Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Національний інтерес: політична сутніть

УДК 32: 001. 891.3 (075) Воронянський О.В.

Аналізується сутність категорії «національний інтерес» із точки зору політичної науки. Автор обгрунтовує положення про те, що в основі національного інтересу лежать відносини, які складуються в даному суспільстві у процесі розподілу ресурсів і цінностей. Антагонізм цих відносин є головною перешкодою консолідації суспільства на національній основі.

Ключові слова: національний інтерес, нація, розподіл ресурсів.

Національний інтерес вже традиційно вважається чи не основною підставою інтеграції сучасного українського суспільства. Однак розуміння сутності цього інтересу як у науковців, так і у чинних політиків залишається невизначеним.

Аналіз наукових публікацій свідчить, що переважна частина дослідників при визначенні поняття національного інтересу традиційно виходить із уявлення політичної однорідності нації та англо-американського потрактування нації як політико-державної категорії. Такий підхід зумовлює ідентифікацію поняття національного інтересу з поняттям державного інтересу (класичним прикладом такого підходу є концепція Г. Моргентау). Таким чином, національний інтерес постає як узагальнювальний інтерес, який знімає протиріччя між інтересами держави і громадянського суспільства. Тому більшість сучасних західних науковців (К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Дарендорф, Г. Зіммель, Р. Парк та ін.) розглядають проблему національних інтересів у парадигмах конфліктології міжнародних відносин. Ці парадигми грунтуються на положенні, згідно якого інтереси націй формуються в конкурентному середовищі міжнародної боротьби за духовні цінності та доступ до світових ресурсів.

У вітчизняній науці радянського періоду проблема національних інтересів спеціально майже не розроблялася, хоча одним із підвальних концептів марксизму було визнання політичної суб'єктності народів. У зв'язку з цим нагадаємо, що на етносоціальну сторону природи національних інтересів історично вперше звернули увагу саме теоретики соціалістичних рухів ХІХ-ХХ ст. (Е. Ренан, Р. Шпрінгер, К. Каутський, Р. Люксембург, В. І. Ленін). І хоча в радянській науці категорія «національний інтерес на використовувалася, в теоретичному та історико-соціологічному плані роботи радянських дослідників Ю.В. Арутюняна, Е.А. Баграмова, Ю.В. Бромлея, А.Ф. Дашдамірова, М.І. Куліченко, П.М. Рогачова та ін. відіграли позитивну роль у розробці низки питань, пов’язаних із вивченням проблематики національного інтересу.

У сучасній Україні, де загальноприйнятою є точка зору на націю (принаймні, українську) як біологічно-культурну спільноту, національний інтерес розглядається, насамперед, у контексті культурного розвитку, політичної та цивілізаційної ідентифікації українського народу. Показовою в цьому плані є теза про те, що національні інтереси зосереджуються передусім у сферах політики і культури. Тому для нації як політичного суб’єкта найголовнішим є збереження її ідентичності та культурно-мовної самобутності у властивій саме цій нації формі [1]. Однак такий підхід, ігноруючи основи політичної науки (політичну неоднорідність нації, конкурентність відносин у суспільстві, вплив економічного середовища на політичну систему тощо), абсолютно непридатний в аналітичному плані. Мабуть, саме тому вітчизняні фахівці за два десятиліття існування суверенної держави так і не досягли помітних успіхів як у осмисленні категорії національних інтересів, так і у їх формулюванні на політичному рівні.

Метою даної статті є дослідження політичної сутності національних інтересів та їх суб’єктності.

Політичний інтерес у довготерміновому плані не є самостійним. Він визначається існуючими в суспільстві економічними та соціальними інтересами, які не є усталеними. Останні, в свою чергу, відображають потреби і відносини, що складаються в процесі споживання і розповсюдження матеріальних ресурсів і культурних цінностей. Саме тому в деяких історичних ситуаціях держава сприймається політично активною частиною населення не як найвищий прояв волі народу до об’єднання, а саме як механізм забезпечення власних інтересів. Наприклад, шляхта Великого князівства Литовського, бажаючи одержати привілеї, якими користувалася шляхта Королівства Польського, домоглася в 1569 р. фактичного приєднання Литовської держави до Польщі. Цей приклад не є унікальним навіть у вітчизняній історії.

Як свідчить історія, кожне суспільство будує свої політичні структури навколо проблеми суспільного розподілу. Політичний інтерес суб’єкта влади полягає у здійсненні владних дій з реалізації свого панування і має за кінцеву мету пільговий доступ до ресурсів та цінностей. В самому суспільстві це передбачає боротьбу між різними соціальними групами та класами. Ця боротьба політичних інтересів, які відображають економічні інтереси різних груп суспільства (у ряді випадків антагоністичні) є основою всього політичного процесу. Питання ж про культурно-мовні інтереси соціальних спільнот із точки зору владних відносин є другорядним. Доведено, що навіть спільноти, створені не на основі єдності походження, в ході життєдіяльності формують спільну культуру і соціальні інститути, з часом набуваючи рис етносу з власною етнічною й навіть національною самосвідомістю. З іншого боку, у кровно-споріднених спільнот, які проживають у різних умовах, формуються власні субкультури і навіть мовні системи, які з часом можуть перерости у окрему культуру й мову [2].

Таким чином, національну єдність формує інтерес доступу до ресурсів і цінностей, якщо цей інтерес можна забезпечити саме на основі такої єдності. Без такого доступу неможлива й культурна консолідація, оскільки тип розвитку культури соціальної групи значною мірою детермінований її статусом в економічній системі суспільства. Якщо доступ до ресурсів забезпечується в рамках соціуму, обмеженого державними кордонами - формується національна єдність. В цьому випадку політичний інтерес юридично втілюється в принципі суверенітету нації над територіальною політичною організацією - державою. У випадку, якщо доступ до ресурсів забезпечується в рамках регіону - формується етнокультурна спільнота на основі даного регіону, яка в подальшому може створити на своїй території власну політичну організацію, що потенційно може виступити детонатором руйнування єдиної політичної системи країни. Однак встановити суверенітет у вигляді власної державної організації здатна лише та спільнота, яка зможе зосередити достатню для боротьби з конкуруючими спільнотами концентрацію ресурсів та ефективно їх використовувати в ході відстоювання власного суверенітету на даною територією.

Єдність всіх частин суспільства в масштабах країни можлива лише на основі єдності основного довгострокового інтересу - інтересу збереження і розвитку суспільства як економічної і політичної одиниці, здатної протистояти іншим суспільствам у конкурентній боротьбі за ресурси, необхідні для забезпечення життєдіяльності окремої людини. Суб’єкту політики для управління механізмом держави необхідно забезпечити у себе таку концентрацію владних ресурсів, яка буде достатньою для здійснення вирішального впливу на прийняття державних рішень. Однак реалізація політичної рівноправності обмежена реальною здатністю всіх громадян -потенційних суб’єктів політики мати рівний доступ до ресурсів влади.

Нація як політична спільнота виконує функцію об’єднання дрібних владних ресурсів всіх громадян у мегаресурс, який делегується правлячій еліті. Остання й реалізує від імені нації авторитарний перерозподіл ресурсів у суспільстві. Однак, оскільки основна маса громадян фактично не в змозі здійснювати контроль над діями правлячої еліти, на цьому етапі виникає відчуження державної влади від її формального джерела - нації. Політичний інтерес владної еліти (меншини), який полягає в пануванні над суспільством завжди вступає у суперечність із політичним інтересом більшості, який полягає в політичній рівності та політичній свободі. Владна еліта прагне до монополізації в своїх руках ресурсів влади, що створює постійно діючу тенденцію до переростання демократичної системи правління в олігархічну.

У сучасних умовах реальними суб’єктами формування політичної (владної) еліти, в тому числі й правлячої, як правило, є потужні бізнес-групи. Лише вони мають достатню концентрацію ресурсів влади для довгострокового вирішального впливу на процес прийняття державних рішень, а в деяких випадках — і контроль над цим процесом [3]. Отже, фактичним джерелом державної влади є не нація і не державна бюрократія, а потужні бізнес-групи. Тому консолідація суспільства на основі декларованого державою національного інтересу фактично є консолідацією саме навколо інтересів даних бізнес-груп. Тобто симулякр національного інтересу покликаний закріпити в суспільній свідомості реалізований правлячою елітою порядок розподілу ресурсів у власних інтересах як справедливий і такий, що відповідає інтересам нації.

Управління розподілом ресурсів через контроль над процесом прийняття державних рішень завжди надає пріоритетну можливість використання ресурсів країни і навіть їх монополізації. Як свідчать дослідження, усі великі бізнес-групи Східної Європи отримали свої капітали в першу чергу завдяки наближеності до державної влади [4]. Державна політика країн «старої Європи» і США традиційно передбачає підтримку державою великих корпорацій і банків за рахунок державного бюджету, а для розвитку бізнес-груп України, Росії, США, Німеччини та Франції вирішальним є надаваний державою доступ до природних монополій, фінансових ресурсів держави (через прямі державні інвестиції, відшкодування затрат корпорацій, обслуговування комерційними банками державних інвестицій та платежів населення на користь держави тощо), а також податкові пільги.

Результатом цієї нерівномірності стало поглиблення розриву в прибутках між різними частинами суспільства і відповідно - можливостей доступу різних соціальних верств до духовних цінностей (освіти, культури, інформації), що викликає в середовищі сучасної нації не лише антагоністичні протиріччя, але й існування різних типів досить обосіблених субкультур із власною позанаціональною самоідентифікацією. Нерівномірний доступ до ресурсів спричиняє розкол суспільства - не лише соціально-економічний, але й соціокультурний (доступ до духовних цінностей і можливість їх сприйняття), що постійно відновлюється. Звідси - антагоністичність інтересів окремих суспільних груп, що становить суттєву перешкоду політичній інтеграції суспільства як національної спільноти.

Глобалізована економіка, в якій економічні системи різних країн не є закритими, існує вільне переміщення капіталів і робочої сили, сприяє стихійному формуванню спільнот не на основі окремого соціуму, обмеженого певними державними кордонами, а на базі групових та корпоративних інтересів. Оскільки дані інтереси необхідно забезпечувати політичним шляхом, виникають позанаціональні суб’єкти політики. Показником домінування групових та корпоративних інтересів над національними є те, що найвпливовішими суб’єктами політики в сучасному світі є не національні держави, а ТНК, котрі використовують державні механізми в своїх інтересах.

Таким чином, питання про національні інтереси не можна розглядати без аналізу соціально-економічної сутності категорії «нація». Тезу про те, що українська нація як спільнота зацікавлена у власній державі дещо коригує той факт, що близько 12% працеспроможного населення країни постійно працює і проживає за кордоном, значна частина яких бажає натуралізуватися в країнах нового проживання [5, р. 71]. Про відношення бізнес-еліт до української державності яскраво свідчить факт вимивання з України капіталів і великої власності [5, р. 203-216] - економічні інтереси еліти не пов’язані з власною державою. Це свідчить не про патологічну нестачу патріотизму, а про те, що значна частина нації не бачить можливостей задовольнити свої інтереси в межах власної держави. Дані тенденції характерні для всього сучасного світу, крім кількох найбільш розвинених держав. Тому є всі підстави стверджувати, що теза про те, що для нації інтереси зосереджуються передусім у сферах політики і культури потребує уточнення: перш за все, необхідно мати на увазі, що політика є засобом досягнення економічних інтересів.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
 | 


Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных