Антропологізації предмета філософії права 5 страница

² Як приклад синтезу знань цих наук див., напр.: Думанов Х.М., Першиц
А.И. Мононорматика и начальное право (статья первая) // Государство и
право. - 2000. - № 1. - С.98-103.

³ Див.: Ковлер А.И. Вказ. праця. - С.20.

⁴ Там само. - С.23.

висновків й абстракцій¹, наукою „про людину як соціальну істоту в її правових проявах, вимірах, характеристиках", наукою, що „вивчає правові форми суспільного життя"² і в межах якої культивуються такі парадигми, як-от: парадигма правового розвитку (прогресу, регресу, стагнації), парадигма структурної функціональності правового середовища, парадигма людини як центру та критерію соціально-нормативного регулювання³. А фундаментальною основою правової (юридичної") антропології є антропо-етнічна парадигма (як різновид парадигми антропологічної), в основі якої, на думку В. Бігуна, лежать дві ідеї про людину: 1) як одиничного (автономного) індивіда („антропос" - людина) і 2) як елемента цілісності, множини („етнос" - народ, стійка соціальна група)⁴.

Отже, юридичну (правову) антропологію (антропологію права) людина цікавить тільки як творець права, тому акцент досліджень робиться у даному випадку саме на останньому феномені, на його формах і їх впливі на індивіда, соціальні групи, суспільство⁵. Вона зосередила увагу на „праві у множині", на ідеї правового плюралізму, котра, як зауважує К. фон Бенда-Бекманн, „допомагає краще зрозуміти те, що відбувається, відповісти на запитання, чому так часто дія того чи іншого закону не дає результатів"⁶. У зв'язку з цим можна

¹ Пучков О.А. Антропологическое постижение права - Екатеринбург, 1999.
-С.128.

² Рулан Н. Юридическая антропология: Пер. с франц. - М., 1999. - СІ.

³ Пучков О.А. Вказ. праця. - С131.

Бігун В.С Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. - 2002. - №2. - С17.

Протилежну думку висловлює Ж.Карбоньє, який вважає, що юридична антропологія є наукою про людину як юридичне явище з її абстрактною властивістю створювати та сприймати юридичне і з її відповідним ментальним механізмом, який підтримує згадану властивість (Карбоньє Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. и вступ, статья В.А. Туманова - М., 1986.-С61).

⁶ Цит. за: Летняя школа по юридической антропологии в Звенигороде // Государство и право. 1999. - № 11. - С. 101.

стверджувати, що юридична антропологія ставить перед собою таку мету: крок за кроком вивчати на прикладах різноманітних правових систем, яким чином єдність (цілісність системи права) та внутрішнє розмаїття (правове багатоманіття) співіснують у різних культурах, не стаючи при цьому системами взаємовиключними, що дозволяє заперечити еволюціонізм у формах права, який полягає у постійному тяжінні до єдиної уніфікованої форми, котра претендує на панівну роль серед інших.

Тепер звернемося до правової антропології як розділу філософії права. Чи має вона однаковий з однойменною галузевою юридичною наукою предмет і об'єкти дослідження? Який різновид антропологічної парадигми лежить в основі даного розділу філософії права?

На нашу думку, ця галузь філософсько-правового знання вивчає, перш за все, людину, з'ясовує її сутність (проте не „взагалі", а як суб'єкта, носія природних прав), торуючи шлях до глибшого розуміння феномена та категорії прав людини, а відтак - до більш повного дослідження такого явища, як право. Отож, якщо наука юридична (правова) антропологія (антропологія права) розкриває означене явище через аналіз багатьох його форм, то правова антропологія як галузь філософії права з'ясовує такі основоположні „характеристики" біосоціального індивіда, його природу, сутність, ціннісні орієнтації, котрі закономірно „виводять" на природні права людини. Тому можна стверджувати, що дана галузь філософсько-правового знання має філософсько-антропологічну базу. Основне підґрунтя для її висновків дає філософія людини (на відміну від науки юридичної антропології, яка сформувалася завдяки розробці етнологами й етнографами проблем правової охорони самобутності корінних малочисельних народів, проблем узгодження правової системи аборигенів і правової системи, внесеної (часто нав'язаної) ззовні). З огляду на це

недоречними видаються намагання деяких вчених поширити „сферу дії" правової антропології у філософії права на предмет дослідження антропології права як окремої юридичної науки. Так, В.Бачинін у своїх лекціях з філософії права визначає антропологію права як галузь знань, що охоплює основні проблеми відносин людини з правовою реальністю: 1) роль людини у створенні такої реальності; 2) буття людини всередині неї (одне з провідних питань теорії права А. Кауфмана); 3) буття правової реальності всередині людини; 4) деструктивні форми людської активності, які руйнують згадану реальність поза людиною й у ній самій¹.

Безперечно, буття індивіда у праві досліджується правовою антропологією у рамках філософії права, проте винятково крізь призму сутнісних характеристик носія та творця права. А для їх з'ясування використовується, зокрема, досвід філософії людини (філософської антропології"), психології, соціальної філософії, культурології, що якраз і дозволяє виявляти антропологічні основи права.

Типи ж форми останнього, гадаємо, не входять до предмета даного розділу філософії права; їх вивчення є завданням науки юридичної антропології, котра саме і досліджує буття людини в конкретно-існуючому праві. Філософія ж права є та повинна бути наукою про належне, а не лише про суще (у тому числі - неналежне); вона покликана вникати у сутність явища (права), з'ясовувати його смисл та призначення, а не тільки аналізувати його буття. „Філософія права... зобов'язана виходити за межі безпосередньо споглядальних даностей і поглиблюватися у сферу їхніх початків, оголювати причинно-наслідкові, генетичні і логічно-смислові зв'язки між соціальними фактами і їхніми онтологічними передумовами й основами"².

¹ Бачинин В.А. Философия права. Конспект лекций. - С.290.

² Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. Підручник. - К., 2002. - С15.

Загалом же можна погодитись із інтерпретацією правової антропології у філософії права як вчення про спосіб і структуру буття людини-суб'єкта права чи вчення про право як спосіб людського буття¹. В.Бачинін пише, що людина та право виступають як сторони, наділені взаємними креативними властивостями: людина творить правову реальність, а право бере участь у створенні справді людських форм існування, котрі відповідають критеріям цивілізованості. Таким чином, у результаті, так би мовити, спільних зусиль цих „сторін" створюється єдина соціально-правова антропосфера, скріплена символічними, нормативними, ціннісними, смисловими зв'язками, - цілісний світ людського буття². У той же час необхідно наголосити на тому, що справа не тільки у взаємних властивостях, але й у прямій залежності феномена права від людини (так, залежно від того, як ми розумітимемо природу біосоціального індивіда, буде визначатись і наше розуміння його прав як невід'ємної „приналежності" кожної людини).

Тому у філософії права для з'ясування закономірностей, що виявляються у „відносинах" між правом та його носієм і творцем, слід звертатися, передусім, до досвіду філософії людини (філософської антропології)³, в якій біосоціальний індивід пізнається через осмислення його сутності, в якій він вивчається як особливий рід сущого з притаманними йому ціннісними орієнтаціями. Як зазначає С. Максимов, „правова антропологія як нове (для нашої культурно-історичної ситуації) бачення права є альтернативою сцієнтистського, функціонально-інструментального підходу до права. По суті справи, це є підхід до права з позицій вчення про природу

¹ Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов
та ін.; Зазаг. ред. О.Г.Данільяна. - С185.

² Бачинин В.А. Философия права Конспект лекций. - С.290.

³ Для цілей цього посібника терміно-поняття „філософська антропологія"
розглядаєгься у широкому розумінні - як синонім терміно-поняття
„філософія людини".

(сутність) людини, котрий долає однобокість класичних концепцій природного права"¹.

Виходячи з цього, було би, вважаємо, більш доцільним (коректним) правову антропологію як галузь філософії права називати філософсько-правовою антропологією, адже, розвиваючись у межах філософсько-антропологічного різновиду антропологічної парадигми (котрий співіснує з різновидом етно-антропологічним), вона має саме філософське (а не етнологічне чи історичне) підґрунтя². Звичайно, це не виключає проникнення на її „територію" соціологічного, або того ж етнологічного, етнографічного чи іншого знання, проте тільки з метою розкриття проблеми, вирішення якої лежить, насамперед, у площині філософії, а точніше - філософської антропології (філософії людини).

Таким чином, філософсько-правова антропологія - це розділ філософії права, який, за допомогою методології, заснованої на філософсько-антропологічному та деяких інших концептуальних підходах, вивчає людину, її потреби, інтереси, специфічні юридичні властивості як правової істоти, з 'ясовує сутність, природу біосоціального індивіда з метою встановлення зв 'язків між: розумінням людини, її прав і правом як соціальним явищем, розкриваючи у такий спосіб закономірності, що входять у предмет філософії права.

Висновки філософсько-правової антропології становлять неабияку цінність для юридичної науки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, оскільки правникові необхідно мати уявлення про ті критерії правового впливу на індивідів, котрі він використовує у ході своєї

¹ Максимов СИ. Правовая реальность: опыт философского осмысления:
Монография. -X., 2002. -С. 194.

² В українській філософсько-правовій навчальній літературі вже є приклади
такого підходу до визначення досліджуваного елемента структури філософії
права Див.: Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. Підручник. - С.273-
354.

способу тлумачення юридичних норм як засобу пристосування текстуально не змінюваного законодавства до задоволення нових актуальних потреб людини, соціальних груп, спільнот, суспільства¹.

Науково-ідеологічним відображенням цих

трансформаційних процесів у професійно-юридичному та інших „секторах" суспільної правосвідомості є помітна актуалізація в юриспруденції держав, що утворились на теренах колишнього Союзу РСР, різноманітних інтерпретаційних проблем правового регулювання. Причому таких проблем, які вже не можуть бути розв'язані лише за допомогою накопичених раніше положень теорії правотлумачення, а вимагають використання наукових здобутків загальної теорії розуміння (інтерпретації) — так званої герменевтики з її складовими і різноманітними розгалуженнями {семіотикою, логічною семантикою, лінгвістичною соціопсихологією та ін.)² Яскравим свідченням такої актуалізації юридичної герменевтики є, зокрема, те, що у деяких сучасних працях з філософії права герменевтико-лінгвістичному підходу надається мало не визначального значення в обґрунтуванні, оцінці та дослідженні природних явищ (а це - ще один доказ антропологізації предмета вказаної науки). Так, висловлювалась думка, що саме філософська герменевтика (метод герменевтичного дослідження) має стати „універсальною мовою" у вивченні „універсалій правового

Див.: Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. - Свердловск, 1972. - С. 167—189; ТЪе Еигореап ьузіет Гог ргоіесгіоп оГ питал гщпй. - Ь., 1993. -Р.68-70. Для позначення такого тлумачення юридичних норм більш адекватним, на наш погляд, видається термін „пристосувальне" (або ж „актуалізуюче").

У вітчизняному суспільствознавстві позитивні герменевтичні дослідження помітно активізувались з другої половини 80-х років, тобто з початком „перебудови" соціалізму (див., напр.: Гусев С.С., Тульчинский Г.Л. Проблема понимания в философии. - М., 1985; Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания. - К., 1986; Тульчинский Г.А. Проблемы осмысления действительности. - Л., 1986; Интерпретация как историко-научная и методологическая проблема - Новосибирск, 1986; Доказательство и понимание. - К., 1986). Г ерменевтичний „бум" триває й досі.

мислення, юриспруденції в цілому"¹. В одній із вітчизняних праць застосовано формулу „правова філософія як герменевтика"². Герменевтичні сюжети включаються до навчальної програми курсу „Філософія права"³.

Усе це вимагає спеціального, здійснюваного із сучасних наукових позицій аналізу низки герменевтичних аспектів правотворчої, правозастосувальної та, мабуть, у першу чергу, правотлумачної діяльності. Декотрі з них розглядаються у даній статті.

Розуміння у правотворчості. Відомо, що такі якості юридичного права у демократичній державі соціальної орієнтації, як гуманістичність, справедливість, науковість, повинні бути забезпечені активною участю у правоутворенні широких верств населення, врахуванням громадської думки, пропозицій науковців і спеціалістів-практиків. При цьому всі їхні висловлювання щодо удосконалення законодавства мають бути адекватно витлумачені законодавцем (правотворчим суб'єктом), аби нормативний акт, що приймається, був обґрунтованим, корисним і дійсно відповідав потребам, інтересам, волі більшості громадян. Тому суб'єкти правотворчості (а також створені ними консультативні, підготовчі органи) повинні володіти методами, технікою, навичками адекватного розуміння правотворчих пропозицій, починів, ініціатив.

Певна складність в інтерпретації правотворчих пропозицій зумовлюється, зокрема, тим, що вони: а) торкаються різноманітних сфер громадського життя, а це накладає відбиток і на своєрідність мови відповідних висловлювань; б) формулюються особами, які розрізняються за рівнем

¹ Малинова И. Б. Философия права (от метафизики к герменевтике). - М, 1995. -
С.4.

² БачининВ. А. Философия права и преступления. -X., 1999.-С. 18.

³ Див.: Чефранов В., Петрова Л. Щодо предмета і структури курсу з філософії права
// Вісник Академії правових наук України, - 1997. - № 2. - С.67.

компетенції, освіченості, спеціальної (професійної") підготовленості, а також за вмінням адекватно висловлювати й обґрунтовувати свої рекомендації; в) виражаються у різній формі (усній, письмовій) та через різноманітні канали (звернення до органів держави, посадових осіб, засобів масової інформації, публікації у пресі, виступи на зібраннях, сесіях, з'їздах й ін.); г) узагальнюються, опрацьовуються у процесі законопідготовчої діяльності, внаслідок чого можуть втрачати деякі свої особливості, „деталі", котрі, проте, є значущими для адекватного витлумачення таких пропозицій. Так, преса не завжди достовірно відображує громадську думку з питань удосконалення законодавства¹. Між тим робити висновок про правильність інтерпретації правотворчим органом громадської думки слід не тільки з того, котрі з підтримуваних нею пропозицій враховано, реалізовано у прийнятому ним нормативному акті, але й з того, які з них відхилено. Тому при висвітленні результатів обговорення громадськістю певного законопроекту доцільно публічно пояснювати, мотивувати, чому саме та чи інша пропозиція, на думку правотворчого органу, не може бути прийнята.

Отже, значення розробки проблеми розуміння у правотворчості полягає, зокрема, у виявленні додаткових можливостей для забезпечення найбільш повної відповідності законів, інших нормативно-правових актів волі, інтересам, намірам усіх або більшості громадян.

Проблема розуміння постає також і при виданні нормативних актів, що конкретизують закон (підзаконна нормотворчість). Не розв'язавши її, навряд чи можливо з'ясувати особливості саме правотворчого тлумачення юридичних норм на відміну від правозастосувального їх тлумачення.

Див.: Федотов М. А. Роль прессы в законогворчестве // Советское государство и право. - 1986. -№ 8. - С.17-18.

У літературі вже було обґрунтовано специфіку тлумачення та нормативної конкретизації законодавчих актів; послідовність, „черговість" цих операцій (конкретизуватись може лише достатньо уяснена, правильно з'ясована норма); здійснено також класифікацію нормативної конкретизації норм права на проміжну й остаточну; схарактеризовано умови її законності¹. Залучаючи ідеї герменевтики, висловимо деякі додаткові міркування з даного питання.

Здійснюване органом конкретизуючої правотворчості тлумачення норми, яке є цілком придатним для проміжної нормативної конкретизації, може, однак, виявитись недостатнім для конкретизації остаточної. Тому й правотворче тлумачення норми, що опосередковує ЇЇ „рух" до застосування та реалізації, також слід розгалузити на проміжне й остаточне.

Оскільки безпосереднім об'єктом застосування є, як правило, така юридична норма, яка дістає остаточну правотворчу конкретизацію, то її уяснення, розуміння кожним правозастосовником мало би бути, в ідеалі, однаковим, тотожним саме з остаточним правотворчим тлумаченням. Що ж до проміжних правотворчих тлумачень, то вони впливають на правозастосувальне тлумачення лише опосередковано.

По мірі „просування" проміжних правотворчих інтерпретацій закону до остаточної інтерпретації їх неоднозначність повинна зменшуватись. Тим самим кількість можливих значень, смислів норми (юридичного поняття), що тлумачиться, є, так би мовити, прямо пропорційною ступеню її абстрактності або ж, навпаки, зворотно пропорційною рівню її конкретності. Отже, правотворче проміжне розуміння закону може мати більше ступенів свободи, більше смислових варіантів, аніж тлумачення правозастосувальне.

З герменевтичних позицій можна висловити деякі

¹ Детальніше про це див.: Извесгия высших учебных заведений. Правоведение. -1985.-№6.-С.ЗЗ-37.

міркування і щодо юридичних актів Конституційного Суду України, які, як відомо, здатні набувати нормативно-юридичного характеру, породжувати юридичні наслідки загального значення.

Конституційний Суд України як єдиний орган офіційного тлумачення Конституції у багатьох випадках буде змушений займатися не стільки „смисловідшуковуванням", скільки смислотвореиням. Слушним є положення про те, що здійснюючи офіційну інтерпретацію законів, у тому числі Конституції, „орган конституційного контролю... сам виступає активним суб'єктом законодавчої влади. Адже відповідні акти тлумачення, що мають юридично обов'язковий характер, можуть не тільки скасовувати окремі положення законів, а й встановлювати відмінні від них нові нормативні приписи"¹.

Дослідження правотворчості крізь призму процесів
розуміння - з урахуванням їхніх загальних закономірностей -
сприятиме пізнанню механізмів смислотворення,

смисловтілення і смисловідтворення, які так чи інакше використовує правотворчий орган за допомогою тексту нормативного акта. А свідоме, науково обгрунтоване використання таких механізмів - важливий шлях підвищення якості законодавчої та „обслуговуючої"" її правотворчої діяльності відповідних органів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: