичних прав і має право та можливість безпосередньо (як урядовець) чи опосередковано (як виборець) брати участь в управлінні державою"; „це особа, яка несе відповідальність і має певні обов'язки перед власним народом, державою та суспільством"¹, „фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави"².

Наведені визначення дозволяють виділити найбільш істотні „ознаки" особи як громадянина³: 1) громадянином може бути тільки людина - фізична особа; 2) він наділений комплексом прав, серед яких домінують політичні (у людини ж домінують „вітальні" (фізичні) та особистісні права); 3) „обсяг" його правового статусу обумовлений належністю до громадянства конкретної держави; 4) громадянин бере участь (вправі брати участь) в управлінні державою; 5) він виконує обов'язки та несе відповідальність не тільки перед собою та суспільством (народом), але й перед державою; 6) йому притаманна „громадянськість" - ознака, яка свідчить про те, що громадянин може „функціонувати" і поза державою, перебуваючи в її громадянстві, і при цьому не втрачати своїх якісних характеристик.

Оскільки не кожна людина є громадянином, існують, як відомо, певні відмінності у правових статусах людей, які перебувають на території держави; громадянство держави (на відміну від так званого „громадянства Землі") надає людині ширший каталог прав і створює обов'язки, додаткові до

регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003р., м. Львів). - Львів, 2003. - С.7.

¹ Безверхий О., Клинченко О. Особа в загальному плані // Віче. - 1994. -
№10.-С53.

² Шемчушенко Ю.С. Громадянин // Юридична енциклопедія: В 6 т. - Т. 1: А
- Г / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. - К., 1998. - С.640.

³ Зауважимо, що все зазначене нижче щодо громадян однаково стосується й
підданих - осіб, чий правовий статус визначається належністю до підданства
монархічних держав.

природних. Хоча іноді може спостерігатися й протилежна тенденція: звуження державою обсягу природних (вроджених, основних, абсолютних, невідчужуваних) прав і покладення на громадянина надмірної кількості зобов'язань (наприклад, визнання одним з видів покарань (однією з меж права на життя) смертної кари, а також запровадження обов'язку працювати). Зазвичай, коли йдеться про права людини, використовуються конструкції „кожний", „ніхто", „усі", „визнається право", „гарантується свобода" або інші словосполучення безособового характеру. Стосовно ж прав громадян, то такі права, здебільшого, адресуються саме останнім („громадянин може"), проте можуть формулюватися і як права народу (Японія) або, скажімо, права осіб певної національної належності (Іспанія, ФРН)¹.

Поняття „особистість" (англ. „регзопаїігу", рос. „личность"), як і поняття „людина", мало та має різну інтерпретацію, котра залежить від філософської позиції інтерпретатора, а також від предмета тієї науки, в якій відповідне поняття використовується. Нині „особистість" - це загальновживаний і науковий термін (спільний для психології, філософії, соціології, юриспруденції"), що може позначати поняття про: 1) стійку систему соціально значимих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільноти (психологія); 2) індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб'єкта свідомої вольової діяльності (філософія)²; 3) сукупність соціальних ролей окремої людини (соціологія)³. Зауважимо, що, окрім цього, у тлумачних

¹ Мадіссон В. Право і влада: людина в правовому полі (до методологічних
проблем філософії приватного права) // Право України. - 1999. - №11. -
С.15.

² Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы
субъективного права. - С.313.

³ Вілков В.Ю.. Салтовський О.І. Людина і світ: Навч. посібник. - К., 2001. -
С.22.

словниках української мови терміно-поняття „особистість" виступає синонімом терміно-понять „індивідуальність" та „особа"¹, що створює, швидше, додаткові труднощі, ніж допомагає в інтерпретації.

Кожна з наук здійснює „свою" типологізацію
особистостей: у філософії - відповідно до соціально-історичної
або культурно-світоглядної періодизації, у психології - з
погляду структури та функціонування людської психіки, у
соціології - відповідно до видів міжгрупової чи
внутрішньогрупової взаємодії, суспільно-групової

„приналежності". І хоча правнича наука не дає власного визначення загального поняття особистості, проте, виходячи із його дефініції, можна дійти висновку, що поняттям „правова особистість" охоплюється правова людина як її „носій" та притаманні такій людині природні (невід 'ємні, основні) права, що забезпечують можливість її функціонування у певних життєвих ситуаціях. Поняття ж „юридична особистість" відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики „юридичної людини", які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному") праві конкретного історичного типу. На користь цього свідчить те, що „особистість конкретно-історичного типу, будучи об'єктом аналізу історичної науки,... може слугувати пояснюючим принципом для характеристики тих або інших особливостей індивідуального прояву загальних, типових рис особистості у конкретно-історичних обставинах"². Таким чином, юридична особистість — це стійка система

¹ Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень. / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. - С.372; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т. 2: К - П. - С.493.

Миголова И.Н., Миголов СВ. К вопросу об исторической специфике типов личности конкретного социального организма // В сб.: Человек: ценности, потребности, интересы. Препринты докладов молодых учёных на теоретическом семинаре при Отделе актуальных проблем исторического материализма. - М., 1984. - С.20.

соціально значимых якостей юридичної людини - забезпечуваних і/або наданих їй суб'єктом юридичної правотворчості, - що відображає рівень свободи цієї людини, межі її відповідальності у певному суспільстві й у відповідній правовій системі.

З викладеного випливає, що поняття правової та юридичної особистостей не співпадають за обсягом¹. В ідеалі юридична особистість повинна „розвивати" особистість правову; необхідно, щоби перша повністю охоплювала другу та забезпечувала (гарантувала) незмінність (стабільність, необмежуваність) властивостей останньої і можливостей для їх прояву. Проте вся історія людства складається якраз з таких ситуацій, коли юридична особистість повністю чи частково „витісняє", а не „розвиває" правову, обмежуючи природні права. Кожне суспільство намагається врегулювати відносини не тільки щодо „позитивних" (державно-вольових, юридичних, неосновних) прав, але й стосовно прав природних (невід'ємних, основних), обмеження яких обґрунтовується культурною специфікою, історичною необхідністю тощо.

Будь-яка людина для забезпечення свого існування й розвитку, для того, щоб стати особистістю, повинна мати певні можливості для власної свідомої діяльності, для самоутвердження, а їх сукупність характеризує той чи інший стан свободи, який слугує, таким чином, найбільш загальною, важливою передумовою задоволення потреб й інтересів кожного біосоціального індивіда². Однак, „уся свобода" не повинна творитися через придушення, утискання „неприродними межами" тієї „частини свободи", котра притаманна правовій людині та становить її сутність. Навпаки,

„уся свобода" має бути сумою органічно поєднаних правової та юридичної сутностей людини. За такої умови „юридична особистість" не виводитиме за свої межі „правову особистість", залишаючи не охопленою (а отже, й не забезпеченою) частину останньої або „спустошуючи" її внутрішній зміст; така юридична особистість становитиме, так би мовити, „юридичну самоцінність". Дещо перефразовуючи К. Леві-Строса, можна було би сказати, що кожен людський індивід має власну юридичну особистість як тотем: вона є „означником його означеного буття"¹.

Стаття 1 Декларації про право на розвиток, затвердженої резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986, проголошує право на розвиток невід'ємним правом людини, в силу якого кожен біосоціальний індивід і всі народи „мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами". Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 13 лютого 2003 року у справі „Одьювре проти ФранціГ, констатував, що право на індивідуальний розвиток, поміж інших інтересів, захищається ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. „Концепція індивідуального розвитку, - зауважив Суд, - охоплює можливість особи володіти докладною інформацією, що допомагає визначитись їй як людській істоті, а також враховує життєво важливий інтерес особи в одержанні інформації, яка правдиво розкриває важливі аспекти її людської індивідуальності..."². За створення належних умов для всього вищезазначеного відповідальними є держави,

Слід зазначити, що не слід також ототожнювати терміно-поняття „юридична особистість" і „юридична особа".

Рабинович П.М., Витрук Н.В. Социалистическое право и личность // Правоведение.- 1970.-№3.-С. 17-18.

¹ Леві-Строс Клод. Первісне мислення: Пер. з фр., вступне слово та примітки
С. Йосипенка. - К., 2000. - С.234.

² Рішення Європейського суду з прав людини. Справа „Одьювре проти
ФранціГ' (Осііиуге V. Ргапсе) // Адвокат. - 2003. - №3. - С.31.

котрі повинні співпрацювати одна з одною з метою забезпечення розвитку й усунення перешкод на його шляху (ст.З згаданої Декларації), а „кожна людина має обов'язки перед таким суспільством, в якому лише й можливий вільний і повний розвиток її особистості" (ч.І ст.29 Загальної декларації прав людини). У зв'язку з цим більшість європейських держав закріпили право людини на розвиток її особистості (ч.І ст.5 Конституції Греції, ст.23 Конституції України, ч.І ст.2 Конституції ФРН тощо).

Юридичне регулювання формування та прояву поведінки особистості пов'язане, передусім, з необхідністю усунення чи виправлення відхилень від встановлених державою соціальних норм. Хоча первинним суб'єктом формування особистості (якщо вторинними вважати суб'єктів юридичної правотворчості) є сім'я, котра, будучи „природним головним осередком суспільства" (ч.З ст.14 Конституції Республіки Намібія), „основою суспільства та держави" (ч.І ст.38 Конституції Литовської Республіки), моральним інститутом, який володіє невід'ємними та невідчужуваними правами, що передують будь-якому позитивному праву і є вищими щодо нього (підпараграф 1.1° ст. 41 Конституції Ірландії"), а також „природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення", несе відповідальність за створення належних умов для цього (ч.І ст.П Закону України „Про охорону дитинства"), однак „ні держава, ні церква, ні національність, ні даний суспільний клас, ні община, ні сім'я не можуть повністю підпорядкувати собі особистість саме тому, що до такого підпорядкування прагнуть усі вони спільно. Точно так само, хоча особистість і є продуктом суспільства, проте вона ніколи не є простим відображенням того, чим живе та керується дане окреме суспільство. Кожна особистість - продукт спільного впливу декількох суспільств, і майже щодо кожної є

своя особлива комбінація таких суспільних впливів".

З огляду на те, що особистістю не народжуються, а стають завдяки набутому за життя досвіду, освіті, вихованню, у літературі стверджується, що дитина - не особистість, душевно хворий - також². Стосовно такої позиції зауважимо, що формальні критерії дорослості та сформованості людини (як от: досягнення нею 18-річного віку, вступ у шлюб) не дозволяють визначити, стала вона особистістю чи ні. Іноді за цими, а також за фізіологічними, соціальними показниками перед нами може стояти малолітня людина, проте рівень її інтелекту, манери поведінки і таке інше все ж свідчитимуть, що вона -особистість. Незважаючи на даний підхід, закон проводить градацію можливостей людини, спираючись на залежність між ступенем розвитку її особистості та віковими, фізіологічними й іншими „особливостями" (див. наприклад, ст.З 1-35 Цивільного кодексу України, ст.4, 22, 23, 26 Сімейного кодексу України); однак такі обмеження спрямовані на впорядкування суспільних відносин і накладаються в інтересах соціуму. Водночас зауважимо, що з факту становлення людини як особистості тільки у соціальній діяльності та через неї зовсім не випливає, що пояснення всіх проявів особистості вичерпуються лише її попереднім досвідом. „Адже особистість людини визначається не тільки тим, що вона (людина) вже є, але й тим, чим вона хоче бути, до чого прагне як до віддаленої цілі, які завдання ставить перед собою"³.

Тепер звернемося ще до двох термінів, котрі позначають не завжди одні й ті ж поняття у філософії та правовій науці. Йдеться про терміни „суб'єкт" і „особа".

За умови вияву активності, спрямованої на конкретний

¹ Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 2-е изд. / Предисловие д-ра
юрид. наук, проф. И.Ю. Козлихина. - СПб., 2004. - С.276.

² Магузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы
субъективного права. - С.69.

³ Тульчинский Г.Л. Вказ. праця. - С. 174.

Однак методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, так би мовити, „всеїстивність".

Плюралістичне використання концептуальних підходів, дослідницьких методів і засобів, аби не призводити до такого анархізму, має відповідати, „підпорядковуватись" принаймні таким трьом гносеологічним постулатам: