Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






З хроніки газети “Кримський кур’єр” 1899 року




№ 55 от 10 марта: “На октябрь месяц сего года Ялтинский театр законт­рактован малороссийским товариществом под управлением гг. Садовского и Сак­саганского”.

Були показані вистави:

3.Х – “Мартин Боруля”

5.Х – “Зимовий вечір”, “Запорожці”

6.Х – “Паливода” ХVІІІ століття

7.Х – “Сорочинський ярмарок”

8.Х – “Крути та не перекручуй”

9.Х – “Ніч під Івана Купала”

10.Х – “Безталанна”

12.Х – “Богдан Хмельницький”

13.Х – “Сватання на Гончарівці”

14.Х – “Вій”

15.Х – “Чорноморці”

16.Х – “Сто тисяч”

17.Х – “Богдан Хмельницький”

19.Х – “Нещасне кохання”

20.Х – “Наталка Полтавка”

21.Х – “Понад Дніпром”

22.Х – “Циганка Аза”

24.Х – “Гріх і покаяння”

26.Х – “Бондарівна”

27.Х – “Розумний і дурень”

28.Х – “Чумаки”

29.Х – “Катерина”

30.Х – “Вій”

31.Х – “Сорочинський ярмарок”

2.ХІ – “Згуба”

3.ХІ – “Лиха іскра”

 

№ 227 от 12 октября: «В воскресенье трупа Садовского и Саксаганского ставили драму Карпенко-Карого “Безталанна”. Драма разыграна была пре­вос­ходно. Все исполнители главных ролей: г-жи Линицкая, Суслова и Шевченко; гг. Садовский, Карпенко-Карый и др. имели шумный успех».

 

№ 242 от 30 октября: «Одним из лучших авторов малорусской драмы справедливо считаем г. Карпенко-Карого. Почтенный автор – глубокий знаток малорусского быта и его бытовые картины народной жизни, помимо прав­ди­вости, очень типичны и художественны. К наиболее удачным пьесам в этом смысле относятся “Чумаки”».

 

З хроніки газети “Кримський кур’єр” 1902 року

 

№ 150 от 14 июня: «В воскресенье 16 июня в зале общественного собра­ния любителями-малороссами по общедоступным ценам представлена будет комедия в пяти действиях, соч. Карпенко-Карого, – “Мартин Боруля”».

Додаток Б

Олександр Губар

Замість передмови

 

Крим... Зачаровуючий край таємниче сивих гір, вічно молодого моря, яке повсякчас називають синім і від якого не можна відірвати очей. Не можна не слухати його, коли в задумі шумить, посилаючи на берег білопінні прибої. Хто хоч один раз побував у Криму, той уже ніколи не забуде казкової принадності його узбережжя, оповитого духмяністю темно-зелених кипарисів, залитого со­нячним сміхом. Край стародавніх пам’ятників культури, захоплюючих непов­то­р­ною красою архітектурних споруд. Розкішних парків. Садів. Виноградників.

Історія Криму своїм корінням сягає в глибину віків. З часів неоліту тут за­в­рунилося життя. На невеличкому шматочкові суходолу густо переплелися путі-дороги багатьох народів, історії культур далекої минувшини і сучасності. Іще в гомеровські часи згадується кримська благодатна земля. До кримських берегів підпливали кораблі хитромудрого Одіссея. Про Крим писав і автор славнозвіс­но­го “Слова про полк Ігоря”. З літопису “Повесть временных лет” дізнаємося про перебування Криму в складі Київської Русі. Літописець згадує про Тмута­ра­канське князівство, міста Корсунь, Корч (Керч), Сурож.

Багато героїчних і трагічних сторінок українського народу пов’язані з Кри­мом. Нині в багатонаціональній Автономній Республіці Крим проживає біля мільйона українців які, незважаючи на складність сьогоденних обставин, своєю творчою мирною працею вносять значний вклад в розвиток економіки та куль­тури краю.

Реалізації духовних, національно-культурологічних запитів українського населення сприяє Кримська республіканська організація Національної Спілки письменників України. Це плодоносна віть загальної української літератури, яка об'єднує обдарованих митців, котрі своєю творчістю, життям пов’язані з Кримом.

Кримська республіканська організація Національної Спілки письменників України має свою історію. У 1954 році, коли Кримська область увійшла до скла­ду Української РСР, у літературному житті Криму намітилися зміни. З’яви­лися поети, прозаїки, публіцисти, що пишуть українською мовою. Відомий український поет Іван Іванович Нехода, будучи головою правління Кримської організації Спілки письменників України, проявив активну заклопотаність у становленні та формуванні молодих талантів, був їм щирим подарунком, авто­ритетним прикладом як зрілого майстра. Нагадаємо, що І. Нехода до прибуття до Криму видав понад двадцять збірок поезій. В його творчості знаходимо пое­зії про кримське життя. У збірці “Тобі, кохана” (1960) вміщено цикл “Кримські етюди”. 1946 року, демобілізувавшись з армії, переїжджає до Криму Павло Дег­тярьов, який іще в 30-х роках заявив про себе як критик. Ставши головним ре­дактором Кримвидаву, сприяв виданню книжок молодих українських авторів.

У Криму починали свою творчість нині відомі обдаровані письменники – поет Анатолій Логвиненко-Славута, який працював на Ялтинській кіностудії художніх фільмів, а згодом у редакції газети “Кримська правда”. Поет Дмитро Шупта. Розпочав творчість, навчаючись у Кримському медичному інституті. Поетеса Лідія Кульбак – студентка Кримського педінституту. Тепер вони меш­кають у Києві.

Першими членами Спілки письменників України стали – прозаїк, сатирик, гуморист Володимир Шахнюк та поет, сатирик, гуморист, лірик Дмитро Чере­вичний. Обидва були прийняті до Спілки письменників 1960 р. за рекомен­да­ці­єю Івана Неходи. Через два роки поповнила ряди СПУ і поетеса Валентина Не­вінчана.

Кримські письменники діставали і тепер дістають підтримку видатних майстрів художнього слова України. Без перебільшення скажемо, що Максим Тадейович Рильський випестував талановитого нашого поета Ореста Корсо­ве­ць­кого. В цьому легко переконатись, ознайомившись з великою кількістю листів поета-класика, зібраних у двадцятитомному виданні його творів, до початкую­чо­го кримського автора.

Розвитком української літератури в Криму цікавився Павло Григорович Тичина. Якраз він помітив обдаровану поетесу Лідію Кульбак і писав про неї на сторінках республіканської преси. П. Тичина допомагав організовувати і про­во­дити літературні передачі по кримському телебаченню, надсилаючи для зба­га­чення відеоряду силу-силенну фотографій. Дав цікаві спогади про дружбу з та­лановитим російським поетом Григорієм Летніковим, що жив і похоронений у Старому Криму.

Уважно стежив за розвитком В. Невінчаної Андрій Малишко. Він підтри­мував її пошуки в творчому використанні засобів пісенності, у виробленні власної поетичної манери. Звернув увагу на акварельну колоритність її віршів.

Іще на самому початку творчої дороги підтримав і заохотив до творчості гумориста, сатирика Дмитра Черевичного талановитий український сміхотво­ре­ць Степан Олійник.

Данило Кононенко називає своїм “літературним вчителем” Василя Симо­ненка. Це він, В. Симоненко, працюючи в районній газеті на Черкащині, познай­омився з надісланими до редакції віршами семикласника Данька Кононенка і відчув у них присутність поетичної натури, заохотив початкуючого автора до літературної творчості.

Крім М. Рильського, П. Тичини контакти з кримською письменницькою організацією підтримували О. Гончар, М. Бажан, О. Підсуха, П. Воронько, І. Му­ра­тов, Л. Забашта, О. Ющенко та інші. Ці контакти не перериваються і в наш час. Борис Олійник і Іван Драч, Павло Мовчан і Олег Чорногуз не раз у своїх виступах на сторінках часописів України торкаються проблем розвитку ук­ра­їнської літератури в Криму. Буваючи в нашому краї, проводять наради, творчі зустрічі з кримськими авторами, допомагають літературній молоді.

Останнім часом Кримська організація Національної Спілки письменників України поповнилася новими іменами. Членами спілки стали поети Валентин Негода, Віктор Виноградов, Світлана Кочерга, Галина Хмільовська, критик, публіцист, поет Федір Степанов.

У широкому розмаїтті проблемно-тематичних пластів творчості сучасних кримських письменників одне із видних місць належить образу Криму. Митців зачаровує і надихає дивосвіт неповторної краси природи краю, хвилюють сто­рінки його далекої і близької історії, людські долі сучасників, покликаних істо­рією творити державність суверенної України, відроджувати її культуру, збага­чувати рідну мову. Кожен з письменників свідомий того, що творчих успіхів не дійти без засвоєння віковічного досвіду словесно-образного мислення народу. Цілком природним є використання сучасними митцями і мотивів, і образів, і прийомів, засобів дум, народних пісень, створених безіменними гомерами Ук­ра­їни про Крим, про подвиги славетних наших предків у битвах за свободу і неза­лежність рідної землі.

Неоцінимі скарби уснопоетичної творчості стали витоками класичної ук­ра­їнської літератури в розробці кримської теми, масштаби розробки якої україн­ськими письменниками вражаючі. Перед зором постає панорама довжиною в 200 літ, захоплююча багатством картин, образів, барв, переливів людських при­страстей, почуттів, настроїв, героїчних піднесень народного духу, людських страждань, гуркоту і брязкоту козацької зброї на полі бою. Початком її є 1794 рік – рік появи безсмертної “Енеїди” зачинателя нової української літератури, її класика Івана Петровича Котляревського. Якраз в “Енеїді” вперше зазвучала кримська тема – тема визвольних походів запорізького козацтва в Крим, нази­ваються імена Петра Конашевича-Сагайдачного, Михайла Дорошенка. Прина­гідно згадується Крим у “Наталці Полтавці”, в водевілі “Москаль чарівник”. В першій половині ХІХ століття у творах П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Ос­нов’яненка, Є. Гребінки знайшла відгомін боротьба українського народу проти турецько-татарських ординців.

Тарас Шевченко, наслухавшись багато про Крим, іще навчаючись в Петербурзі в Академії мистецтв, а також на засланні, мріяв побувати в Криму. Діставши листа з Петербурга від Михайла Лазаревського від 2-го травня 1857 року, дізнався про звільнення з солдатчини, вирішив писати “Дневник”. І ось у записі 13 червня 1857 року, тобто другого дня від започаткування “Дневника”, читаємо про намір поета “ Проехать через Крым, Харьков, Полтаву, Киев и Минск... ” (курсив мій – О. Г.). Про бажання “хоч на старість подивитися що то таке та славна Чорноморія” писав він до Якова Кухаренка – українського пись­менника, який служив у Чорноморському козачому війську. Однак мрії пое­та не судилося здійснитись. Муза ж Кобзаря витала над Кримом.

Т. Шевченко в історичних поемах “Іван Підкова”, “Гамалія” натхненно ос­півав героїчні морські походи запорозьких козаків через Чорне море в Туреч­чи­ну визволяти з неволі своїх побратимів.

Заслуга ж Т. Шевченка в тому, що з викривально засуджуючим пафосом виступив проти феодально-поміщицької дійсності, російського самодержавства з його політикою загарбницьких воєн. Знаходячись на засланні, він з болем пише у вірші “Мій боже милий, знову лихо” про початок війни між Росією – з одного боку, і з Туреччиною, Англією та Францією – з другого. Поет картає за­гарбницькі війни, гнівно викриває винуватців кривавого лиха для народу: “Кати вінчанні, мов пси голодні, за маслак гризуться знову”, а через них “знову по­тек­ла мужицька кров!”

У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” Т. Шевченко роз­к­риває трагедію героїв Севастопольської оборони, вивівши образ матроса-інва­лі­да українця Обеременка. За героїзм та каліцтво йому було призначено грошову винагороду. Та він зажадав передати її для викупу з кріпацтва рідної сестри. Шевченка вразив цей “великодушный поступок”. Матрос “отдал всё сестре, а себе ничего не оставил кроме сумы и костыля”.

У ряді творів поет захоплено згадує героїв народних дум, які прославилися патріотичними подвигами в боротьбі з турецькими та кримськотатарськими ординцями – Самійла Кішку, Івана Коновченка, Олексія Поповича та інших. Твори Т. Шевченка про Крим відзначаються глибоким реалізмом та художньою викінченістю.

Інтенсивно розроблялася тема Криму в українській літературі другої половини ХІХ століття. Провідну роль тепер зайняла драматургія в особі таких видатних майстрів, як М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Відгомони про життя краю знаходимо у прозаїків І. Нечуя-Ле­ви­ць­кого, Панаса Мирного, поетів Я. Щоголіва, С. Руданського, котрий, як відомо, 1861 року оселився в Ялті і до останніх днів життя (до 3-го травня 1873 р.) пра­цював на посаді міського лікаря. Похоронений на міському кладовищі в Ялті.

Кримська тема збагатилася новими художніми відкриттями, яскравими образами, філософським і громадсько-політичним змістом в українській літе­ра­турі ХХ століття, дякуючи творчим зусиллям видатних митців. Уже на початку віку з’явилися класичні поетичні твори про Крим Лесі Українки, цієї Жанни д’Арк світової поезії, як назвав її Максим Рильський. Сповнені високої поезії про красу кримської природи, роздумів про складність життя кримських татар твори Михайла Коцюбинського, що посів місце одного з найвидатніших проза­ї­ків Європи.

Згодом з’явилася нова плеяда талановитих письменників, які віддали дани­ну чудовому закуткові України. Власне до наших днів українська література не відриває свого зору від Криму. Починаючи з віршів, що з’являлися іще в 20-х роках, Павла Тичини, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Максима Риль­ського, Володимира Сосюри простяглася дорога до широких епічних полотен Петра Панча, Зінаїди Тулуб, Юрія Яновського, і аж до романів, написаних в на­й­ближчі до нас часи Олеся Гончара та Павла Загребельного.

Цілком зрозуміло, що кожен з сучасних письменників Криму спирався на досвід своїх попередників, коли звертався до розробки кримської теми. Кожен вніс щось своє, індивідуалізоване. Читачеві допоможе певною мірою осягнути це наше видання. Дізнається читач і про нові твори письменників-кримчан. Хоч їх не так-то вже й багато. Причина – в складних обставинах несприятливих для літератури в умовах сьогодення, коли немає змоги друкуватись. Однак автори працюють не тільки в шухляду. Приємно читати їхні твори на сторінках столичних журналів, газет, а також в єдиному кримському часописі “Кримська світлиця”.

Додаток В

Олександр Губар

“І весь в тривогу обернувсь...”

 

Данило Кононенко – талановитий, відомий український поет – кримча­нин, задушевний лірик, перекладач, публіцист. В республіканській пресі, в жур­налах, збірниках часто з’являються його твори, а також позитивні відгуки на них літературної критики та читачів. Нинішнього, 1995 року, йому присуджено літературну премію імені Степана Руданського за вклад у розвиток сучасної української літератури на теренах Криму. Данило Андрійович Кононенко на­ро­дився 1 січня 1942 року в селі Ребедайлівка Кам’янського району Черкаської області в родині колгоспника. Першу освіту здобув у місцевій семирічці. Зго­дом закінчив середню школу, що розташована в районному центрі Кам’янці за кілька кілометрів від села. Доводилося долати ті кілометри щодня. Рідний край Д. Кононенка – це земля славного сина українського народу Т.Г. Шевченка. Не один раз повертається поет зворушливими творами до теми своєї батьківщини:

За лісом лан колоситься,
І пісня з серця проситься
У дзвоні вечорів.
Лягла земними трасами
Гучна земля Тарасова –
Земля моїх батьків.

Другою батьківщиною став для Д. Кононенка Крим. Тут він служив у ар­мії, вчився в Сімферопольському педінституті (нині він став університетом). Як поет він сформувався також у Криму. Мешкаючи постійно у Сімферополі, Д. Ко­ноненко знаходився у вирі літературного життя, беручи активну участь у роботі літературного об’єднання, друкуючи свої твори на сторінках місцевої крим­ської преси. У становленні і формуванні поета дієву роль відіграла Кримська письменницька організація, яку він очолює. Трудове життя Д. Кононенка про­ходило на посадах, пов’язаних з роботою над словом. Так, відразу ж після за­кінчення вузу працює у редакції обласної газети “Кримська правда”, а згодом у редакції художньої літератури видавництва “Таврія”. Був поет деякий час ди­ректором Сімферопольського будинку письменників. Більше десяти років – від­повідальним секретарем правління. Нині він голова Кримської респуб­лі­кан­ської організації Спілки письменників України. 1972 року вийшла перша збірка Д. Кононенка “Джерело”, яка дістала схвальну оцінку критики та серед чи­таць­кого загалу. Збірку пронизав мотив воєнного лихоліття, яке довелося поетові пережити уже в ранньому дитинстві. Йому краяли серце людські, по­ламані вій­ною долі. Відомий літературознавець, критик Михайло Острик писав у статті “Простір шукань”: “Чекав я на збірку Данила Кононенка з тієї по­ри, як про­чи­тав у газеті “Літературна Україна” його вірш “Останній день вій­ни”:

Ой, не грала гармонь,
А плакала.
Ой, ридала гармонь ридма...
Тихо зойкнула
Хвіртка злякано:
– Мамо! Ма...
А в селі “перемога!” чулося,
Бігли з поля худі жінки...
Мати в чорну печаль запнулася
На віки.

Біль утрат, сирітство, беззахисність потерпілих від війни виражені по­е­тич­но – органічно у творах “Я із хлопцями грався...”, “Тополі виростають обе­лі­с­ками”, “А дні летять...”, “Олена”. Та на перше місце серед цих творів М. Острик ставить вірш “Останній день війни”. “Коли читаю вірш, – пише він, – мені зда­ється, ніби він був завжди. Тут немає роблених екстраваганцій, автор зумів природно вилити в слові те, що близьке до самої “плоті” емоцій, переживань. Навіть не “зумів” – воно наче само “зумілося”. У збірці панує душевність до трударів села. Автор уміє проникливо, інтимно-зворушливо окреслити людську гірку долю, суджену нелюдськими обставинами. Шаленими вітрами відлетіли роки у героїні вірша “Олена”. Прийшла старість, а як іще хочеться жить...

Все було. І любов була.
Та навіки війна забрала.
Вісім душ у життя вела,
Корівчиною лан орала.

Наступні збірки Д. Кононенка “На весняному березі” (1979), “Квітучих со­няхів оркестр” (1982), “З любові і добра” (1989) засвідчили мистецьку зрілість поета. Творче збудження і неспокій стимулюються в нього заглибленням у жит­тя. Він постійно занурений у його будні, конкретику. Поет не пориває зв’язку з рідною Черкащиною, рідним селом. Часто буває на будівництві Північно-Крим­сь­кого каналу, на заводах, у кримських селах. А скільки літературних вечорів пройшло в Криму з участю Д. Кононенка! Його з любов’ю і пошаною зуст­рі­ча­ють воїни армії та флоту, вчителі, студентська молодь, учні... Пафос поезії Да­нила Кононенка дуже точно визначила відома критик Лада Федоровська: “душі не приспані тривоги”. Справді, не приспаними тривогами перейняті всі збірки поета. Над ними можна було б поставити епіграфом рядки з вірша Павла Ти­чини воєнних років про Україну: “І не вчувсь, як я співцем твоїм зробився і весь в тривогу обернувсь...” Недремна тривога заселяє душу ліричного героя віршів, де поет піднімає голос на захист миру. Тільки мир дає можливість лю­дям звідати щастя до дна. Тому не раз озиваються щемом і болем спогади про воєнне лихоліття – голоду, холоду, сирітства, крові і сліз, зриваються з вуст поета прокляття війні:

Безбатченки не з власної вини,
Ми виростали з повоєнних років.
Не всіх батьки вернулися з окопів
Останньої проклятої війни.
Ми виростали із трави й води,
З калачиків, пасльону й лободи,
Із сліз гірких пекучих удовиних.

Тривоги поета – це тривоги часу. Йому боляче спостерігати духовну розх­лябаність, безвідповідальність деякої частини сучасників, наприклад, у став­лен­ні до природи. Екологічні нещастя, якими заклопотане сьогодні людство, прим­ножуються іще й людцями, котрі завдають непоправної шкоди природі. Саме про це йдеться у вірші “На автостраді сизо від димів”. Адже не може не триво­житись поет, спостерігаючи зростаючий на очах дефіцит моральних цінностей. По-своєму він прагне говорити про добро, совість, честь, справедливість:

Над усе в житті цінуймо
У людині доброту,
Її помисли високі
І думок палкі пориви...

Поет вірить у торжество добра. Носіями його є чесні працьовиті люди – “чесний хліборобський рід”. Його любов’ю залишається село.

Різноаспектно розробляє поет тему Батьківщини. Їй присвячено цілий ряд творів –“Село моє”, “Отчий край”, “У Кам’янці”, “Батьківщина” та ін. Україна – ось його Батьківщина:

Є найсвятіше слово на землі.
Одне. Високе. Світле: Україна.
Синонім – ненька. Рідна і єдина...
То найсвятіше слово на землі!

Минуло зовсім небагато часу, як Україна стала суверенною. Поет глибоко усвідомлює всю многотрудність, якої вимагає її утвердження. Вірші про Ук­ра­ї­ну – це твори виняткової заклопотаності, це найвища тривога поета Д. Коно­нен­ка, навіяна думами про майбутнє рідної Вітчизни. Легко пересвідчитись у цьо­му, прочитавши вірші “Вік Україну люби”, “Україні”, “Слово до кримських ук­ра­їнців”, “Рідна мова”... Д. Кононенко гідно, з високим поетичним збудженням підхопив прапор, піднятий мужньо в українській літературі неповторним ліри­ком, класиком Володимиром Сосюрою. У віршах Д. Кононенка відлунюють і набувають індивідуальної розробки благородні патріотичні ідеї твору В. Со­сю­ри “Любіть Україну”, за якого свого часу його розпинали ідеологи сталінської пори. В історії України настав відповідальний момент, з’явився реальний шанс для здійснення заповітних мрій і прагнень наших предків. Сьогодні необхідно зібрати всі сили, скористатися всіма життєвими можливостями для розбудови української суверенної державності. Д. Кононенко особливо акцентує на необ­хідності піднесення національної свідомості співвітчизників, яка зазнала тяж­ких втрат в умовах тоталітаризму, панування ворожих псевдотеорійок “злиття націй”, мов. Вірші поета повняться закликами до піднесення національної гід­ності, патріотичного діяння:

Українці мої!
Пробудіться, не будьте байдужі:
Ваша доля таки ж бо
У ваших у дужих руках!
Хай же повняться гордістю
Ваші застояні душі,
Доки жар українства
Іще не затух, не зачах!

Любити рідну землю, Україну – цю “материнську ласку і любов” – поет заповідає рідному синові:

Сонце голубить калину,
Вітер колише дуби.
Сину мій, рідна дитино,
Вік Україну люби!
Далеч шумку тополину,
Степу дзвінкі голоси,
Сину мій, рідну Вкраїну
Вік біля серця носи!

Любити Україну – це означає недремно стояти на чатах її свободи. А в грізну годину бити на сполох, захищати від зазіхань недругів:

Сину мій, рідну Вкраїну
Від ворогів борони!

Невіддільною гранню всіх творів про Україну є роздуми Д. Кононенка про українську мову. Народ, який загубить свою мову, перестає бути народом. З настанням оніміння настає смерть нації. В мові поселилася віковічна історія народу, неповторність і краса душі народної, радощі і горе, жарт і сльози пра­прадідів, вершинні досягнення національної літератури, культури:

Рідна мова! Щира, соковита,
Прадіда в тобі сльоза гірка!
Повнозерна, як полтавське жито,
Мово Лесі, Рильського, Франка,
Мово Кобзарева бунтівлива,
Величава, грізна і сумна.
Мово срібнодзвонна, жартівлива,
Неповторна, ніжна, голосна.

Бентежно звучить слово поета, коли він говорить про деяких співвіт­чиз­ни­ків, що відрікаються від “неньчиних пісень”, від рідного слова. З почуттям зне­ваги й презирства пише про тих, хто глузливо називає нашу мову “мужиць­ко­ю”, морщиться, коли чує розмову людей по-українськи. Звертаючись до крим­ських українців, Д. Кононенко схвильовано закликає:

О, братове мої!
Не соромтесь, благаю вас,
Мови своєї,
Не соромтесь пісень,
Що полонять увесь білий світ!
Не цурайтеся неньки-Вкраїни,
Горнітеся серцем до неї,
Бо без неї зав’янем,
Загинем, як гине
У непогідь цвіт!

Поет передає у спадок дітям рідну мову – “краю рідного окрасу”, “невми­рущу, незрівнянну”, “рідну мову материнську”, увібрану до серця “із бабусиної казки”. Епітет “мово солов’їна” побутує в кількох віршах, наголошує признану всім світом співучість української мови. Один з кращих віршів Д. Кононенка “Вік Україну люби” – вражаючий душевною теплотою, щирістю почуттів, ху­дож­ньою майстерністю – присвячений рідному синові, сприймається як бать­ківський заповіт:

Мову свою солов’їну –
Мамину пісню-розмай,
Сину мій, рідна дитино,
Не забувай!

Через лірику Д. Кононенка наскрізне пройшла кримська тема. Крим – земля, де переплелися путі-дороги багатьох народів, у тому числі й україн­сько­го народу. Не раз у публічних виступах, у публіцистичних статтях поет пору­шував проблеми національних прав українців, яких нині в Криму близько 800 тисяч. Тим, хто торочить про українізацію, він відповідає мовою фактів: “У Криму немає жодної української школи, жодного дитячого садочка, а від театру лишилася тільки назва – “український”...

Образ “сонячного південного краю” знайшов свою розробку у пейзажній ліриці Д. Кононенка. Помітна певна відмінність цієї лірики від пейзажної лі­рики, заснованої на враженнях рідної Черкащини, отепленої ніжністю дитячих спогадів та щемом страждань, принесених війною. Задушевність і сполучена з нею мрійливість зберігається при змалюванні краси кримської природи. Поет пише про природу, та не відходить від дум про людину:

Величне море у красі своїй
Мені назустріч солоно так дише,
І, ніби чайок, кораблі колише,
Я розумію: тут неспокій мій.

Д. Кононенко – автор багатьох віршів про високе людське почуття – про любов, про кохання. Воно в нього щасливе, втілення звершених мрій. Звідси емоційна піднесеність, тембри радості, весняної свіжості та осяйності його ін­тимної лірики. Одна із збірок Данила Кононенка називається “З любові й доб­ра”. В його поезії справді б’ють животворні джерела цих благородних люд­сь­ких почуттів. Водночас живуть у ній не менш прекрасні начала – надія і віра – оду­хот­ворюючі стимули творчості і самого життя.

З-поміж інших гарних віршів є у цій збірці й диптих, укладений з двох сонетів, – “Мати”. Це одна, на наш погляд, з найбільших творчих вдач поета. Треба ж володіти тонким мистецьким відчуттям міри, щоб у густоті деталей із конкретики сільського життя так природньо, художньо повнокровно виріс об­раз матері-трудівниці, що, зростивши синів, діждавшись онуків, приречена на одинокість та трудові клопоти. Ось уже відходить літо через садки, городи, баштани. Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Поет пунктирно, але вираз­но окреслив прихід осінньої пори. А далі – ми на сільському городі, серед виписаної засобами живописності рослинності:

Поміж картоплі – синій цвіт квасолі,
Вилазить гарбузиння на тини.
А соняхи, мов хлопці ясночолі,
Тож мати часто кличе їх: “сини”.

В цьому описі звертає на себе увагу штрих: мати кличе соняхи словом “сини”. І кличе так лиш тому, що вони “мов хлопці ясночолі”? Ні! Причина більш серйозна:

Одна в садку, одна і на городі,
Давно сама, а діти у містах...

Часто запрошує вона їх у листах приїхати хоч... на городину. Але відірвати їх від справ нічим не може. А завершує сонет вагомий думкою, сумовитий то­нальністю рядок: “Минає літо. Осеніє мати”.

Як гірко опинитись самотньою, коли роки важко лягають на плечі і гнуть додолу... Ця думка дістає свій розвиток, поглиблення в другому сонеті. Знову впадає в око опис осінньої на цей раз пори, що зберігає в собі сліди трудів і днів матері – на подвір’ї, на городі, в садку.

Під стріхою – віночки із цибулі,
В стручках квасоля на погрібнику
І кропу сніп на вишні у садку
Та гарбузи в городі, мов поснулі.

Відлітували голосні зозулі. Подовшали ночі. Та все нові клопіткі справи знаходить мати:

Спочить сіда, де соняхів ряди
Свої кашкети жовтні познімали.
Поп’є на призьбі з кухлика води
І мовить: вчора журавлі кричали...

І знову ж не менш щемлива думка про материнську долю:

А потім тихо попрямує в хату
Листа онукам в місто написати.

Оце й усе, що їй залишилося.

Важливим сектором творчості Д. Кононенка є перекладацька діяльність, яка відзначається помітною активністю. Коли б зібрати все, перекладене пое­том, то це вилилось би в солідну збірку. Відомі його переклади з російської лі­те­ратури (О. Твардовський, В. Солоухін, М. Браун, М. Риленков, Г. Пет­ни­ков...). Багато перекладів зробив він з білоруської поезії (М. Танк, С. Грачов­ський, С. Законніков, М. Казаков та ін.). У перекладах на українську мову Д. Коно­нен­ко познайомив своїх співвітчизників з окремими творами казахського поета М. Шаханова, алтайського поета Б. Укачина, адигейського поета К. Жане... Ак­тивно працює Д. Кононенко над перекладами українською мовою кримсько­та­тарських поетів і прозаїків, які повернулися в Крим після тривалого вигнання. Так не на словах, а на ділі поет будує мости духовного єднання народів, людей різних національностей.

Останнім часом Д. Кононенко виступив з багатьма публіцистичними стат­тями, в яких порушив ряд важливих проблем. На першому місці проблема під­несення духовності та національної свідомості співвітчизників, розвитку укра­їнської мови в Криму. Багато енергії і часу віддає громадській роботі. Він вис­тупив одним із організаторів Кримського товариства української мови імені Та­раса Шевченка, був його і першим головою. Один з фундаторів першої україн­ської газети в Криму “Кримська світлиця”, очолює в ній відділ літератури і мистецтва. Часто виступає поет по радіо, на літературних вечорах. Ефективною є його робота з творчою молоддю.

Данило Кононенко завжди у стані творчого горіння, збудження. Про нього можна було б сказати словами улюбленого ним Володимира Сосюри:

Працювать, працювать безумовно.
Жодній хвилі нема вороття.
Ні! Я зовсім іще не заповнив
Золотої анкети життя!

Данило Кононенко гідно заповнює свою життєву “золоту анкету” і як поет, і як громадянин. Свідченням його плідної роботи є і ось ця книга кращих ви­бра­них віршів “Ми виростали в повоєнні роки”, яку ти, шановний читачу, взяв до рук.

 

Додаток Д

Юнус Кандим

До питання історії і сучасного стану українсько-кримськотатарських літературних зв’язків

 

Культурно-економічні зв’язки кримськотатарського й українського народів мають багату історію, що іде в глиб століть. Однак це питання ані в україн­ській, ані в кримськотатарській історіографії і культурологічній науці дотепер не стало об’єктом фундаментальних наукових пошуків. Хоча і були зроблені окремі спроби в цьому напрямку, але вони носили не комплексний, а скоріше локальний, фрагментарний характер.

На сьогодні невивченими залишаються майже всі сфери взаємодії, куль­турного обміну, співіснування двох великих народів – українців і кримських та­тар. Мізерна кількість матеріалів, що перебувають в науковому обігу і кримсь­котатарської, і української тюркології, не дають нам можливості робити більш-менш повні узагальнення. Це стосується і лінгвістики, і фольклору, і історії, і літератури, і побуту, і виробничих сфер наших народів.

Кримськотатарська тематика в українській і українська в кримськотатар­ській письмових літературах – тема сама по собі нова, тому і потребує більш глибокого і докладного вивчення. Ми спробуємо позначити лише деякі її ас­пек­ти. Кримськотатарська, чи ж, скажемо, тематика прямих нащадків кримських татар, наприклад, печенігів, половців зустрічається в древніх літературних па­м’ятках Київської Русі, давньослов’янських літописах, в давньоукраїнській “Повісті минулих літ”, що була складена Нестором у Києво-Печерській лаврі в 1113 році, в “Слові про похід Ігорів” (ХVІ ст.) та інших. Згадування про крим­ських татар ми зустрічаємо в поемі Симона Пекаліда (ХVІ ст.) “Про Острозьку війну під П’яткою”, де кримські татари згадані під ім’ям “кіммерійці”; у “Вір­шах на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); у “Співаках” Бартоломея Зиморовича (ХVІ ст.); у віршах Лазара Барановича (ХVII ст.), зокрема такому, як “Татарин плюндрує, як в себе, кочує”; в поемі Семена Дівовича (ХVІІІ ст.) “Розмова Великоросії з Малоросією” та інших.

Особливою сторінкою в літературах наших народів постають події середи­ни ХVІІ ст., коли досягла свого апогею національно-визвольна боротьба україн­ського народу на чолі з Б. Хмельницьким за незалежність України. Картини тієї епохальної спільної боротьби українського і кримськотатарського народів про­ти польської шляхти знайшли широке висвітлення не тільки в історії, а й у літе­ратурах наших народів. Ще в середині ХVІІ ст. кримськотатарський поет Джан­мухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні по­дії, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему “Тугай бей”. Інший кримськотатарський автор того ж періоду – Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему “Сефернаме” (“Поема про похід”). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів показали героїку того періоду історії, створили образи величних постатей – Б. Хмельницького,
І.-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Цікаві для дослідників дані містить Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему “Ту­гай­бей”. Інший кримськотатарський автор того ж періоду – Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему “Сефернаме” (“Поема про похід”). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів по­ка­за­ли героїку того періоду історії, створили образи величних постатей – Б. Хмель­ницького, І.-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Цікаві для дос­лід­ників дані містить стаття О. Акчокракли “Татарська поема Джан-Мухамедова про похід Іслам-Гірея спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648–1649 рр.”. Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського про­за­ї­ка XX ст. Ш. Алядіна “Тугъайбей”. Але, на жаль, автор помер у 1996 році і ро­ман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов від об­раження в романах сучасних українських письменників “Я – Богдан” П. Заг­ре­бельного, “Мальви” Р. Іваничука та інших.

Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського прозаїка XX ст. Ш. Алядіна “Тугъайбей”. Але, на жаль, автор помер у 1996 році і роман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов ві­до­б­раження в романах сучасних українських письменників “Я – Богдан” П. Заг­ре­бельного, “Мальви” Р. Іваничука та інших.

Певну роль у взаємопроникненні культур наших народів зіграло Кримське ханство. Невільницька міграція українців у Крим і назад, як це, може, не зву­чить парадоксально, створила сприятливий ґрунт для взаємопроникнення і вза­ємозбагачення культур. Це можна простежити в фольклорі, музиці і в писемних пам’ятках. Через невивченість даного конгломерату питань ми змушені повто­рити тут слова професора Г. Халимоненка про те, що на сьогодні ми маємо “значно біднішу інформацію, ніж хотілося б нам мати, зіставивши українські терміни з лексикою кримськотатарської мови. Лексичний матеріал її порівняно з інтенсивністю тих взаємин, які були ледве чи не вирішальні як для історії України ХV–ХVІІІ ст., так і Кримського ханства, надзвичайно бідний”. Далі, говорячи про тюрксько-українську двомовність у період Х–ХVIII ст., Г. Хали­моненко відзначає, що, “беручи до уваги історичний, географічний та Етно­гра­фічний фактори, доводиться визнати, що значна частина таких термінів в ук­раїнські говори повинна була перейти з кримськотатарської та ногайської мов”.

У зв’язку з цим можна з повною впевненістю сказати, що 80 відсотків тюр­кізмів (я б сказав кримтатаризмів – Ю. К.) в українській мові – це результат українсько-кримськотатарських взаємин протягом тривалого історичного періоду. У “Словнику української мови” Б. Грінченка майже кожне десяте сло­во має тюркське походження. Якщо ж взяти приклади з фольклору, то поба­чи­мо, що в української пісні “Чорнії брови, карії очі” і кримськотатарської “Къара кер атым” однакова мелодія. Українська кобза і давньокримськотатарський къо­буз мають не тільки лексичну спільність в своїх назвах, але і однакову історію.

Українсько-кримськотатарські культурні і літературні зв’язки набули по­дальшого розвитку в XIX ст. Кримськотатарська тематика чітко вимальовується у творчості Т. Шевченка, зокрема, в таких його творах, як “Гайдамаки”, “У тієї Катерини” та інших. Не оминув він її й у своїй творчості художника. Ґрунтовне знання рукописних і друкованих джерел допомогло Т. Шевченку успішно спра­витися з отриманим у 1842 році замовленням на виготовлення ілюстрацій до книги М. Полєвого “Історія князя італійського, графа Суворова Римникського, генералісимуса російських військ”. Серед виконаних ілюстратором малюнків є кілька робіт, присвячених кримській тематиці: “Суворов у кримського хана Ша­гін Гірая”, “Суворов на святі на честь угоди з татарами”, “Суворов у Муса-бея”. У більш пізній період своєї творчості Т. Шевченко зробив ескіз “Богдан Хмель­ницький перед кримським ханом” (1857). Таким чином, стає очевидним, що Т. Шев­ченко першим в українському образотворчому мистецтві написав кар­тини, де зображуються кримські хани Іслам Гірей ІІІ, Шагін Гірей, інші знатні кримські татари. Тональність, якої дотримується у своїй творчості Т. Шев­ченко по відно­шенню до кримських татар пояснюється тим, що у генія української поезії “уяв­лення про Кримське ханство, про походи запорожців за Перекоп, під Кезлев і Кафу, як і про походи кримців на Україну, склалося, коли він навчався в пе­тер­бурзькій Академії мистецтв”.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в українській літературі кримсько­та­тарська тематика зазвучала зовсім іншими акордами. На всі 360 градусів міня­ється тональність, фарби стають більш яскравими, соковитими, шляхетними. Це насамперед стосується творчості великого новеліста М. Коцюбинського. Згадаємо його оповідання “Під мінаретами”, “В путах шайтана”, “На камені”.

Кримськотатарська тематика червоною ниткою проходить і в творчості Ге­ніальної української поетеси Лесі Українки. Крим дійсно став другою колискою таланту української поетеси. Багато її творів, написаних на цій землі, навіяні кримськими враженнями і спогадами. Це і віршовані цикли “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”, поема “Іфігенія в Тавриді”. Поетеса, як і багато хто з її сучасників, вважали Крим “татарським краєм”. І, опинившись на цій землі, вона з жадібністю шукала автографи минулого кримських татар, цікавилася їхньою культурою і побутом.

У першій третині XX ст. в суспільстві інтерес до кримськотатарської літе­ратури зростає. У 1915 році І. Франко пише фундаментальну статтю “Крим­ський хан Газі Гірей (1588–1607). I дещо з його віршів”. Вагомий внесок в ста­новлення і розвиток українсько-кримськотатарських літературних зв’язків зро­бив академік А. Кримський. Він, вважаючи себе українцем, ніколи не забував про батьківщину своїх предків – Крим. Вчений перебував у постійному контак­ті з такими відомими діячами культури, як І. Гаспринський, Б. Чобан-заде, О. Акчо­кракли, А. Лятиф-заде, історик Я. Кемаль. А. Кримський був ініціатором ство­рення “Короткої антології кримськотатарської поезії”, видання якої стало яви­щем в історії кримськотатарської й української культур. Антологія була вклю­чена у фундаментальну працю А. Кримського “Студії з Криму” (1930).

В 20–30-ті роки XX ст. було досягнуто непоганих результатів в освоєнні українсько-кримськотатарських літературних і культурних просторів. Так, у 1927 році в Харкові в грудневому номері журналу “Червоний шлях” Абдулла Лятиф-заде опублікував українською мовою статтю “Короткий огляд кримсь­ко­татарської літератури”, яка містить загальну характеристику кримськотатар­ської літератури починаючи з ХІІІ століття. Українська поезія, у тому числі і вірші Т. Шевченка, стала надбанням кримських татар лише в другій половині 30-х років. У 1939 р. уперше було перекладено кримськотатарською мовою “Заповіт” Т. Шевченка, за що перекладач Ш. Алядін був визнаний гідним юві­лейної медалі Т. Шевченка в зв’язку з 125-річчям від дня народження Великого Кобзаря. А вже в 1940 році побачили світ “Вибрані вірші” Т. Шевченка крим­ськотатарською мовою. Переклади виконали відомі кримськотатарські пере­кла­дачі А. Алім, Ш. Алядін, Е. Шем’ї-заде, М. Сулейман та інші. Один із сучасних дослідників українсько-кримськотатарських зв’язків, відомий тичинознавець професор О.І. Губар в бібліотеці Київського державного музею-квартири П. Ти­чини знайшов біля двадцяти джерел, що проливають світло на історію крим­ськотатарської культури і літератури. Це збірки творів уже репресованих і зни­щених діячів кримськотатарської культури і літератури, таких, як А. Гірайбай, Б. Чобан-заде, А. Лятиф-заде, У. Іпчі, О. Акчокракли, М. Джавтобелі та ін.

З початком масового повернення кримських татар наприкінці 80-х – на по­чатку 90-х років на свою історичну Батьківщину почався новий виток у роз­вит­ку українсько-кримськотатарських літературних зв’язків. Українські і кримсь­ко­татарські поети і перекладачі, такі, як А. Мойсієнко, Д. Кононенко, В. Гуменюк, Ш. Селім, А. Велієв, Ю. Теміркая і багато інших, з великим ентузіазмом узя­ли­ся за художні переклади творів класиків і сучасних авторів.

Особлива роль у відродженні і розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв’язків належить сучасному українському поету-модерністу, пе­рекладачу з тюркських мов М. Мірошниченку. Завдяки його таланту побачили світ в перекладах українською мовою твори багатьох кримськотатарських авто­рів, було здійснено видання двомовних книг Ю. Кандима “Сары ань (Жовта мить)” (Київ, 1997), Ю. Теміркая “Ёл узериндеки ярыкъ (Світло над дорогою)” (Київ, 2001), підготовлена до видання збірка поезій Ш. Алі “Мерджан данелери (Коралові камінці)”. Разом з автором цих рядків він уклав і видав українською і кримськотатарською мовами антологію кримськотатарської поезії “Кунештен бир парча (Окрушина сонця)”, що охоплює творчість авторів ХІІІ–ХХ ст.

У період з 1999 р. у видавництві “Доля” побачили світ українською і крим­сь­котатарською мовами знакові твори Т. Шевченка “Далекий і близький Шев­чен­ко” (“Узакъ ве якъын Шевченко”). А поема “Кавказ” була видана чотирма мова­ми (українською, кримськотатарською, російською й англійською). Вийшли також друком вибрані твори Лесі Українки в двох книгах – “Квітка на долоні вічності – Бакъийлик авучындаки чечек” і “Лісова пісня” – “Орман тюрк юси” (2001). А навесні минулого року відбулася прем’єра вистави “Лісова пісня” у Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі (режисер-постановник А. Сеїтаблаєв), що з успіхом йшла на підмостках театрів України, Туреччини, Румунії. Підготовлений до видання цикл кримських оповідань М. Коцюбинського. Почато роботу з укладання “Великого українсько-кримсько­та­тар­ського словника”.

Великий внесок у зміцнення українсько-кримськотатарських культурних і літературних зв’язків належить Всеукраїнському інформаційно-культурному центру (ВІКЦу) у м. Сімферополі. При редакційно-видавничій підтримці ВІКЦу були видані книги Лесі Українки, збірка віршів Ю. Кандима “Умют йипи” (“Нитка надії”). Вперше в історії наших народів за підтримки ВІКЦу Головною спеціалізованою редакцією літератур мовами національних меншин України цього року була видана білінґвою – кримськотатарською і українською мовами антологія восьмисотлітнього періоду поезії кримських татар “Кунештен бир парча – Окрушина сонця”, яку українська преса назвала “шокуючою мистець­кою подією”.

З усього сказаного випливає висновок: історії українського і кримсько­та­тарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державно-економічні уклади, але вони мають однакове світо­сприйняття – однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і од­на­ково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.

Взаємопроникнення і взаємозбагачення, взаємна інтеграція національних культур і літератур є історично неминучим явищем. Надбання культури кож­но­го окремо узятого народу стає загальним надбанням цивілізації. Як із крапель во­ди утворюється дощ, так і з окремих національних культур і літератур утворю­ється загальнолюдська культура і література.

 

Додаток Ж

Енвер Умеров

Чорні ешелони

Оповідання

Дитина голосно плакала. Захлинаючись. Вимогливо. З останніх сил. Здава­лось, у густій темряві, розірваній вузькими блискавками світла, що іноді врива­лися в щілини наглухо засунутих дверей вагона, їй викручували тендітні ручки. Плач вібрував, був наповнений нелюдським болем і, здавалося, розривав на частини чорний густий морок.

– Та заткни ти йому пельку! – заволали з темряви. Дитина заверещала ще голосніше, наче людина, яка мучила малюка, почала поспішливо ламати йому кісточки. А колеса – «так-так-так!», «так-так-так!» – котилися невідь куди, роз­гойдували простір, замкнутий у стіни з дошок та заліза, натоптаний задуш­ли­вим, смердючим мороком, спотілими, знесиленими людьми, криком хворої ди­ти­ни, наляканим, знесиленим бурмотанням його матері:

– Не треба, мій маленький... Заспокойся, джаним*... Де в тебе болить? Їс­ти хочеш, так? Я зараз... зараз...

І над усім цим – істеричне, злобне:

– Та заткни ти йому пельку, тобі кажуть!

Колеса – «так-так-так, так-так-так!» – методично прасують стики рейок, вагон хитається, рипить пересохлими дошками. Знадвору, наче ключ морзянки, самотньо, безконечно вистукує якась залізяка об залізяку.

Дитина починає кричати без перерви, її крик здіймається все вище і вище. ЇЇ голос, наче звук репродуктора, яким розмахують у різні боки, то відда­ля­єть­ся, то наближається, певно, мати пішла на останній крок – або люляє,або затискує їй рота.

– Якщо ти його не втихомириш, я відірву твоєму щеняті голову!

Голос просякнутий несамовитим гнівом, відчаєм і погрозою. Та в гуркоті коліс, скрипі дошок, плачі дитини, у перестукуванні залізяк – морзянки, яка во­лає «SОS!», він жалюгідний, не страшний.

– Та заткни...

– А ти сам заткнись, – радить хтось невпевнено. – Хіба ж не видно, дити­на... хвора.

… Зі скреготом відсовуються двері.

– Що тут таке? – сліпучий промінь світла висвічує сутулу фігуру чоло­віка, що вимагав відчинити двері, встромлюється йому в обличчя, спотворене заячою губою і більмом на оці.

Знесилено притулився до нар старий у невисокій каракулевій папасі.

– Ну, що тут робиться? – голосніше запитують внизу. Коло вагону трос. Один світить ліхтарем, обабіч – з автоматами наготові двоє солдатів.

– Так, я питаю!.. – в голосі з’являється метал.

– Разбойникумираит... – каліченою російською мовою пояснює чоловік із заячою губою.

– Воздуха нет – дышать нет.

Він озирається назад. За його повернутою головою ковзнув промінь ки­шенькового ліхтарика, вихопив із темряви сидячих і лежачих на нарах людей, зупинився на жінці з дитиною на руках. Вона не помічає пучка сліпучого світла, її чорне розпущене волосся спадає на круті оголені плечі й тугі, мо­лоч­но-білі груди, які вона, наче заведена, по черзі тицяє в обличчя дитині, що без­помічно закинула голівку. Обличчя жінки, незважаючи на печать відчаю, прек­расне. Деякий час усі мовчать.

Товаришу капітане... – несміло озивається один із солдатів.

– Що «капітан», що «капітан»?!

Промінь ліхтарика гасне, та за хвилину знову спалахує, обережно об­ли­зу­ю­чи опуклі плечі жінки із перламутровим відливом. Жінка мерзлякувато здрига­ється, її довгі пальці гарячково бігають, вкутуючи дитину.

– І відра треба вилить... Смердять дуже, – продовжує чоловік із заячою губою. – Уже добу не випускали з вагона.

– Встигнеш вилить, – промінь ліхтарика стрибає до ніг капітана, висвіт­лює щебінь, що голосно похрускує під ногами. – Скоро вузлова станція.

Двері залишаються відчинені – капітан пішов далі. Солдат, що звертався до нього, поправляє ременя, вдоволено посміхається.

– Дивіться, щоб без... – і кидається доганяти командира і свого товариша.

У вагоні майже видно, смуга зоряного неба зазирає до нього. Навіть сморід параш зникає. То тут,то там лунають радісні вигуки...

Старий мовчки зашкутильгав до переходу, поліз до себе. Його погляд, уваж­ний, жадібний, надовго завмер на силуеті жінки-з дитиною...

Малюк зовсім затих. Джеваїрс міцно пригасла до грудей його в’яле тільце, що повільно дерев’яніло, і чим міцніше обнімала, тим чіткіше, здавалось, чула стукіт синового серця. Але це билось її власне серце.

(* джаним. – серце моє )

 

Додаток К

M.С.Регушевський






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных