Таким чином, діяльність Другої Малоросійської колегії сприяла повній ліквідації залишків української державності.

Скасування автономії України в ХVIII ст. Українські землі в першій половині XIX ст.

Лекція:

1. Обмеження автономії України. Боротьба гетьманів за збереження автономії України. Ліквідація Російською імперією української державності.

2. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIIIст. Коліївщина. Рух опришків. Олекса Довбуш.

3. Наддніпрянська та Західна Україна у складі Російської та Австрійської імперій.

4. Культурно-просвітницька діяльність української інтелігенції в кінці XVIII- в першій половині XIX ст.

Обмеження автономії України. Боротьба гетьманів за збереження автономії України. Ліквідація Російською імперією української державності

Незважаючи на героїчні зусилля останніх гетьманів козацької України зі збереження залишків автономії, вона була скасована. Ліквідація Запорозької Січи стала останнім етапом позбавлення українців власної державності.

Призначення у м. Глухові (Сумщина) 62-го Івана Ілліча Скоропадського гетьманом лівобережної України стало цілком закономірним кроком Петра I. Російський монарх у такий спосіб намагався розколоти козацьку еліту, частина якої залишилася вірною Івану Мазепі. Скоропадський завжди був слухняним виконавцем його волі. На початку свого гетьманування він запропонував цареві укласти традиційну міждержавну угоду, так звані Решетилівські статті (28 (17) липня 1709), які мали сприяти зміцненню державницьких позицій Гетьманщини. Однак, Петро I відмовився їх затверджувати. Між тим російські чиновники, використовуючи юридичну казуїстику Решетилівських статей, поступово обмежували автономію козацької держави та посилювали політику русифікації у межах Лівобережної України.

Царські чиновники у будь-який спосіб намагалися нівелювати гетьманські повноваження. Для нагляду за гетьманом було призначено царського резидента. На території Гетьманщини було розміщено 10 драгунських полків, які утримувалися коштом місцевого населення. Гетьманові було заборонено обирати або призначати козацьку старшину. Натомість, цар своїми наказами призначав на ці посади російських вельмож та воєвод. Рангові землі – землі козацької старшини (особливо прихильників І. Мазепи) дуже часто конфісковувалися на користь царських урядовців та фаворитів: О. Меншикова, О. Толстого, В. Головкіна.

Козацькі військові формування продовжували приймати участь у баталіях Північної війни. Селяни масово залучались до риття каналів (Ладога, Волга – Дон) численних укріплень та побудови Санкт-Петербургу. У 1721 р. на будівництво Ладозького каналу було залучено 10 тис. козаків, з яких 30% загинуло; у 1725 р. Під час Дербентського походу із 6790 козаків померло чи загинуло 5183 особи.

Було накладено повну заборону на торгівлю Гетьманщини з країнами Західної Європи (дозволялося торгувати тільки через російські порти) і Запорожжям, гальмувалися процеси розвитку української промисловості тощо.

У культурній політиці спостерігались яскраво виражені русифікаторські тенденції. Зокрема, у 1720 році цар видав наказ про заборону друкувати книжки місцевими українськими діалектами та наказав всіляко сприяти укладенню шлюбів між росіянами та українцями, заохочуючи московських підданих до переселення на українські землі.

За часів правління Скоропадського посада гетьмана була суто формальною, а питання остаточної ліквідації залишків автономії України було лише справою часу. Період його гетьманування припав на час швидкого зростання могутності московської та приниження української держави. Після смерті Скоропадського у 1722 році імператор Петро I суворо заборонив обирати гетьмана, фактично вперше формально скасувавши гетьманське правління в Україні.

На старшинській раді 4 липня 1722 року наказним гетьманом Лівобережної України було обрано чернігівського полковника Павла Полуботка (1722 – 1723). Полуботок був одним із найбагатших представників української козацької старшини. Він вважався однодумцем Мазепи, але відкрито не підтримав опального гетьмана та відмовився переходити на його бік. Полуботок формально був наказним (тимчасовим) гетьманом, який мав керувати Гетьманщиною до моменту обрання постійного керівника козацької держави.

За час свого нетривалого гетьманування Полуботок встиг небагато. Він відправив декілька делегацій до імператора Росії з проханням прискорити процедуру проведення виборів нового гетьмана. Активно скуповував землі, млини, сіножаті та селян (перетворюючи їх на кріпаків) у межах Чернігівського полку, що значно примножило його статки.

З самого початку свого правління Полуботок почав конфліктувати з Першою Малоросійською колегією 1722 – 1728 рр., в особі її бригадира Степана Вельямінова (1670 – 1737). Вельямінову вдалося прибрати до своїх рук фінансову сферу Гетьманщини, Полуботкові – судову. Провівши реорганізацію судочинства, Полуботок зробив Генеральний суд колегіальним, розгорнув боротьбу з хабарництвом, встановив порядок апеляцій.

На деякий час цього владного протистояння шалька терезів схилилась на бік гетьмана. Скориставшись відсутністю царя, Полуботкові вдалося перевести управління Гетьманщиною від Малоросійської колегії до Сенату, який Сенат порадив Вельямінову дослухатись до Генеральної Військової канцелярії та співпрацювати з наказним гетьманом України.

Такі кроки дорого коштували Павлу Полуботку. Після повернення розлюченого імператора з Дербентського походу він разом зі старшиною отримав наказ приїхати до Санкт-Петербурга. Українці подали Петру I чолобитну щодо закриття Малоросійської колегії. Але цар наказав заарештувати усіх членів української делегації та піддати їх тортурам у казематах таємної канцелярії. Полуботка ув’язнили у Петропавлівський фортеці, де він і помер. Цар Петро пережив Полуботка лише на місяць...

Таким чином у 1723 році Гетьманщина втратила як гетьмана, так і найвищу козацьку еліту держави. Це було друге скасування гетьманського правління в Україні, яке тривало чотири роки.

Після смерті Павла Полуботка та арештів козацької старшини Малоросійська колегія продовжувала керувати Гетьманщиною. Але конфлікт С. Вельямінова з могутнім фаворитом О. Меншиковим за земельну власність Гетьманщини призвели до ліквідації цього окупаційного органу управління. Ліквідація Малоросійської колегії, ознаменувала початок ліберального ставлення до питання української автономії. В умовах наближення російсько-турецької війни, царська влада вирішила реанімувати гетьманське правління. Згідно наказу імператора Петра II (1727 – 1730) та завдяки протекції О. Меншикова, гетьманська влада в Лівобережній Україні мала бути відновлена. Тому не дивно, що 11 (1) жовтня 1727 року на Генеральній раді у Глухові гетьманом було обрано 72-річного миргородського полковника Данила Апостола (1727 – 1734).

Перебуваючи у березні 1728 року на коронації Петра II, Апостол подав петицію (так звані «Статті гетьмана Данила Апостола») про відновлення прав козацької держави на підставі пунктів «березневих статей». Царська влада безвідмовно запропонувала йому прийняти свій проект угоди – так звані «Рішительні пункти», підписані гетьманом 22 серпня 1728 року, які обмежували повноваження гетьмана та автономію Лівобережної України. Їх роль та історичне значення полягає у тому, що аж до 1760 року вони залишались документом, який регламентував суспільно-політичне, правове та економічне життя Гетьманщини.

Незважаючи на умови україно-російського договору 1728 року та поважний вік, Данило Апостол розпочав серйозні перетворення. Серед пакету реформ передостаннього гетьмана козацької України історики виділяють такі:

Ø проведення «Генерального слідства о маєтностях» (1731), яке сприяло інвентаризації майна та встановлення права власності на особисті статки мешканців Гетьманщини;

Ø здійснення реорганізації фінансової системи з точним встановленням бюджетних державних видатків (144 тис. крб.);

Ø продовження судової реформи (видав «Інструкцію українським судам», що визначала порядок апеляційних позовів) та укладення першого зводу вітчизняного законодавства;

Ø початок будівництва оборонної «південної лінії» між Доном та Дніпром для захисту від турецько-татарських набігів;

Ø відстоювання інтересів вітчизняної торгівлі, яка з року в рік зазнавала дискримінації (дозволялось торгувати лише через російські порти, платити великі мита та податки) з боку імперських чиновників;

Ø вимагав від російської влади зняти заборону на експорт традиційних українських товарів: зерна, воску, шкіри, прядива, тощо;

Ø незважаючи на спротив московського уряду, відновив право самостійно призначати Генеральну військову канцелярію;

Ø зменшив кількість росіян у власній адміністрації, заборонивши їм купувати землі в межах Гетьманщини;

Ø наказав українським адміністративним органам матеріально забезпечувати тих, хто покидає межі України;

Ø обмежив до шести кількість російських полків розквартированих на теренах козацької автономії;

Ø перевів Київ з-під влади генерал-губернатора у гетьманське підпорядкування;

Ø домігся переселення на Запорожжя (1734) запорозьких козаків, які з 1708 року жили в межах турецьких (Олешківська Січ) володінь. Це означало фактичне відновлення Січи та відродження низового козацтва.

Характеризуючи правління Данила Апостола, український історик Дмитро Дорошенко писав: «Його шестилітнє гетьманування було короткою яснішою смугою на темному тлі українського життя після упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу і авторитет гетьмана супроти російських і місцевих українських властей».

Діяльність Апостола на посаді гетьмана була спрямована на захист прав українського народу та боротьбу з російськими впливами на теренах Гетьманщини. Це пригальмовувало процеси інтенсивної інтеграції козацької автономії до складу Російської імперії.

Після смерті Апостола російська імператриця Анна Іванівна (1730 – 1740) заборонила обирати нового гетьмана, вдруге скасувавши гетьманське правління в Україні. Адміністративна реформа царівни Анни передбачала об’єднання Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини в єдине територіальне ціле, яким мав керувати так званий Гетьманський уряд 1734 – 1750 рр. Формально він вважався колегіальним органом влади й складався з 6 чоловік. Троє з яких були українцями (Я. Лизогуб, А. Маркович, Ф. Лисенко), а інші троє – росіянами (О. Шаховський, І. Барятинський, полк. В. Гур’єв). Попри юридичну рівність їх повноважень, реальним «правителем» був зазвичай представник російського консульського тріумвірату.Всупереч формально діючим умовам «Рішительних пунктів», правління Гетьманського уряду проводило політику уніфікації різнобарвних проявів життя в Україні до загальноімперських стандартів.

«Золотою осінню» Лівобережного Гетьманату стало правління Кирила Розумовського (1750 – 1764), який вважається останнім гетьманом козацької України.

Обіймаючи посаду гетьмана, Розумовський прагнув модернізувати життя козацької України. З цією метою він провів низку перетворень, значна частина яких на жаль не прижилася. Як гетьман Кирило Розумовський намагався бути самостійним у питаннях внутрішньої політики. Він домігся від імператриці (1751) оприлюднення наказу про заборону поширення холопства в Україні. Такий крок гальмував процес закріпачення українських селян. Після наполегливих прохань старшини обмежив можливість переселення селян та майна в інші місця проживання. Це створило підґрунтя для повернення кріпацтва в Україну.

Деякий час (без погодження з Петербургом) своїми універсалами, самовільно призначав полковників. З метою вдосконалення діючої системи судочинства Розумовський провів судову реформу в 1760 – 1763 рр., внаслідок якої було створено станові шляхетські суди – земський, гродський та підкоморський. Почав реформування освітньої системи, запровадивши обов’язкове навчання для козацьких дітей. Повів боротьбу з шинкарством, винокурінням та надмірним вживанням алкоголю. Вживав заходи для відкриття університету в столиці Гетьманщини – Батурині. Намагався домогтися права вести зовнішні зносини з іноземними державами та зробити владу гетьмана спадковою.

Ідея відродження реального самоврядування на Лівобережжі суперечила процесам централізації Російської імперії, які з приходом до влади німецької принцеси Катерини II (1762 – 1796) досягли свого апогею. Період її правління вважається етапом найвищого розквіту Російської імперії.

Деякий час Петербург терпів К. Розумовського. Але після старшинської ради 1763 року, яка ухвалила петицію про повернення «прав і вольностей і привілеїв», а також клопотання гетьмана щодо узаконення спадкового гетьманату, імператриця вирішила скасувати гетьманське правління в Україні. Царським маніфестом від 10 та сенатським указом від 17 листопада 1764 року посада гетьмана та Гетьманщина як напівавтономне утворення у складі Російської імперії були ліквідовані. Більше 11 років Розумовському було заборонено навіть з’являтися в Україні. Після спливу терміну заборони він повернувся до Батурина, де й прожив 9 останніх років свого життя.

Для управління Лівобережжям було створено Другу малоросійську колегію 1764 – 1786 рр., яку очолив генерал-губернатор Петро Рум’янцев-Задунайський (1725 – 1796).

Таким чином, діяльність Другої Малоросійської колегії сприяла повній ліквідації залишків української державності.

Останнім форпостом свободолюбивого українського духу була Запорозька Січ. Періодичні російсько-турецькі війни змішували імперську владу досить лояльно ставитись до факту існування важко контрольованого і бунтівливого Запорожжя. Низове козацтво та січова старшина підтримували постійні контакти з Петербургом і навіть отримували платню за те, що захищали південні кордони імперії. Однак станом на кінець XVIII ст. Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Кордони імперії пересунулись на південь, тому Запорожжя стало тиловою зоною. У той же час Катерина II не могла допустити існування «держави в державі», тому після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 років 23 квітня 1775 року було ухвалено рішення щодо її ліквідації. За наказом імператриці 4-5 (15-16) червня 1775 року, повертаючись з війни 66-тисячна російська армія під командуванням генерал-поручика Петра Текелія (1720 – 1793) штурмом оволоділа Січчю і повністю її знищила. Це була друга й остаточна ліквідація Запорозької Січи.

Трагічно склалася доля Петра Калнишевського (1690 – 1803) – останнього кошового отамана Запорозької Січи. Незважаючи на його лояльність до царської влади, активну участь у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. ця людина була оголошена ворогом імперії. Калнишевського було позбавлено усіх нагород та звань і відправлено до Мокви, а потім на Соловки до «кам’яного мішка» «на смирение», де на 113 році життя він і помер.

Отже, тотальний наступ російського самодержавства на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацької експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: