Терміно-поняття „гідність" у юридичних актах.

Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи,
відчутно актуалізується право людини на захист її честі Й
гідності та на компенсацію моральної шкоди, спричиненої
внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, гадаю,
невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція
зростання самоцінності кожної людини. А стан і рівень
реалізації цієї тенденції у тій або іншій державі можуть
слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного
прогресу, найбільш переконливим показником

„людиноцентристської" орієнтації відповідної країни.

Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як на міжнародному, так і на національному рівнях правового регулювання.

Так, відзначимо, що поняття "гідність людини" вельми інтенсивно використано у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. Для прикладу, за нашими підрахунками, з проаналізованих нами 97 таких актів згадку про людську гідність містять 54 акти. А в одному із актів Ради Європи це поняття включено навіть до назви акта: "Конвенція про захист прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини" (прийнята 4 квітня 1997р.).

Особливе значення у цьому відношенні має Загальна декларація прав людини 1948 р., яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини. Людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне через її закріплення у вказаному правовому акті. Цей документ звертається до поняття людської гідності шість разів. Серед них розрізняються: • загальне чи абстрактне звернення до людської гідності. Застосовується з метою виділення основних соціальних

цінностей і засад функціонування суспільства. Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї та рівних і невід'ємних їхніх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в основні права людини та в гідність і цінність людської особи;

• нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних зв'язків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми. Так, ст.1 вказує, що всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного у дусі братерства;

• позанормативне. Зокрема, ст.5 вказує, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання. Ст.22 закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах. Ст.23 закріплює право кожного, хто працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування.

У цьому аспекті особливе місце належить і Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародному пакту про громадянські і політичні права. У ■ преамбулах цих пактів міститься посилання на Загальну декларацію прав людини (загальне звернення до людської гідності). Однак визначальне місце у них посідає нормативне звернення до людської гідності: „всі права випливають з властивої людській особі гідності". З такого формулювання випливає кілька суттєвих висновків:

• людська гідність розглядається як джерело прав людини,
тобто підноситься на рівень принципу права;

• людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого закріплення;

• право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

В інших міжнародних правових актах терміно-поняття „людська гідність" застосовується у двох випадках:

• відсилкове застосування - у вигляді посилання у преамбулах таких актів на відповідні формулювання Загальної декларації прав людини;

• безпосереднє застосування поняття „людська гідність" -здебільшого нормативне чи позанормативне.

У разі безпосереднього застосування поняття людської гідності вона розглядається як:

1. Філософська основа, елемент антропологічної концепції. Так Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації наголошує на необхідності забезпечення поваги гідності людської особистості;

2. Морально-правовий стандарт. Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами визнає проституцію й торгівлю людьми несумісними з гідністю і цінністю людської особи і такими, що загрожують благополуччю людини, сім'ї та суспільства. Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок визнає, що остання „несумісна з гідністю жінки як людини, благополуччям сім'ї та суспільства";

3. Елемент законодавчих дефініцій, що формулюється для досягнення конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту. Конвенція ООН про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього визначає „злочин апартеїду" як посягання на свободу чи гідність;

4. Стандарт, якому суперечить явище, що засуджується відповідним міжнародним правовим актом. Це можуть бути, наприклад, голод, релігійна неповага, дискримінація жінок,

расова дискримінація, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

5. Об'єкт протиправних порушень - без одночасної вказівки таких протиправних порушень. Декларація ООН про захист жінок та дітей у надзвичайних ситуаціях і в період збройних конфліктів зазначає, що гідність людської особи і в подальшому зазнає значних порушень;

6. Об'єкт можливих протиправних порушень з одночасною вказівкою на них. Декларація ООН про використання науково-технічного прогресу в інтересах миру і на благо людства зазначає, що науково-технічні досягнення можуть потягнути за собою небезпеку для громадянських і політичних прав окремої особи чи групи осіб і для людської гідності;

7. Об'єкт державно-правового захисту. Зокрема, остання згадана Декларація ООН зазначає, що „всі держави вживають ефективних заходів, включаючи законодавчі, з метою попередження і недопущення використання науково-технічних досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і гідності людської особистості";

8. Ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом. Скажімо, Декларація про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народами наголошує на тому, що головною ціллю ООН у галузі прав людини є досягнення кожною людиною максимуму свободи і гідності. ООН настійно закликає до подвоєння зусиль з метою забезпечення всім людям життя, що відповідає вимогам свободи і гідності.

Поряд з цим жоден з міжнародних правових актів не містить загального визначення поняття „людська гідність". Це зумовлює неоднозначне розуміння зазначеного поняття і може призвести до його невиправдано звуженого тлумачення. Чітке ж визначення у таких актах поняття „людська гідність" могло б виступати формальною підставою для розширення можливостей

забезпечення, охорони й захисту прав людини.

Поняття „гідність людини" дістає втілення й у конституціях деяких держав. Так, ст.З Конституції Італії, ухваленої 27 грудня 1947р., закріплює положення про те, що „всі громадяни мають однакову суспільну гідність". (І це закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН Загальної декларації прав людини, у ст.1 якої виголошено, що всі люди народжуються "рівними у своїй гідності").

Процес конституційного відображення феномену гідності людини кардинально інтенсифікувався у тих державах Центральної й Східної Європи, які належать до перехідних (постсоціалістичних). Поняття гідності зустрічаємо нині, зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії, Литви, Македонії, Молдови, Росії, Словаччини, Словенії, Узбекистану, Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано, що „природжена й невід'ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини і громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист становлять обов'язок органів публічної влади" (ст.ЗО).

Окрім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи інакше, про право людини і громадянина на відшкодування (компенсацію) моральних збитків (Білорусь, Естонія, Литва, Словаччина, Україна, Хорватія, Чехія).А щодо судового захисту цього права ухвалювались спеціальні постанови Пленумів Верховного Суду України (1995р., зі змінами у 2001р.) та Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994р.).

З огляду на усі такі обставини, й сучасна юридична наука приділяє все більшу увагу різноманітним проблемам юридичного захисту людської гідності та юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Ці проблеми досліджувались, зокрема, у монографіях А. Загорулько (Харків, 1996), А. Ерделевського (Москва, 1996, 1997, 1998), І. Марогулової (Москва, 1998), М. Гошовського та

О. Кучинської (Київ, 1998), І. Полякова (Москва, 1998), А. Шпунара (Будгощ, 1999), Я. Гайди (Люблін, 2000), К. Голубєва і С. Наріжного (Санкт-Петербург, 2000), В. Паліюка (Харків, 2000), А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука (Київ, 2001), у міжнародній збірці статей „Гідність людини як категорія права" (Варшава, 2001).

З цієї тематики лише у другій половині 90-х років минулого століття в Україні й Росії було захищено понад десять кандидатських дисертацій.

Усе це якраз і є свідченням невипадковості, закономірності згаданої гуманістичної тенденції у розвитку інституту прав людини.

Що ж до наукового осмислення, теоретичної інтерпретації зазначеної проблематики, то кидається у вічі неабияка строкатість, неоднаковість поглядів юристів з багатьох питань, котрі охоплюються нею (йдеться, зокрема, про: сутність, характер і види моральної шкоди; підстави виникнення права на її компенсацію, коло суб'єктів, у яких це право виникає; критерії визначення грошової або ж іншої компенсації; юридичний механізм реалізації цього права).

Та навряд чи такий плюралізм сприяє здійсненності й ефективності захисту (передовсім судового захисту) права, що розглядається. Одна із основних причин існуючих розбіжностей вбачається у тому, що право людини на компенсацію моральної шкоди досліджується, зазвичай, із юридично-галузевих позицій, у той час як воно, на мою думку, має загальноюридичний (а ще точніше - загальноправовий) характер. А вже давно відомо, що вирішенню „часткових", більш-менш конкретних питань має неодмінно передувати розв'язання проблем найбільш загальних, зокрема конструювання вихідних, базових, методологічно визначальних категорій (моральна шкода, компенсація моральної шкоди, право людини на таку компенсацію).

Суб'єктивна й об'єктивна (антропна) гідність людини.

Існують такі доктринальні інтерпретації категорії гідності людини, котрі залежно від суб'єкта оцінювання можуть бути позначені як:

• „суб'єктивістський" (самооцінка людиною її власної цінності, значущості). Так, людина усвідомлює своє становище у суспільстві, колективі. їй притаманні самоповага та потреба у поважанні її іншими людьми. Ця внутрішня самооцінка власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного значення і є, на думку М. Малеїна, гідністю¹. Схожого погляду дотримується Ю. Скуратов². В. Здравосмислов під гідністю розуміє поважання високих моральних якостей у самому собі³;

• „об'єктивістсько-соціальний" (соціальна- групова чи загальносуспільна - оцінка гідності людини). М. Коржанський визначає гідність особи як право на громадську повагу, що грунтується на визнанні суспільством громадської цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи⁴;

• „суб'єктивістсько-соціальний" (самооцінка людиною її соціальної оцінки, сформульованої іншими суб'єктами). Так, С. Братусь⁵, О. Красавчиков⁶ поняття гідності визначали як відображення у свідомості громадянина його оцінки соціумом, тобто самооцінку особою її суспільної оцінки.

Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі у першу чергу самооцінка, тобто внутрішня оцінка людиною самої себе. Самооцінка - це судження біосоціального

Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. - М., 1985.-С.32.

Див.: Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Особенная часть. - М., 1996. - С.69.

Уголовное право России. Особенная часть: Учебник. - М., 1996. - С.74.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива. - К., 1998.-С.223.

⁵ Див.: Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. -
М., 1963.-С.85.

⁶ Див.: Советское гражданское право. - М, 1972. -Т.1. -С.157.

індивіда про міру наявності у нього тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні з певним еталоном, зразком, котрий формується суспільством або певною його групою (найчастіше - групою домінуючою). Така самооцінка буде тим правильнішою, достовірнішою, чим точніше вона відображатиме ту оцінку, яку дають цій людині інші люди, у відносинах з котрими вона перебуває. Остання обставина дає підставу ставити питання про істинність чи хибність самооцінки.

Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом самосвідомості, тобто усвідомлення людиною себе самої як особистості: зокрема, усвідомлення своєї життєдіяльності у суспільстві, стосунків з іншими людьми, рис свого характеру, своїх вчинків, їх мотивів, цілей, своїх розумових, фізичних, моральних якостей.

У такому випадку гідність людини - це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка грунтується на об'єктивно існуючій цінності даної людини для інших суб'єктів.

Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на самосвідомість людини. На підставі такої оцінки формується еталон вимог, котрі ставляться до поведінки людей у конкретній ситуації. Враховуючи ці вимоги, людина самостійно (але тільки-но на основі практики своїх стосунків з іншими суб'єктами!) отримує уявлення про особисту (власну) гідність.

Біосоціальний індивід набуває свою особисту (власну) гідність і може її втратити як у власних очах, так і в оцінці інших людей. Гідність, що розуміється в такий спосіб, не належить „автоматично" кожній людині, а залежить від її поведінки в щоденному житті. На думку деяких вчених, особа, в якої досить розвинуте почуття власної гідності: • діє згідно з власною системою цінностей і переконань, намагається бути вірною собі. Вище цінує правду ніж

одноразову користь. Життя розуміє як акт самоствердження;

• вміє захищати свою самобутність і індивідуальність. У випадку загрози панує над собою, контролює свої емоції та агресію;

• не піддається на маніпуляції, не вимінює своєї індивідуальності на матеріальну користь чи доступ до влади;

• з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття. Лише достатні аргументи можуть її переконати змінити свою систему цінностей і засади поведінки;

• поводить себе гідно та розважливо¹.

Універсальною і, можна сказати, мінімально константною гідністю людини є її антропна гідність. Йдеться про гідність, якою наділений кожен без винятку, безвідносно до його індивідуальних особливостей чи соціального статусу. В основу такої інтерпретації покладено так званий об'єктивістсько-антропологічний підхід до розуміння гідності людини². Його втілено у тих міжнародно-правових положеннях, згідно з якими гідність людини є властивістю усіх членів людської сім'ї, й усі люди є рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у преамбулах до кожного із трьох актів, які складають Міжнародну хартію прав людини).

Теоретичним відображенням такого підходу можна вважати дефініцію, згідно з якою антропна гідність - це самоцінність людини як біосоціальної істоти - унікального родового суб'єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі.

Така гідність людини, якраз з огляду на її природу, є абсолютною, об'єктивно недоторканною, незайманою; вона сама по собі не може якимось чином безпосередньо

¹ СЬуїго\¥5кі V/. ОЬгопа Іисігкіе) §осіпо5іі росісгав копЯікїи гЬго)пе§о і зіапош
паскхл'усгаіпусН // Міесігупагосючуе рга\УО пшпапііагпе / Кесі. ТЛазигіоу/ісга. -
Тогип, 1997.-3.13.

² Див.: Рабінович П.М. Право людини на компенсацію моральної шкоди //
Юридичний вісник України. - 2002.- №3.

ушкоджуватись, не може бути об'єктом порушення. Тому навряд чи можна об'єктивістсько-антропологічне розуміння гідності безпосередньо пов'язати з правом людини на компенсацію моральної шкоди, спричиненої приниженням „антропної" гідності людини. Однак саме оцінка навіть такої гідності може принижуватись, вражатись, спотворюватись, зокрема, коли порушується будь-яке право людини (причому незалежно від того, зафіксоване воно у національному законодавстві чи ні). Тоді у цієї людини може виникати моральна шкода та, за певних умов, право на компенсацію останньої.

Підрив, руйнація гідності людини - це неминучий супутник, соціальна „тінь" будь-чийого зазіхання на усяке право, оскільки й у таких випадках в потерпілого,зазвичай, виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.

Одним словом, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає людська гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим - принаймні у вітчизняній юридичній практиці - ще не завжди).

§4. Людська гідність: релігійно-антропологічна інтерпретація

Методологічні зауваження. Проблема людської гідності залишається джерелом дискусій серед представників правознавства та інших гуманітарних наук. Причиною цього є, як видається, принаймні три обставини. По-перше, - це гносеологічна та мовна багаторівневість терміно-понять „людський" та „людина", які можуть використовуватись як в узагальненому значенні, так і на позначення конкретної особи. По-друге, - різноманіття аспектів розгляду категорії людської гідності та їх можливих поєднань (етичний, аксіологічний, психологічний, державно-юридичний тощо). Так, наприклад, у правничих дослідженнях поняття гідності людини розглядається як провідний компонент соціально-правової характеристики особистості (М. Придворов); як базисне поняття для її самоідентифікації (П. Хаберле); як основа суб'єктивних прав людської особи (К. Штерн); як принцип, що виступає критерієм справедливості конституційного правопорядку (А. Ауер, П. Хаберле); а також як об'єкт суб'єктивного юридичного права (Ф. Люшер, М. Малеїн, С Братусь, О. Красавчиков, К. Ярошенко, Р. Стефанчук, Г. Земба-Залуцька). Нарешті, по-третє, - плюралізм вихідних світоглядних позицій та методологічних підходів, з яких відбувається такий розгляд. Відтак, диференціація дослідницьких аспектів, гносеологічних рівнів та методологічних підходів, які можуть використовуватись для аналізу категорії людської гідності, а також урахування властивих їм меж є неодмінною умовою для різнобічної філософсько-правової інтерпретації цієї категорії.

Людська гідність як категорія етики. Термін „гідність людини" походить від латинського <іі§пи5 - „цінний", „відповідний" (лат. аЧ§пі1аїіоп - репутація). Загальноетичне значення гідності людини відображається сучасними

дослідниками у наступних дефініціях: „Гідність людини є поняттям моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність кожної людини як моральної особистості, а також категорія етики, котра означає особливе моральне ставлення людини до себе самої і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається „цінність особистості"¹; „гідність людини є виразом її особистісної цінності"².

Таким чином, в етиці поняття людської гідності виступає аксіологічною категорією, котра безпосередньо пов'язана із категоріями цінності та оцінки. При цьому можна виділити а) релятивно-ціннісну та б) абсолютно-ціннісну її інтерпретації. У першому випадку релятивність гідності може проявлятись у її конкретно-історичній зумовленості; місці у загальній ієрархії цінностей; у можливості оцінки „рівня гідності" окремих людей. Релятивно-ціннісна інтерпретація має місце при розгляді гідності на індивідуальному рівні та при суб'єктивістському чи соціально-об'єктивістському підходах до гідності людини. У другому випадку гідність трактується як індетермінована об'єктивна цінність. Можна погодитись із зауваженням М. Придворова, що правова держава визнає, юридично закріплює та захищає як абсолютну, так і відносну цінність (грані гідності) людської особи³.

Сучасний російський політолог А. Хованська вважає, що „внутрішньо притаманна гідність, яка згадується у міжнародних документах є видом цінності, котрий рівною мірою належить усім людським істотам і є визнаною базовою цінністю буття людей... Гідність людини - це її цінність як людської істоти"⁴. О. Грищук виділяє наступні значення поняття „людська гідність", що вживаються у міжнародних правових актах:

¹ Словарь по этике / Под ред. И.С. Кона. - М., 1981. - С.81-82.

² Философский словарь / Под ред. М.М Розенталя. - М, 1975. - С.111.

³ Придворов Н.А. Вказ. праця. - С.330.

⁴ Хованская А.В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для
России // Политические исследования. - 2001. - № 4. - С.54.

філософська основа, елемент антропологічної концепції; морально-правовий стандарт; елемент законодавчих дефініцій, що приймається для конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту; об'єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки таких порушень; об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень; об'єкт державно-правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом¹.

Як зазначає С.Добрянський, міжнародно-правові та конституційні положення, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав і свобод, слід розуміти як визнання гідності людини тим первинним „духовним легітиматором", ідеологічною складовою усіх без винятку можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості людини².

Католицька антропологія як світоглядна основа інтерпретації людської гідності. Кожна правова конструкція грунтується на певних уявленнях про людину та її сутність, інакше кажучи, на певному виді філософської антропології. Зазначене положення є особливо характерним для католицької природно-правової доктрини, яка у філософсько-методологічному відношенні спирається на специфічний різновид християнської антропології - католицьку антропологію.

У концептуальному відношенні єдиної християнської антропології не існує. В дослідницькій літературі виділяють антропологічні концепції у контексті православ 'я, католицизму

¹ Грищук О. Людська гідність у міжнародних правових актах // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали X регіональної наукового-пракгичної конференції (5-6 лютого 2004р., м. Львів). - Львів, 2004. -С.9.

²Добрянський С Права людини як специфічна форма бугтя (існування) моралі // Там само. - С.7.

та протестантизму. При цьому найбільш розробленою є
католицька антропологія. У католицизмі існує декілька
антропологічних систем, що склалися історично:
августиніанська, неотомістична, тейярдистська,

екзистенційно-трансцендентальна (яка поєднує у собі елементи усіх вище названих), система німецького теолога К. Ранера та інші. Найбільш авторитетним напрямом у сучасній католицькій антропології є неотомістичний¹. Антропологія сучасного неотомізму представлена, зокрема, у працях Е. Пшивари, К. Ранера, Е. Корета, Й. Лотца, Г. Шерера, Р. Гвардіні, К. Войтили².

У католицькій антропології виділяють два основних напрямки: есенціалістський (від лат. еззепііа — сутність) і екзистенційний (від лат. ехізїепііа — існування). Есенціалістський напрямок (Ю. Бохенські) синтезує елементи томізму й платонізму. Його прихильники вивчають основні фактори, що визначають людину, безвідносно до тих чи інших моментів її існування (екзистенції"). Інакше кажучи, в даному випадку властивості людини та її дії виводяться виключно із „природи" самої людини.

На думку ж представників екзистенційного напрямку (Ж. Марітен, Е. Жільсон, М. Кромпець), статична есенціалістська концепція поглиблює конфлікт католицької церкви із сучасним розумінням людини як динамічно діючої істоти. Тому екзистенційний напрямок, який домінує у сучасному католицизмі, акцентує увагу на необхідності розгляду існування

¹ Томізм (від. лат. Тпотаз - Тома) - вчення Томи Аквінського (1225-1274) і
напрям у середньовічній філософії та католицький теології, що сформувався
під впливом його ідей. Засновником неотомізму вважається бельгійський
теолог, кардинал Д. Мерсьє (пом. 1926). До представників природно-
правової думки неотомізму у XX ст. належать: Ж. Марітен, М. Віллі, А.
Ауер, Е. Вельті, Й. Меснер, О. фон Нель-Бройнінг, А. Кноль, X. Ромен, А.
Утц, А. Фердрос, Ф. Пуй, Дж. Геген, К. Войтила, М. Кромпець тощо.

² Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско-
критический анализ. -М., 1987. -С. 106.

людини і супутніх йому факторів. Відтак, сьогодні для католицької церкви характерним є „динамічне" бачення людини: „Людське життя є безперервним рухом, безперервним діянням, що також виражає образ Творця. Тому моральний ідеал людини не може мати статичного характеру, але повинен мати динамічний характер" (Ч. Стжешевскі). Представники екзистенційного напрямку вважають, що опис людини повинен реалізуватись крізь призму „існування у світі", а це, в свою чергу, дозволить подолати есенціалістське замикання на деяких незмінних властивостях людини як одного з багатьох буттів. Так, на думку М. Кромпеця, саме екзистенційний метод дозволяє акцентувати увагу на діяльності людини, на її зв'язках із природою та іншими людьми¹.

Виділяючи два згаданих напрямки в католицькій антропології, слід наголосити, що сьогодні між ними немає, так би мовити, нездоланних кордонів, а спір поміж цими інтелектуальними течіями ведеться переважно щодо змістовних акцентів. Водночас потрібно зауважити, що антропологічні основи католицького праворозуміння в ході розвитку останнього дістають все більш послідовного екзистенціального тлумачення, що особливо виразно засвідчується у документах II Ватиканського Собору та працях Івана Павла II. Ці зміни у соціальній доктрині католицизму відіграють важливу позитивну роль, відкриваючи широкі можливості для соціально-історичного аналізу, котрий виявляє особливості „існування" людини у певний момент часу та за певних соціальних обставин.

Одним із філософських напрямків, який визначає суттєві особливості католицької антропології, став персоналізм (терміном „персоналізм" прийнято позначати як філософський напрямок, так і соціальний принцип, що відображає

¹ Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско-критический анализ. - М., 1987. - С. 107.

особоцентричну світоглядну установку)¹. Персоналізм являє собою теїстичну тенденцію у філософії, яка визнає особистість та її духовні цінності найвищим смислом земної цивілізації². Звідси онтологічні, етичні, соціальні проблеми розглядаються персоналістами під кутом розкриття специфічної людської („особової*") реальності - персональності. Серед розмаїття персоналістичних концепцій, котрі тією чи іншою мірою вплинули на католицьку антропологію, виділяються вчення етичного персоналізму М. Шелера, французького католицького персоналізму (Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа, П. Тібо, Ж. Марітен тощо), християнського діалогічного персоналізму (Р. Гвардіні, Т. Штейнбюхель тощо)³.

Антропологічні позиції сучасного католицизму відображені у концепції Івана Павла II (К. Войтили), яка спирається передовсім на екзистенціальні підходи до проблеми людини. Вчення Івана Павла II про людину ставить проблему конкретної та історичної людини, природа (сутність) якої проявляється у багатоманітті культурних умов і тому є „конкретно-історично зумовленою природою". Водночас теологом зазначається, що така культурно-історична зумовленість не має детермінуючого значення: соціальні умови можуть лише полегшувати чи ускладнювати людині здійснення її трансцендентного покликання.

У працях К. Войтили подано також і детальний філософсько-антропологічний аналіз категорії „суб'єктності" людини, яка розглядається як специфічна „екзистенційна" властивість людини бути суб'єктом взагалі. Так, у монографії К.

¹ Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. — М., 1997. —
С.418.

² Современная западная философия: Словарь / Сост. В. Малахов, В.
Филатов. - М, 1991. - С.229.

³ Релігієзнавчий словник / За ред. Ю. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. -
С.239; Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опыт
исторического анализа: Пер. с польск. - Рим-Люблин, 1994. - С.342-343.

ББК 67.0я73 Ф56

Філософія права: проблеми та підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності „Правознавство" / П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін. За загальною редакцією П.М. Рабіновича. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005.-332с.

У посібнику висвітлюється низка актуальних проблем сучасної філософії права, пов'язаних із наукознавчою характеристикою цієї науки, праворозумінням, природними правами людини, а також з цінністю юридичних явищ. Розглядаються деякі методологічні підходи та демонструються їхні можливості у розв'язанні вказаних проблем.

Особливістю посібника є виклад усього матеріалу крізь призму антропологічної парадигми, яка нині визнається фундаментом суспільствознавства, зокрема філософії та загальної теорії права.

Призначений для студентів, аспірантів, викладачів і науковців, а також всіх, хто цікавиться філософсько-правовою проблематикою.

© П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін, 2005

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА............................................................................... 7

ЧАСТИНА І. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА: НАУКОЗНАВЧА
ХАРАКТЕРИСТИКА................................................................... 11

Розділ і. Предмет і методологія філософії права............... 12

§1. Що є предметом філософії права................................ 12

§2. Поняття та склад методології філософії права.......... 16

§3. Трансформації у вітчизняному загальнотеоретичному

праводержавознавстві та їх вплив на

методологію філософії права........................................ 21

§4. Антропологічна парадигма як прояв тенденції

антропологізації предмета філософії права.................. 35

ЧАСТИНА II. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА В
АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ.................................... 93

Розділ 2. Загальні проблеми праворозумшня

(ГЕРМЕНЕВТИКО-ЛШГВІСТИЧНИЙ ПІДХІД)....................... 93

§1. Поняття герменевтико-лінгвістичного підходу та загальні можливості його застосування у філософсько-правових

дослідженнях................................................................. 93

§2. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння 105

§3. Офіційне правотлумачення як прояв герменевтичних
закономірностей........................................................... 135

Розділ 3. Деякі проблеми природного права

(філософсько-антропологічний підхід)........................ 152

§ 1. Поняття філософсько-антропологічного підходу та його

З

між необхідними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) поняттям „залежність";

• методологічної „зрівнялівки", тобто проголошення абсолютної рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості (у той час як така субординованість об'єктивно зумовлюється різноякісністю, багатогранністю досліджуваних явищ);

• „термінологічної мімікрії", тобто словесного „перевдягання", як-то кажуть, зміни „вивісок", дослідницьких підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли внаслідок своєрідної „термінологічної алергії" колишні назви (які справді дискредитовані помилковою практикою використання понять, що позначаються ними) замінюються на інші, котрі хоча й звучать надто „модерно", проте реально застосовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення від якого було задекларовано ззовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не „одержавленої"). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, й, врешті-решт, істиннісної „дисципліни", свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію підставності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й „вирішує", якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, „очищеної" від залежності,

від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, певних обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, „слугують" результати дослідження.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: