Загальний огляд життєвого і творчого шляху М.Петренка

Михайло Миколайович Петренко (1817 – 1862) – талановитий поет-романтик, автор популярної пісні “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”. Він збагатив українську поезію жанрами вірша-медитації, започаткував пейзажну лірику,

М.Петренко народився 1817 р. в м. Слов’янську Ізюмського повіту, тепер Донецької області. Навчаючись у 1836 – 1841 р.р. у Харківському університеті, він перебував у сфері фольклорно-літературних зацікавлень, які підтримувалися там, а також серед освічених громадян міста упродовж кількох десятиріч такими діячами, як П.Гулак-Артемовський, І.Срезневський, Г.Квітка-Основ’яненко, І.Розковшенко, сім’єю Степана, Марти і Петра Писаревських. М.Петренко бере активну участь у літературно-культурному житті – обговорює з приятелями нові книжки та публікації в журналах, підтримує нові естетичні віяння в мистецтві, збирає і вивчає усну поезію, починає віршувати. Така літературна активність М.Петренка була ще до навчання в університеті підготована його участю в літературному гуртку Писаревських: за фактами, зібраними пізніше П.Грабовським, відомо, що він разом із членами згаданої сім’ї був ініціатором організації в Харкові українських музично-пісенних ве­чорів.

Про період з 1841 р. по 1844 р. з біографії М.Петренка нічого не відомо. В 1844 р. вступив на службу по цивільному відомству. Репресії по службовій лінії очевидно зв’язані з доносом про близкість М.Петренка до діячів Кирило-Мефодіїївського товариства.

Романтичні віяння, які в цей час захопили й українське культурно-мистецьке життя Харкова, позначилися й на творчості М.Петренка. Мотиви й образність віршів М.Петренка відбивають прагнення героя жити по-людському, скинути з себе обтяжливі пута буденності. Тільки у небесних високостях можна відпочити від сірої буденщини, відійти від повсякденної земної суєтності. Філософські роздуми над безмежжям всесвіту, над місцем людини в ньому надають творам поета тієї якості, яка вигідно виділила їх у потоці української романтичної лірики.

Із спадщини М.Петренка збереглося близько 20 поезій. Творча діяльність цього поета була недовгою, тривала з кінця 30-х років і до 1848 року.

Перші відомі нам твори поета, об’єднані в цикл “Думки”, зокрема “Недоля” (“Дивлюсь я на небо”), “Вечірній дзвін”, “Брови”, “Туди мої очі, туди моя думка”, побачили світ в альманасі “Сніп” 1841 р. Дві поезії “Вечір” і “Батьківська могила” (“Молодик”, 1843 р.). за життя автора з’явилася й найбільша поетична збірка творів “Думи та співи” у виданому А.Метлинським “Южном русском сборнике” (1848).

Первісну мелодію до тексту “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” створила Людмила Александрова, донька поета В.Александрова. Пісня помандрувала світами, міцно ввійшла в народний репертуар, “забезпечила” М.Петренкові місце в пісенниках, декламаторах, антологіях.

Відкривався цикл віршем “Думи мої”, що позначений наслідуванням однойменного твору Т.Шевченка. У характерному для романтичної поетики тоні М.Петренко розкриває збентеженість душі свого героя, вразливість його серця. Звертаючись до власних пекучих роздумів, ліричний герой висловлює журбу, смуток своєї самітньої душі. Мінорною, елегійною тональністю перейнятий переспів “Як в сумерки вечірній дім...”: сумні звуки вечірнього дзвону посилюють переживання юнака, нагадують щасливі дні юності.

Елегійними роздумами, щирою схвильованістю наснажені вірші “По небу блакитнім очима блукаю”, “Схилившись на руку, дивлюся”, “Весна”. Це яскраві зразки медитативної лірики, яка тоді активно культивувалася в поезії всіх європейських народів. У них звучить спільний для романтичної поезії мотив незадоволення сірою буденністю, прагнення пізнати таємниці космосу, бажання позбутися самотності, знайти душевну рівновагу. М.Петренко не випадково взяв до вірша “Дивлюсь я на небо” епіграф з твору М.Лермонтова: “В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть”. І цей вірш, і деякі інші написані під впливом творчості М.Лермонтова. Для української поезії це були зразки нового ліричного жанру – медитативно-елегійного вірша з характерними для нього роздумовими настроями.

У творчості поета окреме місце належить циклові “Слов’янськ”: по-перше, тут об’єднано пейзажну лірику (другий тематичний комплекс віршів М.Петренка), а по-друге, помітна вже інша, оптимістична тональність цих творів. З циклу постає краса рідного поетові міста, його “пишнії садки, квіти пахучі по долині”. Ліричний герой з захопленням відгукується про пісні рідної околиці. Цей мотив певною мірою прояснює дещо з життя поета, якому довелося жити далеко від рідної сторони. Ліричний герой із зворушенням згадує рідні місця, звичай, мову, народні мелодії, що звучали над берегами рідної з дитинства річки Тор на Донеччині.

Тривалий час про життя поета після закінчення університету не було ніяких відомостей. Тільки недавно з’ясувалося, що М.Петренко у 1849 р. був призначений на посаду судового стряпчого у місто Лебедин на Сум­щині. На той час він був одружений з дворянкою Ганною Миргородовою, в 1849 р. у них народився син Микола, а в 1851 р. донька Людмила. Брав участь у Кримській війні 1855 – 1856 р. р., за що був нагороджений бронзовою медаллю. Т.Шевченко під час третьої поїздки на Україну гостював у будинку М.Петренка. Встановлено й дату смерті поета: М.Петренко помер 25 грудня 1862 р., маючи чин колезького реєстратора, і похований у Лебедині.

Лірика М.Петренка позначена новаторськими пошуками поета. Розкриваючи внутрішній світ особистості, він вдається до прийому уявного діалогу з героєм, і тоді у віршах починають природно звучати запитальні й окличні інтонації.

Викликають інтерес ритмічні шукання поета: він з успіхом користувався коломийковим віршем (“Минулися мої ходи”, “Іван Кучерявий”) і водночас звертався до силабо-тонічних розмірів – ямбу (“Тебе не стане в сих місцях”) та амфібрахія (цикл “Небо”). Поступ від фольклоризму до засвоєння поетичних здобутків європейського романтизму відчувається в образності.

М.Петренко своєю творчістю вніс посильний вклад у розвиток української романтичної поезії, сприяв її піднесенню до рівня лірики в інших літературах.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: